Соціально-економічні передумови визвольної війни

Національно-визвольна боротьба українського народу у І648-1657 рр. і загальноєвропейська політична ситуація.

Від козацького повстання до національно-визвольної боротьби

"Золотий спокій".

Соціально-економічні передумови визвольної війни

Після розгрому селянсько-козацьких повстань 1637-1638 рр. в Україні протягом десятиліття не було значних народних виступів. Цей період, який шляхта назвала "золотим спокоєм", був роками найбільшого піднесення шляхетської Польщі. Всі її сусіди були тією чи іншою мірою ослаблені: Швеція та Німеччина — своєю участю у Тридцятилітній війні, Угорщина перебувала під турецьким гнітом, Росія ще не загоїла своїх ран з часів польсько-шведської інтервенції, Туреччина після невдалої для неї Хотинської кампанії зазнавала потрясінь від частих династичних переворотів.

Така міжнародна ситуація сприяла і економічному зміцненню Речі Посполитої, джерелом якого була насамперед нещадна експлуатація українського селянства та природних багатств українських земель. За короткий час були колонізовані величезні простори Задніпрянської України, де зростали численні міста і містечки, тисячі сіл та хуторів. Звідси до Гданська та інших балтійських портів у значній кількості транспортувалися українське жито і пшениця, худоба, смола, поташ, ліс, звірині шкіри, хутра, приносячи величезні прибутки власникам магнатських латифундій та шляхетських посілостей.

Річ Посполита вкрилася пишними будівлями панських палаців, костьолів, замків та кляшторів, які можна було побачити й у глибині степів Полтавщини, Київщини, на далекій Сіверщині. Над усім цим економічним добробутом панувала необмежена шляхетська свобода, яка робила королівську владу безсилою і поступово розхитувала державний організм. Як відзначали спостережливі чужинці, за зовнішнім блиском і пишнотою побуту магнатерії та шляхти виявлялись виразні ознаки майбутньої бурі, яка потрясла всю соціально-економічну і політичну систему Речі Посполитої.

Ознакою кризи було нестримне погіршення становища, селянства в усіх регіонах України. Значно зросла панщина на Волині і в Галичині. Але і в районах Середнього Подніпров’я, де панщина була менш поширена, безправне становище селянина робило його життя нестерпним. Жорстокої експлуатації зазнавала міська біднота. Міщанство терпіло як від приватних власників міст, так і від сваволі королівських урядників, які чинили їм незліченні кривди й утиски. Магдебурзьке право навіть у великих містах часто нехтувалось можновладцями, воєводами і старостами. Розвитку промислової і торговельної діяльності міщанства перешкоджала конкуренція шляхти, яка мала право безмитного вивезення своєї продукції, монополізувала виробництво ряду продуктів.

Напередодні Визвольної війни 1648-1657 рр. істотно погіршилось становище як запорізького, так і реєстрового козацтва. Уряд вживав жорстоких репресивних заходів, щоб перешкодити втечі української людності від гніту польських панів на низ Дніпра, на Запоріжжя. З цією метою було відбудовано зруйновану козаками фортецю Кодак. На Запорізькій Січі було розміщено урядовий гарнізон. Нагадаємо, що за так званою ординацією 1638 р. реєстрові козаки позбавлялись права обирати собі гетьмана, осавулів і полковників, які призначалися урядом із шляхти. Козакам заборонялось мати ґрунти у містах, крім Чигирина, Черкас, Корсуня та деяких інших прикордонних міст. Козацький літописець Самовидець зазначав, що козаків навіть примушували "панщини робити, на службу замковою обернено... до хандоження коней старостове держали, в дворах... печі палити, псов хандожити, двор заметати й до инших незносних дел приставляли". Фактично ординація була виявом політики, спрямованої на зменшення козацтва і повернення його до кріпосного стану.

Існуючим становищем були не задоволені українська шляхта та православне духовенство, які також зазнавали різного роду дискримінації з боку магнатів, королівських урядовців; нижчі їх верстви часто притягались до відбування повинностей. Тому багато представників цих станів опинилися згодом у лавах повсталого війська Богдана Хмельницького.

Велика і середня українська шляхта, як і вище православне духовенство в цілому, однак, займали лояльну позицію щодо Речі Посполитої. Прояви опозиції з цього середовища не були послідовними і належно організованими. В інструкціях послам волинської шляхти на сейми 1645 і 1646 рр. засвідчувалось, що православні в Польщі зазнають таких утисків, "яких не терплять і греки в турецькій неволі, забрано в православних церкви, монастирі й кафедри, заборонено вільне відправлення служби..." Лозунг боротьби "за віру" фактично об’єднував різні верстви українського народу у боротьбі проти наступу шляхетської Польщі на всі сфери його життя.

Посилення кріпосницького і національного гніту супроводжувалось небаченими в інших країнах Європи масштабами зростання феодальної анархії, шляхетської сваволі. Всевладні магнати утримували збройні загони, здійснювали наїзди на чужі володіння — захоплювали землі і селян.

Таким чином, від польської шляхти, магнатів страждав увесь народ, фактично всі його основні верстви. Перебування під гнітом панської Польщі затримувало економічний, політичний і культурний розвиток українського народу, загрожувало його національному існуванню. Ось чому визволення України від іноземного ярма ставало історичною необхідністю.

Визвольні рухи в Європі і український контекст.

Ми вже зазначали вище, що визвольний рух українського народу наприкінці XVI-XVII ст. подібно до Нідерландської революції мав довготривалий характер, був нерівномірним у своїй інтенсивності, характеризувався чергуванням спадів і піднесення. Найвищим його щаблем був загальнонаціональний виступ під проводом Б.Хмельницького у 1648-1657 рр., який переріс у довготривалу війну за визволення від польського панування.

Весь попередній зміст українського руху і його дальший розвиток свідчить, що його правомірно розглядати як складову частину процесу соціальної і визвольної боротьби, що охопила в цей період низку європейських країн. Так, у 1640 р. розпочалася революція в Англії; в цьому ж році спалахнули всенародні повстання: португальців проти іспанських поневолювачів і "війна женців" у Каталонії за збереження автономії. В 1647 р. розгорнулась антиіспанська боротьба у Південній Італії та Сицилії, в ході якої Неаполь проголошено республікою. Високою була соціально-політична напруга у Данії; визрівали Фронда у Франції та масові селянські повстання в Австрії, Швеції, Швейцарії тощо, їх головна причина полягала в тому, що середньовічна цивілізація все більше втягувалася в період кризи, яка супроводжувалася зародженням і розвитком нової цивілізації.

Революція в Україні спалахнула в лютому 1648 р. Вона спрямовувалася на розв’язання таких основних завдань: знищити панування Польщі; створити в етнічних межах України соборну державу і відстояти її незалежність; ліквідувати феодальну власність на землю, фільварково-панщинну систему господарства, кріпацтво й утвердити в сфері аграрних відносин козацький тип господарства. Певною мірою вони нагадують завдання Нідерландської революції, що передбачали виборення національної незалежності й встановлення буржуазних відносин. Таким чином, спільним для обох революцій стало переплетення соціальної боротьби з національно-визвольною, чого не можна сказати про революції в Німеччині та Англії, Щодо рушійних сил, то Українська революція стоїть ближче до двох останніх, ніж до Нідерландської, бо в ній головною і керівною силою виступало козацтво й активну участь взяло селянство, при меншій активності міщан і вкрай слабкій ролі міської буржуазії (яка лише зароджувалася і за своїм етнічним складом у значній мірі була інонаціональною) й інтелігенції. А в Нідерландах, внаслідок значного розвитку буржуазних відносин у містах (особливо в сфері торгівлі), провідну роль відігравали міщани, очолювані буржуазією, хоча участь у боротьбі брали також селяни й частина дворян.

Звертає увагу на себе той факт, що грандіозний розмах визвольної і соціальної боротьби народних мас України у 1648 р. збігся у часі з початком Другої громадянської війни в Англії, що завершилася стратою у 1649 р. короля Карла Стюарта; спалахом антиабсолютистського руху (Фронди) у Франції; повстанням міщан і селян у Австрії, Білорусі тощо. Польський підканцлер Гієронім Радзейовський говорив своєму співбесіднику французові: "Ми бачили Данію і Англію на один крок від загибелі, потім зараза перекинулася до Франції, і ваші заворушення ще не були заспокоєні, як вони вже перекинулися до Польщі". Шведський уповноважений посол на Вестфальському конгресі (осінь 1648 р.) Сальвіус повідомляв урядові: "Видається якимось великим дивом, що в усьому світі чути про повстання народу проти правителів, як-от у Франції, Англії, Німеччині, Польщі, Московії, Турції, Великій Татарії, Китаї".

Поза сумнівом, у середині XVII ст. на європейському континенті відбувалися дві найвизначніші події революційного характеру: Англійська й Українська революції.

І Англійська революція на Заході, і національно-визвольна війна 1648-1657 рр. мали спільний, виразно антифеодальний характер. Причому ця їх спільність значною мірою визначалась надзвичайною схожістю соціальних, і політичних інтересів двох керівних соціальних верств — англійських джентрі і українського козацтва, про що вже йшлося вище. І Англійська буржуазна революція, і Хмельниччина утверджували зміну форм власності, перетворивши і джентрі і козацтво на носіїв нового типу приватної власності — буржуазної. Разом з тим обидві верстви перейняли державотворчі функції від представників старої феодальної еліти, намагаючись, проте, залучити їх до участі у формуванні нових державних інститутів.