Право приватної власності на землю

Згідно з нормами Земельного кодексу України суб’єктами права приватної власності на землю є громадяни та юридичні особи.

Об’єктом права приватної власності на землю є земельна ділянка. В якості об’єкта права приватної власності земельна ділянка відповідає ознакам, установленим для об’єкта земельного права і цивільного права, як нерухоме майно.

Крім того, для того, щоб бути об’єктом права приватної власності, земельна ділянка повинна бути вільною від законодавчих обмежень надання землі громадянам та юридичним особам.

Земельним законодавством закріплені певні категорії земель, які можуть перебувати лише в державній чи комунальній власності і не можуть бути передані у приватну власність.

До таких земель належать:

♦ землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набережні, парки, сквери, бульвари, кладовища), а також землі, надані для розміщення будинків органів державної влади;

♦ землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв’язку, оборони;

♦ землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;

♦ землі лісового фонду, за винятком невеликих (до 5 га) ділянок лісів, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств;

♦ землі водного фонду, за винятком невеликих (до 3 га) ділянок водойм, боліт, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств;

♦ землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, учбових господарств навчальних закладів, державних сортовипробувальних станцій, сортодільниць, елітно-насінницьких і насінницьких господарств, племінних заводів, радгоспів і конезаводів, господарств по вирощуванню хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів і винограду.

Перераховані категорії земель - це землі, що перебувають у державній чи комунальній власності, обмежені в обігу чи обмежено обігоспроможні. Щоб стати об’єктом приватної власності, ці земельні ділянки повинні бути переведені в установленому порядку в іншу категорію, із якої можливе надання земель у власність громадян чи юридичних осіб.

Громадяни і юридичні особи можуть володіти правами на землю індивідуально і спільно. Земельним кодексом України визначено положення про те, що земельна ділянка, на якій розташовано об’єкт нерухомого майна, що перебуває у власності двох або більше громадян чи юридичних осіб, належить їм на праві спільної власності.

Земельна ділянка може перебувати у спільній власності з визначенням частки кожного із співвласників або без визначення часток співвласників (спільна сумісна власність). Спільна власність на земельну ділянку є спільною частковою власністю, крім випадків, коли Земельним кодексом передбачена спільна сумісна власність на земельну ділянку. Якщо частки учасників спільної власності не можуть бути визначені на підставі закону та не встановлені за згодою сторін, такі частки вважаються рівними.

Кожний учасник спільної часткової власності зобов’язаний пропорційно до своєї частки вносити плату за земельну ділянку, а також нести інші витрати щодо її утримання. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій та у спільній сумісній власності, здійснюється за договором. Типові форми договорів про спільну часткову власність і спільну сумісну власність на земельну ділянку затверджуються спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Право приватної власності на землю як різновидність майнових цивільних прав виникає за такими підставами:

♦ придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

♦ безоплатної передачі із земель права державної і комунальної власності;

♦ приватизації земельних ділянок, що були раніше надані громадянам у користування;

♦ одержання у спадщину;

♦ виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю) внаслідок паювання земель недержавних сільськогосподарських підприємств.

Громадяни України набувають право власності на земельні частки (паї) внаслідок паювання земель сільськогосподарських підприємств, установ та організацій.

Іноземні громадяни можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належить їм на праві приватної власності.

Особам без громадянства земельні ділянки не передаються.

Припинення права власності на земельну ділянку виникає у випадках відчуження земельної ділянки відповідно до законодавства, або смерті власника чи припинення існування юридичної особи. Майже завжди з припиненням права власності на земельну ділянку однієї особи право приватної власності на ту саму ділянку виникає в іншої особи.

Згідно з нормами Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку припиняється у разі:

♦ добровільної відмови власника від права на земельну ділянку;

♦ смерті власника земельної ділянки за відсутністю спадкоємця;

♦ відчуження земельної ділянки;

♦ звернення стягнення на земельну ділянку, що перебуває у власності, на вимогу кредитора;

♦ примусового відчуження земельної ділянки для суспільних потреб;

♦ конфіскації;

♦ порушення законодавства України під час набуття права власності на земельну ділянку.

Припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування здійснюється за його заявою до відповідного органу.

Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку. Дана угода підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

У разі добровільної відмови власника земельної ділянки на користь громадянина або юридичної особи між ними укладається угода про переуступлення права, яка також підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.

Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі:

♦ використання земельної ділянки не за призначенням;

♦ неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об’єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які наносять шкоду здоров’ю населенню) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів;

♦ конфіскації земельної ділянки;

♦ викупу (вилучення) земельної ділянки для суспільних потреб, якщо власник не дає згоди на це;

♦ примусового звернення стягнень на земельну ділянку за зобов’язаннями власника цієї земельної ділянки.

У разі настання стихійного лиха, аварій, епідемій та інших надзвичайних обставин земельні ділянки, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, за рішенням органів виконавчої влади можуть бути відчужені (вилучені) з мотивів суспільних потреб у порядку, встановленому Земельним кодексом України. Припинення права власності на земельну ділянку здійснюється за умови повного відшкодування її вартості.

Конфіскація земельної ділянки може бути здійснена виключно за рішенням суду у випадках, обсягах та порядку, встановлених законом.