Становище українців в Австро-Угорщині й проблема українських земель

Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис. кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому числі 2 млн. українців) стали колонією Австрійської імперії. Її населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску з боку феодально-абсолютистської монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище українців. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті – мадяризації, на Буковині – румунізації.

Східна Галичина разом із частиною польських земель входила до складу „королівства Галіції та Лодомерії” з центром у Львові. На чолі Галичини стояв губернатор, який призначався Віднем.

Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. На західноукраїнських землях розвивалися головним чином винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфоро-фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі. Кріпосництво заважало розвиткові як промисловості, так і сільського господарства, яке відігравало основну роль в економіці Західної України.

Велике феодальне землеволодіння було домінуючим на Закарпатті та в Галичині.

Промисловість хоч і робила певні кроки вперед, проте залишалася відсталою, темпи її розвитку були надзвичайно низькими. Важкої промисловості майже не існувало, машинобудування було розвинуто недостатньо. Провідними галузями були нафтодобувна промисловість (зосереджувалася в районі Дрогобича та Борислава і на поч. XX ст. давала 5% світового видобутку нафти), деревообробні галузі (наявність великих масивів лісу) та харчова промисловість.
На західноукраїнських землях, що входили головним чином до складу Австро-Угорщини, розвивалися процеси, характерні і для інших країн тодішньої Європи. Мова йде насамперед про інтенсивний розвиток ринкових, капіталістичних відносин. Разом із тим тут були і свої особливості.
Політика Австро-Угорщини була спрямована на те, щоб закріпити за Західною Україною статус аграрно-сировинного придатку до розвинутих провінцій імперії: західноукраїнські землі були джерелом дешевої сировини і ринком збуту для промислових товарів і машин.

У зв’язку з цим, з кінця XIX ст. почалась масова еміграція західноукраїнських селян до Канади, США, Бразилії, Аргентини, а також в Росію та на Балкани. До Першої світової війни із західноукраїнських земель Австро-Угорщини виїхало і поселилося за кордоном близько одного мільйона чоловік. Отже, порівняно з Наддніпрянщиною, економіка Західної України була відсталою і носила яскраво виражений колоніальний характер.

Національно-визвольний рух і активація дипломатичної активності навколо перебудови міжнародних відносин у Східній і Центральній Європі

Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів, яка фактично перебрала на себе функції всеросійського координаційного центру, бажала мати справу не з незліченною кількістю Рад, а з великими обласними утвореннями. Даючи директиви на місця, виконком Петрораду накреслив конфігурацію областей, що не збігалися з етнографічними кордонами. Зокрема, об'єднувалися Ради Херсонської, Таврійської, Бессарабської і частини Подільської та Волинської губерній, які входили в Одеський військовий округ, а також Ради Румунського фронту і Чорноморського флоту. Координуючим органом цього об'єднання став Румчород. Ще більше місцевих Рад об'єднав Харківський обласний виконком на території Харківської і Катеринославської губерній, Області Війська Донського. Центром третього утворення став Київ, обласним виконкомом якого об'єд-нувалися Ради п'яти губерній - Київської, Полтавської, Чернігівської, Курської і Воронізької. Отже, територія України поділялася на не зв'язані між собою частини, до яких приєднувалися неукраїнські землі. На Київсько-му обласному з'їзді Рад, який відбувся наприкінці квіт-ня, сталася перша проба сил між українською і всеросійською революційною демократією у питанні про автономію України.

В армії блискавично розгортався рух українських солдатів за утворення національних частин. Ініціатори-«дезертири» самочинно сформували Перший український полк ім. гетьмана Б. Хмельницького. Фронтове командування не наважилось його розформувати.

5-8 травня у Києві зібрався І Український військовий з'їзд, на який з'їхалося близько 700 делегатів від усіх армій, флотів і гарнізонів. Його роботою керували М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра і М. Міхновський. Головним пунктом роботи з'їзду стало питання про ставлення до війни. Було вирішено добиватися миру без анексій і контрибуцій, але до настання такого миру пропонувалося обороняти здобутки революції від ворога за лінією фронту.

Виконуючи настанови військового з'їзду, Центральна Рада у середині травня надіслала для переговорів з Тимчасовим урядом і Петроградською Радою повноважну делегацію на чолі з В. Винниченком. Суть вимог зводилася до того, щоб державна влада офіційно заявила про своє прихильне ставлення до автономії України.

Центральна Рада визначила дату скликання І селянського і II військового з'їздів з таким розрахунком, щоб мати до їх відкриття відповідь Тимчасового уряду на її вимогу надати Україні автономію. Однак тиждень за тижнем Винниченко не одержував відповіді, а становище української делегації стало просто принизливим. Тим часом уряд організував в Україні петиційну кампа-нію, яка повинна була довести, що «малороси» й «югороси» не поділяють позиції Центральної Ради. Так званий «Південноросійський демократичний союз» засипав центральні установи телеграмами, в яких доводив, що справу автономії можуть вирішувати тільки Установчі Збори. Київські установи (комітет об'єднаних громадських організацій, Рада робітничих і солдатських депутатів, Рада коаліційного студентства) запротестували проти «сепаратних» переговорів Центральної Ради з урядом.

Втративши надію одержати відповідь, українська де-легація поспішила додому, щоб взяти участь у роботі селянського з'їзду. Відповідь наздогнала її уже в Києві. Тимчасовий уряд повідомив, що не може визнати Цент-ральну Раду виразницею правдивої волі українського народу і не має повноважень розв'язувати питання про автономію України, а тому слід почекати до Установчих Зборів.