Організаційні структури інноваційної діяльності. Венчурні фірми, інкубатори, технологічні парки, технополіси.

Особливу роль серед структур, які підтримують розвиток інноваційної діяльності, відіграють технопаркові структури, які перетворюють вхідні ресурси (основні і оборотні фонди, інвестиції, інтелектуальні ресурси) у вихідні інноваційні послуги. За наростаючим ступенем складності технопаркові структури можна розмістити таким чином: інкубатори, технологічні парки, технополіси, регіони науки і технологій.

Інкубатор представляє собою складний багатофункціональний комплекс, який реалізує широкий перелік інноваційних послуг. Інкубаційний період фірми-клієнта триває переважно 2-3 роки, рідше 5 років. Після закінчення цього строку інноваційна фірма покидає інкубатор і починає самостійну діяльність.

Технологічний парк — це науково-виробничий територіальний комплекс з досить складною функціональною структурою, головним завданням якого полягає у формуванні максимально сприятливого середовища для розвитку малих наукоємних фірм-клієнтів. Тобто, мета техлопарків — стимулювати мале інноваційне підприємництво.

Структурною одиницею технопарку є центр, а до числа найбільш важливих центрів відносяться: дослідний центр, інкубатор, науково-технологічний комплекс (інноваційний центр), промислова зона, маркетинговий центр, центр навчання та ін.. Технополіси - об'єднання, що представляють собою комплекс наукових закладів фундаментального і прикладного характеру, вузів, конструкторських і впроваджувальних організацій, а також ряду промислових підприємств, орієнтованих на освоєння нововведень. У рамках технополісів може здійснюватися повний інвестиційний цикл, включаючи підготовку кадрів. Сусідство наукових і навчальних закладів різної галузевої спрямованості забезпечує міждисциплінарні (на стику наук) дослідження, розробки й інтенсивний обмін ідеями. Невід'ємними елементами технополісів повинні бути венчурні фірми й акціонерні комерційні банки.

Міжнародна інвестиційна діяльність та її чинники

Міжнародна інвестиційна діяльність -- це діяльність, що пов'язана з експортом й імпортом капіталів, технологій, послуг, здійсненням разом з іншими державами проектів, створенням спільних підприємств, з інтеграційними процесами у різних сферах.

Її суб'єктами -- інвесторами є фізичні особи, корпорації, національні та міжнародні фінансові інституції, уряди країн, а суб'єктами -- учасниками є фізичні та юридичні особи, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або доручень інвестора.

Щодо суб'єктів міжнародної інвестиційної діяльності використовують такі поняття:

інвестор інвестицій за рубіж -- суб'єкт-донор, який є резидентом певної країни (країни базування) і який вкладає кошти в об'єкти за рубежем;

зарубіжний реципієнт інвестицій -- суб'єкт, який не є резидентом країни базування і який отримує кошти від інвестора, який є резидентом країни базування;

іноземний інвестор -- суб'єкт, який не є резидентом приймаючої країни і який вкладає кошти в реципієнтів, що є резидентами приймаючої країни;

реципієнт іноземних інвестицій -- суб'єкт, який є резидентом приймаючої країни і який залучає кошти іноземних інвесторів

Чинники міжнародної інвестиційної діяльності

Міжнародна інвестиційна діяльність здійснюється у двох напрямках: вивезення капіталу та залучення іноземних інвестицій.

Вивезення капіталу зумовлюється дією таких чинників:

1. надлишком капіталів у країні (низькі норми прибутку чи брак відповідної економічної структури для застосування капіталів);

2. потребою у нових ринках збуту сировини;

3. формуванням певного рівня конкурентоспроможної економіки;

4. міжнародним поділом праці;

5. транс-націоналізацією економіки;

6. пошуком стабільних умов застосування капіталу.

Необхідність залучення іноземних інвестицій виникає за:

1. обмеженості внутрішніх інвестиційних ресурсів;

2. низької інвестиційної активності власних інвесторів;

3. необхідності забезпечення разом з інвестиціями нової техніки та технології;

4. бажання створити конкурентноспроможну економіку та освоїти світові ринки;

5. потреби в модернізації соціальної інфраструктури суспільства .

Сутність іноземних інвестицій

іноземні інвестиції — це цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Основними формами прямого іноземного інвестування є:

· заснування підприємства чи його структурного підрозділу;

· придбання акцій підприємства;

· реінвестування (повторні капітальні вкладення) прибутку підприємства з іноземними інвестиціями у країні-одержувачі;

· міжкорпораційне (в межах структурних підрозділів ТНК) переведення капіталу

Говорячи про іноземні інвестиції, необхідно, перш за все, розмежовувати державні та приватні інвестиції.
Державні інвестиції – це позики, кредити, які одна держава або група держав надає іншій державі. У цьому випадку мова йде про відношення між державами, що регулюються міжнародними договорами і до яких застосовуються норми міжнародного права. Можливі і «діагональні відносини», коли консорціум (група) приватних банків надає інвестиції державі.
Під приватними розуміють інвестиції, які надають приватні фірми, компанії чи громадяни однієї країни відповідним суб’єктам іншої країни. .

Однозначного трактування пріоритетів іноземних інвесторів при виборі країни та місця інвестування немає, але деякі узагальнення все ж можна зробити. Для міжнародних корпорацій першочерговими мотивами розширення іноземного інвестування є три:

· порівняно нижчі витрати (вартість робочої сили, особливості податкової системи, субсидування, якість інфраструктури, в тому числі фінансового ринку);

· можливості збуту продукції (характеристики місцевого ринку, зокрема потенціал його зростання, міжнародна відкритість країни);

· особливості культури, мови, політичного ризику у країні.

Необхідність залучення іноземних інвестицій в Україну

Переваги та недоліки залучення іноземного капіталу