Розвиток земельного законодавства України

Історія розвитку земельного права незалежної України розпочинається з земельної реформи, затвердженої Постановою Верховної Ради України з цього питання від 18 грудня 1990 р.

В даній Постанові підкреслюється, що земельна реформа є складовою частиною економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв’язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Завданням цієї реформи є перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам і організаціям з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання й охорони земель.

Накопичений історичний досвід свідчить, що під час визначення шляхів реалізації земельної політики в колишньому Радянському Союзі були допущені суттєві прорахунки. Зокрема, помилковим виявилося уявлення про націоналізацію землі як форму передачі ЇЇ у власність держави. Практично це призвело до класичної форми монополізації землі з боку держави та її інститутів.

По-суті націоналізація землі, тобто юридично безоплатна передача земельних ділянок (наділів) у власність нації, всього народу, що проживав в межах територіальних кордонів держави, так і не була здійснена, хоча формально-юридично ця політична й економічна акція у більш загальній формі була продекларована. Для певної частини населення культивувалась єдина форма “земельної поденщини”, що позбавляло працюючих на землі мотивації до інтенсивної, продуктивної праці, дбайливого ставлення до землі як основного засобу виробництва в сільському господарстві.

Екологічному аспекту щодо призначення землі також не придавалось належної уваги, а часто мало місце і пряме ігнорування його на різних рівнях державної діяльності. Результати такого ставлення до землі дуже швидко далися взнаки:

♦ почалася деградація її якісного і кількісного складу;

♦ відбувалось зниження родючості ґрунтів;

♦ розширювались площі кислих, забруднених земель;

♦ починались необоротні негативні зміни генетичного фонду живої природи і людини.

Ось чому земельна реформа стимулювала приватизацію земель, реальну безоплатну передачу частини земельних ділянок низькорентабельних, економічно слабких сільськогосподарських підприємств у приватну чи колективну власність відповідним юридичним і фізичним особам з метою збільшення виробництва сільськогосподарської продукції на засадах асоціювання сільськогосподарських виробників, розвитку селянських (фермерських) господарств, різних форм використання земель особистих підсобних господарств, присадибних ділянок, дач і садів.

Для впровадження необхідних положень щодо правового забезпечення реформування і вдосконалення характеру земельного устрою 18 грудня 1990 р. був прийнятий Земельний кодекс України. Проте розвиток суспільних відносин, вимоги державного будівництва зумовили оновлення його змісту вже у березні 1992 р.

Водночас сучасна практика застосування положень цього документа свідчить, що чинний Земельний кодекс України вже не відіграє ролі основного земельного закону України, оскільки після прийняття Конституції України і відповідно до неї інших законів України та указів Президента України, які регулюють земельні відносини, його положення в багатьох випадках не узгоджуються з пізніше прийнятими законами і кодексами України та, власне, і реальним станом розвитку суспільства. Серед нормативно-правових актів, які в тій чи іншій мірі торкаються земельних правовідносин, слід відзначити Лісовий і Водний кодекси України, кодекс України “Про надра”, Закони України “Про селянське (фермерське) господарство” (нова редакція), “Про плату за землю” (нова редакція), “Про транспорт”, “Про оренду землі”, Укази Президента України “Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню” від 29 грудня 1993 р. № 612, “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” від 10 листопада 1994 р. № 666, “Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності” від 12 липня 1995 р. № 608, “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям” від 8 серпня 1995 р. № 720, “Про захист прав власників земельних часток (паїв)” від 21 квітня 1998 р. № 332, “Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення” від 19 січня 1999 р. № 32, “Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва” від 28 травня 1999 р. № 591, “ Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” від 3 грудня 1999 р. № 1529. Розбіжність у часі при прийнятті цих актів та суб’єктів нормотворчості, наявність значної кількості нормативно-правових актів зумовлюють необхідність їх упорядкування, погодження, усунення протиріч, тобто систематизацію.

У наукових колах сформувалося декілька поглядів щодо шляхів систематизації земельного законодавства. Серед них можна виділити такі.

По-перше, пропозиції про внесення змін до чинного Земельного кодексу України. Ця ідея реалізовувалася на практиці, коли Уряд 02.06.1998 р. вніс проект змін і доповнень до Земельного кодексу. Проте постановою Верховної Ради України “Про відхилення деяких законопроектів, винесених на розгляд Верховної Ради України” № 279 від 01.12.1998 р., цей законопроект було відхилено. Підставою для такого рішення стало те, що проект не відповідав принципам кодифікації законодавства, оскільки деякі статті були викладені у вигляді інструкцій та закріплювали цілі групи правових норм (а це значно ускладнювало користування таким документом). Інші статті суперечили Законам України “Про господарські товариства”, “Про підприємництво”, “Про транспорт”, Лісовому і Водному кодексам та кодексу України “Про надра”. Нечітко були сформульовані положення щодо земель комунальної та державної власності. За цим законопроектом Київська і Севастопольська міські ради взагалі не мали будь-яких прав на землю на території своїх міст. Крім того, у цьому документі допускалися прогалини в регулюванні земельних правовідносин та містилася низка відсильних форм. До того ж у законопроекті були збережені вади чинного кодексу, в якому викладено положення, розраховані на короткий період, тоді як такий законодавчий акт повинен визначати розвиток земельних відносин у країні на далеку перспективу.

По-друге, пропонувалося розробити і прийняти комплексний кодифікований акт, який “увібрав би найкращі традиції минулого, використав позитивний досвід сучасного та запропонував найефективніші форми регулювання земельних правовідносин”. Таким актом, на думку авторів, міг би стати Кодекс законів України про землю, норми якого повинні мати пряму дію. Цей акт повинен бути самодостатнім у сфері регулювання земельних правовідносин без доповнення його різними підзаконними актами (інструкції, положення тощо). Пропонувалося створити кодекс як особливу форму законодавчого акта, що включав би зібрання законів, які містили б норми, спрямовані на врегулювання найбільш сталих земельних відносин.

Цим важливим документом передбачалося врегулювати всі можливі відносини щодо землі як матеріальної основи суверенітету й територіальної цілісності держави, основного засобу виробництва в галузях господарювання, системи розселення, шляхової мережі тощо. Пропонувалося закріпити систему норм, які б передбачали різні процедури врегулювання можливих земельних конфліктів, захисту земельних прав громадян, інтересів держави та юридичних осіб.

На думку авторів, із прийняттям такого акта має бути не тільки завершений кодифікаційний процес у сфері регулювання земельних відносин і створення законодавчої бази, адаптованої до основних принципів та норм міжнародного права з урахуванням основних проблем аграрної політики держави, а й розв’язано ряд інших важливих проблем.

Слід зазначити, що ідея створення такого багатопланового та ґрунтовного законодавчого акта заслуговує на увагу. Разом із тим розробка цього документа потребує значних зусиль і коштів, залучення потужного наукового, інтелектуального потенціалу. Його підготовку неможливо здійснити в короткий термін. Наприклад, інші кодекси (Кримінальний, Цивільний тощо) готувалися й приймалися протягом 6–10 років. Водночас нагальні потреби правового регулювання земельних відносин відповідно до вимог Основного Закону – Конституції України – вимагають розробки і прийняття в найкоротші строки Земельного кодексу в новій редакції з можливим урегулюванням при необхідності проблем, що виникають, шляхом прийняття інших законів, які б базувалися на ньому.

Враховуючи це, Верховна Рада Україна 11 січня 2000 р. в постанові “Про виконання земельного законодавства при реформуванні аграрного сектора економіки” доручила Кабінету Міністрів України до 30 квітня 2000 р. винести на розгляд Верховної Ради України проект нового Земельного кодексу України.

При обговоренні проекту цієї постанови у Комітеті Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин більшість народних депутатів України зазначали, що новий Земельний кодекс України має відповідати реаліям сьогодення і відігравати важливу роль у перетворенні земельних правовідносин, особливо в сільському господарстві, сприяти реформуванню архаїчних ланок та інституцій, втілювати у життя положення Конституції України про права людини і громадянина незалежної, соціальної, правової держави – гаранта формування громадянського суспільства.

На виконання цієї постанови Верховної Ради України провідними науковцями й фахівцями України в галузі земельних відносин у надзвичайно стислі строки здійснено підготовку нового Земельного кодексу України та Урядом внесено його до законодавчого органу 24.05.2000 р.

У наступному 2001 р. держава отримала новий Земельний кодекс.

З прийняттям цього документа в цілому й уведенні його в дію були зняті питання щодо невідповідності земельного законодавства Конституції України, покладено край хаосу в земельних правовідносинах, захищені права громадян на землю, що сприятиме стабілізації у відносинах і як результат – підвищенню ефективності економіки країни.