Українська державність і європейський світ.

Богдан Хмельницький — організатор співробітництва українських станів-класів.

Одним з важливих завдань державного будівництва було намагання надати українському суспільству органічності, привернути до нього консервативні елементи, без яких неможливо було побудувати українську державу. На це, зокрема, були спрямовані охоронні універсали Б.Хмельницького, які забезпечували певні права православній шляхті, що почала вертатися на Україну після першого вибуху селянської війни. Метою внутрішньої політики гетьмана була консолідація всіх станів в Україні, які в умовах тривалого перебування у чужій державі виявилися роз’єднаними і котрих треба було залучити до спільних зусиль у розбудові української державності.

Козак реєстровий і козак "виписчик" (який не входив до реєстру), міщанин і селянин, православний шляхтич і священик — всі вони залізною волею гетьмана спрямовувались на боротьбу за незалежність і утвердження нового устрою.

Соціальний зріз найближчого оточення Хмельницького, генеральної старшини, полковників, козацької полкової і сотенної старшини на місцях, які творили нову еліту українського суспільства, переконливо демонстрував намагання налагодити класове співробітництво різних його верств. Природно, що на початку війни серед близьких співробітників гетьмана переважали представники старого реєстрового і січового козацтва, котрі дали повсталим організаційні форми і керівництво. Серед них давні реєстровці і запорожці Філон Джеджалій, Максим Нестеренко, Марко Топіга, Федір Вешняк-Якубович, Лук’ян Мозира, Іван Чарнота, Тиміш Носач, Яків Сомко та ін.

Однак вже з перших днів повстання до Хмельницького приєдналася значна частина православної української шляхти. Вирішивши розірвати з Річчю Посполитою, українська шляхта усвідомлювала, що вона ні за яких обставин не зможе повернути свій попередній статус у Польській державі, і одразу зайняла різко радикальну, непримиренну позицію до польського панування в Україні. Надзвичайно спостережливий російський дипломат Г.Кунаков доповідав у Москву в 1649 р., що "шляхта паче всіх Богдана Хмельницького до війни на Польщу намовляє: такої пори, як зараз більше, не буде". Те саме підкреслюють і польські джерела.

Зі шляхетського середовища вийшло багато видатних учасників визвольної війни, котрі суттєво вплинули на внутрішню і зовнішню політику козацької держави. Серед них п’ятеро братів і батько Виговські на чолі з генеральним писарем Війська Запорізького — Іваном Виговським, який посів цю важливу посаду в козацькій адміністрації від самого початку повстання; чотири брати Нечаї, старший з яких, Данило Нечай — уславлений в козацьких піснях, лідер найбільш радикальної козацької старшини, "полковник воєводства брацлавського". Зі старовинного шляхетського роду походив досвідчений реєстровець Станіслав-Михайло Кричевський — полковник київський, близький товариш Хмельницького, "другий після нього принципал", згідно польських джерел. Видатним представником української шляхти в середовищі повстанців був улюбленець гетьмана Іван Богун. Він втілював собою ту частину нової еліти, котра, за словами польського політика Андрія Потоцького, намагалася "щоб не бути ані під королем польським, ані під царем московським", "аби могли учинитись вільними".

Чимало представників шляхти виступали організаторами повстань в різних регіонах України. Галицький шляхтич Семен Височан організував у Галичині 15-тисячну повстанську армію. Таким самим організатором селянського повстання у Східній Брацлавщині був шляхтич Семен Байбуза. У 1648 р, повстання на Поділлі очолив Станіслав Мрозовецький — шляхтич, за деякою версією колишній королівський паж. Надзвичайно популярний у козацькому середовищі, оспіваний кобзарями у широко відомій думі про Морозенка, він героїчно загинув у 1649 р. під Збаражем. До шляхти належали також відомі козацькі полковники Остап Гоголь, Антін Жданович, Григорій Гуляницький, генеральні старшини, видатні козацькі дипломати — Іван Креховецький, Іван Ковалевський. 3 середовища міщанства вийшли два визначні діячі, полковники Іван і Василь Золотаренки, які командували згодом козацькими корпусами у Білорусії; Мартин Небаба, за словами шведського дипломатичного агента, "один з найкращих полковників Хмельницького"; полковник Донець та ін.

Між різними групами нової козацької старшини були досить суттєві протиріччя. Однак Хмельницький рішуче припиняв всі спроби протидії своїй політиці, не допускав міжгрупової боротьби, спрямовував всю енергію соціально-неоднорідної правлячої верстви на розбудову нової Української держави. Гетьман розумів, що повернути повсталих селян до "звиклого послушенства", тобто примусити їх відбувати повинності у колишньому обсязі для нової еліти, означало б порушення єдності між селянством і козацтвом, що склалася під час повстання, а також різке звуження соціальної бази визвольної боротьби. Ось чому хоч Хмельницький і видавав деяким українським шляхтичам охоронні універсали, надавав козацькій старшині маєтності, він не допускав появи великого феодального землеволодіння, протидіяв надмірному зростанню станових привілеїв окремих соціальних груп.

Здобуття Україною політичної незалежності.

На шостому році надзвичайно виснажливої боротьби українського народу проти Польщі стало ясно, що остаточно звільнитися від польсько-шляхетського ярма тільки власними силами Україна не в змозі. Молода козацька держава, що налічувала трохи більше 1 млн. жителів, не могла завдати вирішального удару Польщі з її 6-мільйонним населенням і далеко не вичерпаним військовим потенціалом.

Кримський союзник не був зацікавлений у зміцненні України і щоразу фактично зводив нанівець результати її воєнних перемог. Вихід з становища полягав в одержанні Україною надійної військової допомоги, яка могла б забезпечити перелом у воєнних діях і остаточний розрив з Польщею. Такою силою, на думку Хмельницького, могла стати Московська держава. Мілітарний союз з Москвою означав офіційний і остаточний розрив з Річчю Посполитою і кінець політики автономізму, яка довгий час переважала у взаєминах з Польщею. У відповідності до Переяславської угоди (1654 р.) Україна приймала протекторат царя, залишаючись окремим державним організмом, зберігаючи свій соціально-політичний, і, що дуже важливо, церковний устрій, власну адміністрацію, армію, фінанси, дипломатію, права й привілеї окремих станів.

Чисельність козацької армії визначалась у 60 тис. чоловік. Гетьман як глава держави й головнокомандувач обирався вільними голосами за старою традицією, лише з наступним повідомленням Москви про вибори. Україна вступила в договірні відносини з Москвою, як вільна й незалежна сторона. Природно, в очах українських політиків того часу видавалося неймовірним, що "брутальна і самодержавна Москва", зможе коли-небудь зайняти місце блискучої європейською культурою, привабливої своїм шляхетським демократизмом Польщі. Хмельницький намагався використати перш за все мілітарну допомогу Російської держави для остаточного розгрому Польщі й реального зміцнення державної незалежності України.

Другою важливою стороною Переяславської угоди була її відкритість і офіційність, на відміну від подібного договору з Туреччиною. Гетьман сам вимагав від царя негайного надіслання до Києва царського воєводи, що мав переважно представницькі функції, з тим, "щоб всі сусідні володарі знали про їх підданство під високу руку Царської Величності". Ця дипломатична фраза означала практично повідомлення всіх сусідніх держав про припинення підданства польському королю і добуту Україною відносно до Польщі суверенність. Абсолютна й легальна емансипація від Речі Посполитої, як в очах самих українців, так і сусідніх держав, складала найважливіший компонент Переяславської угоди.

Гетьман Пилип Орлик, зокрема, вважав Переяславську раду "найсильнішим і найпереможнішим аргументом і доказом суверенності України". Це було урочистим визнанням міжнародного характеру, визнання влади Війська Запорізького в Україні і гетьмана як єдиного її володаря і репрезентанта держави. Вона стала повним і остаточним визнанням Української революції, утворення козацької держави, нового устрою та гетьманської влади як головної ознаки суверенності українського народу.

Ліквідація магнатського землеволодіння. Україна без феодального примусу. Формування буржуазних відносин.

Визвольна війна ліквідувала магнатсько-шляхетські володіння на значній території України. За рахунок покозачення частини населення значно збільшилася кількість вільних виробників, фактично припинився процес закріпачення селянства, яке захопило частину панських і королівських земель, нерухоме майно, зібране зерно, пасіки та ін. Селяни вільно розпоряджалися своєю землею, знаряддями праці. Сфера феодального законодавства різко звузилася, хоч воно й не було скасоване.

На експропрійованих козацькою державою землях більшість селян приписувались до т.зв. військових сил і відбувала повинність лише на користь козацької держави. І хоч існував поділ сільського населення на козаків і селян, між ними не було істотної економічної різниці. Селянсько-козацьке землеволодіння стало основним типом землеволодіння у козацькій державі. Архідиякон Павло з Алеппо, супроводжуючи в цей період антіохійського патріарха у поїздці Молдавією, Україною і Московією, відзначав: "Козаки, заволодівши країною, ділять землю між собою, вирубають ліси, випалюють коріння і засівають землі збіжжям".

Великий інтерес викликає порівняння розвитку соціальної боротьби в Українській революції з соціальною боротьбою під час інших європейських революцій. На відміну від Нідерландів, де, як уже нами відзначалося, селянський рух не набрав загальнонаціонального характеру (хоча в Голландії і Фрісландії в 1572 р. діяли загони по 5 тис., а в 1578-1579 рр. у Фландрії — по 10-12 тис. осіб), в Україні влітку 1648 р. він вилився у Селянську війну, що тривала до літа 1652 р. Вже восени 1648 р. вона охопила всі етнічноукраїнські землі. Її масштаби справді були грандіозними і не мали собі рівних у Європі протягом ХVІ-ХVII ст. (навіть Велика селянська війна в Німеччині 1524-1526 рр., що охопила майже всю територію країни і в якій взяло участь близько 200 тис. осіб, помітно поступалася Українській в кількості учасників, організованості, інтенсивності, силі завданого удару по існуючій соціально-економічній структурі суспільства тощо).

Вивчення змісту й мети боротьби українських селян і феодально залежних мешканців міст і містечок дає підстави стверджувати, що вона за своєю суттю нічим не відрізнялася від боротьби селян під час європейських революцій ХVІ-ХVIII ст. Основний її зміст полягав у ліквідації всіх різновидностей особистої залежності й існуючих форм експлуатації, у виборенні особистої свободи і вільної (фермерського типу) власності на землю. Це означало не що інше, як "створення таких умов; за яких безпосередній виробник стане власником всього продукту своєї праці".

Впадає у вічі вражаюча подібність вимог українських селян з вимогами селян не лише під час Німецької чи Англійської революцій, а й значно пізнішої в часі – Французької, кінця XVIII ст. Так, німецькі селяни відмовлялися від платежів і робіт, заявляючи, що не дозволять себе пригнічувати, як це мало місце до цього часу. Нападаючи на помістя й замки, вони стверджували, що "не будуть виконувати жодних доручень" і "взагалі не хочуть більше мати панів". Причому в охоплених повстанням районах селяни створювали зародки державної влади. Під час Англійської революції вони вимагали повернення до старого маноріального звичаю, до низьких рент, до фіксації і полегшення файнів (платежів за допуск до держань), ліквідації станового верховенства і привілеїв дворянства й духовенства. Прагнули також повернення обгороджених земель, а в общинне користування — лісів, парків, місць для мисливства й рибної ловлі. В селах точилися розмови про те, що "джентрі... довго були нашими господарями, а тепер ми маємо нагоду самим стати господарями" /Оксфордшир, 1642 р./: "уже в цьому році ми не побачимо в Англії жодного дворянина" /Норземптоншир, 1643 р./. В роки Французької революції селяни заявляли, що "вони хочуть повної відмови від десятини і феодальних зобов’язань", "щоб не було більше ні сеньйорів, ні володільців десятин". Один з керівників селян в області Бурбонне /1790 р./ говорив: "Ми тепер господарі", бо "вже прогнали частину дворян до чужих країн".

Цього ж добивалися і українські селяни. Вже в кінці травня 1648 р. брацлавський воєвода А.Кисіль звернув увагу на той факт, що повстанці "піддають вогню й мечу один лише шляхетський стан". Трохи пізніше він констатував: "По самий Буг жодного шляхтича немає: або втік, або впав трупом". Вони відмовлялися виконувати повинності, виплачувати податки й сподівалися, що тепер пани "над ними не будуть панувати" і в майбутньому "вже то панів не буде". Специфіка, селянського руху в Україні полягала в тому, що селяни масово покозачувалися й запроваджували на місцях "козацький присуд" і "козацькі порядки", тобто створювали власні органи управління (подібне явище мало місце під час Селянських війн в Німеччині, Росії та Китаї), які лягли в основу владних структур національної держави. До кінця 1648 р. абсолютна більшість селян, міщан вибороли особисту свободу, право власності на землю й сільськогосподарські угіддя, право вступу до козацького стану. Було знищено велике й середнє феодальне землеволодіння, фільварково-панщинну систему господарства, кріпацтво й доменіальний суд; у соціальній структурі Української держави, що формувалася, вперше в європейській історії не знайшлося місця для панівного в середньовічному суспільстві стану.

Ліквідувавши феодальну форму власності на землю й феодальні повинності, селяни в наступні роки зі зброєю в руках рішуче захищали свої завоювання, що відкривали шлях до розвитку їхніх господарств козацьким (фермерським) шляхом. 21 січня 1649 р. А.Кисіль повідомляв братові: "Весь плебс ще до цього часу перебуває озброєним в козацькому титулі й підлягає не своїм панам, котрим до дому не має як їхати, а самому Хмельницькому". В кінці лютого цього ж року польські комісари писали до Варшави, що "нікому не вільно (повернутися) до своїх маєтків, а ми, котрі їх тут маємо, дивимося на них лише здалека". Казимирський райця (в околицях Кракова) М.Голінський занотував новину, що надійшла з козацької України: "Хлопи не хочуть бути підданими панів, а (прагнуть) бути собі вільними". Весною брацлавський воєвода підкреслював, що "тут, від Дніпра до Стиру, все повністю покозачилося". Повсталі селяни і міщани вимагали: "Ми стоїмо на тому, щоб жодного шляхтича не було", і заявляли про намір "витяти всю шляхту".

Восени 1649 р. покозачені селяни, всупереч укладеному в серпні договору з Польщею, продовжували відмовлятися впускати панів до маєтків і вперто стояли на тому, що хочуть "бути собі вільними" і не мати "над собою дідичних панів". Весною наступного року один з магнатів підкреслював той факт, що "не думають нам хлопи біля Бара, а тим паче за Баром і в Подністров’ї жодних маєткових повинностей виконувати і панів своїх слухати чи у послушенстві у панів залишатися". Навіть після поразки українського війська влітку 1651 р. під Берестечком вони заявляли шляхті: "Краще загинути, ніж панам    віддавати звикле послушенство. Якщо Хміль програв, ми можемо виграти..." Після укладення у вересні 1651 р. Білоцерківського договору з Польщею непокірні селяни Лівобережжя, за даними окремих джерел, звернулися з листом до Б.Хмельницького, в якому підкреслювали: "Будемо воювати, а працювати до панів не підемо".

Врешті-решт український уряд після розгрому польського війська під Батогом (червень 1652 р.) пішов на визнання головних завоювань селянства, що ознаменувало успішне завершення Селянської війни на терені Української держави (поразка революції у Західному регіоні призвела до реставрації й консервації тут дореволюційної аграрної структури, як це мало місце на півдні Нідерландів), чого не можна сказати про Селянські війни в Німеччині та Росії. Навіть у роки Англійської революції було збережено держання-копігольд (60% селян були держателями-копігольдерами) і всі зв’язані з ним селянські повинності і права лордів-манорів; вціліла також десятина. Лише в часи Французької революції відповідно до законів від 17 липня 1793 р. та 18 травня 1794 р. знищувалася "всяка повинність чи рента, заплямована... найменшою ознакою феодалізму", і селянин став вільною рівноправною особою, вільним власником своєї землі. Хоча в правному відношенні в Україні уряд подібних указів не видавав, фактично український селянин добився в 1652 р. приблизно такого ж становища, як у Франції, тільки майже на півтора століття раніше.

Рецепція визвольної війни українського народу в країнах Західної Європи.

Закономірним є те, що в середині ХVII ст. найбільш прихильне ставлення Визвольна війна українського народу знаходила в Англії, охопленій буржуазною революцією, яка відбувалася під релігійними антикатолицькими гаслами. Свого прямого ворога Англійська революція вбачала в європейській контрреформації, і тому боротьба українського народу проти шляхетської Польщі й католицької експансії сприймалася в революційній Англії як боротьба проти соціального ворога, "латинників" і "папістів". На це вказує висвітлення подій в Україні в тогочасній англійській пресі, зокрема в газеті "Модеріт", де активно співробітничали Джон Лільберн, Уолвін, Овертон та інші відомі левеллери, і ця газета фактично виступала органом їхньої партії. Про це ж свідчить і відоме послання до Хмельницького, яке в 1649 р. надійшло з Англії і було зафіксоване краківським міщанином М.Голинським в його рукописній книзі, де зібрані різні відомості й документи про перший етап "козацької війни".

На жаль, зберігся тільки початок цього дуже цікавого документа: "Титул від англійців, даний Хмельницькому: Богдан Хмельницький, божою милостю генералісимус війська і стародавньої грецької релігії та церкви, володар всіх запорозьких козаків, страх і винищувач польської шляхти, завойовник фортець, викорінювач римських священників, переслідувач язичників, антихриста й їудеїв..." Автором цього послання до Хмельницького був Кромвель.

Як про встановлений факт можна сказати про те, що лорд-протектор Кромвель уважно стежив за Визвольною війною на Україні, вбачаючи в ній ділянку всеєвропейського антикатолицького фронту. В 1656 р. він направив до Бранденбурга генерала Джефсона, на якого було покладене, поряд з іншими, завдання за допомогою цієї сусідньої з Польщею протестантської держави налагодити зв’язок з Хмельницьким. У цей час Кромвель виношував плани створення "великої антиримської, антигабсбурзької і антиконтрреформаційної коаліції", до якої на сході континенту мали ввійти Україна, Московська держава і Швеція. Але на шляху до здійснення цього грандіозного плану постали численні перешкоди і насамперед гострі шведсько-російські суперечності, які в серпні 1656 р. вилилися у війну між Швецією і Росією, рятівну для Речі Посполитої.

В науковій літературі висловлювалася думка, що до справи налагодження зв’язків між Кромвелем і Хмельницьким був причетний великий чеський філософ, педагог і письменник Я.А.Каменський, який жив у той час в Трансільванії і мав значний авторитет та вплив серед її правлячих кіл. Каменський уважно, із співчуттєвим інтересом стежив за Визвольною війною українського народу і надавав їй важливого значення у справі подолання феодально-католицької реакції в Східній та Центральній Європі. Беручи до уваги зв’язки Каменського з політичними діячами Англії, його ненависть до європейської системи контрреформації, а також позитивне ставлення як до Англійської революції, так і до Визвольної війни в Україні, можна вважати цілком імовірним, що він співчував організації антикатолицької коаліції і сприяв встановленню союзу Кромвеля і Хмельницького.

Слід вказати й на таке цікаве явище, як поширеність порівнянь Кромвеля і Хмельницького в тогочасній Європі. Так, П.Шевальє заявляв у передмові до своєї "Історії війни козаків проти Польщі", що в ній читачі знайдуть "образ мужа, який для того, щоб піднятися над іншими приводить в рух величезний механізм та наводить жах на королівство, якого всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків не змогли похитнути. Одним словом, Кромвеля, який вдруге з’явився на Русі, який був не менш честолюбний, хоробрий та спритний, ніж Кромвель в Англії". Як "двох найбільших бунтівників" характеризував Кромвеля й Хмельницького тогочасний французький поет Жан Лоре в своїй "Історичній музі", яка являла собою своєрідну бурлену газету з відповідним щотижневим оглядом подій у Франції і всій Європі з 1650 по 1664 р. Оскільки для Лоре, як він сам про це каже, головним джерелом інформації було "те, що говорять при дворі і в місті", можна зробити висновок, що наведене зближення було тоді популярне у французькій столиці. Аналогічні порівняння подій в Україні з подіями в Англії, а Кромвеля з Хмельницьким були досить поширені також у тогочасній італійській історіографії, а найповніше вираження знайшли в "Історії громадянських війн останнього часу" М.Бізаччіоні, перший том якої відведено Англійській революції, а в другому томі центральне місце посіла Визвольна війна в Україні.

Ці паралелі не були надумані, їх історичну виправданість визнали дослідники пізнішого часу. Так, польський історик Л.Кубаля писав: "Чужоземці порівнювали Хмельницького з Кромвелем, бо це порівняння напрошувалося само собою, особливо в ті роки, коли обидва вони привертали до себе ледве не виключну увагу Заходу й Сходу Європи". І далі Кубаля зазначає, що Хмельницький діяв у набагато скрутнішій обстановці, що перед ним стояли набагато складніші завдання, ніж перед Кромвелем: "Обшир його держави мав з усіх сторін відкриті кордони. На відміну від Кромвеля, він не мав у своєму розпорядженні вишколеної інтелігенції і засобів старої та потужної держави; військо, фінанси, громадське господарство, адміністрація, стосунки з сусідніми державами, — все це було необхідно створити, все це лежало на його плечах. Він мусив підбирати й навчати людей, вникати в найдрібніші деталі". Все це дає підстави, підсумовував Кубаля, вважати Хмельницького не тільки великим полководцем, а й одним з найвизначніших державних діячів у європейській історії.

Природно, що особливо значним був резонанс Визвольної війни 1648-1664 рр. в Німеччині, сусідній з Річчю Посполитою. Вісті й чутки про "велику козацьку війну" буквально затоплювали країну: їх приносили найманці, які тисячами служили в польському війську, комерсанти й агенти різних держав, а також єзуїти, місіонери, євреї-лихварі, які були виметені з України бурею народного гніву і які у великій кількості осідали в Німеччині. Слід додати, що німецькі найманці служили тоді і в українській армії; відомо, наприклад, що в складі війська Тимоша Хмельницького, яке в 1653 р. ходило в Молдавію на допомогу господарю Лупулу, служив німецький загін в триста чоловік. Є відомості, що в той час німець О.Ахіллес, а також, здається, й Бендікс, були полковниками в козацькому війську.

На основі розповідей всіх цих людей складалися реляції і повідомлення німецьких часописів, а також брошури, памфлети й "летючі листки" німецькою й латинською мовами, що розходилися по всій країні та за її межами.

Необхідно сказати про політико-дипломатичний аспект резонансу "великої козацької війни" в Німеччині. Тут на особливу увагу заслуговують дії бранденбурзького курфюрста Фрідріха Вільгельма І, якого офіційна німецька історіографія вважає фундатором Пруської держави. Це питання тим цікавіше, що саме "велика козацька війна", поряд з Вестфальським миром 1648 р., яким завершилася Тридцятилітня війна, належить до тих об’єктивних факторів європейської історії, що найбільше посприяли початковій фазі піднесення Прусії. Не буде перебільшенням сказати, що бурхливий розквіт Прусії в другій половині XVII ст. в якійсь мірі був одним з опосередкованих міжнародних наслідків Визвольної війни українського народу, спричинених нею радикальних змін у східній частині континенту.

До 1648 р. держава Фрідріха Вільгельма І була другорядною в Німеччині, до того ж розділеною на дві частини не тільки географічно, а й політично: західна її частина, Бранденбург, належала до Священної Римської імперії німецької нації, а східна частина, Прусія, входила як васальне герцогство до Речі Посполитої. Об’єктивно склалося так, що Визвольна війна українського народу, яка завдала жорстокого удару шляхетській Польщі й поклала початок її швидкому занепаду, створила сприятливі умови для піднесення Пруссії та перетворення її у "велику державу" Європи. У великій мірі завдяки їй Фрідріх Вільгельм І зміг анулювати залежність Прусії від Польщі й остаточно злити її з Бранденбургом в єдине королівство.

Фрідріх Вільгельм І уважно стежив за розгортанням Визвольної війни українського народу, яка підривала міць Речі Посполитої і сприяла реалізації його планів. Він мав численних експертів з "польських питань", які докладно інформували його про перебіг подій в Україні. Характерно, що вони враховували можливість краху шляхетської республіки під ударами козаків і застерігали курфюрста від виконання васальних обов’язків перед польським королем, бо це могло б накликати ускладнення, небезпечні для його держави. Цікаво зазначити, що навіть ці пруські радники "жалюгідний стан Польської Корони" вважали також наслідком надто жорстокого поводження шляхти з простим людом, зокрема на Русі. "Очевидно, було б краще для Польської Корони, — писали вони курфюрсту 21 червня 1648 р., — якби шляхта не поводилася зі своїми підлеглими так суворо і майже не по-християнськи, як це було до цього часу; тоді так часто вона не терпіла б від їхніх повстань і тепер могла б їм більше довіряти".

Польський король Ян Казимир не раз звертався до курфюрста по допомогу, але нічого, крім щедрих обіцянок, від нього не отримував. Фрідріх Вільгельм дослухався до порад своїх експертів — користатися якомога більше з того тяжкого стану, в якому Річ Посполита, "держава багата й сильна", опинилася внаслідок "великої козацької війни", і самому в цю війну ні в якому разі не встрявати.

Широким і тривалим був також відгомін Визвольної війни українського народу в Італії. Інтерес до подій в Україні спостерігався тоді по всій Італії, але найуважніше за їх перебігом стежили папський Рим і Венецька республіка. Проте їхні інтереси були різними і, відповідно, різний був підхід до Визвольної війни в Україні.

За традицією, започаткованою наприкінці ХVI ст., Венеція вбачала в запорозькому козацтві важливу антитурецьку силу, якій відводилося значне місце в її воєнно-політичних планах. Цьому погляду на козаків Венеція лишилася вірною й під час Визвольної війни, яка збіглася з її Крітською війною проти турків, що розпочалася 1645 р. В 1645-1647 рр. венеціанці активно підтримували плани Владислава ІV щодо турецької кампанії, в якій роль першої ударної сили відводилася запорозьким козакам. Як писав М.Кордуба, "повстання Хмельницького відібрало надію на польську поміч, але, з другого боку, виявило також велику могутність козаків, і давні плани, при допомозі козаків викликати диверсію на Чорному морі, ожили заново". Після Зборовської угоди 1649 р. у Венеції вирішили, що нібито створюються передумови для антитурецького союзу з козаками, і влітку 1650 р. було відряджено до Хмельницького посольство Альберто Віміни, яке, власне, було дипломатичною розвідкою.

Слід зазначити, що республіка св. Марка, прагнучи до союзу з козаками, враховувала й великий резонанс всенародного повстання в Україні серед південних слов’ян, який проявлявся передусім у посиленні їхньої визвольної боротьби проти турецького поневолення. Віміна заявляв у своїй реляції венецькому сенату, що навіть сама звістка про козацький похід на турків може викликати повстання серед поневолених ними балканських народів і спонукати до виступу придунайські князівства. Безсумнівно, Хмельницький був обізнаний з цими настроями південних слов’ян і, очевидно, не без їхнього впливу у нього почали формуватися плани активної балканської політики, до реалізації якої він частково приступив уже в 1654-1657 рр.

Однак ці плани й сподівання Венеції на антитурецький союз з козаками були марними, оскільки в тодішній ситуації війна з Туреччиною була б для України самовбивчою.

І, нарешті, слід коротко сказати про рецепцію Визвольної війни у Франції. Ця країна першою у ХVII ст. порвала з конфесійними принципами в своїй зовнішній політиці і провадила її, виходячи лише з державних інтересів. В середині ХVII ст. остаточно визначається її політичний курс, спрямований на досягнення гегемонії в Європі, і в цій "великій європейській політиці" важливе місце відводилося Польщі як "природному союзнику" Франції. В 40-х рр. ХVII ст. посилюються франко-польскі зв’язки, які були закріплені в 1646 р. шлюбом принцеси Марії Луїзи Гонзага з Владиславом ІV; цей шлюб у політичних колах Франції розглядався як великий успіх у боротьбі з Габсбургами.

Регент Мазаріні підтримував постійний зв’язок з польським коронним канцлером Оссолінським і отримував від нього докладну інформацію про хід "козацької війни". Більше того, французький уряд заявляв польському про згоду допомогти в придушенні "козацького бунту", але далі декларацій справа не пішла, — цьому завадила Фронда в самій Франції, а також складна політична обстановка в Європі. Зокрема, французький уряд мусив зважати на позицію свого давнього північного союзника — Швеції, яка бажала послаблення Польщі й енергійно реагувала на спроби інших європейських держав допомогти їй.

Свого часу І.Крип’якевич писав у відомій монографії про Б.Хмельницького: "Чи Франція вживала заходів до того, щоб зв’язатися з Богданом Хмельницьким, покищо немає даних". Нині можемо сказати, що такі заходи мали місце в 1656-1657 рр. при шведському дворі, де французький посол Юге де Терлон встановив дружні стосунки з Юрієм Немиричем, послом Хмельницького. Людовік XIV, який знав про високі військові якості запорозьких козаків (очевидно, він читав "Опис України" Боплана, бо в його бібліотеці зберігся екземпляр цієї книги), доручив своєму послові вербувати чотиритисячний козацький корпус; з проханням допомогти йому в цій справі Терлон звернувся до Немирича. У своїх "Мемуарах для звіту королеві" він писав: "Коли Ваша Величність доручили мені в одній з депеш постаратися набрати чотири тисячі козаків, я звернувся до мсьє Немирича, який був моїм другом, допомогти мені виконати це завдання, на що він люб’язно відгукнувся". Звичайно, про цей намір французького короля Немирич інформував Хмельницького, і набір козаків був дозволений, зокрема, дали згоду "послужити Франції... кілька козацьких офіцерів". Однак через деякий час Людовік ХІV розпорядився відкласти набір, а невдовзі Немирич відбув в Україну.

Ще зазначимо мимохідь, що Терлон, характеризуючи "козацького посла" як свого друга, наголошував на тому, що він був людиною блискучої європейської освіти й культури.

Слід згадати й про те, що в архівах і рукописних фондах бібліотек Франції зберігається ще немало матеріалів про Визвольну війну українського народу, які лишаються неопублікованими. Це, зокрема, реляції графа де Брежі, французького посла у Варшаві в 1644-1649 рр. (з них, правда, деякі відомості наводив І.Крип’якевич в своїй книзі "Богдан Хмельницький); це листи королеви Марії Луїзи до мадам Шуазі з розповідями про "козацьку війну"; брошура про битву під Зборовом і Зборовську угоду, рукопис про битву під Берестечком та інші.

§ 3 Україна в останні роки гетьманування Б.Хмельницького

Політичні орієнтації Б.Хмельницького.

Встановлення тісного воєнно-політичного союзу України з Російською державою зумовило перегрупування сил воюючих сторін. Кримське ханство перейшло на бік Польщі й з союзника перетворилося на небезпечного ворога Війська Запорізького. У лютому 1654 р. польські війська почали воєнні дії на Поділлі, де коронний гетьман Станіслав Потоцький намагався розгромити козацькі загони, очолювані Іваном Богуном.

Однак головний удар союзники мали завдати в Литві й Білорусії. На допомогу російським військам до Гомеля вирушив 20-тисячний козацький корпус, очолюваний наказним гетьманом Іваном Золотаренком, під Смоленськ — 12 тис. козаків полковника Василя Золотаренка. У червні 1654 р. російські війська, очолювані царем Олексієм Михайловичем, обклали Смоленськ, який було здобуто після тримісячної облоги.

Широкі наступальні операції розгорнулися на території Литви і Білорусії. Впали Гомель, Полоцьк, Мстислав, Орша, Борисів, Мінськ та інші білоруські міста. Восени 1654 р. вся Білорусія, що поділялася в той час на Полоцьке, Вітебське та Мстиславське воєводства, опинилася в руках російсько-козацьких військ. Південна Білорусія, де особливо активно діяли козаки Золотаренка, лишилася під управлінням козацької адміністрації.

Навесні війну з Польщею розпочала Швеція. Протягом липня війська шведського короля Карла-Густава X захопили Познань і більшість великопольських земель; восени оволоділи Варшавою і Краковом, Ян-Казимир втік до Сілезії. Розпорошена польська армія була змушена вести війну на три фронти, що прискорювало її воєнну поразку.

Восени 1655 р. Хмельницький спільно з допоміжним російським корпусом боярина Бутурліна вибив поляків з Поділля і розпочав воєнні дії у Галичині. Усі українські землі були визволені з-під влади польської шляхти. Польща залишилась фактично безборонною перед силами трьох супротивників, що докорінно змінило міжнародну обстановку на Сході Європи. Хмельницький прагнув максимально використати цю ситуацію для зміцнення політичного становища України, яка опинилася в центрі складних дипломатичних комбінацій. Козацький гетьман увійшов у тісні стосунки із Швецією — традиційним ворогом Речі Посполитої, сподіваючись на її підтримку у справі приєднання до Війська Запорізького західноукраїнських земель. Перед можливим розбором Речі Посполитої до тісної спілки з Україною прагнув семиградський князь Юрій ІІ Ракочі, курфюрст бранденбурзький Фрідріх-Вільгельм, великий гетьман литовський Януш Радзивілл.

Складними в цей період були стосунки Хмельницького з російським урядом. Обидві сторони по-різному трактували роль і значення Переяславського акта. Москва розглядала його насамперед як засіб збирання під свою владу всіх земель, що входили колись до складу Давньоруської держави. Хмельницький прагнув використати мілітарну допомогу Російської держави для остаточного розгрому Польщі та утвердження державної незалежності України. Ось чому на першому етапі стосунків козацький гетьман, зосередивши фактично всю повноту державної влади в своїх руках, мало зважав на детальне юридичне оформлення відносин між обома державами.

Тактика однодумців Хмельницького у Білорусії, спрямована на поширення тут безпосередньої влади гетьмана, викликала незадоволення російського уряду. Зокрема, його непокоїли контакти Хмельницького з Радзивіллами — активними прихильниками шведів.

Стосунки між Чигирином і Москвою ще більше загострились 1656 р. коли Росія вступила у війну з Швецією і розпочала переговори з Польщею. Польській дипломатії вдалося ввести в оману російських політиків обіцянками польської корони царю Олексію Михайловичу після смерті Яна-Казимира. На польсько-російські переговори з цього приводу у Вільно (серпень-жовтень 1656 р.) козацькі посли не були допущені, що викликало незадоволення гетьмана і козацько-старшинських кіл. Польська шляхта посилювала недовір’я Хмельницького до російського уряду, поширюючи чутки, ніби цар повертає козаків під владу Польщі. Зрештою Росія уклала перемир’я з Польщею і розпочала війну із Швецією, намагаючись здобути території у Лівонії. На початку вересня 1656 р. російське військо, очолюване царем, розпочало облогу Риги. Однак взяти місто не вдалося, і царська армія відступила до Полоцька.

У жовтні 1656 р. за наказом Хмельницького у Чигирині був скликаний сейм козацької старшини, на якому "всі полковники, осавули й сотники складали собі взаємно, поміж себе присягу, що коли хто-небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі, як один муж, вмісті стояти будуть".

Ігнорування керівними колами Росії українських інтересів штовхали Хмельницького до більш тісного союзу із Швецією та іншими ворожими до Польщі державами. Після інтенсивної діяльності козацької дипломатії склалася нова коаліція держав, до якої увійшли Швеція, Бранденбург, Україна, Семиградське і Молдавське князівства, а також Литва. Цей союз був зв’язаний цілим рядом окремих умов і договорів. 7 вересня 1656 р. був підписаний "трактат вічної приязні" між Хмельницьким і Юрієм ІІ Ракочі. Сторони зобов’язувалися розпочати воєнні дії з Польщею. Хмельницький мав одержати всю Червону Русь.

Союзні угоди були підписані Швецією з Семиграддям та курфюрстом бранденбурзьким. На підставі усіх цих трактатів Швеція одержувала Помор’я, Західну Прусію, Курляндію, Ліфляндію, Семигалію, воєводства Плоцьке і Мазовецьке, частину Литви і частину Білорусії до воєводств Полоцького та Вітебського. Решту Литви як окреме князівство мав дістати князь Богуслав Радзивілл. Курфюрст бранденбурзький одержував великопольські землі — воєводства Познанське, Каліське, Ленчицьке і т.д. Юрій ІІ Ракочі — Краків та Малопольщу. 10 квітня 1657 р. до Чигирина виїхав шведський дипломат Густав Лілієнкрона з повноваженнями від Карла-Густава на згоду Швеції про перехід усіх земель західноукраїнських і Південної Білорусії до складу козацької держави. Усі зазначені акти означали повний розділ Польщі, "будто Коруна Польська й не бувала", як писав в донесенні царю російський посол в Україні боярин Бутурлін.

Одночасно розпочалися відповідні воєнні дії. На допомогу Юрію ІІ Ракочі, який вів кампанію у Польщі, був відряджений І5-тисячний козацький корпус під командуванням київського полковника Антона Ждановича. Йому мав сприяти генеральний суддя Іван Креховецький — галицький шляхтич, який повинен був представляти українські інтереси при дворі Ракочі, а також залучити шляхту Галичини до активної співпраці з козацькою державою. Корпус Ждановича успішно пройшов через усю Галичину до Перемишля, де об’єднався з Ракочі. Союзники взяли Краків, увійшли вглиб Польщі і через Сандомир, Замостя, Люблін, Берестя дійшли до Варшави, яку разом із шведами і зайняли.

Похід Ждановича мав надзвичайно важливе значення для молодої Української держави. Хмельницький активно використав ослаблення Польщі для посилення своїх позицій на Поділлі, Волині, куди надсилались військові залоги. "Ми хочемо мати під своєю владою всю Україну стародавню, або Русь, де віра православна була і де ще мова наша задержалась: аж по Віслу, — заявив на початку 1657 р. Іван Виговський шведському послу Веллінгу. — Бо нас би висміяли, коли б ми тепер не відібрали земель, які ми за давних часів втратили".

Однак влітку ситуація змінилася. Шведи, які необачно втягнулися в облогу національної святині поляків — монастиря в Ченстохові, викликали несподіваний для себе загальнонаціональний опір усього населення. У війну проти Швеції вступила Данія, і Карл X, вивівши свої війська з Польщі, залишив Ракочі й козацький корпус без необхідної підтримки. На допомогу полякам прибув кримський хан. Ситуація ускладнювалась тим, що Ракочі часто діяв нерозсудливо, без відповідної координації дій з Ждановичем, нерідко чинячи різні утиски козакам. Незадоволення останніх стало благодатним грунтом для дискредитації самої ідеї антипольсьюго союзу з угорцями, що й використав царський уряд, агітуючи проти походу Ждановича. Зрештою козаки відмовилися від участі у подальших воєнних акціях і самовільно вирушили додому. Звістка про ці події надзвичайно вразила Хмельницького і, без сумніву, прискорила його смерть, що сталась 6 серпня 1657 р. у Чигирині.

Залучення православної шляхти й решток української магнатерії до будівництва козацької держави.

В останні роки гетьманування Б.Хмельницького тенденції до консолідації усіх станів українського суспільства отримали своє найбільш яскраве втілення. Під час походу корпусу Ждановича на захід козацький полковник одержав чіткі директиви гетьмана поводитись у західноукраїнських містах з місцевими станами, "як з власними нашими ". Аналогічні накази були дані козацьким воєначальникам, які прилучали до козацької держави Волинь, Полісся й Білорусію. Вони мали першорядне політичне значення для позицій православної шляхти у цих регіонах, яка внаслідок неоднозначних воєнно-політичних поворотів визвольної війни переживала драматичну ситуацію відчуження від обох політичних систем, його подоланню сприяло зміцнення держави Війська Запорізького, неухильне поширення її влади на всі українські землі.

Почалися активні контакти Хмельницького як з окремими визначними представниками української шляхти, так і з шляхтою цілих повітів. Близькі стосунки були встановлені гетьманом з князем Степаном Четвертинським — репрезентантом волинської шляхти, опікуном Києво-Могилянського колегіуму, одним з останніх представників старої української аристократії. На початку 1657 р. при гетьманському дворі у Чигирині з’явився український магнат, староста овруцький і кременецький Юрій Немирич. Це була непересічна подія у внутрішньополітичному житті молодої української держави. Важко собі уявити, що вона могла статися на початку повстання, однак у цьому, здавалось, нерозсудливому кроці магната була своя логіка. Юрій Немирич був блискучим представником тієї частини української шляхти, яка в нових історичних умовах взяла активну участь у державотворчій праці гетьмана Богдана Хмельницького.

Своєю творчою індивідуальністю Юрій Немирич ніби уособлював аристократичні засади західноєвропейської культури, які зусиллями козацького гетьмана прищеплювались новій правлячій еліті України. Вище вже йшлося про знайомство Немирича. з видатними представниками європейської науки, її новіші досягнення викликають величезний інтерес у молодого українського шляхтича. Особливе враження справляють на нього праці Г.Гроція, який заснував нову школу природного права і створив першу систему міжнародного права. Його погляди на державу як на союз вільних людей, що створюється для охорони права і заради спільної корисності і для якого загальне благо є вищим законом, безперечно вплинули на державницькі ідеали Немирича, майбутнього кодифікатора Гадяцької угоди. За кордоном вийшов цілий ряд його праць, серед яких найбільш відомою була видана у Парижі /1634/ "Discursus de bello moscovitio anni 1632" присвячена польсько-російський війні.

Повернувшись додому, Ю.Немирич активно пропагує социніанство. В той час як у коронних землях воно все більше занепадає під урядовим натиском і загальною зміною релігійних стосунків у Речі Посполитій, в Україні нововірці завойовують нові позиції. Цьому сприяє віддалення від центру і терпимість з боку православного духовенства.

У 1638 р., незважаючи на протести впливових социніан на чолі з Немиричем, а також православних на чолі з князем Ст.Четвертинським відповідною сеймовою постановою було ліквідовано цитадель социніанства Раківську Академію, а його адептів зобов’язують перейти на дозволені обряди. Однак вже через місяць найвидатніші представники социніан з всієї Речі Посполитої збираються у Киселині на Волині, серед яких бачимо українських адептів Ю.Немирича, Ю.Чаплича, Гулевича-Воютинського та ін., які докладають зусиль для відновлення втрачених позицій у новому середовищі. Їх зусиллями було реорганізовано існуючу у Киселині школу в Академію на зразок Раківської, активізовано діяльність всезростаючих в Україні громад. У листопаді 1655 р. Ю.Немирич разом з частиною української шляхти пориває з королем Яном-Казимиром і активно сприяє встановленню тісних взаємин між Хмельницьким та протестантськими монархами Карлом X Густавом і Юрієм ІІ Ракочі.

Свою єдність з козацькою державою виявила вся шляхта Пінського повіту — як римо-католицька, так і православна, присягнувши на вічну вірність гетьману і Війську Запорізькому. Під козацьку владу йшла шляхта і з інших районів Волині та Поділля, яка віддавала перевагу козацьким залогам перед шведськими чи польськими. Зацікавленість у гетьманському протектораті виявляють згаданий волинський магнат князь Степан Святополк-Четвертинський і навіть Радзивілли, що свідчило про надзвичайне піднесення престижу козацької державності. Хмельницький намагався максимально розширити її межі на захід і північ, повернути давні північно-західні українські землі до їх історичного центру, забезпечити комунікаційні лінії із своїми новими союзниками.

Династичні плани козацького гетьмана.

Важливе державотворче значення мала зміна характеру гетьманської влади за часів Б.Хмельницького. Після 1654 р. він не лише фактично, але й правно був визнаний як єдиний володар, або "государ" України навіть у сфері церковних справ. Ще в ході повстання Українська церква визнала за ним право патронату, тепер він здійснює й право інвеститури. Так у червні 1655 р. гетьман видає підтверджувальний універсал на намісника Київського Золотоверхо-Михайлівського монастиря Теодосія Сафоновича.

Шляхта, яка прагнула зберегти свої привілеї, зробила спробу здійснити це в обхід гетьманської влади, звернувшись безпосередньо до Бутурліна в ході Переяславських переговорів. І гетьман найрішучіше паралізує ці спроби. Ця проблема боротьби гетьмана єдинодержця з новою козацькою аристократією була актуальною для тогочасної Європи. Досить згадати опозицію французької аристократії в ході т.зв. Фронди. Боротьба, яка загострилась в останні місяці його гетьманування стала ферментом українського суспільно-політичного процесу аж до полтавської катастрофи, яка привела до паралічу гетьманської влади і утвердження старшинської олігархії.

У квітні 1657 р. в Чигирині генеральна рада старшин визначила наступником Б.Хмельницького на гетьманстві його сина Юрія.

Спроба Хмельницького зробити гетьманство спадковим у своєму роді, про що були сповіщені Москва, Польща, Туреччина, Швеція, Семиграддя, Крим, Молдавія, Волощина, фактично вела до встановлення монархічної форми правління в Україні. Без сумніву, цей крок міг зміцнити внутрішнє становище держави, об’єднати навколо гетьмана усі стани тогочасного суспільства, які значною мірою діяли розрізнено, нерідко ставлячи понад усе корпоративні інтереси. Однак ще за життя Хмельницького цьому протидіяла група старшини на чолі з Виговським, яка боялась сильної гетьманської влади. За свідченням польського письменника ХVII ст. І.Коховського, дізнавшись, що Виговський з частиною старшини агітує за вільну елекцію гетьмана, Хмельницький наказав прикувати його ланцюгами перед собою до землі й так тримати "мало не цілий день доти, доки згризота його, Богдана Хмельницького не одійшла".

Характерно, що у своєму листі до пруського курфюрста Фрідріха Вільгельма від 21 червня 1657 р. Богдан Хмельницький у своєму підписі застосовує термін "dux", який відповідав княжій титулатурі, а не чисто військовий — generalissimus. Разом з тим опущення ним слів "царської величності", застосовуваних, як правило, до гетьманського титулу, мало підкреслювати суверенність України в очах європейських володарів і його монархічно-державницькі наміри.

Аналіз політичного розвитку України та Англії під час революцій дозволяє виявити спільну тенденцію — зміцнення особистої влади їх вождів — Хмельницького і Кромвеля, а також еволюцію республіканської форми правління в монархічну. В Україні утверджується спадкове гетьманство, в Англії — протексторат Кромвеля. Обидва явища сприяли консолідації еліти й суспільства навколо державної ідеї, запобіганню міжусобній боротьбі.

Запитання і завдання:

1. Які події в Європі співпали у часі з початком визвольної боротьби українського народу під проводом Б.Хмельницького.

2. Проаналізуйте як відбувалася рецепція визвольної війни у різни державах Європи. Чим визначались симпатії і вороже ставлення європейського світу до українського козацтва.

3. Як здійснювалась консолідація класів–станів України в добу Хмельниччини.

4. У чому полягала спільність вимог селянських рухів в Україні і країнах Західної Європи XVI-XVII ст.

5. Як вплинула козацька революція на політичний процес в Центральній Європі.

6. Що спільного ви можете визначити у діяльності О.Кромвеля і Б.Хмельницького.

7. Розкрийте основний зміст західного вектору політичних орієнтацій гетьмана Б.Хмельницького в останні роки його гетьманування.

8. В чому полягала зміна характеру гетьманської влади за часів Б.Хмельницького.

Рекомендована література:

1. История Европы. – Т.4. – М., 1994.

2. Н.Дейвіс. Європа. Історія. – К., 2001.

3. Г.Вейс. История цивилизации . Новое время. XIV-XIX вв. – Т.3. – М., 1998.

4. Д.Наливайко. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. – К., 1998.

5. Д.Наливайко. Козацька християнська республіка (Запорізька Січ у західноєвропейських пам’ятках). – К., 1992.

6. Д.Дворнік. Слов’яни в європейській історії та цивілізації. – К., 2000.

7. Європейське відродження та українська література. – К., 1993.

8. Г.Нудьга. Українська дума і пісня в світі. – Кн.2. – Львів, 1998.

9. В.Голобуцький. Запорозьке козацтво. – К., 1993.

10.В.Степанков. Українська революція 1648-1676 рр. у контексті європейського революційного руху XVI-XVII ст. //Український історичний журнал. – 1997. - № 1.

11.I Sevcenko. Ukraine between East and West. – Edmonton, 1996. – Toronto.

12.Я.Федорук. Міжнародна дипломатія і політика України. – 1654-1657. – Львів, 1996.

13.В.Голобуцький. Дипломатическая история освободительной войны украинского народа. 1648-1654 гг. – К., 1962.

14.В.Смолій, В.Степанков. Богдан Хмельницький. – К., 1995.

15.І.Крип’якевич. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990.

16.Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історії XI-XVIII століть. – К., 2000.