Види інформації як об’єкта цивільних правовідносин

Види інформації зумовлюють її зовнішню характеристику як об’єкта цивільних прав. У суспільстві циркулюють економічна, правова, політична, побутова та інші види соціальної інформації. Виділяють також науково-технічну, культурну, економічну, правову інформацію тощо. Так, велику роль у суспільстві відіграє науково-технічна інформація, яка є відображенням наших уявлень про об’єктивну існуючу дійсність і процеси, що відбуваються внаслідок взаємодії людини й природи. Науково-технічна інформація переживає етапи швидкого розвитку, який збігається за часом з етапами революційних змін в науці й техніці вона є складовою наукового потенціалу держави. Саме науково-технічна інформація є основною у забезпеченні складових творчого розвитку вчених, винахідників, конструкторів тощо, а також підставою для прийняття управлінських рішень. На сучасному етапі розвитку виробництва і загострення конкуренції, вона більш за всіх користується попитом, та виступає об’єктом товарних відносин. Велике значення науково-технічної інформації підтверджує і той факт, що в законодавстві України існує низка нормативно-правових актів пов’язаних з правовим регулюванням даної інформації.

Науково-технічна інформація пов’язана з такими видами: економічна, наукова та технічна. Наукова інформація – отримана в процесі пізнання об’єктивної дійсності, яка адекватно відображає явища і закони природи, суспільства й мислення та використовується в практиці. Така інформація утворюється в результаті діяльності окремих вчених і фахівців або їх колективів та фіксується в системі точних понять, суджень, розумових висновків, теорій, гіпотез, є атрибутом тільки науки, науково-дослідної діяльності, її добуто в процесі пізнання навколишнього світу, вона відображає його закономірності.

Технічна інформація є результатом творчої переробки наукової інформації, продуктом діяльності технологів, конструкторів, що впроваджують досягнення науки у виробництво. До неї відносяться також передовий виробничий досвід, втіленням якого є праця раціоналізаторів. Технічна інформація узагальнює різні правила, методи та норми для вирішення дуже конкретних виробничих завдань (інформація, яка міститься в промислових каталогах, технічних інструкціях, правилах експлуатації машин). В Законі України “Про науково-технічну інформацію” від 25.06.1993 року в ст.1 дано визначення науково-технічної інформації як документованої або публічно оголошені відомості про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності. Основними ознаками НТІ є: невідривність від фізичного носія; цінність; суспільна природа (джерелом інформації є пізнавальна діяльність людини та суспільства); семантичний характер; незалежність від мови і носія; дискретність; кумулятивність (пов’язана з однією з основних закономірностей розвитку науки – її наступністю та інтернаціональним характером); незалежність від творців; старіння ( основною причиною старіння інформації є не сам час, а поява нової інформації, з надходженням якої колишня інформація виявляється невірною).

 В чинному Законі України “Про інформацію” вказуються такі види інформації як статистична, масова, інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування; правова інформація; інформація про особу; інформація довідково-енциклопедічного характеру; соціологічна інформація. Під статистичною інформацією розуміється офіційна документована державна інформація, що дає кількісну характеристику подій та явищ, які відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя України. Державна статистична інформація підлягає систематичному відкритому публікуванню. Забезпечується відкритий доступ громадян, наукових закладів та інших заінтересованих організацій до неопублікованих статистичних даних, які не підпадають під дію обмежень, встановлених Законом України “Про інформацію”. Статистична інформація створюється органами держави, юридичними та фізичними особами. При створенні банків даних статистичної інформації виникають відносини між суб’єктами, які її представляють, та суб’єктами, які її отримують. 

Масова інформація – це публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація. Масова інформація містить відомості про соціальну дійсність, відображає точки зору, погляди індивідів, груп на ті чи інші події, сприяє формуванню суспільної думки. Це відкрита інформація, однак тут виникають відношення з приводу обов’язків журналістів та редакцій за підготовку і розповсюдження достовірної і повної інформації та їх відповідальність за недостовірну та помилкову інформацію. 

Інформація державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування – це офіційна документована інформація, яка створюється в процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого і регіонального самоврядування. Основними джерелами цієї інформації є: законодавчі акти України, інші акти, що приймаються Верховною Радою та її органами, акти Президента України, підзаконні нормативні акти, ненормативні акти державних органів, акти органів місцевого і регіонального самоврядування. 

 Правова інформація представляє собою сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо. Така інформація відіграє важливу ролі в справі формування правової держави, сприяє забезпеченню соціальної справедливості, політичних і громадських свобод.

 Інформація про особу як зазначено у ст.23 Закону України “Про інформацію” сформульовано її поняття – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім’я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень. Різновидом таємниці про особу може бути генетична таємниця – відомості про генетичний аппарат людини, начвність генетичних захворювань, аномалій чи мутацій, інформацію про генетичне походження (генетичну спорідненість) та предрасположеність людини.

 Інформація може поділятись й за режимом доступу до неї на відкриту та інформацію з обмеженим доступом. Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну. Закон розуміє під конфіденційною інформацією відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі. Переважно вказана інформація є закритою для цивільних відносин і власне не є об’єктом цивільних правовідносин, виключення складають делікти. В першу чергу це стосується державної, лікарської, банківської таємниці. Ми вважаємо, що тільки комерційна таємниця здатна бути залучена до цивільного обігу.

До інформації з обмеженим доступом відноситься:

- комерційна таємниця - інформація яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці (ст..505 ЦКУ).Право на комерційну інформацію належить до виключних прав, які можуть бути предметом договору комерційної концесії. Елементи ліцензійного договору можуть бути включені також в інші цивільно-правові договори (договори, на виконання науково-дослідницьких робіт, договір підря­ду тощо). В усіх договорах, які передбачають передачу в користування відомостей, що становлять комерційну таємницю, на корис­тувача може бути покладений обов'язок не повідомляти таких відомостей іншим особам без згоди того, хто надав інформацію. Наприклад, щодо виконання договору підряду така умова передбачена у ст.862 ЦК України.        

Службова таємниця — це узагальнений перелік відомостей, доступ до яких обмежений колом виконавців певних службових обов'язків, яким розголошення цих відомостей заборонено. Збереження таємниці службової інформації не зумовлене її комерційною цінністю (хоча сама ця інформація може мати комерційний характер). Заборона на розголошення ґрунтується на нормах законодавства, що регламентує окремі сфери діяльності.

-професійна таємниця - матеріали, документи, інші відомості, якими користуються в процесі і в зв’язку з виконанням своїх посадових обов’язків посадові особи державних органі, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг, і особи які залучаються до здійснення цих функцій, які забороняється розголошувати у будь-якій формі до моменту прийняття рішення відповіднимо уповноваженим державним органом ( п.11 ст.1 ЗУ “Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг”). Таким чином професійна таємниця як відомості про особу, комерційну, професійну тощо діяльність клієнтів, отримані установами, їх службовцями та окремими фахівцями у процесі професійної діяльності, які не підлягають розголошенню, крім випадків, прямо передбачених законом. Зокрема, зобов'язані зберігати в таємниці отримані від клієнтів відомості банківські службовці, працівники організацій зв'язку, податківці, лікарі, страхові агенти тощо.

Близьким до поняття "таємниця" є поняття "конфіденційна інформація": тобто, такі відомості, якими володіють, користуються або розпоряджаються окремі фізичні або юридичні особи, які можуть поширювати ці відомості на свій розсуд і на встановлених ними умовах. Умовою надання захисту такій інформації є застосування тими, хто користується нею, необхідних заходів для забезпечення її конфіденційності. За умови дотримання визначених вимог під поняття конфіденційної інформації можуть підпадати будь-які знання, досвід, навички спеціалістів тощо, які використовуються у різних сферах людської діяльності: виробництво, торгівля, управлінські послуги, тощо. Той, хто користується правом на таку інформацію, на свій розсуд визначає конфіденційність відомостей, що її складають. Із цього загального правила законом можуть бути встановлені винятки. Наприклад, може бути передбачений перелік відомостей, які не можуть вважатися конфіденційною інформацією, або передбачені випадки, коли порядок користування конфіденційною інформацією визначає не той, хто нею користується, а безпосередньо норма закону;

- банківська таємниця – інформація про діяльність та фінансове становище клієнта, яка стала відомою банку в процесі обслуговування клієнта і взаємовідносин з ним чи третіми особами при наданні послуг банку і розголошення якої може спричинити матеріалну чи моральну шкоду клієнту (ст.. 60 ЗУ “Про банки і банківську діяльність”;

- інша таємниця, зокрема про особисте життя фізичної особи.

До інформації відносять й  “ноу-хау”. У визначенні Міжнародної торговельної палати 1957 року “ноу-хау” - сукупність відомостей, професійних знань і досвіду, що використовуються в процесі виготовлення та технічного здійснення виробництва будь-якого продукту “Ноу-хау” складається з технічної, комерційної, адміністративної та іншої інформації, яка не охороняється патентами, яка використовується при експлуатації якого-небудь підприємства або здійсненні якої-небудь інформаційної діяльності, до якої немає легкого доступу (відносний секрет) і яка може бути передана за договором. Відповідно до Регламенту Комісії ЄС стосовно договорів на передачу “ноу-хау” 1989 р., “ноу-хау” означає масив технічної інформації, яка є секретною, суттєвою та визначається у будь-якій відповідній формі. В ст.1 ЗУ “Про інвестиційну діяльність” “ноу-хау” визначена як сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих. У п.2.5. Інструкції Міністерства статистики України за №168 від 6.06.1996 року “ноу-хау” визначається як конфіденційна інформація технічного, економічного, адміністративного, фінансового характеру, яка є власністю продавця та не є доступною будь – якій особі при використанні патенту або в результаті простого виявлення. 

Не менш важливим є комерційна ф інформація, потреба у якій зростає. У ст. 507 ЦКУ комерційна таємниця визначена як інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці. 

У проекті Закону “Про комерційну таємницю”, що поданий на розгляд Верховної Ради України, комерційна таємниця визначається як “науково-технічна, комерційна, організаційна або інша інформація, що використовується в підприємницькій діяльності і яка: 1) має реальну чи потенційну економічну цінність через те, що вона не є загальновідомою і не може бути отримана законним способом особами, які могли б одержати економічний зиск від її розголошення або використання; 2) є предметом правових, організаційних, технічних та інших засобів охорони інформації (режим комерційної таємниці).

 Досить важливо провести розмежування комерційної таємниці з іншими видами інформації, які відносяться до певного роду “таємниць”. Якщо проаналізувати законодавство України, то ми зможемо виділити декілька видів таємниць: банківська таємниця, державна таємниця, лікарська таємниця, службова таємниця, адвокатська таємниця, професійна таємниця, таємниця сповіді.

3. Реклама як об’єкт цивільного права (Шишка О.Р.)

До інформаційних об’єктів цивільного права відноситься і реклама, яка переживає своєрідний ренесанс. З моменту введення реклами в обіг вона впливає на інші правовідносини, формує можливу споживацьку культуру і тим самим стала об’єктом цивільного та зокрема господарського права. Тому виникає питання про встановлення сутності реклами як об’єкта цивільних правовідносин, особливості прояву її товарних властивостей.

 Загальновідомо, що об’єктом цивільних правовідносин є все те з приводу чого ці відносини виникають. Традиційно у науці цивільного права здебільшого об’єктами цивільного права визначалися речі, результати творчої діяльності, дії, особисті немайнові права (блага). В останній час під об’єктом цивільного права розуміють і права, особливо у тому разі коли вони є природними. Виникає питання: чи відповідає реклама хоча б одному із цих традиційних об’єктів цивільного права? Реклама не може бути віднесена до речей. Інша справа, що вона може бути матеріалізована у речі – рекламні щити, вивіски, оригінальні рекламні конструкції, рекламні листівки, плакати та інше. Це і не дії, і не завжди результати творчої діяльності. Тим більше при визначенні сутності реклами треба розрізняти рекламу як інформацію, та носії реклами.

Інформація по своїй суті є нематеріальною, тому якщо реклама виступає як інформація, тобто, сукупність певних відомостей та даних про осіб та продукцію, що мали або мають місце у суспільстві, держави та навколишнього середовища.Отжеінформація відноситься до нематеріальних благ, а її носії (рекламні щити, рекламні матеріали) до речей. 

Зазначене зумовлено тим, що у ст. 177 та 200 ЦК України вперше серед загальних об’єктів цивільного права вказана інститут інформація, а ч.2 ст. 641 ЦК України вказує на інститут реклами як публічну оферту. В першому разі встановлюється правовий статус реклами – інформація як об’єкт цивільних правовідносин, а у другому – її значення в організації договірних зв’язків – запрошення робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях. Цим підкреслюється організуюча роль реклами у виборі найбільш доцільних варіантів споживання. 

 Яка б не була інформація вона повинна передусім мати такі властивості: повинна зменшувати невизначеність, передавати заздалегідь невідомі відомості, відбивати факти чи події в часі, показувати розмаїття системи перед суб’єктом отримання інформації. Необхідно відзначити, що інформація існує тільки там, де є потреба в цій інформації, тому будь-яка інформація завжди спрямована на задоволення потреб у цій інформації. Реклама і є тією інформацією для споживача.

 Легальне визначення реклами і її ознак дано в статтях 1 та 9 ЗУ “Про рекламу”, де законодавець відносить до реклами спеціальну інформацію про особу чи продукцію, розповсюджувану в будь-якій формі і будь-якому способі з метою прямого чи опосередкованого одержання прибутку. Отже, реклама – інформація. Самим цікавим критерієм реклами (до речі, не розкритим у законодавстві) є “спеціальне” призначення розповсюджуваної рекламної інформації. Словники пояснюють значення прикметника “спеціальний” у такий спосіб: особливий, винятково для чогось призначений. Погодимося, що, у принципі, будь-яка інформація для чогось таки призначена. Тому, якщо вживання в Законі прикметника “спеціальна” стосовно до інформації не є випадковим, напрошується висновок, що рекламою є не будь-яка, а тільки якась особлива інформація про особу чи товар (роботу, послугу).

Якщо розглядати рекламу з позицій ст. 1 Закону України “Про рекламу”, то реклама розглядається як вид інформації, що має певні властивості. Вона:

- розроблюється, замовляється і поширюється рекламодавцем з метою одержання прибутку (прямо чи опосередковано);

- цілеспрямовано звертає увагу читачів, телеглядачів (споживачів) на конкретну марку (модель, артикул) чи продукції на її виробника з метою формування інтересу і сприяння реалізації;

- містить вихідні дані (реквізити) фірми, що чи робить поширює цю продукцію. Під реквізитами фірми розуміються її контактний телефон, чи адреса номер розрахункового рахунка (п. 7 ст. 26 ЗУ “Про друковані засоби масової інформації (друку) в Україні”). Досить вказівки в інформаційному матеріалі хоча б одного з цих реквізитів, щоб вважати його рекламним;

- допущена у цивільний оборот і є об’єктом цивільних правовідносин, зокрема предметом цивільних договорів;

- вона як об’єкт цивільного права формалізована і отримала свої юридичні ознаки;

- має споживчу вартість і здатна задовольняти матеріальні і духовні потреби. 

Якщо інформація відповідає усім вищевказаним ознакам, то її необхідно розміщати під рубриками “Реклама” чи “На правах реклами” (ч.3 ст. 9 ЗУ „Про рекламу”). Не підпадає під ознаки реклами розміщення інформації, що відповідає тільки деяким з вищевказаних ознак. Звідси й ми приєднуємося до тих учених що визнають інформацію об’єктом цивільного права і цивільних правовідносин й вимоги до неї, що встановленні законодавством України “Про інформацію”. Відповідно до ЗУ “Про інформацією” інформація повинна відповідати вимогам достовірності, повноти, точності, надійності, своєчасності, придатності. Ці вимоги повинні стосуватися й реклами. Для реклами як об’єкта правовідносин характерними є наступні риси: визначеність мети, наявність споживача інформації, її об’єктивна цінність, загальнодоступність або вибіркова доступність, незалежність від форми подання.

Разом з тим ЗУ “Про рекламу” щодо реклами встановленні спеціальні вимоги. До них відносяться: законність, тобто реклама не повинна порушувати мету, предмет форму щодо діючого законодавства; точність і вірогідність реклами припускає собою відображення дійсності перед «аудиторією»; використання державної й іншої мов відповідно до законодавства України, використання форм і засобів, що не наносять споживачу реклами моральної, фізичної чи психічної шкоди.

Здебільшого реклама як об’єкт цивільного права проявляється у підприємництві і спрямована на сприяння комерційного успіху товару шляхом доведення її до відома споживача. Така інформація надає можливість збільшити отримуваний від реалізації товару прибуток. Тому, як свідчить практика, реклама не завжди об’єктивно відображає реальний стан товару. Наприклад, споживчі властивості тютюнових виробів, подаються із застереженням про його шкідливі для здоров’я властивості. Чинне законодавство може встановлювати обмеження щодо реклами певних товарів або особливі правила її подачі: із застереженням, по формі, лише у певний час.

4. Види реклами[324](Шишка О.Р.)

 Реклама як різновид інформації у свою чергу має ряд різновидів. Класифікація реклами як об’єкта цивільних правовідносин у цивільному праві проводиться за різними підставами і має важливе теоретичне та практичне значення. Юридична класифікація реклами досить часто основана на різних критеріях об’єктивного, а інколи і суб’єктивного характеру. ЗУ „Про рекламу” (ст.1) дає підстави для виділення двох основних видів комерційної реклами: інформація про продукціюта інформація про осіб. 

Але це не зовсім весь перелік видів реклами, бо багатоманітність завдань реклами породжує значне розмаїття її видів. Відповідно виникають підстави і для подальшої класифікації реклами:

1. За адресатом об’єктом:

- реклама для покупців споживачів товарі;

- реклама для професіоналів (покупців товарів виробнично-технічного призначення);

- змішана реклама.

2. За замовником:

- реклама фірм-виробників;

- реклама оптових фірм;

- реклама роздрібної торгівлі.

3. За предметом:

- реклама власне продукції;

- реклама визначеної торгової марки (товарної етикетки);

- реклама фірм-виробників;

- реклама торгового підприємства.

4. За тимчасовими параметрами (параметрам життєвого циклу):

- підготовлююча реклама;

- реклама нового товару;

- реклама „зрілого” товару.

5. За широтою товарного охоплення:

- первина реклама;

- селективна реклама (перша рекламує, наприклад чай узагалі, а друга – визначений його сорт).

6. За широтою охоплення аудиторії:

- міжнародна реклама;

- національна реклама;

- регіональна реклама;

- реклама місцевого значення.

7. За джерелами фінансування витрат:

- реклама, оплачувана виробником товару;

- реклама, оплачувана продавцем товару;

- реклама, оплачувана спільно виробником і продавцем.

8. За способом взаємодії:

- раціональна (предметна) реклама (звертається до розуму потенційного покупця, проводить аргументи, щоб його переконати)

- емоціональна (асоціативна) реклама (взаємодіє через асоціацію ідей, шляхом відтворення обстановки)

9. За способом вираження:

- реклама „жорстока” (має короткострокову мету, близька к мірам стимулювання збуту)

- „м’яка”реклама(має метою не тільки повідомити о товарі та його марки, але створити навколо цього товару сприятливу атмосферу, що розрахована на середні терміни впливу та споживачів)

10. За способом впливу:

- відкрита;

- опосередкована (зкрита).

11. По цільовим призначенням:

- реклама товарів або послуг, сприятлива поліпшенню збуту;

- реклама ідей;

- комерційна реклама;

- некомерційна реклама;

- реклама-дія;

- реклама зразка товару.

12. В залежності від мети реклами:

- Інформативна- застосовується для інформування споживачів про появу на ринку нових товарів, послуг, ідей. Переслідувана мета - виведення товару на ринок і пошук потенційних споживачів.

- Застережна- формування виборчого попиту. Застосовується у випадку, коли в умовах конкурентної боротьби пропонується товар, що має які-небудь переваги перед іншими товарами.

- Порівняльна- проводяться основні характеристики рекламованого товару в зіставленні з аналогічними характеристиками товарів-конкурентів.

- Нагадувальна- рекламується товар, що вже завоював ринки збуту, однак має потребу в нагадуванні покупцю про себе.

13. За основними засобами поширення:

- Реклама що поширюється засобом масової інформації:

Поняття та види правочинів

Відповідно до п. 2. ч. 1 ст. 11 ЦК до одних з головних і найпоширеніших підстав виникнення цивільних прав та обов’язків цивільне законодавство відносить договори та інші правочини. Оскільки законодавець розмежував поняття договору та правочину спробуємо дослідити з якого часу ці терміни відрізняються один від другого.

Термін «правочин» введено у українське законодавство вперше натомість терміну «угода», який співпадав за сенсом із терміном «договір» і не в повній мірі відображав особливість співвідношення угоди та договору як загального та спеціального. Всякий договір є правочином, але не всякий правочин – договір. Правочини – це будь які волевиявлення учасників цивільних правовідносин, які спрямовані на настання цивільних прав та юридичних обов’язків, що не суперечать праву. Тож відкривається можливість врегулювати такі відносини, які до цього не підпадали під угоди.

Окремих монографічних робіт, які б досліджували правочини в Україні та Росії не було, тому ми повинні спиратися на загальні праці цивілістів в ретроспективі та перспективі цього інституту. Більшість провідних вчених, які досліджували римське приватне право вказують на правочин, як підставу виникнення зобов’язань[325], хоча є і ти хто обережно використовував цей термін, використовуючи його як синонім договору, то б то не акцентуючи увагу на існуванні правочинів у якості окремого юридичного факту[326]. В подальшому ця думка була розвинута авторами[327], які ґрунтували свої висновки на працях Савінї. Ми можемо погодитися з Олімпіад Соломоновичем, що дійсно Савінї вперше ввів в обіг терміни „юридичні факти” і „правочини”, даючи їм визначення[328]. Навіть якщо переглянути Дигести Юстиніана[329] Титул XIV має назву „Про договори”, навіть в коментарях вказано, що „pactum” і „pactio” перекладається однаково і означає договір. Хоча є одне посилання на використання терміну „правочини” в римську добу, однак на наш погляд його можна використовувати з певним сумнівом – це „negotium”[330]. Розуміючи, що походження терміну „правочин” дуже цікаве, але певно схоластичне питання переходимо безпосередньо до предмету дослідження[331].

Варто відзначити, що на теренах СНД правочини є суто українським цивілістичним надбанням. Цивільні законодавства більшості пострадянських країн використовують термін угода. Це зв’язано із термінологічною особливістю і необхідністю надати більшої розрізняльної здатності таким категоріям як договір де угода є його еквівалентом.

В українській правничій науці термін „правочин” запроваджений з легкої руки О.А.Підопригори і розвинутий у працях його учнів. З розробкою нового ЦК України була відроджена ідея правочинів, і вони знайшли своє відображення у розділі IV книги першої проекту ЦК України. У “Передмові до проекту Цивільного кодексу України” вказується: “Глава “Правочини” (розробники пропонують повернутися до цього терміна; у чинному Цивільному кодексі – це “угоди”) містить базові положення перш за все договірного права”. Правомірні дії, - як вказує О.А.Підопригора, - спрямовані на досягнення певного правового результату (на виникнення, зміну або припинення прав і обов’язків), називаються правочинами, наприклад, продати, купити, обміняти, подарувати, здати в оренду, заповісти, вступити до шлюбу тощо". В Україні відомі роботи Є.О.Мічуріна (вказана на початку лекції) та В.А.Нагорняка, що присвячені правочинам із житлом.

Практично всі провідні правознавці поділяють позицію законодавця, який дав визначення правочину як дії особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (п.1 ст. 202 ЦК України). Отже законодавець виходить з того, що правочин є правомірною дією учасника цивільних правовідносин, який має для цього достатню дієздатність і переслідує мету - набуття, зміну та припинення цивільних прав та обов’язків. Харитонов Є.О. слушно зазначає, що такі дії слід тлумачити поширювальна у тому сенсі, що правочини можуть бути підставою інших змін правовідносин. При цьому він може водночас і підставою припинення одних правовідносин та підставою виникнення або зміни інших правовідносин[332].

Від інших юридичних дій (адміністративних актів, злочинів) правочин відрізняється своїми ознаками. В легальному визначені вказані лише дві головні ознаки правочину: правочин – це завжди дії фізичних і юридичних осіб, спрямовані на досягнення конкретного юридичного результату - встановлення, зміна чи припинення цивільних правовідносин.

В більшості доктринальних визначеннях можна знайти посилання і на інші ознаки правочину, як це зроблено у Д.В. Бобрової: “Правочини — це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків".[333]

Узагальнюючи позиції правознавців зупинимося на наступних ознаках правочинів:

По-перше, правочин – це правомірна дія, що відрізняє її від таких юридичних фактів, як правопорушення. Науковці звертали увагу на нетотожність понять „правомірність” і „законність” правочину[334], ми приєднуємося до цієї точки зору і вважаємо, що законні, але протиправні дії суб’єктів права підпадають під поняття „шикани”[335]. Правомірність як ознака правочину узгоджується із загальними засадами діяльності громадянського суспільства, зокрема домінуванням права над законом. Це дає змогу оцінювати цю ознаку правочину через принципи цивільного права і категорію прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

По-друге, зміст правочину не може суперечити моральним засадам суспільства (п. 1 ст.203 ЦК України).

По трете, особа, яка учиняє правочин, повинна бути волездатною – здатною усвідомлювати свої дії та керувати ними, тобто правосуб’єктною [336].

По-четверте, правочин – це завжди вольовий акт, „объективируемая вовне воля людей, их волевые акты[337]” Цією своєю ознакою вони відрізняються від юридичних фактів – подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі людини. Для правочин характерний саме момент волевиявлення, без якого взагалі не може бути правочини. Протее, тут варто звернути увагу на доктрини вольової теорії, відповідно до якої волі надається перевага перед волевиявленням та теорії волевиявлення (теорія довіри чи теорії обороту) де основне значення придається саме волевиявленню[338], а воля як внутрышный намыр вивидиться поза правовий результат.

По-п’яте, „сделка порождает гражданские отношения, поскольку именно гражданским законом определяются те правовые последствия, которые наступают в результате совершения сделок".[339]”

По-шосте, правочини - це завжди дії, вчинені фізичними, юридичними особами і державою як суб'єктами цивільного права. Можливість здійснення правочин входить у зміст їхньої цивільної дієздатності. Тому правочини необхідно відрізняти і від таких дій, як акти компетентних державних органів, що хоча і породжують цивільні правовідносини (зобов'язання по передачі будинків і споруджень між державними юридичними особами), але самі по собі представляють владні акти, видавані в межах компетенції цих органів - суб'єктів адміністративного права. Будучи адресованими конкретним виконавцям, вони створюють між ними цивільні правовідносини незалежно від їхнього бажання вступити в ці правовідносини. За допомогою же правочин правовідносини завжди встановлюються з волі й ініціативі їхніх учасників[340].

По-сьоме,  учиненням правочину його учасник (учасники) переслідують певну мету – встановлення, зміну та припинення для себе чи інших осіб суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. За такого видається не досить виваженим позиція про мету – визначені наперед в свідомості суб’єкта тих змін у реальних (фактичних) суспільних відносинах, що відбудуться в результаті впливу на них правових відносин, щшо виникнуть на підставі правочину[341].

Восьме,правочин є підставою для виникнення цивільних правовідносин, оскільки тільки цивільним законом передбачаються ті правові наслідки, які наступають в результаті укладання правочину[342].

Таким чином, з огляду на все наведене, можна дати наступне визначення правочину. Правочином визнається дія дієздатного суб’єкта цивільного права, спрямована на встановлення, зміну та припинення цивільних прав і обов'язків, що не суперечать праву і спрямовані на задоволення його прав та інтересів чи прав та інтересів інших осіб.

2. Класифікація (види) правочинів(разом з Р.Б.Шишкою)

Поділ правочинів на певні види має практичне і теоретичне значення: характеризує сам правочин через його вторинні ознаки, зумовлює правове становище його учасників, а звідти й зміст, слугує підставою для упорядкування цивільно-правових інститутів. У залежності від ознак, що передбачаються законодавством, правочини підрозділяються (класифікуються) на визначені види чи групи. Слід зазначити, що виключного чи єдиного переліку класифікаційних груп правочинів не існує, оскільки при поділенні правочинів на види застосовуються різні класифікаційні ознаки. Як і в більшості розглянутих нами класифікацій за її основу взято принцип дихотомії – поділ цього правового явища на дві протилежності.

В залежності від необхідних волевиявлень достатніх для досягнення правового результату, правочини підрозділяються на односторонні, двосторонні і багатосторонні. По суті мова йде про необхідну для учинення правочину кількість волевиявлень.

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (п.3 ст.202 УК України). В односторонньому правочині достатньо виявити волю однієї особи[343]. Права та обов’язки за таким правочином виникають лише у суб’єкта, який здійснив дію.

Класичним видом одностороннього правочину визнають: заповіт, прийняття і відмова від спадщини, позичка, видача доручення, заява наймача про припинення договору житлового наймання, оголошення конкурсу і т.д. За новим цивільним законодавством волевиявлення може бути спільним одночасно декількома особами: подружжя при складанні заповіту подружжя (ст. 1243 ЦК України), видача доручення на розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності (п.2 ст. 369 ЦК України), але і ці правочини слід розглядати як ускладнені односторонні, оскільки в наведених випадках декілька осіб діють як одна особа.

Односторонні правочини, у свою чергу, поділяються ще на ряд груп. Так за метою здійснення одностронні правочини можуть бути поділені на:

- виникнення речових прав (окупація – заволодіння нічиєю річчю чи дарами природи);

- припинення речових прав (дерелікція – викидання речі);

- припинення зобов’язальних прав;

- встановлення зобов’язальних прав;

- відмову від правочинів, що формуються (наприклад укладання шлюбу після подання заяви про його реєстрацію).

Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія (волевиявлення) двох або більше учасників правочину (п.4 ст. 202 ЦК України).Для двостороннього правочину необхідно взаємоузгодження (договір, угода) волевиявлення двох осіб. Тому в літературі і законодавстві їх іменують договорами (ст. 626 ЦК України). Навіть російський термін „сделка” відбувся від терміну „соделка”[344]. Хоча в договорі воля сторін спрямована на досягнення здебільшого протилежних цілей, головним є взаємоузгодження їхньої волі: важливо щоб обидві сторони чітко представляли, на що спрямовано волю контрагенту[345].

Багатосторонні правочини - це різновид взаємних правочинів (договорів), в якому виражається воля трьох і більше сторін. Вступаючи в правовідносини кожна з сторін який виражає індивідуальну волю. В ряді випадків їхнє волевиявлення може збігатися за змістом (наприклад, в учасників договору про спільну діяльність (ст. 1130 ЦК України)), або бути зустрічним (наприклад, при укладенні багатостороннього договору міни (бартеру)).

За економічною ознакою товарообміну і співвідношенню виникаючих з правочину прав і обов'язків сторін правочини поділяються на оплатні і безоплатні.

Оплатним визнається правочин, в яких юридична дія здійснюється за еквівалент, тобто, у якій майновому наданню однієї сторони (передача грошей, майна, виконання робіт, надання послуг) відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони. Більшість цивільно-правових правочинів є оплатними. Хоча, слід погодитись з М.О.Бару, який зазначав, що оплатність не завжди передбачає еквівалентність у відношеннях між учасниками цивільних правовідносин.[346].

Оплатність чи безплатність правочинів визначається законом, але і може встановлюватися сторонами. Закон виходить з презумпції оплатності правочину, оскільки в більшості правовідносин ми виходимо з того, що передаючи право особа намагається замінити його на інше. Безоплатні правочини – це виключення з загального правилу. Більшість оплатних правочинів можуть бути тільки двосторонні правочини.

У безоплатних правочинах обов'язок виконання дії майнового характеру лежить лише на одній стороні, яка не вправі вимагати зустрічного майнового надання, тому односторонні правочини завжди безоплатні. Але зустрічаються випадки двосторонніх безоплатних правочинів: дарування, безоплатного користування майном.

У залежності від моменту, з якого у сторін правочину виникають цивільні права і обов’язки, правочини підрозділяються на консенсуальні і реальні[347]. Консенсуальний правочин вважається укладеними з моменту досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами правочину, тобто сторони повинні узгодити своє волевиявлення, спрямоване на встановлення, зміну чи припинення правовідносини. Якщо закон вимагає, щоб волевиявлення було виражено у визначеній формі, то правочин вважається укладеним тільки при дотриманні такої форми. Більшість правочинів є консенсуальними.

Для укладення реального правочину недостатньо досягти сторонами правочину згоди по всім істотним умовам правочину, необхідно вчинити фактичну дію (частіш всього - передати речі однією стороною іншій). До реальних правочинів відносяться договори позики, схову, класичне дарування.

В реальних правочинах передача речі виражає їх укладання, а в консенсуальних правочинах — виконання. Передача речі в порядку виконання консенсуального правочину може збігтися, але не обов'язково повинна збігатися в часі з моментом її укладання. Передача речі в реальній угоді виражає той факт, що угода відбулася, і тому обов'язково повинна збігтися в часі з моментом її укладання[348] .

У залежності від форми волевиявлення прийнято розрізняти усні та письмові правочини.

Усним є такий правочин в якому волевиявлення сторін не фіксується в зовнішніх носіях. Частіше всього усні правочини укладаються і виконуються одночасно.

Письмовим є правочин, волевиявлення на учинення якого згідно чинного законодавства повинне бути виявлено через складання відповідного документу. У свою чергу письмові правочини бувають прості та кваліфіковані. Кваліфікованими є ті, для яких згідно чинного законодавства необхідно його нотаріальне посвідчення чи реєстрація.

На сьогодні є всі підстави для виділення особливого різновиду правочинів – віртуальних, тобто учинених через засоби оргтехніки і зокрема комп’ютерні мережі[349]. З прийняттям ЗУ “Про електронні документи та електронний документообіг”, ЗУ “Про електронний цифровий підпис” для цього появились достатні підстави.

По правовому значенню підстави правочину для її дійсності, правочини поділяються на каузальні й абстрактні[350].

Під підставою правочину варто розуміти причину, в силу якої сторона зобов'язана зробити ті чи інші дії. Підставу в правочині слід відрізняти від мотиву, за яким відбувся правочин. Одна особа здійснює надання в користь іншої особи завжди за якоюсь підставою. Будь який правочин повинен мати підставу, вона визначається метою правочину, правочинів без мети не може бути. В.П. Шахматов відмічав, що правовідносини слугує засобом досягнення певних мет[351]. Мотив - це психологічне бажання, яке спонукає сторону зробити визначені дії. Мотиви не мають сили юридичних фактів, а значить і юридичного значення, тому що перебувають за межами правочину і не входять у його зміст. Тому помилка в мотивах правочину не розглядаються як помилка в волевиявленні[352].

Правочини, в яких прямо зазначена підстава (причина) вчинених дій, від яких залежить дійсність правочину, іменуються каузальними. Більшість цивільно-правових правочинів є казуальними, оскільки сторони правочину в правовідносинах бажають досягти суб’єктивних, здебільшого не співпадаючих результатів.

Якщо прямо в законі передбачається що підстава правочину юридично байдужа, або причина (підстава) здійснення дій прямо не виражена, такі правочини іменуються абстрактними. Типовим прикладом абстрактного правочину є вексель, банківська гарантія.

У залежності від передбаченої законом обов’язковості до укладення правочину слід виділити правочини із імперативною умовою та правочини із диспозитивною умовою.

Правочини із імперативною умовою є обов’язковими для одного із його учасників. Він не може ухилитися від його учинення. Це стосується публічного договору.

Напроти правочини із диспозитивною умовою можуть відбутися, а можуть і не відбутися. Більшість правочинів є такі.

В випадках, коли, виникнення, зміна чи припинення прав та обов'язків, передбачених правочином залежність від терміну, настання або ненастання якої-небудь умови правочини поділяються на безстрокові, строкові (термінові), й умовні.

У безстрокових правочинах не визначається а ні час вступу його в дію, ні момент його припинення. Такий правочин негайно вступає в силу[353]. Припиняється такий правочин на вимогу будь якої сторони правочину (наприклад майновий наїм). Варто зазначити, що строк – є певний період у часі, зі сплином якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Термін – є певний період у часи, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Оскільки термін та строк категорії, які сторони правочину використовують в якості юридичного факту, що обов'язково настане майбутньому. То, відповідно і терміновими (строковими) називаються правочини, в яких виникнення, зміна чи припинення прав і обов'язків поставлено в залежність від настання в майбутньому події, відносно якого точно відомо, що вона наступить. Термін визначається в правочині найчастіше календарною датою або вказівкою на настання іншої обставини (відкриття навігації, установлення гарної погоди і т.д.). У залежності від того, чи пов'язується з настанням терміну виконання правочину, або припинення раніше виниклих прав і обов'язків, терміни підрозділяються на відкладені й скасуючі.

В залежності від того, наскільки вірогідно сторони правочину передбачають зміну прав та обов’язків за правочином, виділяються умовні правочини. Умова - це обставина, про яку в момент укладання правочину сторонам невідомо, наступить вона в майбутньому (після укладення правочину) чи не наступить. Умовним правочином, наприклад, буде заповіт з умовою (ст. 1242 ЦК України). Умова в правочині може бути пов’язана з діями сторін правочину, наприклад, укладення шлюбу, здобуття освіти, тощо, так і не пов’язана з діями сторін, наприклад, стану здоров’я осіб, смертю особи. Передбачається, що умова в правочині є нікчемною, як що вона суперечить закону або моральним засадам суспільства.

Правочини визнається зробленими під відкладеною умовою, якщо права й обов'язки, передбачені правочином, повинні виникнути з настанням умови, щодо якої невідомо наступить вона чи ні. Наприклад, власник передасть у користування майно (кімнату якою користується його син) якщо останній поступить на навчання у вищий заклад освіти (ВЗО) у іншому місті. Правочин визнається зробленим під скасуючою умовою, якщо сторони поставили припинення прав і обов'язків у залежність від настання умови. Так, наймач житлового приміщення зобов'язується негайно звільнити його у випадку приїзду родичів наймодавця[354].

В залежності від строку дії наслідків правочину, правочини можуть поділяться на розпорядницькі, ті що не тягнуть тривалих наслідків (викидання речі, сплата і т.п.), і зобов’язальні, ті ,що тягнуть за собою такі наслідки (майновий найом, заповідальний відказ і т.п.)[355].

В залежності від характеру зв’язків між сторонами правочину, у особливу групу виділяються фідуціарні правочини[356]. Необхідно зазначити, що довіра складає необхідний елемент всякого правочину. Але існують правочини, сама суть яких спирається на взаємну довіру їхніх учасників, наприклад договір доручення, комісії, зберігання. Головне в фідуціарному правочині - це розбіжність між внутрішніми відносинами учасників правочину і їхнім зовнішнім вираженням[357].

Навпроти, правочини де довіри до його учасника, чи вірогідності настання передбачуваних наслідків вельми проблематична йменуються алеаторними, тобто ризиковими. Класичним прикладом є договір страхування.

В залежності від необхідності укладання правочину сторонами виділяють легітарні і волюнтарні правочини. Легітарні правочини мають основою приписи закону (наприклад, договір обов’язкового страхування транспортних засобів), волюнтарні правочини не передбачені законом, але укладаються сторонами у результаті їхнього вільного волевиявлення[358].

В залежності від суб’єктного складу виділяють правочин „офсет” (offset contract) одна з форм зустрічної торгівлі, яка передбачає як обмін товарами і послугами, так і надання можливості вносити капітал замість різноманітних послуг та пільг. Частіше всього галуззю укладання правочину „офсет” є торгівля дуже коштовною військовою технікою, поставка вузлів і деталей в межах договорів про промислову кооперацію[359].

За місцем укладення правочинів розрізняють ярмаркові, біржові, не біржові, аукціонні, ломбардні і таке інше. Ярмаркові та біржові правочини підлягають посвідченню за місцем їх укладення. Біржеві та аукціонні правочини укладають на умовах змагальності за їх найбільш вигідні умови.