Право – та дієздатність юридичних осіб публічного права

Державні юридичні особи є самостійними суб’єктами цивільного права, тобто виступають не від імені держави, а від свого імені. Отже, юридичні особи публічного права мають право- і дієздатність. Але вони можуть мати лише ті права та обов’язки, яки ним дозволяє закон.

У свою черегу, сама держава зазвичай діє через юридичні особи публічного права. Держава діє через систему своїх органів, оскільки поза ними вона діяти не може.[255] Мова йде про створені нею органи управління, фінансові та інші органи, яким державою деліговано виконання певних повноважень. Компетенція органів державної влади і органів місцевого самоврядування встановлюється законами, що визначають статус цих органів.

Погоджуємось з А.С. Довгертом, який вказує, що бюджетні установи, хоч і є юридичними особами, діють у майновому обігу у багатьох випадках від імені держави.[256] Це підтверджується і ст. 170 ЦК України, де встановлено, що держава набуває і здійснює цивільні права і обов’язки через органи державної влади у межах їх компетенції, встановленоїї законом.

Особливо слід визначити право- та дієздатність місцевих органів самоврядування. В літературі небезпідставно стверджується, що суб’єктом або носієм функцій місцевого самоврядування є сама територіальна громада, а не утворювані нею рада, інші виконавчі органи. [257] Такий висновок випливає з аналізу Конституції України, ЗУ “Про місцеве самоврядування”.

Але ст. 143 Конституції України, ст. 177 ЦК України підтверджує можливість для територіальних громад створювати юридичні особи.Місцеві ради слід віднести саме до таких юридичних осіб.

Особливості право- та дієздатності державних осіб публічного права випливають з тих функцій, що на них покладено законом. Отже, значно обмежена і не є характерною для них можливість отримання прибутку. Це чітко розмежено ЦК України. Адже з його норм недвузначно випливає, що хоч державні юридичні особи й можуть створюватись для отримання прибутку, але їх вже слід віднести не до юридичних осіб публічного права, а до юридичних осіб приватного права.

У той же час обсяги право- та дієздатності публічних юридичних осіб не обмежує їх повністью у укладені цивільних правочинів, що спрямовані на отримання певних коштів. Зазвичай, допускається уклажання договорів на надання послуг. Так, затверджено перелік платних послуг, що можуть надаватися закладами МВС України (підрозділами паспортної й іміграційної служби, державної автомобільної інспекції тощо). Публічні юридичні особи надають платні довідки, отримують гроші за бланки різних документів, що видаються ними в сфері їхньої компетенції. Але в таку діяльність закладено один принцип. Публічні юридичні особи не можуть, як і інші, використовувати своє монопольне становище. Обсяг сплати за супроводженя їх дій (наприклад, видача документів, друк бланків яких вимагає певних типографських витрат) має носити компенсаційний характер і не направлена на отримання прибутку. Адже виконуєтьсяне приватно-правова функція реалізації товару, а, передусім, державно-правова фунція ведення відповідного обліку, впорядкування певних відносин, організація процесів державоутворення тощо.

Держава як учасник цивільних правовідносин

Можливість участи держави в цивільних відносинах випливає з Конституції України. Також ст. 2 ЦК України встановлює, що одним з учасників цивільних відносин є держава Україна. Для виконання своїх функцій та зобов’язань перед своїми громадянами та іншими учасниками громадянського суспільства повинна мати певне майно для чого повинні приймати участь у цивільних правовідносинах.

Перш за все держава як суверен є власником майна, при тому такого яке не може знаходитися на праві власності у інших суб’єктів, що знаходяться під її юристдикцією. У держави знаходиться вагома частка майна. Це, зокрема, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та органів державного управління; майно Збройних Сил, правоохоронних органів; оборонні об’єкти; єдина енергетична система; транспортна система загального користування державного значення; кошти державного бюджету; майно вищих закладів освіти тощо.

До держави в ряді випадків надходять знайдені скарби. Зокрема, у разі виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава.

Ст. 41 Конституції України передбачає можливість примусового відчуження об'єктів права приватної власності, яке може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Реквізіція також передбачена ст. 353 ЦК України. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція). Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Конфіскація регламентована ст. 354 ЦК України. До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно. В цьому аспекті держава також виступає суб’єктом майнових відносин, що виникають.

Держава може емітувати цінні папери: облігації внутрішньої чи зовнішньої позики тощо і при цьому також вступає в цівільні зобов’язальні відносини з іншими суб’єктами.   

Ст. 352 ЦК України передбачає викуп пам'ятки історії та культури державою. Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури робить власнику пам'ятки відповідне попередження. Якщо власник пам'ятки історії та культури не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам'яток історії та культури може постановити рішення про її викуп. У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження. Викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність держави. Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору - судом.

Також до держави може переходити успадковане майно.