Свого свій зрозуміє, буквою лиш натякни.

- А що таке «Алеф»?

- «Алеф» - це перша буква у його рідній мові, вона ж – цифра «один». Як він вважає, це символ Єдиного Сущого і символ єдності всесвіту, - і, поглянувши на Костика, Сенсей іронічно промовив: - Про що тут іще можна говорити?!

Костик остаточно сконфузився, не знаючи, що й дійсно відповісти. Я поспішила цим скористатися, випаливши на одному диханні:

- А як можна навчитися цій системі вправ, яка управляє прихованими психофізичними можливостями?

- Та дуже просто. Тут немає ніякого секрету. Головне, як то кажуть, мати велике бажання, а можливості докладуться.

- Так можна у вас цьому навчитися?

- Звичайно.

- А коли можна почати? – спитав Андрій, мабуть такий самий мій однодумець.

- Ну, якщо є такий інтерес, то будь ласка. Я приділяю півтори години на ці заняття два рази на тиждень.

- А скільки це коштує? – поцікавився Славко.

- А що, хіба духовні знання можна виміряти грошима? – здивувався Сенсей. – Ви, хлопці, прямо зациклилися на цих фантиках. Ми тренуємось просто для себе, заради власного духовного розвитку. Хочете займатися – займайтесь.

Наша компанія докладніше домовилась, де і коли зустрітися.

- Женя вас проведе, - додав Учитель.

Женею виявився високий, світловолосий хлопець спортивної статури, один із тих «швидкісних» парубків, котрі були в попутниках у Сенсея.

- Ми обов’язково прийдемо, - відповів за усіх Андрій.

На тому й попрощалися. Я ледве не стрибала від радості. Нарешті моя особа наблизилася до того, що так довго шукала. Здавалося, лишилося зробити всього один крок, і можливо, мені вдасться подолати цю безодню і видертися на тверду землю Буття. Я відчувала це інтуїтивно, якимось шостим чуттям. Хоча мій розум не вбачав у цьому жодного реального шансу на спасіння. Тим не менш, душа, як то кажуть, співала.

Усю дорогу хлопці із захватом обговорювали сьогоднішнє тренування і те, що чекає на нас післязавтра на духовних заняттях. Ентузіазм переповнював усіх, окрім Костика. Він був набундючений, як індик, похмуро насупивши брови.

- Костик, а ти поїдеш? – штовхнув його в бік Андрій.

- Я ось тут думаю, може нам усім не варто їхати, - невдоволено пробурмотів «Філософ». - Що ми, циркачі, якимось фокусам учитись. Даремно тільки час витратимо.

- Ти що, Костику, дурень, - «ввічливо» заявив Андрій. – Та де ти знайдеш навіть циркача, щоб ложки поглядом гнув?!

- Та ще й навчав цьому безкоштовно, - вставив своє вагоме слово Славко.

-От, от. Ну ти й лопух, взагалі!

- Я каюсь, йолоп. Одначе в міру своїх сил я велелюбність вашу оцінив, - процідив роздратований «Філософ».

- Годі, хлопці, не сваріться, - сказала Тетяна. – Краще підкажіть, як мені родичів умовити, щоб відпустили на ці заняття.

- Як-як, відповів за усіх Андрій, - як в анекдоті: « Дочка прийшла додому пізно. Батько питає: «Як це називається?» А дочка каже: «Я не знаю, як це називається, але тепер це буде моїм хобі».

Усі схвально засміялися. Домовившись про нову зустріч, наша компанія розійшлася по домівках. 

                                              9

Ми з нетерпінням чекали на цей день. Нарешті, в четвер наша компанія у чудовому настрої прибула в повному складі на місце призначення. Під’їжджаючи до зупинки, ми розгледіли два чоловічих силуети у темряві.

- Онде й Женя, - весело сказав Андрій.

Як виявилося, Женя був зі своїм другом Стасом. Привітавшись, ми рушили у невідомість, а вірніше, у цілковиту пітьму.

- Хоч би ліхтарі тут повісили, чи що, - зауважила Тетяна, черговий раз зашпортавшись.

- Ага, - погодився Костик, - не місцевість, а прямо якась смуга перешкод.

- Навіщо ж розтринькувати зайву державнуелектрику? – усміхнувся Женька. – Ми й так навпомацки тут все знаємо, як свої п’ять пальців… А чужі у ці краї навряд чи захочуть потрапити, та ще й з власної волі.

- Це чому ж? – обережно спитав Славко.

- Місце тут незвичайне, глухе. Тут не всякий звір пробіжить, не те що людина пройде. Та й собаки, чуєте, як виють.

І дійсно, десь недалеко у приватному секторі, протяжно вила пара собак. Тетяна трохи зіщулилась, вчепившись у мою руку.

- А собака, вона твар така, - вів далі хлопець, - чує неладне.

- Та що ти народ казками лякаєш! – намагався пожартувати Андрій.

- А це зовсім і не казки. Поживеш отут, пізнаєш, яка чортівня тут робиться.., якщо виживеш, звичайно.

Після такої заяви наш хороший настрій як рукою зняло. Деякий час ми йшли мовчки, озираючись по боках. Але у непроглядному мороці, як ми не старалися, як не вдивлялись, нічого не було видно. Лиш обриси силуетів старих будинків. Дивувало й те, що ніде не було світла. Одні тільки собаки своїм жалісливим виттям подавали якісь ознаки життя у цьому убогому місці.

- А куди ми йдемо? – запанікував Костя.

- Куди-куди, - передражнив його Женька. – куди замовляли… на чорну галявину.

- Куди?! – з жахом скрикнули ми майже всі разом.

- Тьху ти, та не кричіть ви так, - промовив Женька, потираючи оглухле від нашого галасу вухо. – Кажу ж вам, на галявину… чорну.

І спіткнувшись об чергову ковбаню, злегка вилаявся:

- А щоб тебе! Нечиста сила прямо таки усюди підніжки підставляє. Дивись-но, когось із відстаючих утягне.

Тетяна, що тримала мене під руку, для надійності схопилася другою рукою за Костика. Її тремтіння передавалося й мені. Славко, що трохи відставав, зачувши це, швидко перемістився поперед нас. Андрій же йшов мовчки, озираючись по боках.

- Та яка тут нечиста сила, яка чорна галявина, - промовив з острахом Костя. – Звідки їм тут взятися? Маячня якась…

- Звідки-звідки? Звідти, - впевнено махнув рукою Женька кудись убік.

- Чого ми взагалі сюди прийшли, - перелякано заскиглила Тетяна. – Сиділи б зараз дома, горя б не знали.

- Самі ж забажали з чорною магією познайомитися, а тепер: «Чого прийшли?», - знизавши плечима, відповів Женька.

- З чим?! - … знову хором спитали ми.

- Ну дають! – зробив здивоване лице Женька. – Ви що, не знали, що Сенсей – найсильніший чаклун, так би мовити, права рука Люцифера?!

Тепер настала й наша черга витріщити очі.

- Чого? Кого? А хто це Люцифер? – посипалися питання.

- Так, - поважно спинив наш словесний потік новоспечений гід. – Пояснюю конкретно. По-перше, Люцифер у перекладі – це ангел Світла, права рука Бога. Більшості людей він відомий під різними іменами. Наприклад, Сатана або Диявол, як вам більше до вподоби. Це володар Землі. По-друге, ще раз підкреслюю, що Сенсей його права рука. І його могутність не має меж. Для нього гнути ложки – це так, тьху, дрібниці. Він здатен на таке, що вам і не снилося у найжахливішому сні! І по-третє, вам дуже пощастило. Надприродні можливості, котрі ви так хочете здобути, ви можете отримати тут майже задарма… Всього лише за якусь душу, про яку ви нічого не знаєте і котру навіть не відчуваєте... Та що я вам розповідаю, ось, зараз самі все побачите.

- От тобі й на! Оце так халепа, - по-справжньому запанікувала Тетяна.

- Ось! – мало не захлинаючись тихо вигукнув Костя. – Що я вам казав! Не треба було йти, не послухали мене. А я вам одразу сказав, щось тут нечисто. І я теж молодець, дуринда, подався з вами. От що тепер робити?

Цей панічний страх Костика перекинувся на Славка, і він змовницьки прошепотів:

- Як на мене, треба вшиватися звідси.

- Куди? – зашипів Костик. – Ти пам’ятаєш, скільки разів ми повертали? Петляли по якихось закутках…

- А мені по барабану! – заявив Андрій. – Ну й нехай Сенсей чаклун, це його особиста проблема. Головне, він знає у десять разів більше, ніж я. І я не втрачу можливості цьому навчитися.

- І я теж, - додала моя особа.

А про себе подумала: «А мені тим більше по барабану, якщо це мій шанс вижити. А якщо ні, то все одно втрачати вже нічого. А раптом допоможе… »

Ми вийшли на звивисту стежинку вздовж довгого глухого паркану. У цей момент із-за хмар стало пробиватися місячне сяйво. І раптом, перед нами на паркан стрибнув великий чорний кіт, з палаючими, як два ліхтаря жовто-зеленими очима. Від несподіванки ми з Тетяною скрикнули і сховалися за спинами хлопців. Однак, наші «захисники» теж якось загальмували, зупинившись, наче вкопані. Одні лише проводирі спокійно прямували далі. А Женька, побачивши наше остовпіння, таємничо мовив: «Ще й не таке буде». Кіт же, зовсім не звертаючи на нас уваги, велично пішов по паркану і, на лихо, у тому ж напрямі, в якому вели й нас.

-Тьху, тьху,тьху, - поплював Славко через ліве плече.

- Ти б іще перехрестився, - шпирнув Андрій.

- Не завадило б, - облизнула пересохлі губи Тетяна. – Кажуть, якщо чорний кіт дорогу перебігає, треба за ґудзика триматися. Тоді нечиста сила не помітить. 

Я, так, про всяк випадок, намацала тремтячими руками ґудзика. Наша компанія поквапилася наздогнати своїх супутників, постійно скоса поглядаючи на чорну тінь кота.

Стежка вивела нас на невеличку галявину. Із-за хмар зловісно виповзав величезний повний місяць. Те, що ми там побачили, вразило нашу уяву до глибини душі. Посеред галявини, спиною до нас, стояла людина у чорному вбранні з накинутим капюшоном. Її фігура відблискувала блідо-холодним місячним сяйвом. А над нею підіймався легкий дим. Навколо стояла гнітюча, моторошна тиша. Від такого видовища ми взагалі оніміли. У цю мить великий чорний кіт стрибнув прямо нам до ніг, зупинивши від несподіванки усі можливі рухи наших кінцівок. Останнє, що встигла зробити наша перелякана купка – це інстинктивно схопитися за свої рятівні ґудзики. Зістрибнувши таким зухвалим чином, ця тварюка помчала до темної фігури і до нашого невимовного жаху стала тертися об її ноги.

Від такої моторошної картини у мене в роті все пересохло, морозець пробіг по всьому тілу. Всупереч бажанню бігти світ за очі, моя особа стояла, не в силах навіть поворухнутися. Я скоса глянула на друзів. Тетяна ледве не видерлася на Костика і міцно вчепилася в нього. Сам же Костя виглядав як гіпсовий постамент. Славко стояв з відкритим ротом і округлими очима. Навіть Андрій, незважаючи на свій недавній оптимізм, вибивав зубами нервові дрижаки. Обличчя його вкрилося потом.

Женя, озирнувшись на нас, з покірною головою підійшов до темної фігури. Піднявши руки догори, він урочисто голосно промовив:

- О великий магу і чародію, чаклуне і повелителю всіх народів, чия міць і сила над землею, водою, повітрям і вогнем сягає на весь Всесвіт. Твої вірні учні виконали свій священний обов’язок. Прийми ж до лона твого цих чад заблудлих, аби відновити на Землі єдину твою владу і могутність!!!

І Женя вклонився до пояса. Ще під час його промови Сенсей з подивом обернувся.

- Що-що? – сказав він. – Яка могутність, яка влада? Що ти верзеш?

Женька зі Стасом мало не покотилися з реготу.

- У чому справа? Чого це ви так радієте? – спитав Сенсей, покурюючи сигарету. – А де, хлопці, ви їх зустріли?

Захлинаючись від сміху, Женька махнув рукою у наш бік:

- Та он вони стоять… не оговтаються ніяк.

- Від чого не оговтаються? – не зрозумів Сенсей, вдивляючись у темряву. - …Що ти там вже встиг утнути?!

Та Женька не міг зупинитися від сміху, безнадійно махаючи рукою.

- Ну ти й клоун!

- Сенсей, ти що, Женьку не знаєш, - від душі сміючись, відповів Стас.

Дивлячись на всю цю оказію, Андрій перший второпав, що тут до чого. Засоромлено відсмикнувши руку від ґудзика, він з помітним полегшенням зітхнув.

- Ну, хлопці, - сказав Андрій і вийшов із темряви. – Ну ви даєте. Чудовий жарт, та тільки хто ж тепер штани пратиме!

Від цього ті ще більше затряслися у новому нападі сміху. А Сенсей з посмішкою промовив:

- Ну і що цей блазень тепер вигадав?

Андрій у подробицях став розповідати, як цей Сусанін вів нас по селищу, яке завдяки його оповідкам перетворилося на Лису гору. Ми також приєдналися до нього, доповнюючи своїми враженнями. Врешті решт, уся наша велика компанія разом з Сенсеєм зайшлася безупинним сміхом, згадуючи свої нещодавні відчуття.

- Та я сьогодні просто підійшов раніше, - пояснював Сенсей, сміючись крізь сльози: - Світло у нашому районі відключили, напевно, десь проводи обірвало.

- Оце так пригода, - мовила своїм дзвінким голосом Тетяна. – Мало того, що Женя нас настрахав, так ще цей кіт!

У цей час ця невелика грудка нашого страху тихо сиділа осторонь, налякана людським сміхом.

- Та це Самурай, - махнув рукою Стас. – Кіт Сенсея. Він завжди за ним ходить.

- Стасе, ну хоч би ти мімікою підказав, у чім тут річ, - посміхаючись сказав Андрій.

- Як? – знизав плечима той. – Ви й так від кожного стовпа сахалися, якби я ще кривлятися почав, нам би потім довго довелося вас по всьому селищу шукати.

Хлопці засміялися, дружно уявивши собі цю картину.

- А що, виправдовувався Женька, - жарт як жарт. Як казав Остап Бендер: «Найголовніше – це внести сум’яття у табір супротивника. Адже люди найбільше лякаються незрозумілого».

- Так, - промовив Сенсей, - страх, породжений уявою, бачить небезпеку навіть там, де її зовсім немає…   Є одна така давня притча про страх. «Один мудрець зустрів на своєму шляху Чуму і спитав: «Куди ти йдеш?» Вона відповідає: «У велике місто. Мені треба заморити там п’ять тисяч чоловік». Через кілька днів той самий мудрець знову зустрів Чуму. «Ти сказала, що замориш п’ять тисяч людей, а заморила усі п’ятдесят», - дорікнув він їй. «Ні, - заперечила вона, - я згубила тільки п’ять тисяч, інші померли зі страху»…

Так, з’ясувавши для себе усі пікантні подробиці цих пригод і спростувавши міф наших невиправданих страхів у гуморі та сміху, ми перейшли на більш серйозні теми. До групи приєдналися ще троє хлопців – Руслан, Юра і Віктор (старший семпай). А трохи пізніше й Микола Андрійович, як потім виявилося, психотерапевт. Ми якраз говорили про цигун.

- А що означає саме слово «цигун»? – спитав Славко у Сенсея.

- Ну, якщо дослівно перекласти це слово з китайської, то цигун означає роботу з енергією повітря, бо «Ци» - це «вітер», «газ», «дихання», а склад «гун» - «робота», «дія», «подвиг».

- І знову ж цю систему придумали китайці, - із зітханням промовив Андрій.

- Не зовсім, - відповів Учитель. – Це індійська система саморегуляції, котра перекочувала до Китаю на початку нової ери.

- А я читав, що цигун буває різний, - як завжди вставив своє слівце Костя. – Здається, там йшлося про дві різні школи.

- Їх значно більше, - сказав Ігор Михайлович. – У сучасному світі існує безліч різноманітних шкіл цигуна. Наприклад, конфуціанський, буддійський, медичний, військовий…

- Медичний? – здригнулася я. – А що він лікує?

- Дуже багато захворювань.

- Так що, треба тільки правильно дихати? – перебив моє чергове запитання Андрій.

- Не тільки. Треба ще й правильно мислити. Є такий вираз «думка веде Ци, а Ци веде кров». А кров, як відомо, - це швидка допомога організму з усім необхідним набором медикаментів. У прадавньому медичному трактаті «Хуанді Неіцзин» мовиться, що коли думка перебуває у стані спокою і вона вільна – це означає, що ви можете скорити собі Ци. Людина, котра володіє здоровою думкою, володіє здоров’ям.

- Коротше кажучи, у здоровому тілі – здоровий дух, - підсумував для себе Костя.

- Не зовсім. Я б сказав, при здорових думках – здоровий дух, а при здоровому дусі – здорове тіло.    

- Скажіть, а от ви весь час підкреслюєте важливість того, що треба правильно мислити, і на фізичних тренуваннях, і зараз, - зауважив Андрій. – Але я чомусь раніше думав, що треба завжди лише правильно діяти. А думки вже можуть бути різними при виборі вчинку: і хороші, і погані.

- От саме тут ти й витрачаєш дорогоцінний час на боротьбу з самим собою. У тебе не має бути вибору між поганою і хорошою думкою. Тому що у твоїй голові взагалі не повинно бути негативної думки. Сенс найвищого Мистецтва, Мистецтва Лотоса і полягає в тому, щоб навчитися правильно мислити, тобто «убити в собі Дракона», «перемогти Дракона». Чув такий вираз?

- Так.

- От у цьому і криється весь зміст. Найвеличніша перемога - це перемога над самим собою. Що це означає? Це означає перемогти свої негативні думки, навчитися їх контролювати, навчитися контролювати свої емоції.Я ще раз повторюю, у твоїй голові не має бути нічого не-га-тив-но-го. Тільки позитивний фактор! Тоді тобі не доведеться витрачати час на боротьбу з самим собою і вчинки твої завжди будуть добрими. Мир, у першу чергу має бути всередині тебе. Мир і злагода.

- Так, виходить, у будь-якому вчинку людини відображена її думка? – міркуючи про щось своє, спитав Андрій.

- Вона не тільки відображена, вона керує його дією. Адже думка матеріальна.

- Матеріальна? – здивувався у свою чергу Микола Андрійович.

- Звичайно. Це більш тонка матерія, поки що не достатньо вивчена. Але ж вона існує, вона реальна, її рух фіксують. Навіть на сьогоднішній день є безліч результативних експериментів з феномену думки. Взяти хоча б досліди вітчизняних феноменів, наприклад Нінель Кулагіної, Юлії Воробйової та інших. Я вже не кажу про величезну світову практику. Ці дослідження проводяться по всьому світу, хоча й називаються по-різному. Наприклад, в Англії – це психічні дослідження, у Франції – метапсихіка, у країнах Східної Європи – психотроніка, у США – парапсихологія, у Китаї – дослідження незвичайних функцій тіла людини і так далі.

А якщо ви копнете вглиб історію людства, то знайдете там безліч доказів того, що про це знали спрадавна. У всіх міфологічних, магічних і релігійних поглядах і вченнях людей присутня непохитна віра у можливість здійснити мислений впливна когось чи на щось, незалежно від відстані, часу і простору. Тобто, за великим рахунком ці знання існували завжди.

Микола Андрійович знову вступив у полеміку:

- Добре, от ви навели зараз приклади вітчизняних феноменів, що стали відомі усім буквально за останній час. Чому ж тоді раніше в Радянському Союзі не було таких людей? Я займаюся психотерапією не один рік. Проте, вивчаючи психіку різних людей , я і мої колеги жодного разу не стикалися з феноменами. Так, до нас потрапляли за останній час люди, що верзли усяку маячню і вважали себе екстрасенсами. І навіть намагалися нам щось продемонструвати. Але насправді це була гра їхньої хворої уяви. А справжніх феноменів у Союзі й не було.

- Як це не було? – здивувався Ігор Михайлович. – Було, ще й скільки! З давніх-давен у Росії існувало безліч таких людей. Тільки як до них ставились? У прадавні, темні часи їх, у поодиноких випадках, підносили до рангу святих, а в більшості своїй тих, хто відмовлявся підкорятися церкві спалювали на вогнищах або саджали на палю, залежно від забаганок тодішнього царя.

Лише з другої половини XVIII століття, після відкриття Академії наук, явища психічного життя людини почали досліджувати в Росії більш серйозно, з медичної точки зору. І вже через якихось сто років розробки у цьому напрямку велися багатьма видатними вченими. Взяти хоча б одного із засновників вашої ж науки Володимира Михайловича Бехтерєва. Будучи начальником Петербурзької імператорської військово-медичної академії, він на свої особисті кошти збудував цілий дослідницький інститут з вивчення мозку і психічної діяльності.

А в роки Радянської влади? Та ж практично з початку її існування вивченню психічних феноменів мозку і однієї з його найголовніших загадок – думки надавали першорядне значення. Про це свідчить хоча б такий історичний факт, що ці дослідження, за наказом Володимира Ілліча Леніна і під особистим контролем Фелікса Едмундовича Дзержинського , здійснював перший спецвідділ ОГПУ, котрий займався режимом секретності й охорони державної таємниці. При цьому відділі існувала навіть спеціальна нейроенергетична лабораторія. Цей елітний спецвідділ використовував у своїй роботі всіляких знахарів, медіумів, шаманів, гіпнотизерів.

- Господи, а ці «народні цілителі» навіщо їм знадобилися? – щиро здивувався Микола Андрійович.

- Та все з тієї ж причини – неординарних здібностей їхніх особистостей. Вони уміли маніпулювати такими прихованими силами людини, що значно перевищують можливості будь-якої техніки. Усі ці явища вивчали і серйозно вивчали! Проводилися цілі наукові експедиції у пошуках цих знань: від вивчення загадок прадавніх цивілізацій до пошуку легендарної Шамбали.

- Шамбала … якась знайома назва…

- А що це? – нетерпляче спитав Андрій.

- Шамбала? Ну, це своєрідна обитель, розташована високо в горах. Але знаменита вона колективом вчених, що проживають там, котрі за своїм духовним та науково-технічним рівнем давно випереджають сучасне людство.

- Пригадав, - мовив Микола Андрійович. – Я читав, що за легендою Шамбала – це обитель Мудреців. Але причому тут наука? Що, ці Мудреці вивчають щось конкретне: астрономію чи математику, чи просто філософію?

- У Шамбалі вивчається одна найдавніша первинна наука «Беляо Дзи», тобто наука «Білого Лотоса», котра охоплює усе, в тому числі й точні науки. Більш того, саме вона є єдиним джерелом усіх наук, що коли-небудь вивчало людство.

Микола Андрійович недовірливо поглянув на Сенсея.

- Що значить найдавніша і єдина? Адже більшість точних наук з’явилося зовсім недавно, ну двісті, триста років тому!

- Ви помиляєтесь. Усі ці знання неодноразово давалися людям для розвитку їхньої цивілізації і в глибокій давнині. До відомої вам історії були й інші людські цивілізації, що досягли значно вищого рівня, ніж зараз. Деякі з них були знищені, деякі дійшли до Абсолюту. Однак сліди їхнього перебування знаходять і донині. Почитайте про загадкові археологічні знахідки, дослідження і ви переконаєтеся самі. А в майбутньому люди знаходитимуть ще більше цікавого з того, що відбувалося у сивій давнині на Земній кулі. Про існування цих знань багато пишуть у стародавній літературі. Наприклад, про аналогії ядерних вибухів, наслідки яких вчені зараз знаходять у найдавніших шарах, про точні карти зіркового неба, на яких означені досі ще не всі відкриті планети, про «вімани» - літальні апарати і тому подібне. Тобто всі ці знання давалися людям і раніше і всі вони виходили з одного джерела – науки Шамбали.

- Ну і на скільки ця наука випереджає сучасне людство? – пихато спитав Микола Андрійович, схрестивши руки на грудях.

- Набагато, - просто відповів Сенсей. – Значно більше, ніж ви можете собі уявити. Та щоб ви мали хоч якесь найменше поняття, наведу такий приклад. У той час, коли люди ще свято вірили, що Земля стоїть на трьох китах, а Сонце обертається навколо неї, вчені Шамбали вже проводили наукові експерименти і різноманітні досліди на самому Сонці. А сучасній цивілізації до цього ще дуже далеко, і чи дійде вона до такого рівня, ще невідомо…

Ви думаєте, чому Шамбалу так ретельно шукали люди, що знаходились на верхівці влади? Взяти хоча б проміжок часу відомої вам історії людства, від, скажімо, Александра Македонського, Наполеона, Гітлера, Муссоліні, Сталіна і так далі. Тому що, згідно з усіма найдавнішими легендами і міфологією різних народів, у Шамбалі приховані усі знання світобудови і скарби культур зниклих цивілізацій.

- Цікаво, а чому її шукали одні тирани?

- Не тирани, а люди, які прагли необмеженої влади над світом. Усі, хто стоїть вгорі та володіє справжньою інформацією, знали і знають про існування цієї обителі, про існування тих могутніх знань, що вона вміщує. Вони чудово розуміють, що у Шамбалі зосереджена реальна влада над світом, тому багато хто шукав і досі шукають її. Однак сама Шамбала нікому не давала можливості захопити весь світ. Вона ніби врівноважувала певні сили. І якщо людина, яка стояла на вершині своєї величезної влади, ревно намагалася реалізувати свою мрію панування над світом, вона просто припиняла своє існування… Багато, хто був при владі, у ході своєї діяльності самі стикалися з людьми Шамбали, виконуючи їхні «прохання». Усі старалися допомогти, тому що відмовитися від спокуси пізнати більше, ніж знає людство, просто неможливо… Також, окрім суспільних лідерів, багато простих людей були у пошуках знань Шамбали.

- І що, її так ніхто й не знайшов? – поцікавився Костя.

- Чому ж. Парадокс у тому, що Шамбала ніколи не приховувала свого існування. Вона не втручається активно у справи людей, якщо це не стосується чогось глобально важливого для людства в цілому і конкретно для Шамбали. Але якщо треба, її наукова спільнота сама вирішує, з ким має сенс встановлювати контакт.

- Ну, припустимо. Та якщо ця обитель Мудреців не приховує свого існування, то чому ж її не могли знайти люди, які стояли на верхівці влади? Адже до їх послуг було все: техніка, фінанси, людські ресурси? – не міг зрозуміти Микола Андрійович.

- Так, ви перерахували все, окрім їхнього черствого серця і ненаситних думок. А неодмінною умовою контакту Шамбали для шукаючих її людей є їхня висока моральність і чистота помислів. Тільки володіючи у першу чергу цими якостями, людина може отримати знання, що цікавлять її.

Ось бачите, і тут знову-таки ми повертаємось до нашої початкової точки. Чому людина не може розвинути в собі все ті ж феноменальні здібності свідомо, хоча це цілком в її силах? Тому що у ній занадто багато егоцентризму, гордині, жадібності, злості, заздрощів. Тобто забагато якостей, властивих звіриному, тваринному началу. І якщо вона стикається з цими незбагненними для неї явищами психіки, то тваринне начало включає свою логіку, боячись втратити імперію влади, створену в розумі на паразитуючих думках. Тобто для збереження своєї влади над людиною воно намагається знайти якийсь здоровий глузд або критично осмислити там, де потрібна проста дитяча віра.    

Бувають, звичайно, випадки, коли у людини спонтанно відкриваються феноменальні здібності, внаслідок, скажімо, якихось травм, сильного стресу і тому подібного. Але… якщо у свідомості людини переважають негативні якості, це буде рівнозначно тому, що неандерталець знайде розвідний ключ і, не знаючи його істинного призначення, застосує його, зі своєї негативної точки зору, до своїх одноплемінників.

Хлопці посміхнулись, а Женька лукаво спитав:

- Що, по голові битиме?

- Гірше, по великому пальцю ноги. Тоді одноплемінник взагалі забуде про голову.

- А якщо в людині на той момент переважає хороше, добре начало? – поцікавилась я.

- А якщо в людині переважає духовне начало, то вона буде правильно сприймати нову інформацію на підсвідомому рівні, застосовуючи свої феноменальні здібності з добрими намірами. Оскільки у цьому випадку віра породжує знання, а знання підсилюють віру. А без віри нема й чудес на світі.

- Цікава думка, - промовив Микола Андрійович, і трохи помовчавши, додав: Цікаво, а з приходом Сталіна у нашій країні дослідження феноменів припинилися?

- Навпаки, ці дослідження якраз активізувалися. Навіть після нього вони тривали. І цей інтерес не зменшується й донині. Цю тему розробляють багато наукових інститутів.

- Хм, але я вивчав праці досить відомих авторів різних інститутів і зі своєї спеціальності, та щось не натрапляв на подібну тематику.

- Це не дивно, оскільки ця тема стосується розділу вивчення прихованих способів управління масами. Я думаю, ви самі чудово розумієте, наскільки ці роботи засекречені. Я можу навести вам як приклад хоча б Ленінградський інститут імені Володимира Михайловича Бехтерєва. До речі, справу Бехтерєва продовжила його онучка Наталя Петрівна Бехтерєва. Так ось там впритул займаються вивченням мозку. І одним з пріоритетних напрямів цього інституту є якраз вивчення феноменів психіки людей.

- Але ж Ленінградський інститут – це ж один з провідних у…, - Микола Андрійович завмер на півслові, явно вражений якоюсь своєю здогадкою.

Подолавши хвилювання, він продовжив:

- Ну добре, та якщо це довго вивчалося, якщо до цього виявляють таку цікавість військові і на це витрачаються колосальні кошти, значить, ймовірно, у галузі вивчення феноменів психіки має бути грандіозний науковий прорив.

- Прорив?! – Сенсей усміхнувся. – Та який може бути прорив з таким підґрунтям. Їхній інститут досі не може пояснити феноменальні явища цієї біомаси, вагою всього лише трохи більше кілограма, під назвою головний мозок, зрештою, як і інші вчені світу. Це залишилося, не дивлячись на всі зусилля, таємничою загадкою. Космос людьми більше вивчений, ніж сам мозок людини.

- Згоден… Та ось ви стверджуєте, що сокровенні знання доступні високоморальним людям. Але ж не всі вчені цілковиті егоїсти з роздутою манією величі. Взяти хоча б ту ж Бехтерєву...

- Абсолютно вірно. І якщо ви уважно слідкуєте за роботою академіка Бехтерєвої як людини і вченого, то побачите, що, вивчаючи усе своє життя мозок людини, вона робить висновок, що знає практично малу дещицю про нього, про його можливості. І, тим не менш, чим більше вона заглиблюється у вивчення мозку, тим більше і більше, базуючись на виключній складності і надлишковості мозку, схиляється до ідеї про його позаземне походження, тобто до істинного першоджерела. І я більш ніж впевнений, що скоро вона публічно про це заявить. Так само, як заявили про це великі вчені усього світу і не лише у сфері вивчення психіки, але й інших природничих наук. Наприклад, Ейнштейн, Тесла, Вернадський, Ціолковський та решта вчених з великої букви. Цей список величезний і його можна довго перераховувати. Але всі ці люди дійшли до того, що людина унікальне і дуже загадкове створіння і ніяк не могла еволюційно зародитися на Землі від якоїсь там інфузорії-туфельки!

Ми стояли мовчки, трохи ошелешені почутим.

- Так що, виходить сила неординарних, феноменальних людей криється всього лише у їхній думці? – перепитав Костя.

- Саме так. Думка – це реальна сила. Значно більша, ніж людина може собі уявити.Думка здатна рухати планети, створювати і руйнувати цілі галактики, що від початку було доведено самим Богом.   

Микола Андрійович посміхнувся і з іронією промовив:

- Дуже переконлива відповідь, головне, навіть не посперечаєшся.

- Це ж треба?! – у свою чергу висловив загальний подив Андрій. – А чому ми тоді не відчуваємоприсутність цієї величезної сили в собі?

- Тому що ви в неї не вірите.

- Ось так! Усе так складно починалося і такий простий кінець, - констатував Костя.

- Що поробиш, така є природа пізнання, - з посмішкою відповів Сенсей.

- Ні, ну як це, - не міг зрозуміти Славко, - якщо я відчую таку силу, то я в неї хіба не повірю?

-Весь фокус полягає у тому, що спочатку треба повірити, а потім відчути.

- А якщо я повірю, але не відчую, - не міг вгамуватися Славко. – Що тоді?

Якщо ти дійсно повіриш, то обов’язково відчуєш, - відповів Сенсей і додав: - Ну добре, дискутувати можна достатньо довго, але час зайнятися і медитацією.

- А що таке медитація? – запитала Тетяна. – Я читала, що це тренування психіки у стані трансу. Але що це, так і не зрозуміла…

- Простіше кажучи, проста медитація – це тренування думки, а вже більш поглиблена духовна практика – це тренування духу.

- А що, дух і думки це не одне й теж саме? – знову вліз Костя.

- Ні.

Я помітила, що кіт, котрий сидів неподалік, заворушився, наче влаштовуючись зручніше.

- Зараз ми зробимо найпростішу медитацію на концентрацію уваги, для того, щоб навчитися управляти енергією Ци. Та передусім я хотів би трохи повторитися для тих, хто прийшов пізніше. Окрім матеріального тіла у людини є ще й енергетичне. Енергетичне «тіло» складається з аури, чакранів, енергетичних каналів, меридіан, своєрідних резервуарів накопичення енергії. Кожен має свою назву. Я буду вас докладніше знайомити з ними у процесі, в залежності від медитації.

- А що таке чакран? – спитала я.

- Чакран – це така малесенька точка на тілі людини, через яку виходять і входять різні енергії. Він працює… ну, щоб вам було більш зрозуміло… по типу діафрагми у фотоапараті, бачили?

Ми ствердно закивали головами.

- Ось так само і чакран, миттєво відкривається і миттєво закривається.

- І що, вся енергія за цей час встигає вийти? – здивувався Славко.

- Ну це ж не відро води вилити. Адже людина – істота енергоматеріальна, де енергія і матерія існують за своїми законами і часом, однак знаходяться у повному взаємозв’язку і взаємозалежності… Ще питання є? – Усі мовчали. – Тоді розпочнемо. Зараз ваша задача навчитися відчувати всередині себе рух повітря, рух Ци. Ви всі вважаєте, що чудово себе розумієте і відчуваєте. Та я більш ніж впевнений, ви не можете зараз побачити, наприклад… пальці своїх ніг. Чому? Тому що у вас немає внутрішнього зору. А внутрішній зір, він так само, як і внутрішнє відчуття, напрацьовується з часом у щоденних заняттях. Тому ми почнемо з найлегшого, з елементарного. Спробуємо навчитися контролювати думку і відчуття: викликати їх і керувати ними.

Отже, станьте зручніше, розслабтеся… Заспокойте свої емоції. Можете заплющити очі, щоб вас ніщо не відволікало. Розчиніть усі ваші думки і життєві проблеми в пустоті…

Тільки-но пролунала ця фраза, як я одразу ж згадала про цілу купу дріб’язкових домашніх справ. «Тьху ти! От же ж нахабні думки, - подумала я. – Кажуть же вам, розчиніться». Моя особа знову спробувала ні про що не думати.

- Зосередьтеся на кінчику вашого носа…

Із закритими очима я спробувала «побачити» свій кінчик носа, керуючись більше внутрішніми відчуттями. В очах з’явилося легке напруження.

- Повільно, потихеньку глибоко вдихаємо. Спочатку низом живота, потім животом, груддю, припіднімаючи плечі… Злегка затримуємо дихання… Повільний видих… Внутрішнім зором концентруємось тільки на кінчику носа… Ви повинні відчувати, уявляти, що ваш кінчик носа як маленька лампочка або маленький вогник, що розгоряється при кожному вашому видиху… Вдих… видих… Вдих… видих… Вогник розгоряється все сильніше і сильніше…

Спочатку я відчула легке печіння і поколювання у носоглотці. Було таке відчуття, що мене наповнили чимось матеріальним, наче глечик з водою. Потім мені здалося, що у місці, де приблизно знаходиться кінчик носа, з’явився у темряві контур з віддаленими його внутрішніми фрагментами, якоїсь багряної маленької плями. Та деякий час я не могла її чітко сфокусувати. Нарешті, коли мені вдалося її зафіксувати, вона почала світлішати зсередини. Причому при вдиху світло звужувалося, а при видиху розширювалося. Тільки я пристосувалася так дихати, як пролунали слова Сенсея.

- Тепер переведіть свою увагу на іншу частину медитації. Підніміть злегка руки трохи вперед, долонями до землі. Вдих робимо як завжди: через низ живота, живіт, груди. А видих направляємо через плечі, руки, до центру ваших долонь, де знаходяться чакрани рук. А через них у землю. Уявіть, наче щось ллється у вас по руках, енергія Ци, або світло, або вода, а потім виливається у землю, виходить. Піднімається цей потік з низу живота до ваших грудей, у грудях розділяється на два струмочки і через плечі, руки, долоні витікає в землю. Зосередьте всю вашу увагу на відчутті цього руху… Вдих… видих… Вдих… видих…

У мене промайнула думка: «Що означає дихати через руки? Як це?» Я навіть трохи запанікувала. Сенсей, мабуть, відчуваючи моє збентеження, підійшов і підніс свої долоні до моїх, не торкаючись шкіри. Через деякий час мої долоні розігрілися, наче пічки, розповсюджуючи тепло від свого центру до периферії. І що найдивовижніше, я реально відчула, як по моїх плечах течуть маленькі теплі струмочки. В районі ліктів вони губилися, проте добре відчувала їх вихід з долонь. Захоплена новими незвичними відчуттями, я навіть не помітила, як відійшов Учитель. «Це ж треба! – подумала моя особа і сама себе запитала. – А як я це роблю?» Поки розбиралася зі своїми думками, зникло відчуття струмочків. Довелося знову зосереджуватися. В цілому, виходило з перемінним успіхом. Після чергової моєї спроби я знову почула голос Сенсея. 

- З’єднали долоні рук перед собою. Міцно, міцно їх стиснули, щоб закрилися чакрани рук і припинився рух енергії. Зробили два глибоких, швидких вдихи-видихи… Опустили руки, відкрили очі.

Після медитації, коли почали ділитися враженнями, я зрозуміла, що кожен відчував її по-різному. Тетяна, наприклад, не бачила «вогника», проте відчувала якийсь легкий рух по руках. У Андрія було тремтіння в ногах і легке запаморочення. Костя, знизавши плечима, відповів:

- Нічого такого особливого я не відчув, хіба що мурашки по шкірі бігали. Так це цілком нормальна реакція перенасичення організму киснем.

- Після третього, четвертого подиху – так, - відповів Учитель. – Та на початку йде фіксація мозком думки, безпосередньо перед рухом Ци. І якщо прислухатися до себе, розслабитися і зробити глибокий вдих, то людина одразу відчує розпирання або відчуття мурашок у голові, тобто того, що там почне відбуватися певний процес. Це якраз і є те, що вам треба зрозуміти, що там ворушиться і навчитися ним управляти.

- А чому у мене нічого не вийшло? – запитав роздратовано Славко.

- А про що ти думав? – напівжартома спитав Сенсей.

З подальшої оповіді хлопця прояснилося, що він сам невідомо чого очікував, якогось дива. На що Сенсей відповів:

- Правильно, тому і не вийшло, бо ти зосередив думки не на тому, щоб працювати над собою, а на очікуванні якогось надзвичайного дива. Але дива не буде, допоки сам його не створиш…Не треба чекати нічого надзвичайного від того, що ти будеш правильно дихати чи десь на чомусь зосереджуватися. Ні. Найголовніше диво – це є ти, саме як Людина!Адже у чому полягає все велике духовне Мистецтво? У тому, щоб людина стала Людиною, щоб вона поступово прокидалася і згадувала ті знання, що були дані їй від початку. Ці медитації – всього лише спосіб пробудження від духовної сплячки і пригадування того, що у ній давно приховано й забуто, того, що вона колись уміла і знала як використовувати.

- Як це знала? – не зрозумів Славко.

- Ну як. Наприклад, будь-яка людина вміє читати, писати, рахувати, якщо звичайно, вона нормальна, без психічних відхилень. Так?

- Так.

- Але ж її спочатку треба навчити. А далі вона вже елементарно читає, рахує і так далі. Тобто вже точно знає, що, наприклад, один плюс один - буде два, що два і два – чотири. Це здається потім настільки просто і реально! Але ж її спочатку навчили всьому цьому, хоча насправді вона просто згадала. Це приховані, підсвідомі можливості. Або ось інший приклад, більш простий, пов'язаний з фізіологічним рівнем. Людину, що не вміє плавати, кидають до води, вона тоне. А новонародженого малюка , і це вже неодноразово доведено і підтверджено пологами у воді, коли опускають до басейну, він пливе, як будь-яке звірятко. Значить, ці рефлекси у нього є? Є. А потім це просто забувається. Так і людина, у ній багато чого є, про що вона навіть не підозрює.

Але… це все працює тільки на позитивному факторі. А якщо у неї переважають якісь меркантильні інтереси, наприклад, навчитися для того, щоб дурити когось, або комусь як дати енергією на відстані, або буде у всіх ложки гнути, а вони йому гроші кидати за це, то у неї нічого ніколи не вийде. Тільки коли людина навчиться контролювати свої думки, коли вона зробить із себе Людину з великої букви, тільки тоді вона щось зможе.

- Так виходить, духовні практики – це засіб пробудження людини? – перепитав Андрій.

- Абсолютно вірно. Духовні практики – це всього лише інструмент для полагодження свого розуму. І як будеш використовувати цей інструмент, такий і буде результат. Тобто все залежить від бажання і вміння самого майстра. А щоб навчитися тримати у руках цей інструмент, необхідно навчитися контролювати свою думку, зосереджувати її, бачити внутрішнім зором. У нашому випадку навчитися контролювати своє дихання, відчувати, що ти видихаєш через чакрани рук. Треба навчитися викликати певні відчуття, щоб потім управляти внутрішньою, прихованою енергією.

- А, як на мене, це галюцинація, - вставив Костя.

- Так, галюцинація, якщо сприймати будеш як галюцинацію. Якщо ж ти сприймеш цю енергію як реальну силу, то це й буде насправді реальна сила.

- Дивно, чому?

- Тому що, я ще раз повторюю, думка контролює дію. А енергія – це і є дія. От і все. Все дуже просто.

Ми трохи помовчали, а Микола Андрійович спитав: 

- А з точки зору психології, це все ж таки об’єктивний фактор чи суб’єктивне відчуття? Ось я, наприклад, чітко відчував концентрацію на кінчику носа. Але рух по руках відчував частково, тільки там, де фокусував увагу.

Сенсей почав пояснювати психотерапевту, використовуючи у розмові якісь специфічні, незрозумілі для мене терміни, вочевидь на його професійній мові. І як я зрозуміла з їхньої розмови, вони зачепили згодом і проблеми екстрасенсорики, разом з тематикою лікування і діагностування різних захворювань. Останнє мене дуже зацікавило.

Під час цієї дискусії, поки інші хлопці слухали, Славко уважно розглядав свої долоні. І тільки-но у бесіді з’явилася пауза, він поспішив запитати:

- Щось я не зовсім зрозумів про чакрани. Ви казали, там мають бути точки, що відкриваються. Але ж там нічого немає!

Старші хлопці усміхнулися.

- Природно, - сказав Сенсей. – Візуально там нічого подібного немає.

Женька стояв поряд зі Славком, не втримався і, покрутивши його руки, як лікар, серйозно спитав:

- Так, пацієнте. А кістки і жили ви там бачите?

- Ні, - все ще дивуючись, промовив Славко.

Женька прицмокнув і з жалем вимовив:

- Безнадійний!

Хлопці засміялися.

- Розумієш, чакрани – це певні зони на тілі людини, - терпляче пояснював Учитель, - де підвищене сприйняття до тепла. Їх, звичайно, не видно, але реально можна зареєструвати сучасними приладами. Для вчених, так само, як і для тебе, ці зони поки є загадкою: клітини ті ж самі, зв’язки ті ж самі, а чутливість вище. Чому? Тому що тут знаходяться чакрани. А чакран – це вже стосується астрального тіла, тобто іншої, більш поглибленої фізики. Думка є сполучною ланкою між астральним і матеріальним тілами. Тому дуже важливо навчитися контролювати думки… Саме тоді ти й будеш насправді здійснювати сам рух Ци по твоєму тілу.

Далі до розмови приєдналися старші хлопці, обговорюючи якісь свої медитаційні моменти. В кінці нашої зустрічі Сенсей зобов’язав Женьку і Стаса особисто провести нас до зупинки і посадити у транспорт.

- І щоб без усяких фокусів, - жартома наказав Сенсей Женьці.

- Так точно, - відрапортував той під козирок, - є без всяких кусофів!

Сенсей безнадійно махнув рукою. Коли вся юрба, засміявшись, рушила до стежини, Учитель покликав кота. Але той поважно пішов у іншому напрямку. Сенсей спробував наздогнати і піймати його, та це виявилося непросто. Цей бешкетник чкурнув у найближчі кущі. Присівши навпочіпки, Сенсей намагався його звідти витягти. Скориставшись цим сум’яттям, я підійшла до Вчителя, ніби допомагаючи ловити кота.

- А ви можете діагностувати.., - не встигла я договорити, як Сенсей відповів.

- Ти про свою вавку в голові, сонце моє… Самурай! Ти ще й дряпатись надумав. От же негідник. Ну ж бо давай, вилізай!

«Звідки він знає!» - я була просто вражена. І окрилена надією, подумала: «Якщо вже знає про неї, то, можливо й допоможе з нею боротися!» Тим часом Ігор Михайлович спитав:

- А який діагноз тобі ставлять ескулапи?

- Батьки кажуть, нічого страшного, щось із судинами. Та наскільки я зрозуміла, підслухавши розмову матері з професором, у мене злоякісне утворення у головному мозку. І невідомо, як воно поведе себе у найближчий час.

- Вагомий аргумент, - сказав Сенсей, обтрушуючи руки, і поглянувши у бік кущів, промовив: - Ну й нехай, сиди тут, скільки схочеш. Змерзнеш, сам прийдеш!

Натовп, помітивши «розбірки» Сенсея з котом, почав вертатися назад, пропонуючи свої послуги з упіймання.

- Та ну його! – махнув рукою Сенсей. – Сам додому прибіжить.

До мого повного розчарування, той невеликий проміжок часу, що можна було використати для розмови, ми з Сенсеєм пройшли мовчки, приєднуючись до інших. Я очікувала від нього якоїсь реакції, якогось співчуття, якоїсь надії на можливе лікування. Та даремно я думала, що він ось-ось щось скаже. Відповіддю на усе була лише тиша. В мені таїлася маленька надія, що я почую хоч якийсь натяк на пораду чи моральну підтримку під час загальної розмови з хлопцями. Але він просто йшов і жартував разом з усіма, розповідаючи якісь анекдоти під спільний регіт натовпу. Це розлютило мене остаточно.  

                                                       10

Всю дорогу я жахливо сердилася. А вдома просто не знаходила собі місця. «Все пропало, все пропало! – скиглила я подумки. Тільки-но з’явилася якась реальна надія і знову все зірвалося. Як мене все дістало, як усе набридло. Все у цьому світі безглузде! Я більше так не можу, просто вже ніяких сил немає. Гори воно все синім полум’ям, ця боротьба за життя з цим дурнуватим навчанням, безглуздими заняттями і байдужим Сенсеєм. Все одно один кінець!»

Через деякий час моя уява вже малювала жахливу, лякаючи картину мого власного поховання, гіркі сльози матері, близьких та друзів. Я ясно уявила, як у мою труну забивають цвяхи і, опустивши до сирої ями, закидають землею. Навкруги цілковита моторошна темрява, пустка і безвихідь. І все!

А що ж далі буде там, нагорі, де бурхливою рікою грає життя? І тут у моїй свідомості виникла інша картина. Все було як і раніше, нічого не змінилося. Батьки як завжди продовжували ходити на свою роботу. Друзі відвідували заняття, їхні обличчя були такими ж життєрадісними, вони весело сміялися зі своїх нескінченних жартів. А Сенсей, як і раніше, проводив свої цікаві тренування, демонструючи і розповідаючи здивованим хлопцям про їхні ж можливості.

Нічого не змінилося у цьому світі! Єдине, що мене не стало. От у чому сіль, образа й горе. Це була лише моя особиста трагедія. І за великим рахунком, мої думки, мої тривоги, мої знання і моє життя нікому не потрібні, окрім мене самої. Я народилася в самотності, і помираю в самотності. Тоді у чому ж сенс цього безплідного існування? Навіщо люди взагалі народжуються? Для чого дається життя?

Ось такий «кисіль» із філософії життя і, здебільшого, філософії страху смерті варився у моїй голові. Мене охопила страшенна нудьга, що стрімко переходила в депресію. Причому я швидко «зів’яла» під тиском своїх гнітючих думок протягом якоїсь доби. Моє здоров’я різко погіршилося, знову з’явилися жахливі головні болі, через які я пропустила навчання і всі заняття у шкільних гуртках, у тому числі й улюблені танці. Мені вже нічого не було потрібне у цьому світі. Але…

Надходив час нового тренування. І, не зважаючи на зовнішній шквал негативних емоцій, десь глибоко в мені залишалося якесь постійне незмінне почуття впевненості у своїх силах і повного спокою. Саме через нього я сперечалася сама з собою, йти мені чи не йти. І саме це внутрішнє почуття чомусь найбільше мене дратувало.

Вирішальну крапку у моїх сумнівах поставили друзі, коли всією юрбою заявилися до мене додому. До цього я навіть і не думала збиратися. Їхній сміх, обговорення простих проблем, а також обмін враженнями щодо того, як вдома вдалася медитація, відволікли мене від тяжких думок і трохи покращили настрій. Врешті-решт хлопцям вдалося витягти мене з мого «цвинтаря» на тренування, назвавши мене невиправною симулянткою. А Андрій ще й прочитав мені цілу лекцію з цього приводу на своїх красномовних прикладах, у кінці якої зробив висновок:

- Я розумію, там іще навчання пропустити. Це, звісно, нудно. Але тренування?! Це ж справжня пригода, яку в жодній книзі не прочитаєш і в жодному фільмі не побачиш! Це ж так цікаво та пізнавально! А ти, соня, «не хочу, не піду». Так і проспиш найкращі роки свого життя і згадати потім буде нічого.

«Угу, - похмуро подумала моя особа. – Якщо це «потім» коли-небудь настане».  

                                                         11

Ми прийшли як завжди раніше. Хлопці, привітавшись з Сенсеєм, побігли до роздягалок. А я неохоче пленталася позаду всіх, схиливши голову. І тут зовсім поряд пролунав голос Сенсея.

- Переборола себе, молодець!

Я навіть розгубилася від несподіванки, здивовано дивлячись йому в очі. В його уважному погляді світилася незмінна доброта і підтримка. І як завжди, не даючи можливості до кінця оговтатись, він додав:

- Ну біжи, перевдягайся.

У цей час до нього підійшла, вітаючись, нова група хлопців. Вони почали розказувати йому про якісь свої проблеми.

«От тобі й на! – промайнуло у мене в голові. – Невже він знав про усі мої думки, сумніви й страждання?! Але якщо знав, так може це нормально, може так воно і має бути? Він назвав мене молодцем, значить, ще не все втрачено». Тим не менш, слова Сенсея подіяли на мене, як еліксир молодості на стару бабцю. Я жваво помчала до роздягалки, забувши, що зовсім недавно шкутильгала уся розбита і втомлена від цього життя.

- Куди так поспішаєш? – здивовано запитала Тетяна, дивлячись на мою скажену швидкість одягання кімоно. – От дає, тільки-но помирала, а тепер несеться стрімголов у спортзал.

- Ех, Тетяно! – усміхнулася я. – Правильно сказав Андрій, чи нам бути в печалі.

І, поглянувши на її здивований вираз обличчя, додала:

- Поспішаю жити, «щоб не було нестерпно боляче за безглуздо прожиті роки…»

Тетяна засміялася, а я вискочила у спортзал, переповнена почуттям бурхливої діяльності та приєдналася до інших друзів, що вже розминалися там. Чесно кажучи, такої спритності від тільки-но недужого тіла я й сама не очікувала. І звідки що взялося?

Коли до початку тренування залишалося біля п’яти хвилин, Женька, який займався поряд зі Стасом, поглянувши у бік дверей, засяяв у променях своєї сліпучої голлівудської посмішки.

- О, кого я бачу! Які люди у наших краях, - розвів він руками.

До залу увійшов міцний хлопець невисокого зросту, з вольовим лицем і військовою виправкою. Здивований вигук Женьки примусив обернутися й інших. Сенсей разом зі старшими хлопцями підійшов до новоприбулого:

- Здоров був, Володю!

- З поверненням!

- Раді тебе бачити!

Коли захват від зустрічі трохи вщух, Сенсей спитав:

- Ну і як пройшло відрядження у теплі краї? Прогрів кісточки на курорті?!

- Еге, аж підсмажився. Ну їх в баню, такі поїздки. Називається, не було печалі, так керівництво допомогло.     

- А що там? – поцікавився Женя.

- Ти що, телевізор не дивишся, село неасфальтоване, - з посмішкою сказав Стас.

- Шо,шо? Який такий тілівізор? Хай буде тобі відомо, що у нас на селі новини розповсюджуються одним макаром – на слуху. А якби хто не второпав чи то пак не розкумекав, кулаком хрясь по вуху, і в головах братчиків прояснення наступає. От як!

Хлопці засміялися. А Женька звернувся до Володі, вже втілившись у роль попа:

- А ти повідай, сину мій, повідай екстрактно, про страждання свої заморські, про діла прикрі пекельні. Полегшись.

- Ну, Женька! Тебе, напевно, і могила не виправить, - промовив Володя, сміючись разом зі всіма, і серйозніше додав: - Та що там казати, чурки бісяться, шматок землі між собою поділити не можуть… Такий курорт перепоганили!

- Ці вміють бурю у склянці зробити, - погодився Вітя. – Це у них в крові.

- Так, - протяг Женька, - не оминув народ купелі кривавої, не оминув. Ачей і ти зубами зі страху добряче наклацався?

- Та ж нам, батюшка, не звикати. Позаяк не впервину, - смішно передражнив його Володя.

- Гаразд, хлопці, ще наговоримося, - зупинив Сенсей цей веселий потік обміну враженнями. – Йди переодягайся, бо вже час тренування починати.

Розминку провели в активному темпі, з помірними навантаженнями. Я звернула увагу, що Володя, хоч і був хлопцем кремезним, та рухався м’яко і легко, як сніжний барс. Коли основний натовп скінчив повторювати базу, Володя з хлопцями почав емоційно говорити про щось із Сенсеєм. Закінчивши свої вправи, ми теж поквапились приєднатися до них, вникаючи у суть розмови.

- Хіба можна було там щось вдіяти? – гаряче сперечався Володя. – Працювати доводилося здебільшого вночі, у повній темряві, а частенько у підвалах. Там не тільки ліхтариком присвітити, прикурити не можна, моментально свинцеву кулю отримаєш. Скільки через це наших хлопців загинуло! Тут уже намагаєшся відстрілюватися на будь-який шурхіт у темряві.

- Але ж у вас має бути спецобладнання для нічного бачення, - сказав Стас.

- Ага, це лише в кіно показують. А насправді, в «Альфі» може воно і є, а у нас звідки?

- А навіщо тобі спецобладнання? – знизавши плечима промовив Сенсей. – Людина досконаліша за будь-яку залізяку.

Володя замислився і, трохи помовчавши, додав:

- Та я вже що тільки не робив. І очі спочатку заплющував, щоб зір швидше звикав, і з хлопцями намагалися тренуватись у темряві на розвиток сприйняття слуху. Все марно. Все одно у більшості випадків спрацьовував фактор раптовості, не дивлячись на те, що начебто були й готові.

- Зір і слух тут абсолютно ні до чого, - констатував Учитель. – У людини є цілком інше чуттєве сприйняття, завдяки якому ти можеш контролювати увесь навколишній простір на бажаній відстані навколо тебе. 

Володя пожвавлено глянув на Сенсея:

- Сенсей, покажи, - приклавши долоню до серця, промовив він і з посмішкою додав: - Надто знудьгувалася душа за твоїми прикладами.

Сенсей усміхнувся, махнув рукою на знак згоди:

- Ну добре, камікадзе, давай…

Володя разом з хлопцями розробили цілий план, як дезорієнтувати Сенсея. Тим часом цей запал незвичайної демонстрації вже охопив увесь натовп. Хтось приніс щільний шарф, щоб зав’язати Сенсею очі, неодноразово перевіряючи на собі його непроникність до світла. Інші обговорювали, як найкраще створити шумові ефекти і коливання повітря. Наша ж компанія з цікавістю спостерігала за цим процесом, стоячи поряд зі Стасом.

- А хто цей Володя? – спитав у нього Андрій.

- Володя? Це друг Сенсея. Один з його давнішніх учнів.

- А як давно він у Сенсея займається?

- Ну, я вже п’ятий рік. Коли я потрапив до Сенсея, Володя тільки прийшов з армії. А так, він ще до армії у нього тренувався.

- Серйозний мужик, спортивний, - підмітив Андрій.

- Авжеж, я думаю. Володя майстер спорту з самбо. Служив у морській піхоті у розвідці. А після армії в МВС.

- А ким він працює? – спитала я.

- Зараз він займається бойовою підготовкою якогось недавно створеного спецпідрозділу.

І, помовчавши трохи, додав:

- Це ще той гусак!

Увесь наш великий колектив під керівництвом Володі розташувався по краях спортзалу, утворивши величезне коло. Сенсей вийшов на середину. Володя особисто зав’язав йому очі шарфом, ретельно закривши усі можливі шпаринки. Після такої підготовки він сховався у натовпі. І тут Сенсей прийняв якусь дивну стійку. Вона була схожа на втомленого мандрівника, котрий відпочиває, спершись на уявний посох.

- Ух ти! – у захваті промовив Женька, потираючи руки в передчутті чогось очікуваного: - Ось зараз буде щось дуже цікаве. 

- Це точно, - підтвердив Стас, уважно дивлячись на Сенсея.

- А що це за стійка? – поцікавився Андрій.

- Якщо я правильно зрозумів, це зі стилю «Старий лама», - тихо відповів Стас.

- Щось про такий стиль ніколи не чув.

 - Хм, і навряд чи почуєш. Це древній мертвий стиль. Як говорив Сенсей, про нього забули ще до народження Христа. До наших днів дійшла лише жалюгідна подоба цієї школи. У Китаї вона відома як стиль «Дракон».

- Нічого собі, - здивувався Андрій, - жалюгідна подоба! Наскільки мені відомо, стиль «Дракон» найсильніший стиль, тому що він увібрав у себе мудрість і силу усіх шкіл бойових мистецтв…

І, поглянувши знову на Сенсея, додав:

- А ти ж бо звідки знаєш про цей древній стиль?

- Та мав оказію споглядати його два роки тому. Тут якісь туристи заїжджали до нас. Так Сенсей їх гостинно частував стилем «Старий лама». Оце було видовище, скажу я вам, очей не відірвати!

Після такої реклами, щоб чогось не пропустити надзвичайного і для своєї історії, ми витріщилися не кліпаючи на Сенсея. Тим часом Володя подав сигнал, після якого весь наш величезний натовп почав виробляти неймовірний галас, врозбрід плескаючи в долоні та голосно тупаючи ногами. 

Скориставшись таким прикриттям, Володя почав наближатися до Сенсея, обходячи його за годинниковою стрілкою. Його рухи були м’якими й легкими. Він ступав, наче пантера перед стрибком, все більше і більше наближаючись до умовного супротивника. Коли Володя зайшов з правого боку позаду Сенсея, то зі швидким, легким підкроком став наносити удар моваши-гері у голову. Практично одночасно Сенсей відставив праву ногу назад і тут же в розвороті його права рука, вишукано описавши дугу, злегка доторкнулася ребром долоні до обличчя Володі. Саме доторкнулася, як легка пір’їнка, а не вдарила, як я очікувала. Судячи з того, що ми з виряченими очима спостерігали далі, це не було випадковістю чи промашкою. Усі рухи були виконані Сенсеєм легко, плавно і з особливою акуратністю. Володя ж від цього легкого дотику полетів так, наче у нього влучило гарматне ядро. Ноги у нього різко зметнулися догори, і сам він перекинувся через голову, з силою грюкнувшись об підлогу. У залі постала повна тиша. Володя заворушився, сідаючи на підлогу. Народ із полегшенням зітхнув і загув, як вулик, в обговоренні того, що відбулося.

- Як це він примудрився впасти? – поцікавився у Андрія Костя.

Той знизав плечима.

- Напевно, просто рівновагу втратив. Він же стояв на одній нозі. Швидше за все так, адже удар був наче дуже легкий. Та й ударом це не назвеш.

Сенсей, позбавившись шарфа, спитав Володю:

- Живий, суїцидник?

- Живий, - протяг той, тримаючись за праве око рукою. – Не зрозумію, де ж я помилився?

- Твоя помилка полягає в тому, що ти намагався дістати мене саме з найбільш незахищеного боку, на твою гадку, тобто з найбільш вразливого місця.

- Та ну!

- Тому ти й вскочив у халепу! Якби ти атакував у лоб одразу, у тебе було би більше шансів, ніж атакувати ззаду чи справа. А якби ти атакував ззаду зліва, то тобі було б іще гірше.

- Але чому?

- Тому що ти думаєш як людина, що має зір і слух. Скільки разів я тобі казав, що в противнику треба враховувати хід його думок. Адже якщо я нічого не бачу і не чую, значить логічно можна хоча б припустити, що моя свідомість контролює слабо захищені місця набагато краще і сильніше.

- А як же фронт?

- А спереду контроль слабше, бо тут і так готовність тіла була номер один. Людина, позбавлена природного сприйняття, спереду фізично готова до бою, а ззаду духовно, а це значно небезпечніше. Виходить, чим більше здається супернику вразливим місце, тим краще воно захищене і, відповідно, несподіванішою може бути контратака.

- А якби я був зі «стволом»?

- Якби ти був зі «стволом», то нам було би значно більше користі від тебе завтра, аніж зараз.

- В якому сенсі?

- В прямому. Ми хоча б пиріжків від душі наїлися.

Володя посміхнувся у відповідь на чорний гумор Сенсея:

- Ну гаразд, пиріжки я вам і так принесу… 

Коли Володя прибрав руку від обличчя, ми навіть трохи оторопіли. У нього під оком роздувся величезний синець. Навіть синцем це не назвеш. Шкіра навколо ока стала просто синювато-чорна і вкрилася пухирями, як після опіку. Жіноча частина нашого колективу швидко принесла Володі рушника, змоченого холодною водою. Та навіть цей компрес йому не допоміг. Однак, здавалося, менш за все переймався через око сам Володя. Він піднявся, обтрушуючи одяг і весело жартуючи з Сенсеєм. А для усіх нас пролунала команда на відпрацювання прийомів.

Після тренування майже у самому кінці додаткових занять ми знову почули щось цікаве і для себе.

- Сенсею, а існує техніка тренування контролю навколишнього простору у більш спрощеному варіанті? Скажімо, щоб це могли зрозуміти і виконати мої хлопці з підрозділу, - спитав Володя.

Учитель подумав і трохи згодом відповів:

- Так, є така. Щоправда, тут потрібен напарник. Найкраще займатися, сидячи в позі «лотоса»… Суть цієї вправи полягає у наступному. На рівні голови підвішується м’який тенісний м’ячик на мотузці так, щоб при розкачуванні або штовханні його напарником траєкторія його польоту співпадала з місцезнаходженням твоєї голови. Твоє завдання просто навчитися ухилятися, відключивши при цьому звичні органи контролю в навколишньому просторі, і більше покладатися на інтуїцію. М’ячик потрібно сприймати в духовній його інтерпретації. Спробувати відчути наближення предмета до твоєї потилиці та за підказкою внутрішньої інтуїції прибрати вчасно голову. Головне полягає у тренованості твоєї свідомості, і знову-таки ми повертаємося до наших баранів, - посміхнувся Сенсей. - …А якщо серйозно, то ти повинен привести стан свого розуму в повний штиль, щоб він нагадував гладінь озера. І в цій повній тиші твоєї свідомості предмет, що наближається, у нашому випадку м’ячик, буде наче камінець, який кидають по цій гладі озера, створюючи брижі, або як човен, чи як катер – як хочеш це назви. Та він буде розсікати твій простір. Усе інше, що знаходиться далі, як, наприклад, люди у колі – це будуть дерева чи люди на березі, як тобі більше подобається. А саме ти – середина цього озера. І ти повинен навчитися вловлювати будь-яке коливання на твоїй поверхні, будь-яке проникнення у твій простір. В решті решт ти навчишся відчувати наближення стороннього предмету і все, що відбувається навколо.

Андрій, що стояв як і ми поряд з Сенсеєм, запитав:

- А нам можна так тренуватися?

- Якщо є таке бажання, будь-ласка, тренуйтеся на здоров’я, - відповів Сенсей.

- А тут яке сприйняття спрацьовує?, - задав питання Володя.

- Майже те саме, що і при демонстрації. Головне тут – це вийти своєю свідомістю за межі свого тіла.

- А як це? – не зрозумів Андрій.

- Ну, наведу такий простий приклад. Будь-яка людина, коли перестане думати, тобто сяде, розслабиться і постарається максимально заспокоїти свої думки, вона починає відчувати, що її свідомість розширюється і виходить далеко за межі свого тіла. Свідомість стає об’ємною. Вона захоплює величезні простори. А тут ти просто обмежуєш її певним місцем. У тому прикладі, що я показував, був спортзал. Хоча, якщо наполегливо тренуватися, ти можеш відчути, що робиться і на іншому кінці району. В принципі, це не складно.

- Тобто головне у вправі з м’ячиком – досягти цілковитого спокою свідомості, як на прикладі з озером? – перепитав Андрій.

- Абсолютно вірно, і постаратися так, щоб жодна твоя думка не проникла у цей простір.

- Це складно.

- Складно, проте можливо.

- Скажіть, а ось Стас казав, що стиль «Старий лама» дуже древній. Це правда?

- Так.

- А в історії збереглися імена тих, хто ним володів? – запитав Костя.

Сенсей усміхнувся, подумав про щось своє і відповів:

- З відомих тобі, хіба що Будда. Ну і звичайно, його перші адепти.

- Будда? – здивувався Костик. – Але ж у нього начебто була інша філософія, філософія добра. До чого тут кулаки?

- І добро буває з кулаками, - спокійно відповів Сенсей. – Але володіти цим Мистецтвом ще не значить нападати на когось. Для них це був своєрідний щабель у духовному розвитку…

Так завершилися наші додаткові заняття, на котрих ми черговий раз стали свідками таких цінних, на наш погляд, знань і здібностей Сенсея… Нашому захвату не було меж. Переодягнувшись, ми чекали на інших біля спортзалу. Коли натовп вийшов на вулицю, Женька випадково поглянув на Володю і з жахом скрикнув:

- Мамо моя рідна! Оце-так… Ну і пика в тебе, Шарапов…

Після цих слів уже всі звернули увагу на Володю. Його око геть запливло, перетворившись на одну велику чорну пляму.

- Ну нічого, - підбадьорив його Женька і, вип’ятивши груди, з пафосом продекламував: - Синці прикрашають чоловіка!

На що Володя з посмішкою відповів:

- А ти не