Права та обов’язки подружжя. Право власності подружжя

Кожен з членів подружжя має особисті та майнові права і обов’язки. Особисті права та обов’язки - це такі, що не ма­ють майнового змісту.

Глава VI СК України визначає такі права:

1) право на материнство;

2) право на батьківство;

3) право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності;

4) право дружини та чоловіка на фізичний та духовний розвиток;

5) право дружини та чоловіка на зміну прізвища;

6) право дружини та чоловіка на розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’ї;

7) право дружини та чоловіка на особисту свободу. Дружина та чоловік мають право на вибір місця свого проживання. Дружи­на та чоловік мають право вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства щодо підтримання шлюбних відносин. Разом з тим, кожен із подруж­жя має право припинити шлюбні відносини.

Обов’язок подружжя турбуватися про сім’ю.

Майнові відносини подружжя - це складний комплекс взаємо­пов’язаних дій щодо володіння, користування й розпорядження майном. Реєстрація шлюбу за загальними правилами (якщо інше не встановлено шлюбним договором) є підставою виникнення пра­ва спільної власності подружжя на майно. Разом із тим, незалежно від наявності шлюбу, кожен із подружжя може мати майно, яке належить на праві власності йому особисто (роздільне май­но). СК України закріпив термін «особиста приватна власність подруж­жя» (гл. 7 СК України).

У шлюбі чоловік і дружина можуть набувати майнових прав. Майно, що знаходиться у володінні сім’ї, може бути в особистій приватній власності дружини, чоловіка, а також у їх спільній сумісній власності.

Згідно зі ст. 87 СК України, особистою приватною влас­ністю дружини (чоловіка) є:

• майно, набуте кожним із них до шлюбу;

• майно, набуте кожним із подружжя за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

• майно, набуте кожним із подружжя за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто;

• речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;

• премії, нагороди, які кожен із подружжя одержав за особисті заслуги. Разом із тим, суд може визнати за іншим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню;

• кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка одному з подружжя належала, а також як відшкодування завданої їм моральної шкоди;

• страхові суми, отримані одним із подружжя за обов’язковим або добровільним особистим страхуванням.

    Згідно з ч. 1 ст. 60 СК України, подружжю на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте за час шлюбу. Сімейне зако­нодавство встановлює, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 2 ст. 60 СК). Подружжя може проживати, працювати і отримувати майно у різних містах і навіть у різних країнах, управляти майном будь-якої вартості та місце­знаходження. Головним є відповідність дій кожного з подружжя принципу добросовісності й пріоритету сімейних інтересів. Отри­мане кожним із подружжя майно (незалежно від того, хто саме його отримав) буде визначатися як майно, набуте подружжям під час шлюбу.

Підставами набуття права спільної сумісної власностіпо­дружжя є таке:

1. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

2. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об’єктами права спільної сумісної власності можуть бути будь-які речі, за винятком тих, що вилучені з цивільного обороту. Об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у бан­ківську (кредитну) установу. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, у тому числі гоно­рар, виграш, що були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних за­нять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК України, дружина і чоловік ма­ють право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумі­сної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Поділ майна подружжя може бути здійснено у добровільному або судовому порядку. Добровільний порядок застосовується, якщо подруж­жя домовилося щодо визначення часток кожного з них у праві на майно, а також дійшло згоди щодо конкретного поділу майна відповідно до цих часток.

У разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівни­ми, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюб­ним договором.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї. За рішенням суду частка майна дружини (чоловіка) може бути збільше­на, якщо з нею (ним) проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Законодавством також передбачені права та обов’язки по­дружжя по утриманню один одного.

Так, подружжя зобов’язується матеріально підтримувати один одного. Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що інший із подружжя може надавати матеріальну допо­могу. Непрацездатним вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є інвалідом І, II чи III групи. Один із подружжя є таким, що потребує матеріаль­ної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожит­кового мінімуму, встановленого законом.

Шлюбний договір

Подружжя та особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, мають право на укладення шлюбного договору.

Шлюбний договір може розглядатися як згода наречених або подружжя щодо встановлення майнових прав та обов’язків подружжя, пов’язаних з укладенням шлюбу, його існу­ванням та припиненням.

    Відповідно до частин 2, 3 ст. 93 СК України, шлюбним договором регулюються лише майнові відно­сини подружжя, встановлюються їхні майнові права й обов’язки. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між ними, а також особисті відносини між батьками та дітьми. Тому не будуть відповідати закону умови шлюбного договору щодо встановлення права кожного з подружжя на віросповідання, ви­ховання в дітях прихильності до певної релігії, визначення куль­турних та мовних пріоритетів тощо.

Шлюбний договір не може зменшу­вати обсяг прав дитини, які встановлені законодавством, а та­кож ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне мате­ріальне становище. За шлюбним договором не може передава­тися у власність одному з подружжя нерухоме та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

    Законодавство визначає форму шлюбного договору. Згідно зі ст. 94 СК України, шлюбний договір укладається у письмовій формі й но­таріально посвідчується. Існують деякі особливості укладення шлюбного договору, суб’єктом якого є неповнолітня особа. Для його укладення потрібна письмова згода батьків або піклуваль­ника неповнолітнього, посвідчена нотаріусом (ч. 2 ст. 92 СК).

    Відповідно до ч. 1 ст. 92 СК України, суб’єктами шлюбного договору можуть бути дві категорії осіб: які подали до державного органу РАЦС заяву про реєстрацію шлюбу (наречені) та які зареєстру­вали шлюб (подружжя).

    Із специфікою суб’єктного складу шлюбного договору пов’я­зані й особливості дії шлюбного договору у часі. Згідно із ст. 95 СК України, дія шлюбного договору, що його було укладено до реєстрації шлюбу, починається з моменту реєстрації шлюбу. Якщо шлюб­ний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення. За бажанням сторін шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу, може поширюватися на відносини, які виникнуть не з моменту реєстрації шлюбу, а пізніше, наприклад, через п’ять років після реєстрації шлюбу. Немає перешкод для того, щоб шлюбний договір, укладений в період шлюбу, за бажанням сторін поширював свою дію на відно­сини, що виникли раніше - з моменту реєстрації шлюбу. Такий договір не буде суперечити закону.

З урахуванням того, що шлюбний договір за своєю сутністю має довгостроковий характер, важливого значення набувають правила щодо строку дії шлюбного договору. Відповідно до ст. 96 СК, у шлюбному договорі, по-перше, може бути встановлено за­гальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов’язків подружжя та, по-друге, за бажанням сторін у дого­ворі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу.

Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний до­говір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.

Ст. 100 СК України дозволяє зміну подружжям умов шлюб­ного договору. Угода про зміну шлюбного договору нотаріально посвідчується.

Ст. 101 СК України дозволяє подружжю відмовитися від шлюбного договору. Права та обов’язки, встановлені шлюбним договором, припиняються в день подання до нотаріуса заяви про відмову від нього.

На вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду на підставах, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання, а та­кож він може бути визнаний недійсним.

5.5. Права та обов`язки батьків і дітей

СК України визначає особисті і майнові права та обов’язки батьків і дітей.

Так, батьки зобов’язані:

• виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини;

• піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток;

• забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя;

• поважати дитину.

Закон надає батькам такі права щодо дитини:

• переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини;

• право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам;

• право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.

Право дитини на належне батьківське виховання забез­печується системою державного контролю, що встановлена законом.

Дитина має право противитися неналежному виконанню бать­ками своїх обов’язків щодо неї, аж до звернення за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, а при досягненні 14-річного віку - і безпосередньо до суду.

Питання виховання дитини повинно вирішуватися батька­ми спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь у її вихованні і має право на осо­бисте спілкування з нею, а той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвит­кові дитини.

Батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

В окремих випадках батьки можуть бути звільнені від обо­в’язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато переви­щує дохід кожного з них і забезпечує повністю її потреби.

Закон зобов’язує батьків утримувати своїх повнолітніх не­працездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомо­ги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати. Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов’язані утриму­вати їх до досягнення 23-річного віку за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу.

У свою чергу, повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомо­ги. Закон звільняє від такого обов’язку дітей, якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені.

Мати або батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона або він:

• не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;

• ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини;

• жорстоко поводяться з дитиною;

• є хронічними алкоголіками або наркоманами;

• вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;

• засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Особа, позбавлена батьківських прав:

• втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов’язків щодо її виховання;

• перестає бути законним представником дитини;

• втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім’ям з дітьми;

• не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником;

• не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов’язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання дитиною, право на пенсію та відшкодування збитків у разі втрати годувальника, право на спадкування);

• втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною. Разом із тим, особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов’язку щодо утримання дитини. Одночас­но з позбавленням батьківських прав суд може на вимогу по­зивача або за власною ініціативою вирішити питання аліментів на дитину.

5.6. Права та обов`язки усиновителів. Права дітей, над