Текст як форма реалізації професійної діяльності

Текст є результатом і формою реалізації різних видів професійної діяльності. Текст – це головний елемент будь-якого документа. Він має бути логічним, послідовним, стислим і повним. Текст документа повинен відповідати мовним нормам. Текст –це писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлювань, об’єднаних у тематичну і структурну цілісність. За способом репрезентації тексти бувають письмові, усні та друковані. Основним елементом тексту є дане ( тема предмет і висловлювання) і нове (основний зміст висловлювання).

Лінійно розташована сукупність речень є одиницею тексту. Найменша одиниця тексту - надфразна єдність, абзац, що є одиницями різних принципів членування тексту, хоча абзац структурно й композиційно може виокремлювати надфразну єдність.

Надфразна єдність - це сукупність семантично й граматично поєднаних висловлень, що характеризуються єдністю теми й особливим синтаксичним зв'язком компонентів. У діалозі надфразна єдність складається з питань й відповідей; репліки й реакції. Синоніми надфразної єдності - складне синтаксичне ціле, прозаїчна строфа, гіперсинтаксема й ін.

Одиницями тексту є також розділи, підрозділи, глави (в більшому вимірі).

Абзац (від нім. аЬзаіі - відступ) - це структурно-змістова одиниця членування тексту, що характеризується єдністю теми і графічного позначення, відступом праворуч у початковому рядку, якими починаються виклад нової думки.

Структурно текст може відповідати реченню, слову, сполуці, якщо ці одиниці мають цілісну інформацію, яка відповідає певній комунікативній ситуації, Основними ознаками тексту є:

- зв’язність; - цілісність; - членованість; - завершеність.

зв'язність - визначальна категорія тексту, основним показником якої є розвиток теми і формальні засоби (семантично близькі слова і фрази, граматичні й стилістичні одиниці тощо). За допомоги мовних ї позамовних чинників вона забезпечує обмін інформацією. Показниками зв'язності є: лексичні (синоніми, антоніми, пароніми, повтори), морфологічні (сполучники, сполучні слова, вказівні займенники, деякі прислівники, тощо), синтаксичні (порядок слів, порядок розташування частин), стилістичні (еліпс, градація, питальні речення тощо) одиниці; інтонація, наголос, паузи; ситуації спілкування;

o цілісність, яка забезпечується змістовою (єдність теми, змісту), комунікативною (мета спілкування), структурною і формально-граматичною (єдність мовленнєвих жанрів) цілісностями³³;

o членованість. Будь-який текст можна комунікативно членувати на частини з метою полегшення сприйняття інформації адресатом.

o завершеність - ознака текстів, що передбачає їхню формальну і змістову закритість.

Елементи і компоненти тексту поєднуються такими видами зв'язку:

^ контактний - пов'язані елементи знаходяться поряд;

^ дискантний - здійснюється на відстані: об'єкт, що згадувався в першому абзаці, знову стає предметом уваги в наступних абзацах, через певну кількість речень іншого змісту;

^ ланцюговий або послідовний - певний елемент попереднього речення стає вихідним пунктом для наступного і вимагає подальшого розгортання думки;

^ паралельний - речення граматично рівноправні. Характерна _ознака цього зв'язку - єдність видо-часових форм присудків;

^ перспективний - вказує, про що мовитиметься далі;

^ ретроспективний - певний фрагмент тексту вимагає від адресата пригадування змісту попередніх частин.

Крім змісту, частини тексту пов'язуються за допомоги лексичних (повтори слів, синоніми, спільнокореневі слова, займенники, прислівники) і граматичних (сполучники, вставні слова, неповні й риторичні речення)засобів.Розрізняють два основні видм тексту – монологічний та діалогічний.

23) Документ — основний вид ділового мовлення, що фіксує та передає інформацію, підтверджує її достовірність, об’єктивність.Документ — це матеріальний об’єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію, оформлений у заведеному порядку й має відповідно до чинного законодавства юридичну силу. Документи виконують офіційну, ділову й оперативну функції, оскільки вони — писемний доказ, джерело відомостей довідкового характеру.Відтворюють документи на папері, фотоплівці тощо. КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКУМЕНТІВ

Відповідно до змісту документа, зокрема відношен­ня інформації документа до особи, структури, предмета, напрямку діяльності укладача чи адресата, за ознаками і класифікації та групами розрізняють такі документи:

1.За найменуванням:акт, протокол, інструкція, лист тощо.

2.За змістом і спеціалізацією:

— загальні;

— з адміністративних питань;

— з питань планування оперативної діяльності;

— з питань підготовки та розподілу кадрів;

— спеціалізовані з фінансово-розрахункових і комер­ційних питань, — постачально-збутові, зовнішньо­торговельні тощо.

3.За призначенням:

— щодо особового складу;

— організаційно-розпорядчі;

— кадрово-контрактові;

— довідково-інформаційні;

— господарсько-договірні;

— обліково-фінансові.

4.За походженням:

— службові (офіційні) — укладаються працівниками, які офіційно уповноважені це робити від імені уста­нови, організації для вирішення службових питань;

— особисті (приватні) — укладаються будь-якою осо­бою для вирішення індивідуальних, власних пи­тань.

5.За місцем укладення:

— внутрішні — мають чинність у межах установи, де їх укладено;

— зовнішні — виступають чинником або результатом спілкування з іншими установами, організаціями, особами.

6.За напрямком (спрямуванням):

— вхідні (надходять до установи, організації, підпри­ємства, фірми);

— вихідні (адресовані за межі установи).

7.За способом створення, структурними ознаками (формою) і ступенем стандартизації та регламентації:

— стандартні, типові — укладаються на трафаретних, бланкових паперах із захисними символами в суво­ро регламентованій послідовності (паспорт, свідоц­тво, атестат, диплом, військовий квиток тощо);

— нестандартні, нерегламентовані — в яких певна частина даних готується заздалегідь (типовий лист, довідка, перепустка, положення, інструкція тощо);

— індивідуальні — укладаються за загальними прин­ципами й формою, але автор довільно добирає та компонує мовні засоби залежно від конкретної си­туації (автобіографія, звіт, протокол, оголошення, запрошення тощо).

8.За ступенем складності:

—прості (односкладові) — відображають одне питан­ня, факт;

—складні — відображають два й більше питань, фактів.

9.За стадіями відтворення:

— оригінали;оригінал; ч.
(лат., первісний, природжений)
1. Те, що є основою для відтворення, копіювання, переробки і т. ін.; первопис, першотвір, взірець.
2. Справжній документ, рукопис на відміну від копії або підробки, фальсифікації.

— копіїТ очне відтворення чого-небудь, що цілком відповідає оригіналові.

витяги,

дублікати. документ, идентичный исходному, обладающий такими же юридическими последствиями, что и оригинал.

10. За терміном виконання:

— звичайні безстрокові (нетермінові) — виконуються (опрацьовуються) в порядку загальної черги;

— термінові — укладаються за завчасно визначеним терміном виконання, а також телеграми, телефо­нограми тощо;

— дуже термінові — зі спеціальною позначкою термі­ну виконання.

11. За ступенем секретності (гласності):

— звичайні (несекретні) — для загального користу­вання;

— для службового користування (ДСК);

— таємні (Т);

— цілком таємні (ЦТ).

12.За юридичною силою:

— справжні — чинні, нечинні;

— підробні — фальсифікати.

13.За технікою відтворення:

— рукописні;

— відтворені за допомогою технічних засобів.

14.За терміном зберігання:

— тимчасового зберігання (до 10 років);

— тривалого зберігання (понад 10 років);

— постійного зберігання.

Документи поділяються за призначенням та найме­нуванням. Деякі документи мають однакову назву, але виконують різні функції.

24) Реквізити — сукупність постійних елементів, з яких складаються документи. Сукупність реквізитів становить формуляр документів. До елементів (реквізитів) документів належать дата, підпис, адреса, заголовок та ін., а також текст.

Кількість реквізитів документу

Кількість елементів документу, тобто реквізитів, може бути різною і визначається видом і змістом документу. При оформлені конкретного документу, застосовують не всі реквізити, а лише ті, які необхідні при виготовленні документів цього типу і вважаються обов'язковими відповідно до юридичних вимог.

Види реквізитів

Реквізити бувають:

постійні;

змінні.

Постійні реквізити наносять, коли виготовляють уніфіковану форму чи бланк документа, а змінні - під час його складання.

Кожний із реквізитів має свою довжину, визначену у формулярі-зразку. Довжина реквізиту - це кількість графічних знаків та пробілів, потрібна для запису реквізиту на документі.

24) Реквізити — сукупність постійних елементів, з яких складаються документи. Сукупність реквізитів становить формуляр документів. До елементів (реквізитів) документів належать дата, підпис, адреса, заголовок та ін., а також текст.

Кількість реквізитів документу

Кількість елементів документу, тобто реквізитів, може бути різною і визначається видом і змістом документу. При оформлені конкретного документу, застосовують не всі реквізити, а лише ті, які необхідні при виготовленні документів цього типу і вважаються обов'язковими відповідно до юридичних вимог.

Види реквізитів

Реквізити бувають:

постійні;

змінні.

Постійні реквізити наносять, коли виготовляють уніфіковану форму чи бланк документа, а змінні - під час його складання.

Кожний із реквізитів має свою довжину, визначену у формулярі-зразку. Довжина реквізиту - це кількість графічних знаків та пробілів, потрібна для запису реквізиту на документі.

25) Культура усного професійного спілкування.
Типи і форми усного спілкування. Мовленнєвий етикет

Лінгвістичний аспект міжперсонального спілкування. Типи спілкування.

Мовний етикет: визначення, ознаки, особливості, структура.

Чинники, які впливають на вибір словесної формули. Особливості мовленнєвої поведінки у різних ситуаціях спілкування.

Мовні прийоми, які використовують в ситуаціях спілкування.

У сучасному житті більшості людей доводиться виконувати безліч соціальних ролей і потрапляти в різні ситуації спілкування. Ці ситуації складають певну систему, в які можна виділити такі типи спілкування.

1) Анонімне спілкування, тобто стосунки між незнайомими людьми, тимчасові контакти, які не передбачають подальшого знайомства. Таке спілкування спостерігається на вулиці, в транспорті, у громадських місцях.

2) Функціональне спілкування, тобто стосунки, пов’язані з діяльністю людей.

3) Неформальне спілкування, тобто стосунки в різноманітних колективах за інтересами (спортивні секції, різноманітні товариства і т. п.), взаємини між друзями, приятелями, знайомими, сусідами та ін.

4) Інтимно-сімейне спілкування, тобто стосунки між подружжям, батьками та дітьми, родичами.

Мовленнєвий етикет — це сукупність словесних форм увічливості, прийнятих у певному колі людей певного суспільст­ва, певної країни, але без яких не обходиться жоден народ.

Різні мови світу виробили спеціальні (лексичні, морфологіч­ні, синтаксичні) засоби вираження ввічливості, спеціальні ети­кетні мовленнєві формули, що, власне, і становлять мовленнє­вий етикет. Це насамперед такі усталені мовленнєві формули, що вживаються для зав'язування контакту між комунікантами — формули вітань і звертань, для підтримання контак­ту — формули вибачення, прохання, подяки тощо, для припи­нення контакту — формули прощання, побажання, тобто влас­не етикетні мовленнєві формули. Сам же мовленнєвий етикет, крім цих формул, включає ще й соціально-мовні символи ети­кетного рівня, напр., етикетні форми заперечення (незгоди) і ствердження (згоди), форми питань, що використовуються в певних соціально-культурних групах.

Мовний етикет позначений рисами національної самобутності, він пов’язаний з традиціями кожного народу, його історією, культурою, ментальністю.

У європейському культурному ареалі виділяють п'ять то­нальностей спілкування:високу, нейтральну, звичайну, фамі­льярну (дружню), вульгарну.

За умовами і змістом мовленнєвої ситуації (або ситуації спілкування) розрізняють 15 різновидів мовленнєвого етикету:1)вітання; 2) скарга;3) звертання, привертання уваги; 4) втішання; 5) знайомство; 6) комплімент; 7) запрошення; 8) несхвалення; 9) прохання, порада, пропозиція; 10) поздоровлення; 11) погодження; 12) подяка; 13) вибачення; 14) прощання; 15) незгода, відмова.

В українській мові існують різноманітні можливості для висловлення подяки, прохання, запрошення, вибачення, співчуття, заборони тощо.

26) Писемне спілкування є вторинним щодо усного мовлення. Воно й виникло пізніше. Писемне мовлення офіційно-ділового стилю є монологічним.

Усне мовлення ділової людини має бути:—

виразним (потрібно з чіткою дикцією вимовляти кожне слово);—

точним і недвозначним (використовувати слова з прямим значенням);—

логічним (продумувати кожну фразу, викладати думки послідовно, логічно);—

відповідним ситуації мовлення (кожен службовець повинен пам'ятати: що — кому — коли — де — про що — чому говорить і відповідно добирати мовні засоби);—

нестандартним;—           

доречним;—

змістовним;—

стислим (у народі кажуть, що багато говорити не завжди

означає багато сказати).

Готового рецепту проведення ділового спілкування і досягнення успіху немає, тому що це багато в чому залежить від ситуативних факторів.

Але існують загальні правила, яких бажано дотримуватися:

¦ сформулювати конкретну мету спілкування, скласти план його проведення;

¦ створити атмосферу довіри і взаєморозуміння. Привернути увагу партнера, говорити про спільні проблеми;

¦ уміти переконливо висловлювати свої думки, уважно слухати і задавати запитання;

¦ не відволікатися від поставленої мети. Уміти правильно сприймати партнера і володіти своїми емоціями;

¦ робити нотатки, фіксуючи одержану інформацію;

¦ закінчувати обговорення після досягнення мети

Адміністративно-ділова лексика використовується в писемній мові при офіційних стосунках між людьми в різного роду документах і практично охоплює лексику офіційно-ділового стилю.

Це такі слова, як рапорт, комунікація, виробнича нарада, трудова угода, витяг із протоколу та ін.

У ділових паперах, крім цього, ще використовуються певні мовленнєві кліше: виходячи з того, що…; на підставі рішення…; ми, нижчепідписані… і т. ін. Ці слова називають канцеляризмами, і вони цілком природні в текстах офіційно-ділового стилю.

Не слід їх плутати з канцеляритом, тобто словами, доречними в офіційно-діловому стилі, але тими, що створюють дисонанс при безконтрольному перенесенні в інші стилі літературної мови без стилістичного завдання.

Виробничо-професійна лексика охоплює слова, дібрані із загальнонародної мови певним професійним середовищем композиція, дизайн, концептуальний підхід, реставраційна майстерня.

28.28)Наукові поняття визначаються спеціальними словами — термінами, які складають основу наукової мови. Термін (від латин, tеrтіпus — кордон, межа, кінець)
Термін — це слово або усталене словосполучення, що чітко й однозначно позначає наукове чи спеціальне поняття. Термін не називає поняття, як звичайне слово, а, навпаки, поняття приписується терміну, додається до нього. У цій різниці вбачається відома конвенційність терміна, яка полягає в тому, що вчені чи фахівці тієї або іншої галузі домовляються, що розуміти, яке поняття вкладати в той або інший термін. Отже, конкретний зміст поняття, визначеного терміном, буде зрозумілим лише завдяки його дефініції — лаконічному логічному визначенню, яке зазначає суттєві ознаки предмета або значення поняття, тобто його зміст і межі.
Усі терміни мають низку характерних ознак, до яких належать:
а) системність терміна (зв'язок з іншими термінами даної предметної сфери);
б) наявність дефініції (визначення) в більшості термінів;
в) моносемічність (однозначність) терміна в межах однієї предметної галузі, однієї наукової дисципліни або сфери професійної діяльності;
г) стилістична нейтральність;
д) відсутність експресії, образності, суб'єктивно-оцінних відтінків.
Терміни поділяються на загальновживані (авангард, ідея, гіпотеза, формула) та вузькоспеціальні, уживані в певній галузі науки (знаменник, дільник, чисельник).

Абревіатура (лат. abbrevio — скорочую) — складноскорочені слова, похідне слово, що виникає внаслідок абревіації — утворення з перших літер або з інших частин слів, що входять до складу назви чи поняття. Вживаються в усній та писемній мові.

Абревіатури називають також акронімами (від дав.-гр. ἄκρος — «найвищий, крайній» та ὁ ὤνυμος та τό ὄνομα, ὄνυμα а щеοὔνομα, — «ім'я»). Щодо застосування терміну «акронім» існують різні думки: за однією, акронімами називають будь-які слова, складені з перших літер чи частин слів у скорочуваному словосполученні, за іншою — тільки такі, що вимовляються як цілісні слова, а не як послідовність назв літер.^[1]

Утворення абревіатур

складанням частин кожного із твірних слів, що входять до базового словосполучення: завмаг — завідуючий магазином

складанням частини твірного слова і цілого твірного слова: держадміністрація — державна адміністрація, медсестра — медична сестра

складанням назв початкових букв твірних слів: УТН — Українські телевізійні новини, ЛПУ — Ліберальна партія України, КЕБУ —Команда електронних бібліотек України

складанням початкових звуків твірних слів: загс — запис актів громадянського стану

складанням початкових частин і звуків, букв, цифр тощо: облвно — обласний відділ народної освіти, СУ-15 (Сухий — прізвище конструктора)

Типи абревіатур

Компоненти абревіатур визначають їхні види. Літер­ні (ініціальні) абревіатури складаються з початкових літер (ООН, США, HAH), звукові — з початкових звуків (вуз, загс), складові — з початкових складів кожного слова словосполучення (колгосп). Іс­нують мішані абревіатури, в яких поєднані початкова частина першого слова і ціле друге (морфлот), початок першого слова та кінець останнього (мопед — від [мо(тоцикл + велоси)пед]).

Загалом, розрізняють такі типи абревіатур^[2]:

буквено-звукова — абревіатура ініціального типу, в якій поєднуються буквена та звукова вимова (наприклад: ІНДЗ — ін-де-зе — індивідуальне науково-дослідне завдання; ЦСКА — це-ес-ка — Центральний спортивний клуб армії);

звукова — абревіатура, що складається з початкових звуків (ЛАЗ — Львівський автобусний завод, НАН — Національна академія наук);

ініціальна — абревіатура, що складається з початкових літер слів, які виступають твірною базою для певного похідного (наприклад: УПА — Українська повстанська армія, СБУ — Служба безпеки України);

ініціальна буквена — ;

ініціальна звукова — ;

ініціально-цифрова — ;

комбінована — ;

літерна — ;

мішана (змішана) — ;

складова — ;

словоформна — поєднання частини слова з відмінковою словоформою (Наприклад: завкафедри, коомроти, завскладу);

телескопічна — абревіатура, утворена шляхом поєднання початкової і кінцевої частин твірного слова (Наприклад: мерон —малоеластичний капрон);

уламкова — поєднання в абревіатурі асемантичних частин слова (Наприклад: педфак, медсанбат, студком, мехамат);

усічено-словесна — абревіатура, утворена шляхом поєднання частини слова з повноцінним словом (Наприклад: запчастини, продтовари, Казахфільм)

Синонім

Сино́німи (від грецького συνόνυμος /synonymos/ — однойменний), також сутямок — цеслова, які мають близьке, або тотожне значення, але відрізняються звучанням.

Наприклад: проживати — мешкати, бажати — хотіти, башта — вежа

Слова протилежні за значенням називаються антонімами, слова різного значення, але однаковою вимовою — омонімами.

Синоніми, слова й фразеологізми, різні звуковою формою, але близькі або тотожні за значенням:

з незначною зміною значеннєвого обсягу й словосполучної комбінаторики (по́ле — рілля́ — ни́ва: зао́ране по́ле, — на ріллі́,ни́ва, але лиш по́ле по́пису, на наро́дній ни́ві);

з різним емоційним забарвленням (заку́тина — закапе́лок — діра́ — ’глухе́ село́’);

контекстові С., що тільки в певному контексті є С. (ішов і враз простягну́вся як до́вгий ’упав’) і легко переходять в емоційні С.;

абсолютні або дублети з тотожним значенням (Гідроге́н — во́день, шофе́р — воді́й, — зокрема у випадках професіоналізмів і термінологізмів), що виникають здебільше в наслідок нашарування різнодіалектних чи різномовних слів (госпо́дар — хазя́їн;риска́ль — за́ступ — горо́дник — лопа́тка), поки мововжиток їх не розділить у 1 групі.

Синоніміку вивчають семантика й лексикологія.

Антонім

Анто́німи (грец. αντι —проти, ονομα — ім'я) — парні різнокореневі слова з протилежним значенням. У ролі антонімів можуть виступати повнозначні частини мови, що показують якість: іменники (хоробрість — боягузтво), прикметники (коханий — остогидлий), дієслова(дружити — ворогувати), прислівники (мирно — войовничо). У поетичній та ораторській мові антоніми вживаються як засіб антитези, наприклад: «Той мурує, той руйнує…» (Т. Шевченко).

Антоніми в семантичному полі розташовуються на протилежних полюсах. Коли взяти низку слів на позначення стосунків між людьми (семантичне поле): любов, симпатія, дружба, приязнь, пошана, прихильність, доброзичливість, байдужість, неповага,недолюблювання, неприязнь, зневага, ворожість, ненависть, то на протилежних кінцях стоятимуть антоніми любов — ненависть.

Антоніми в мові існують тому, що в самій дійсності та в людських оцінках існують предмети, явища, дії, ознаки з протилежними якісними, кількісними, просторовими й часовими властивостями: день і ніч, тепло і холод, добро і зло, початок і кінець чогось,легкі й важкі предмети, близькі й далекі відстані, давній і майбутній час тощо. Мова лише називає ці якості.

Пароніми

Пароніми — слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Наприклад: білити і біліти; сильний ісиловий, громадський і громадянський, дружний і дружній. Часто вони мають один корінь, а різняться лише суфіксом, префіксом чизакінченням. Незначна відмінність у вимові призводить до помилок, тому варто приділяти увагу вживанню малознайомих слів, додатково перевіряючи їхнє тлумачення.

За звуковим складом пароніми бувають:

однокореневі— відрізняються лише суфіксами або префіксами: земний «пов'язаний із землею

різнокореневі— відрізняються одним-двома звуками: ком­панія «товариство» — кампанія «сукупність заходів»;

синонімічні: повідь — повінь, крапля — капля,

антонімічні: лепський — кепський

Слово, що має два і більше значень, називається багато­значним. Здатність слова виступати з різними значеннями на­зивається багатозначністю, або полісемією.

Слово може бути багатозначним тому, що в його назві враховується лише одна якась ознака предмета. А таку саму ознаку можуть мати й інші, відмінні предмети. Наприклад, основне пряме значення слова стіна — «вертикальна міцна частина будівлі» (матеріал, з якого вона виготовлена, тут не вказується), тому цим словом ще називають і «прямовисну бічну поверхню чого-небудь» (стіна урвища), і «муровану ого­рожу» (стіна замку), і переносно «щільний ряд людей» (люд­ська стіна), і так само переносно «моральну перепону між людьми» (стіна непорозуміння) тощо.

У такому разі слово у свідомості мовців поєднується за його спільною визначальною ознакою не з одним, а з кілько­ма сигніфікатами. Наприклад, слово лінія означає «вузька смужка, що тягнеться на якій-небудь поверхні», і саме з ос­новним значенням «смужка, що має протяжність» пов'язуються всі його побічні значення: «уявна смужка» (лінія горизонту), «межа» (оборонна лінія), «шлях» (трамвайна лінія), «послідов­ний ряд кровно споріднених осіб» (по материній лінії), «по­слідовний розвиток подій у художньому творі» (сюжетна лі­нія), «спосіб дії» (лінія поведінки).

Запозичення

Діловий стиль української мови сформувався пізно, тому в основному він спирався на давні зразки документів і на те, що було створене в інших мовах. Тому в діловому мовленні чимало запозичень. Одні іншомовні слова функціонують поряд із своїми українськими відповідниками, а інші є словами міжнаціонального спілкування, тобто інтернаціоналізмами.

Іншомовні слова в офіційно-діловому стилі повинні вживатися в тому разі, якщо немає відповідника в українській мові. До інтернаціоналізмів належать фінансові терміни, лексика бухгалтерського обліку, поштово-телеграфних зв’язків, діловодства, зовнішньої торгівлі. Наприклад: акцент, дебет, гриф, кредит, маркетинг, бандероль, біржа, тощо.

Звертаємо увагу на доречне використання іншомовних слів, знайомимо із правилами вживання іншомовних слів:

1. Старатись уникати іншомовного слова, якщо є український відповідник. Наприклад: погоджувати (координувати); умова (конвенція); місцевий (локальний); переважати – домінувати.

2. Не вживати в одному тексті на позначення того самого поняття і власне українське слово, й іншомовний відповідник. Необхідно зупинитись на одному із варіантів слів і лише його вживати в тексті даного документа.

3. Використовувати іншомовне слово правильно і точно і лише в тому значенні, яке закріплене за словом у словниках.