Гетьманщина. Українські землі у пер. пол. ХVІІІ ст.

Тема: Проблема формування української державності в козацько-гетьманську добу (друга половина ХVІІ – к. ХVІІІ ст.).

Мета:охарактеризувати основні етапи Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. Навести основні чинники у відродженні української державності. Проаналізувати основні події періоду Руїни та Гетьманщини. Розкрити основні причини і етапи скасування української автономії.

Тип заняття:лекція.

Основні поняття: Руїна, Гетьманщина, губернія, Малоросійська колегія.

План

1. Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст.

2. Період Руїни.

3.  Гетьманщина. Українські землі у пер. пол. ХVІІІ ст.

4. Скасування української автономії і Запорозької Січі.

5. Правобережна Україна у др. пол. ХVІІ - ХVІІІ ст.

Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст.

На середину ХVІІ ст.в різних сферах розвитку суспільства визріли гострі суперечності:

- українці не мали шансу на вільний політичний розвиток. Національна еліта була денаціоналізована;

- послідовно здійснювалась політика національно-релігійного гноблення, дискримінації української мови та освіти;

- зростав кріпосний та культурний тиск;

- було взято курс на ліквідацію українського козацтва.

Національно-визвольна війна пройшла декілька етапів:

І етап (лютий 1648 – червень 1952рр.) – підйом національно-визвольних змагань і соціальної боротьби. Перемоги під Жовтими водами, Корсунем і Пилявцями. 26 вересня козаки почали облогу Львова, але за викуп 200 тис. талярів облога була знята. 27 жовтня Хмельницький досяг Замостя, окремі козацькі за досягали Люблінщини й Вісли. Але втомленість, епідемія чуми, а також активні дії литовської армії Я. Радзивіла в Білорусії, змусило армію Хмельницького повернутися в Подніпров'я.

Хмельницький наприкінці 1648-початку 1649 рр. зайнявся державним будівництвом. Його держава будувалася на базі адміністративно-політичного та військового ладу Запорозької Січі. На чолі стояв виборний гетьман, якому належала вища влада в державі. Дорадчими правами при ньому наділялась Рада генеральної старшини. Головною запорукою успіху стало створення національної армії на організаційних принципах запорозького козацтва. Чисельність армії доходила до І00 тис. чол. Поступово формувалася територія держави, яка поділялася на полки (кількість коливалася в різний час до 20). На місцях адміністративні функції виконували отамани. Феодальні носини в створеній державі збереглися, але їхній розвиток був підірваний. Багато земель магнатів і католицької церкви переходили козакам або ж займалися вільним селянами. Одним із завоювань народу стала ліквідація кріпосного права.

У ранні 1049 р. поляки розпочали масований наступ на українські землі. 5 серпня 1649р. українсько-татарське військо розбило під Зборовом польську армію, поставивши Польшу на грань катастрофи. І тільки завдяки зрадництву татар Хмельницький припинив битву та почав переговори з поляками. 18 серпня 1649 р. був підписаний Зборівськиіі договір. За його умовами, кількість реєстрового війська доходила до 40 тис, усі учасники повстання підлягали амністії, влада гетьмана закріплювалася на території 3 воєводств (Київського, Чернігівського та Братславського). Польським військам заборонялося перебувати на їхній території. Польська шляхта поверталася в українські землі.

Зборівський договір, відповідаючи інтересам козацької верхівки й українських феодалів, не враховував інтересів українських селян. 18-30 червня 1651 р. відбулася битва під Берестечком (150-тисячне польське та 150-тисячна козацько-татарське військо). Унаслідок чергового зрадництва Кримського хана українська армія потерпіла поразку. 18 вересня 1651 р. був підписаний Білоцерківський договір. Реєстр скорочувався до 20 тис. осіб, козаки повинні були жити тільки в Київському воєводстві. У Брацлавське та Чернігівські водства поверталася польська шляхта, гетьман підпорядковувався польському королю. С договір не влаштовував жодну зі сторін: кожна з них розуміла хиткість миру.

22 травня 1652 р. під горою Батіг між Південним Бугом козаки розбили польську армію. У битві полягло більш 10 тис. жовнірів (майже вся піхота й половина всіх гусарів). Перемога ліквідувала принизливий Білоцерківський договір.  

ІІ етап (червень 1652 – серпень 1657рр.). – погіршення економічного та геополітичного становища новоствореної держави, утворення монархічної форми правління у вигляді спадкового гетьманату.

Хмельницький, намагаючись уникнути продовження воєнних дій з РП, звернувся з листами до короля РП. Однак, еліта РП виявилася неспроможною відмовитися від колоніальної політики щодо України. Ураховуючи загрозу наступу, український уряд розпочав у кінці 1652 р. мобілізацію. Тривали переговори з Кримом, Трансільванією та Московією. Становище в Україні залишалося важким: 5 років беззупинної війни несли українському народу величезні нещастя та спустошення, голод, емоційно-психологічну втому, розчарування. Усе це призвело до різкого зменшення чисельності населення (до 40% населення). Протягом першої половини 1653 р. погіршилося геополігичне становище України. В липні створилася антиукраїнська коаліція з РП, Валахії, Трансільванії та Молдавії. Поразка Хмельницького в битві під Жванцем у грудні 1653 р. ще більш ускладнила становище. "Військо Запорозьке" опинилося в політичній ізоляції. Єдиною державою, яка надавала підтримку Хмельницькому в ході Визвольної війни, було Московське царство.

18 січня 1654 р. в Переяславі відбулася козацька рада, яка ухвалила рішення прийняти протекцію царя.  Основний договір (з 11 статей) був підписаний у березні 1654 р. («Березневі статті»). У непорушності залишалася територія держави, форми її правління (пожиттєвість гетьманської влади) й устрію; суд і судочинство. Військо - 60 тис. реєстрових козаків; повна незалежність у проведенні внутрішньої політики. Збір податків переходив під контроль Росії. Гетьман мав право на відносини з ішими державами (крім Польщі й Османської імперії). Договір скріпляв конфедеративний союз двох держав  кваліфікувався як "вічний", але його правова сила була дійсна лише на період Хмельницького.

Наприкінці 1655 р. Москва та Варшава пішли на Підписання Росією в жовтні 1656 р. з Польщею сепаратного Віденського перемир'я.  Хмельницький міняє зовнішньополітичний вектор, проте у 1957р. помирає.

ІІІ етап (вересень 1957 – червень 1663рр.) – доба громадянської війни, розкол козацької старшини на два гетьмансьва (Правобережне і Лівобережне) та виділення Запоріжжя в окрему політичну силу.

Після того, як у жовтні 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада визнала гетьманом І. Виговського, він розгорнув активну державну діяльність. І. Виговський укладає союз зі Швецією, поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на порозуміння з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагається шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти бодай автономію Української держави, а головне втриматися при владі.

Порівняно з добою Хмельницького значних змін зазнала внутрішня політика держави. Усунувши від влади Ю. Хмельницького, І. Виговський відкинув ідею спадкоємного гетьманату, тобто монархічну модель управління. В основу свого державотворчого курсу він поклав принципи олігархічної республіки.

Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського активно виступили народні маси. Повстання швидко охопило насамперед Полтавський полк і Запорожжя. Під час виступу з'явилися й нові претенденти на булаву — полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з Москвою, звинувачуючи Виговського в пропольській орієнтації. Тому боротьба поступово переросла в громадянську війну. Зібравши 20-тисячне військо та найнявши волохів, німців й татар, І.Виговський зумів перемогти військо повстанців у вирішальній битві під Полтавою (травень 1658 p.). Проте це була надзвичайно дорога перемога, адже у братовбивчому протистоянні загинуло майже 50 тис. українців.

Чудово розуміючи, що за умов, які склалися, початок війни з Росією є лише питанням часу, І. Виговський йде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня 1658 р. він уклав з польським урядом Гадяцький договір. За його умовами Україна як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське на рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федерації — Речі Посполитої. Територія князівства охоплювала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна влада належала гетьманові, який обирався довічно та затверджувався королем. Українська армія мала нараховувати 30 тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Православні віруючі зрівнювалися в правах з католиками.

Укладення Гадяцького договору прискорило хід подій. Невдовзі російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, у якій Виговського було названо зрадником, та містився заклик до народу чинити непокору гетьманові. Вирішальна битва відбулася в червні 1659 р. під Конотопом. Вона тривала три дні й закінчилася цілковитою перемогою І.Виговського. Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір викликав невдоволення, зростання опозиції, посилення промосковських настроїв. За таких обставин І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікається булави та виїжджає до Польщі.

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом'якшити соціальну напругу, запобігти територіальному розколу, старшина знову проголошує гетьманом Ю. Хмельницького. Однак уже на початку свого другого гетьманування Юрій припустився фатальної помилки: він підписав новий договір з Росією. Переяславський договір, ухвалений 27 жовтня 1659 p., фактично перетворював Україну на автономну частину Росії: переобрання гетьмана мало здійснюватися лише з дозволу царя; гетьман втрачав право призначати і звільняти полковників, карати без суду смертю старшин, виступати в похід без царського дозволу; заборонялися відносини з іншими країнами; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовуватися російські залоги; Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархатові.

18 жовтня 1660 р. було укладено Слободищенський трактат, відповідно до якого Україна знову поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії. Хоча ця угода і нагадувала Гадяцьку, однак у ній обмеження політичної незалежності українських земель були більш значними: усунено статтю про Велике князівство Руське; гетьман не тільки позбавлявся права зовнішньополітичних зносин, а й зобов'язувався подавати військову допомогу Польщі у війнах з іншими державами; польській шляхті і магнатам поверталися всі маєтності в Україні. Найтрагічнішим наслідком Слободищенського трактату став початок територіального розколу України.

У січні 1663 p. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не зміцнив єдність держави, а й став одним з ініціаторів її територіального розмежування, зрікається гетьманської булави та йде в монастир.

Період Руїни.

60 – 80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як «доба Руїни».Після 1663р., коли на Чорній раді в Ніжині гетьманом Лівобережжя став І.Брюховецький, а  Правобережжі обрано гетьманом П. Тетерю, територіальний розкол України доповнився політичним. Як влучно характеризує цей період О.Субтельний — «доба Руїни сягнула свого апогею».

Безпосередніми наслідками поразки Української революції були значні демографічні втрати (від воєнних дій, голоду, епідемій тощо українське населення скоротилося на 65—70%), територіальний розкол українських земель, прогресуюче звуження сфери впливу національних державних структур тощо. Ці негаразди зумовили не тільки відмову від створення суверенної національної держави, а й втрату обмеженої автономії.

Капітуляція 1676 р. правобережного гетьмана П. Дорошенка, його присяга російському цареві не зняли проблему територіального розколу українських земель. Туреччина швидко знайшла заміну Дорошенкові, вручивши булаву Ю. Хмельницькому разом з гучним титулом «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького». Розпочався новий етап збройного протистояння між Правобережжям і Лівобережжям, своєрідним епіцентром якого став Чигирин. Захопивши і зруйнувавши у ході запеклої боротьби колишню гетьманську столицю, Ю. Хмельницький розраховував на подальше розширення своєї влади на Лівобережжі, але опір лівобережного гетьмана І. Самойловича посилився, і бойові дії набрали затяжного характеру.

Самойлович Іван Самійлович (? — 1690) — козацький діяч. Походженням із духівництва. Освіту здобув у Київському колегіумі. Змолоду в козацькому війську. В 1669 р. обирається генеральним суддею лівобережного козацького війська, в 1672 р. — гетьманом Лівобережної України. У 1668 р. підтримав гетьмана І. Брюховецького й узяв участь у повстанні проти засилля російських воєвод в Україні. В 1677—1678 pp. керував полками у війні проти Туреччини. В 1674 р. обраний гетьманом Лівобережної та Правобережної України. Відстоював державні інтереси України у відносинах з Московщиною. В 1687 р. очолював козацькі полки в першому Кримському поході царських військ і був звинувачений у його невдачі. Засланий до Тобольська, де й скінчив життя.

За цих обставин, Юрій дедалі частіше виявляє себе як жорстокий, деспотичний правитель, що і призвело до його страти турецькими властями 1681 р. Цього ж року, прагнучи вийти з безперспективного протистояння, Росія та Туреччина уклали Бахчисарайський мирний договір. За його умовами під контролем Туреччини опинилися Південна Київщина, Брацлавщина та Поділля, а Росія утримувала Лівобережну Україну з Києвом, Васильковом, Трипіллям, а також Запорожжя. Територія між Дністром і Бугом 20 років мала залишатися нейтральною та незаселеною.

Останню крапку в процесі поділу українських земель у XVII ст. між сусідніми державами було поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Вічного миру». Текст договору складався на основі умов Андрусівського перемир'я 1667 р. Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (1699 р. було приєднане до Польщі).

«Вічний мир» суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана І. Самойловича. До того ж сам гетьман у цей час зробив чимало невиважених кроків, які підірвали його престиж та авторитет. Безмежне користолюбство І. Самойловича, його самовладдя, призначення на посади полковників найближчих родичів, підпорядкування української церкви Московському патріархові призвели до старшинської змови, яка завершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру.

Після усунення І. Самойловича гетьманська булава на Лівобережжі 1687 р. дісталася генеральному осавулу І. Мазепі (1687—1708).

Гетьманщина. Українські землі у пер. пол. ХVІІІ ст.

І.Мазепа підписав в 1687 р. з Росією Коломацькі статті, що складалися з 22 пунктів. Постать Мазепи є надзвичайно суперечливою в українській історії. Народився він у березні 1639 р. у с. Мазепинцях на Білоцерківщині у родині місцевого шляхтича. Освіту отримав у Києво-Могилянській колегії та єзуїтській колегії Варшави. Служив у короля Яна Казимира в якості пажа. Протягом 1656-1659 рр. навчався військової справи у Німеччині, Італії, Франції. Займав дипломатичні посади при дворі. Надалі служив у Самойловича генеральним осавулом.

Мазепа був надзвичайно талановитою людиною. Гетьман знав 8 мов, був поетом, меценатом. Історики нараховують 12 новозбудованих і майже 20 відреставрованих храмів за кошти гетьмана. За клопотанням Мазепи Києво-Могилянська колегія отримала в 1701 р. від Петра І статус Академії.

За часів його правління Гетьманщина не знала великих потрясінь. Разом з тим, Мазепа був людиною свого часу і захищав інтереси заможної верстви суспільства. Поступово повертається панщина, що викликає незадоволення найбідніших верств суспільства. Свідченням цього є виступ Петрика на Запоріжжі.

Гетьманування Мазепи припадає на період зміцнення самодержавної влади Петра І. Цар використовував козацьке військо під час ведення Північної війни. Росія у серпні 1700 р. уклала Константинопольський мир з Туреччиною і оголосила війну Швеції. У битві під Нарвою прийняли участь 3 тис. полтавських і 4 тис. слобідських козаків. Битва закінчилася поразкою російських військ та козацьких загонів.

У грудні 1700 р. було мобілізовано 14 тис. козаків Ніжинського, Чернігівського, Київського, Полтавського, Миргородського і Прилуцького полків. Служба проходила в надзвичайно тяжких умовах. Війна за чужі інтереси привела до зростання незадоволення українського селянства та значної кількості козацтва. У 1706 р. в Україну були передислоковані царські полки. Розпочався тиск на місцеве населення. Петро І наказав побудувати Києво-Печерську фортецю. Будівництво велося силами козацьких полків. Масові репресії доповнювалися чутками про повну ліквідацію автономії Гетьманщини. В таким умовах І. Мазепа в 1705 р. починає таємне листування зі Станіславом Лещинським. Пізніше до контактів з польським королем і Мазепою приєднався і Карл ХІІ. На початку 1708 р. було підписано тристоронню угоду. Угода опиралася на умови Гадяцького трактату, а шведський король виступав гарантом її дотримання.

Все робилося в умовах втаємничення. Про переговори знало вузьке коло соратників Мазепи. Найближчі „друзі” – генеральний суддя Василь Кочубей та колишній полковник Полтавського полку Іван Іскра прибули до царської резиденції, де і доповіли про наміри Мазепи зрадити Росію і повернути Україну під владу Польщі. Але донощиків повернули до гетьмана. Військовий суд в липні 1708 р. засудив їх до страти.

Успіхи Карла ХІІ, а саме поразка росіян у Прибалтиці, завоювання Данії і Прусії, полишення влади польського короля Августа ІІ, який був союзником Росії, стали зовнішнім чинником переорієнтації гетьмана. У жовтні 1708 р. шведські війська несподівано вступили на територію Стародубського полку. Україна стає ареною військових дій. Із 10 полків у розпорядженні Мазепи було лише 3. Решта приймала участь у військових діях на території Польщі та Білорусії.

За наказом царя у листопаді 1708 р. Меншиков зруйнував столицю Гетьманщини Батурин. Жителі міста (від 6 до 15 тис.) були винищені протягом одного дня. Розпочався терор. Маєтки мазепинців були конфісковані і роздані московським генералам. У листопаді у Глухові, зібравши вузьке коло козацької старшини, Гетьманом було проголошено Стародубського полковника І.Скоропадського (уклав з Росією “Решитілівські статті”). Народ не підтримав наміру Мазепи здобути в Україні державну незалежність з допомогою Швеції. Останнім актом тяжкої драми для Мазепи стала поразка шведів у битві під Полтавою у липні 1709 р. Карл ХІІ з частиною своїх військ, Мазепа та незначне його оточення виїхали у м. Бендери, де отримали притулок. Разом з Мазепою у Бендерах знаходилося близько 4-5 тис. козаків під керівництвом К. Гордієнка. У жовтні 1709 р. гетьман І. Мазепа помер.

У квітні 1710 р. гетьманом було обрано Генерального писаря покійного гетьмана Пилипа Орлика (1673-1742 р.). Він є автором української Конституції, яка була першою європейською конституцією, що забезпечувала непорушність трьох складових правового суспільства: законодавчої (виборна Генеральна Рада), виконавчої (гетьман і старшина) й судової влади. Гетьман у січні 1710 р. у Бахчисараї підписав угоду з ханом Девлет-Гіреєм та в 1711 та 1713 р. здійснив 2 походи в Україну, які завершилися невдачею.

Наступ на автономні права України здійснювався різними шляхами. На початку ХVIII ст. в Україні почав запроваджуватись губернський адміністративний устрій та створювалися невластиві для України органи управління, де домінуючу роль відігравали росіяни.

За наказом Петра І гетьманську столицю було перенесено з Батурина до Глухова. За часів гетьманування І.Скоропадського (1708-1722) більшість посад займають росіяни. В 1722 р. помер гетьман Скоропадський. Для управління Україною було утворено Першу Малоросійську колегію (1722-1727). Таким чином, Москва вдалася до відвертого порушення умов „Березневих статей”. Президент Малоросійської колегії С.Вільямінов направив царю „Дванадцять пунктів” про необхідність зміни державного устрою України. Боротьбу за автономію очолив наказний гетьман Павло Полуботок. У червні 1723р. цар викликав Полуботка до Петербургу, кинув його у в’язницю де той і помер. Були збільшені податки, полковники українські замінювалися російськими офіцерами.

Деяке послаблення відбулося після смерті Петра І. У 1727 р. Верховна таємна рада прийняла рішення про відновлення гетьманства. Цар призначив гетьманом України миргородського полковника Д. Апостола (1727-1734). Нове призначення не принесло відновлення автономії, а тільки деяке пом’якшення ситуації, про що свідчать так звані „Рішительні статті” 1728 р. Після смерті Д.Апостола виборів гетьмана не відбулося. Владні повноваження передавалися „Правлінню Гетьманського уряду” (1734-1750). Правління складалося з 3 росіян і 3 українців. Керував – князь Шаховський. Під час правління імператриці Єлизавети Петрівни (1741-1761) ситуація змінилася на краще. Розумовський (1750 – 1764рр.) повертає у Батурин столицю Гетьманщини. Відроджується шляхетський стан, Литовські статути були покладені в основу судочинства, реформа якого проводилася протягом 1760-1763 р. Гетьман скасував внутрішні мита та домагався дозволу на вільну торгівлю українських купців за межами Російської імперії. Велику увагу він приділяв розвитку освіти. У 1760р. було розроблено проект заснування Батуринського університету.

Ці наміри не входили в плани нової імператриці Катерини ІІ. У лютому 1764 року вона змусила К. Розумовського підписати „добровільне” зречення гетьманства. У жовтні 1764 р. Генеральна військова канцелярія була замінена Другою Малоросійською колегією, яку очолив генерал-фельдмаршал, граф Рум’янцев. Розпочалася уніфікація губернського правління, Гетьманщину розділили на три намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, ліквідувавши її полковий устрій (1781 р.). В 1783 р. козацькі війська були перетворені на полки російської кінноти. У тому ж році українське селянство було остаточно закріпачено. Судова система була наближена до загальноросійської. Водночас українська старшина в 1785 р. була зрівняна в правах з російським дворянством. Отже, автономна держава Гетьманщина остаточно була ліквідована царизмом.

Руйнація Гетьманщини нанесла великий удар по формуванню національної самосвідомості українців. 17 червня 1775 р. 100 тисячна армія вступила в Запоріжжя з метою її ліквідації. Останнього кошового отамана Петра Калнишевського було заарештовано і відправлено на Соловки, де 31 жовтня 1803 р. він і помер у віці 113 р. Так було покінчено з українським державотворенням в Гетьманщині та Запорізькій Січі.