Земельне право СРСР (1917–1990 рр.)

Із історії відомо, що більшовики відстоювали націоналізацію землі, в той час як меншовики, ліві есери – муніципалізацію. Згадані партійні установки знайшли своє відображення в Декреті про землю, прийнятому Другим з’їздом Рад робітничих і солдатських делегатів на другий день після перемоги Жовтневої революції, тобто 26 жовтня (8 листопада) 1917 р.

На підставі Декрету про землю був ліквідований земельний лад дореволюційної Російської імперії і створений новий земельний лад. Була відмінена приватна власність на землю без винагороди крупних власників. Ліквідація приватної власності на землю фактично виявилась націоналізацією землі.

Хоча в самому Декреті термін “націоналізація землі” не міститься, однак його положення законодавчо закріпили якраз націоналізацію землі. Декрет установив, що поміщицька власність на землю відміняється негайно і без будь-якого викупу, всі землі перетворюються у всенародне надбання і переходять у користування всіх трудящих.

Розкриваючи політико-юридичний зміст націоналізації землі, треба сказати, що націоналізація є передача всієї землі у власність держави. Власність означає право на ренту і визнання державною владою загальних для всієї держави правил володіння та користування землею. До таких загальних правил під час націоналізації відноситься заборона будь-якого посередництва, тобто заборона передавання землі суборендаторам, заборона передавання землі тому, хто не є сам господарем.

Юридичним проявом націоналізації землі стало право виключної власності держави на землю – заборонялись будь-які угоди щодо землі: купівля-продаж, оренда тощо.

Декрет про землю запровадив принцип трудового землекористування, визначив принципи і форми володіння і користування землею. Земельні ділянки з висококультурними господарствами перетворювались у державні господарства. Основна маса земель передавалась на підставі зрівняльного землекористування селянам за трудовими нормами і зазнавала періодичного переділу. Правом користування землею наділялись усі громадяни нової Імперії, що бажали обробляти її своєю працею з сім’єю чи в колективі. Наймана праця не допускалася. Форми користування землею допускалися різноманітні в залежності від бажання громадян окремих поселень: подвірні, хутірські, общинні, артільні.

Таким чином, Декрет про землю передбачав різні форми землекористування. В подальшому одні форми (наприклад, хуторські, общинні, одноосібні) землекористування були відмінені, а інші зміцнились і в кінцевому рахунку стали переважаючими і основними. Здійснення націоналізації землі привело до виникнення і наступного розвитку земельного законодавства.

Положення Декрету про землю негайно були включені в Декларацію прав трудящого і експлуатованого народу, яка згодом увійшла в першу Конституцію РРФР .

Третій Всеросійський з’їзд Рад 18 січня 1918 р. прийняв основні положення Декрету про соціалізацію землі3 . З’їзд доручив Всеросійському Центральному Виконавчому комітету (ВЦВК) доопрацювати і затвердити Декрет у цілому. Під впливом більшовиків проект Декрету був суттєво виправлений, а ряд положень принципово змінено. 9 лютого 1918 р. ВЦВК затвердив Декрет про соціалізацію землі.

Декрет складався із 13 розділів, в яких були розвинуті і більш чітко сформульовані основні принципи і положення Декрету про землю. Новий закон підтвердив націоналізацію земель, надр, лісів і вод. Декрет про соціалізацію землі також підтвердив положення про право виключної державної власності на землю та її надра. Земля передавалась без будь-якого викупу в користування трудящого народу.

У першу чергу земля надавалась у користування для ведення сільського господарства державним господарствам, сільськогосподарським комунам і товариствам.

В 1918 р. ВЦВК прийняв Положення про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеволодіння. Дане Положення нерозривно пов’язало заходи щодо землеустрою та перебудови сільського господарства. В Положенні обґрунтовувалася необхідність переходу від одноосібних форм землекористування до землекористування радгоспів, сільськогосподарських комун, артілей, товариств щодо суспільного обробітку землі. Положенням передбачалось безліч переваг і створювались сприятливі умови для розвитку колективних форм землекористування. Містились вимоги раціонального використання сільськогосподарських земель, охорони землі від виснаження, будівництва зрошувальних і осушувальних споруд, насаджень захисних лісів тощо.

Разом з тим Положення регламентувало і одноосібне землекористування трудових господарств.

Положення вперше ввело поняття єдиного державного земельного фонду, який перебував у безпосередньому віданні відповідних органів державної влади і управління. Складові частини єдиного державного земельного фонду хоча і не перераховувалися, однак згадувалися такі категорії земель, як землі сільськогосподарського призначення; землі, зайняті промисловими підприємствами, транспортом, курортами; міські і селищні землі тощо.

Положення визначило мету і завдання землеустрою, коло землевпорядних дій, черговість і порядок складання і виконання державних записів та обліку землекористування.

У перший рік після Жовтневої революції були здійснені спроби кодифікації земельного законодавства. На початку 1918 р. Наркомземом був розроблений проект Земельного кодексу РРФСР. Проект включав основні положення Декретів про землю і про соціалізацію землі. В ньому передбачалось закріплення права державної власності на землю, вперше давалось визначення єдиного державного земельного фонду, вказувались форми і види землекористування. Особлива увага приділялась землекористуванню радгоспів і колективних господарств. У проекті Кодексу містились положення про сільськогосподарські землі, землі міські, землі транспорту. Конкретно відзначалось про землеустрій, земельні спори.

На Третьому Всеросійському з’їзді Рад у грудні 1920 р. підкреслювалось про необхідність переходу до практичних заходів допомоги селянському одноосібному господарству. ІХ Всеросійський з’їзд Рад ( грудень 1921р.) доручив Наркомзему переглянути діюче земельне законодавство з метою повного погодження його з основами нової економічної політики і перетворення його в стрункий, чіткий і дохідливий для кожного землероба звід законів про землю.

З метою впорядкування і створення стійкого трудового одноосібного господарства третя сесія ВЦВК дев’ятого скликання в травні 1922 р. прийняла Закон “Про трудове землекористування” і постанову “З питання про кодекс земельних законів”.

Четверта сесія ВЦВК дев’ятого скликання 30 жовтня 1922 р. затвердила Земельний кодекс РРФСР, який вступив у дію 1 грудня 1922 р.7 . Після цього земельні кодекси були прийняті і в інших союзних республіках створеного в 1922 р. Радянського Союзу, в тому числі й в Україні.

Кодексом конкретно регулювалось землекористування радгоспів, сільськогосподарських артілей і комун, товариств щодо суспільного обробітку землі. Друге його завдання полягало в правовому регулюванні землекористування одноосібних селянських господарств, у забезпеченні стійкості їх землекористування, яке, як і всі інші види землекористування, вважалось похідним від права виключної державної власності на землю. Значну увагу в Кодексі звернено на правове становище земельного суспільства, а також селянського двору.

Земельний кодекс РРФСР 1922 р. допускав як виняток трудову оренду і допоміжну найману працю.

З утворенням СРСР земельне законодавство почало удосконалюватися не лише як республіканське, а й як загальносоюзне.

Перша Конституція СРСР 1924 р., закріпивши право виключної державної власності на землю, віднесла до ведення Радянського Союзу встановлення загальних засад землекористування і землеустрою, а також користування надрами, лісами і водами на всій території СРСР.

15 грудня 1928 р. Центральний Виконавчий комітет (ЦВК) СРСР затвердив Загальні засади землекористування і землеустрою, які врегулювали основне коло земельних відносин: визначили мету і завдання земельного законодавства; встановили, що суб’єктом права на землю є СРСР; розмежували компетенцію Союзу РСР і союзних республік у галузі регулювання земельних відносин; докладно регламентували землеустрій; визначили правовий режим сільськогосподарських земель, земель спеціального призначення, міських земель, земель державного запасу, а також сформулювали права і обов’язки землекористувачів і встановили порядок вирішення земельних спорів тощо.

Подальший розвиток союзного і республіканського земельного законодавства пішов по лінії удосконалення основних земельно-правових інститутів: права виключної державної власності, права землекористування та його різних видів, правового режиму різних категорій земель, землеустрою тощо.

У результаті колективізації землекористування колгоспів і радгоспів стало основним і вимагало подальшого удосконалення, впорядкування й охорони від будь-яких порушень.

Прийнятий Другим Всесоюзним з’їздом колгоспників-ударників і затверджений Радою Народних Комісарів (РНК) СРСР і Центральним Комітетом ВКП(б) 17 лютого 1935 р. Примірний статут сільськогосподарської артілі виходив із незмінності націоналізації землі. Земля згідно з Примірним статутом як всенародне надбання передавалась колгоспам у безплатне і безстрокове користування. Даний принцип був закріплений потім у ст. 8 Конституції СРСР 1936 р. і став, таким чином, конституційним принципом. Принцип безплатності користування землею був розповсюджений на всі сільськогосподарські землі, а також на всі види користування землею і лісами, сіножатями, пасовищами тощо .

У цей період приймались нормативні акти щодо розвитку колгоспного і радгоспного землекористування.

13 грудня 1968 р. в СРСР було кодифіковано земельне законодавство – були прийняті Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік .

У 1970 р. в повній відповідності з Основами земельного законодавства СРСР у всіх союзних республіках, у тому числі і в УРСР, були прийняті Земельні кодекси. В усіх кодексах були в повному обсязі продубльовані Основи законодавства СРСР. Одночасно в них були також відображені національні, місцеві умови і особливості регулювання земельних відносин.

Земельним законодавством був закріплений принцип безоплатності землекористування. В якості землекористувачів виступали колгоспи, радгоспи, інші сільськогосподарські підприємства, організації, установи; промислові, транспортні та інші несільськогосподарські підприємства, організації, установи; громадяни СРСР. Земельні ділянки надавалися виконкомами місцевих Рад народних депутатів, Радами Міністрів союзних і автономних республік відповідно до їх компетенції. За рішенням цих органів земельні ділянки могли вилучатись в установлених випадках.