Реформация – социально-политическое движение против феодализма в Западной Европе в XVI в., принявшее форму религиозной борьбы против католической церкви и папской власти.

Найдавніший період історії України починається з раннього палеоліту, культура якого зафіксована рядом стоянок у нижньому Подніпров’ї, Приазов’ї, на Волині та інших регіонах. У період пізнього палеоліту (40000-15000 рр. до н.е.) фактично вся територія сучасної України була заселена людьми. У часи мезоліту (10000 – 7000 рр. до н.е.) почалось формування первіснообщинного ладу. Перша землеробська культура на території України дістала назву трипільської від назви перших її пам’ятників, розкопаних поблизу с. Трипілля на Київщині. Вона характеризувалася високим рівнем гончарного ремесла. Певного рівня досягла обробка заліза, міді, виробництво знарядь праці, зброї, прикрас та ін. Трипільці вирощували пшеницю, ячмінь, просо на родючих ґрунтах межиріччя Дніпра i Дністра. поряд з місцевими землеробськими племенами з’являються й інші племена різного походження, рівня культурного розвитку. 3 Х ст. до н.е. в південних причорноморських степах бачимо кіммерійців. У VII ст. до н.е. кіммерійці були витіснені кочовими племенами скифiв (іранського походження), якi опанували територією Північного Причорномор’я, а також частково Крим. Ім’я скіфів стало збірною назвою для різних племен, які заселяли територію між Доном і Дунаєм. Вони займалися орним землеробством, широко культивували пшеницю, ячмінь, жито, просо. У III ст. до н.е. в результаті занепаду військової могутності скіфів у Причорномор’ї та Приазов’ї з’являються іранскі племена сарматів. Зіткнувшись з місцевими землеробським населенням, вони досить швидко втратили свої етнічні ознаки й були асимільовані.

2. Розселення слов’ян у Східній Європі. Проблема походження, соціально-політичний устрій.

Перші писемні згадки про давніх слов’ян, які виступають під іменем венедів, зустрічаємо у працях античних авторів І і II ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита і Птолемея. Вони засвідчують, що слов’яни у I ст. н.е. займали величезну територію від лівобережжя Середнього Подніпров’я на сході до р. Ельба на заході. Наприкінці II ст. н.е. у чорноморських степах з’являються германські племена готів. Готи, які прийняли християнство, мали значний вплив на слов’янство, особливо в організації військової справи. Починаючи з IV ст. н.е. східнослов’янські племена – анти, які жили на території сучасної України, утворили своє державне об’єднання. На цей же період припадає початок великої міграції народів зі Сходу, яка проходить в основному через степову частину України – гуннів (IV ст.), болгар (V ст.), аварів (VI ст.) та ін. У кінці IV ст. у південних регіонах України формується гуннський союз племен, який, поглинувши готів, здійснював свою експансію далеко на захід. Розпад гуннського союзу після смерті його вождя Атіли в середині V ст. посилив полiтичну й військову активнiсть слов’ян, які просунулись далеко на захід і південь. Їхні колонізаційні потоки дійшли до узбережжя Балтики та земель по Віслi, Одеру й Ельбі, закарпатських і дунайських земель, звідти пробилися на Балкани, влилися в чорноморські степи. 3 цим розселенням слов’ян пов’язаний також процес утворення груп південних, західних та східних слов’ян, який завершився у другій половині І тис. н.е. Східні слов’яни зайняли територію від оз.Ільмень до берегів Чорного моря на півдні, західні – від берегів Вісли до р. Ельби, її притоки Заале і Середнього Дунаю, південні – на Балканському півострові. слов’яни відігравали дедалі активнішу роль в європейській історії, вступаючи у боротьбу з Візантією і водночас зазнаючи її культурного впливу, тісно контактуючи із західноєвропейським етносом (готи, кельти та ін.).

3. Утворення і розвиток держави у східних слов’ян VI-X ст.

У VI-VII ст. у Середньому Подніпров’ї утворилося політичне об’єднання полян, яке прийняло назву «Русь», або «Рос». Питання про походження Русі є одним із спірних в історичній науці. Проте спроби трактувати заснування Старокиївської держави як наслідок норманського завоювання у ІХ ст. спростовані історичною наукою. Ця державність виникла задовго до утвердження династії Рюриковичів у Києві. Літописна легенда про заснування Києва братами-полянами, Києм, Щеком і Хоривом тісно пов’язана з конкретними історичними подіями VI-VII ст., становленням у цей період ранньофеодальної держави Русь. Важливим етапом у соціально-економічному і політичному розвитку давньої Русі-України був період VIII-IХ ст., який характеризувався активним процесом феодалізації суспільства, формуванням відповідної соціальної структури, зміцненням державності. Старокиївська держава досягла значної могутності на середину IХ ст. – часи князювання Аскольда. Саме в цей період Русь здійснює ряд успішних походів на Візантію, Чорне море дістає назву «Руського». Широка програма реформ, що мала зміцнити давньоруську державу почала здійснюватись при Володимирі Великому (980-1015). Він поклав край місцевим династіям «світлих князів», посадивши на їх місце своїх синів. Одночасно було завершено підкорення усіх східнослов’янських племен під владою Києва.

4. Розквіт Київської держави. Її соціально-економічний і політичний устрій Х-ХІІ ст.

Важливим етапом у соціально-економічному і політичному розвитку давньої Русі-України був період VIII-IХ ст., який характеризувався активним процесом феодалізації суспільства, формуванням відповідної соціальної структури, зміцненням державності. Старокиївська держава досягла значної могутності на середину IХ ст. – часи князювання Аскольда. Саме в цей період Русь здійснює ряд успішних походів на Візантію, Чорне море дістає назву «Руського». Надзвичайно важливе суспільно-культурне і політичне значення мала перша спроба хрещення Русі та утворення митрополії в Києві. Однак ці поступальні кроки були перервані проязичницькими елементами, спираючись на які у Києві утверджується нова династія Рюриковичів. В процесах внутрішньої політики Київської держави важливою видається діяльність Олега, Ігоря, Ольги, Святослава, спрямована на поширення влади київського князя на більшість східнослов’янських племен. Не припинялась при цьому зовнішньополітична діяльність Русі (походи Олега, Ігоря на Візантію, дипломатичні кроки Ольги та ін.). Найвищої військової могутності Русь досягла за часів Святослава, який одержав блискучі воєнні перемоги у Волзькій Болгарії, Хазарії, Болгарії (на Балканах), Візантії, печенізьких степах. Широка програма реформ, що мала зміцнити давньоруську державу почала здійснюватись при Володимирі Великому (980-1015). Він поклав край місцевим династіям «світлих князів», посадивши на їх місце своїх синів. Одночасно було завершено підкорення усіх східнослов’янських племен під владою Києва.

Прийняття християнства і його рол у культурному розвитку України.

Надзвичайно важливе суспільно-культурне і політичне значення мала перша спроба хрещення Русі та утворення митрополії в Києві. Однак ці поступальні кроки були перервані проязичницькими елементами. Релігійна реформа Володимира 988 р. остаточно утвердила християнство як державну релігію у Київській державі. Прийняття християнства було закономірним актом, підготовленим усім ходом історичного розвитку східного слов’янства, і відповідало об’єктивним суспільним потребам. Християнство сприяло посиленню авторитету великокняжої влади, тіснішому об’єднанню руських земель навколо Києва, зміцненню економічних і культурних зв’язків з європейським світом, загальнокультурному піднесенню.

6. Старокиївська держава і міжнародних контекст.

Свого найвищого розвитку Русь-Україна досягла за часів Ярослава Мудрого (1015-1054). Надзвичайно зріс її міжнародний авторитет Русі з Візантією, Німеччиною, Францією, Скандинавськими країнами, Польщею та Угорщиною, про що свідчили шлюбні зв’язки членів княжої родини з володарями багатьох держав Європи. Володарі багатьох європейських держав вважали за честь поріднитися з могутнім київським князем. Сам Ярослав був одружений з дочкою норвезького короля, його син Всеволод – з дочкою візантійського короля Костянтина Мономаха, польський король Казимир одружився із сестрою Ярослава, а свою сестру видав за його сина – Ізяслава.

7. Поглиблення процесів феодалізації українського суспільства. Розпад Старокиївської держави.

У Х ст. тривав процес феодалізації суспільних та економічних відносин Київської Русі. Основну масу її населення становили селяни-общинники, які називалися смердами. Основною формою феодальної експлуатації селянства була натуральна, або продуктова, рента. Поступово запроваджувалося кріпацтво. Холопи (раби) у господарстві феодала відігравали незначну роль. У процесі розвитку феодальних відносин на Русі холопи поступово зникли як соціальна верста. Основною галуззю господарства Київської Русі було орне землеробство. З розвитком феодального укладу, перетворенням його у пануючий спосіб виробництва, утвердженням феодальних класів виникає і феодальне право. Збірником, в якому знайшли відображення основні моменти карного права і судового процесу, стала «Руська правда» Ярослава Мудрого. Князювання Володимира і Ярослава утворило цілісну епоху в розвитку Русі, яка характеризувалась припиненням далеких і виснажливих походів і прагненням до внутрішньої консолідації Київської держави, яка стала однією з наймогутніших у тогочасній Європі. Однак після короткочасного піднесення України-Русі почався тривалий період феодальної роздробленості, який характеризувався загостренням політичних суперечностей, посиленням феодальних усобиць. Розчленування великих ранньофеодальних імперій на ряд королівств або князівств було неминучим етапом розвитку суспільства. В зв’язку з цим феодальну роздробленість не можна трактувати як регрес, рух назад. Київська держава забезпечила розвиток у своєму складі цілій низці земель-князівств, які зуміли протягом багатьох десятиріч відбивати натиск кочівників, вторгнення західних феодалів. Однак величезні обшири давньоруської держави були непотрібні для оптимального розвитку феодального господарства, суспільних інституцій, які не могли створити міцний фундамент для її тривалого існування. Основна частина панівних верств – місцеве боярство, дружина потребували державних структур у значно менших масштабах, тісніше пов’язаних з місцевими потребами, здатними оперативніше забезпечувати їм підтримку в утвердженні їх привілейованого становища. Київська держава у тому вигляді, в якому вона існувала за Володимира або Ярослава, вже не могла зберегтись і в результаті розпалась на півтора десятка самостійних князівств.

8. Піднесення Галицько-Волинського князівства і його роль в українській історії. Формування моноетнічної державності.

Наприкiнцi Х ст. посилився процес консолідації Галицької землі, де утвердилась династія Ростиславичів. Її найбільш визначними представниками були князі Володимир Володаревич (1124-1153) та Ярослав Осмомисл (1153-1187), які заклали підвалини політичної й економічної могутності галицької державності. Поряд із зміцненням особистої влади галицьких «самовладців» зростала політична опозиція боярства цієї землi, яке, посилюючись економічно, відігравало деструктивну роль у суспільно-політичному і державному житті. У 1198 р. перервалась династія Ростиславичів, і Галич перейшов до рук волинського князя Романа Мстиславича, який здійснив об’єднання Волині і Галичини в єдине Галицько-Волинське князівство. Сформувалися три центра консолідації, нових державних формувань, що спирались на моноетнічний грунт – український на півдні, білоруський на пiвнiчному заході та російський на північному сході. Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності. На відміну від поліетнічної старокиївської держави, відтепер вона розвивається  на єдиній українській основі. Романа стали називати «творцем першої національної української держави», що як окремий політичний організм проіснувала до кінця ХIV ст. Оволодівши Києвом, Роман об’єднав у єдиній державі майже всі етнічні українські землі. Його син Данило Романович наполегливо продовжує політику свого батька, долаючи відцентрові тенденції феодальної анархії, втручання Польщі, Угорщини, Німецького ордену в українські справи.

9. Татаро-монгольська навала і боротьба українського народу проти золотоординського ярма. Державотворча діяльність ДанилаГалицького.

Жорстокою руйнівною силою, що призвела до остаточного зруйнування старої Київської державності та встановлення тяжкого ярма над народами Сходу Європи, була татаро-монгольська навала. Однак вона не перервала боротьби за українську державність. Внаслідок неузгодженості дій руських князів і половецьких воєначальників у вири шильній битві на р. Калці (1223) їх армія зазнала поразки. Розгром на Калці значно послабив руські князівства, посіяв паніку та зневіру. Навесні 1239 р. онук Чингізхана Батий рушив на лівобережне Подніпров’я. У березні після короткочасної облоги був взятий Переяславль. Восени 1240 р. Батий підійшов до Києва. Обороною Києва керував хоробрий воєвод Дмитро. Татари піддали місто страшенному руйнуванню. Всесвітнє значення боротьби нашого народу з монголо-татарами в тому, що відчайдушний самозахист наших предків ослабив та затримав навалу монголо-татар у глиб Європи. Важливими етапами дальшого утвердження Київської держави були зайняття Данилом Романовичем Києва (1240) і проголошення його великим князем Русi-України. Данило Романович наполегливо продовжує політику свого батька, яка супроводжувалась поєднання всіх українських земель, долаючи відцентровi тенденції феодальної анархії, втручання Польщі, Угорщини, Німецького ордену в українські справи.

10. Українська державність ХІІІ - XIV ст. у європейському політичному просторі. Перехід українських земель під владу Литовськоїдержави.

Після смерті Галицько-Волинського князя Юрія II почалася 40-річна боротьба Литви з Польщею за оволодіння Галичиною та Волинню. У 1386 р. Галичина остаточно приєднується до складу Польського королівства, а більшість території Волині увійшла до складу Литовської держави. В результаті переможної битви на Синіх Водах з татарами (1362) великий князь литовський Ольгерд оволодів Київщиною, Переяславщиною і Поділлям, дещо згодом під владою Литви опинилась більша частина Чернігово-Сіверської землі. Слід звернути увагу на роль Кревської унії (1385), яка поклала початок соціально-культурному і політичному впливові Польщі на Литву. Великий литовський князь Ягайло зобов’язався зробити католицтво державною релігією у Литві, приєднати її до Польщі, а разом з нею й українські та білоруські землі. Однак завдяки енергійній діяльності Вітовта, підтриманого українськими і білоруськими феодалами, Велике князівство Литовське збереглося як незалежний державний організм і проіснувало до 1569 р Тривалий час Литовське князiвство було ареною жорстокої боротьби різних полiтичних груп.

11. Суспільно-політичні процеси в Україні у складі Великого князівства Литовського.

Необхідно мати на увазі, що соціально-політичний устрій українських і білоруських земель тривалий час зберігав в основному свiй попередній зміст. Князі з династії Гедиміновичiв лише змінили колишніх Рюриковичів й визнали верховну владу над собою великого князя литовського. Для українців литовське панування було набагато меншим злом, ніж тяжке золотоординське ярмо. До цього слід додати, що литовцi досить швидко потрапляли під вплив бiльш культурної Русі, яка сприяла розвитку і могутностi Литовського князівства. Однак великокнязівська влада, проводячи курс на створення централізованої держави, прагнула не допустити зміцнення нових місцевих династій на окремих українських землях і позбавити їх місцевої підтримки. Ці намагання викликали незадоволення українських феодалів, яке поглиблювалося також неухильним зростанням суспільних і політичних привілеїв католиків. Вiдвертий виступ української знаті за утвердження свого пріоритетного становища стався після смерті Вітовта (1430). У подальшій боротьбi українських феодалів проти литовського централiзму і переваги польських впливів помітну роль відiграли виступи князів Івана Гольшанського, Михайла Олельковича, Федора Більського (1480), а також повстання Михайла Глинського (1508). Однак повсталим не вдалося підняти широкі верстви населення, в тому числі більшiсть магнатів і православної шляхти, які в цілому інтегрувалися в політико-адмінiстративну систему Литовської держави, зміцнили в нiй свої позиції і не бажали реставрації удільно-князiвського ладу.

12. Магнати і шляхта, їх місце в державно-політичних структурах Литовської держави в контексті польсько-литовського суперництва.

В соціально-економічній сфері з’явились зміни: слід звернути увагу на розвиток феодального землеволодіння і посилення закріпачення селянства. Також слід звернути увагу на формування фільваркової системи шляхетського господарства, пов’язаної із посиленням товарно-грошових відносин. Найважливішим станом був шляхетський стан, найвпливовiше місце в якому посідали кiлька десятків магнатських родів – великих феодалів, що були нащадками Рюриковичів або Гедиміновичів. Серед них князі Острозькі, Сангушки, Збаразькі, Вишневецькі, Заславські, Чарторийські, Четвертинські, які займали високі посади у Литовській державі, проте опинилися поза її найбiльш впливовим органом – «пани-рада» в результаті посилення литовсько-католицької партії.

13. Українські міста і магдебурзьке право. Становище селянства (XIV-XVI ст.).

Із зростанням міст їх мешканці сформувалися в окремий стан - міщанство, яке домоглося введення Магдебурзького права (міського самоврядування). Його отримали Львiв (1356), Кам’янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Київ (1497) та ін. Посилення феодально-кріпосницького гніту, який переплітався з рiзними формами національних і релігiйних утисків, викликало опір укрaїнського населення. Поширеною формою селянсько-плебейського протесту проти феодальних порядків стали втечі на малозаселені окраїни Поділля й Київщини. Утверджуючись на нових місцях за допомогою плуга й шаблі, ці втікачі вважали себе вільними людьми і почали називатися козаками.

14. Релігійне життя в Україні у XIV-XVI ст. Реформація і контрреформація в Європі, їх відгомін в Україні.

В духовной культуре украинского народа XIV – XVI вв. ведущую роль продолжала играть православная церковь. В Великом княжестве Литовском отношения православной церкви и княжеской власти складывались не так, как в предыдущую эпоху. Тогда князь поддерживал православную церковь и духовенство. Опека над церковью была для них делом чести. Каждый князь по возможности строил храм. Таких князей было мало в Великом княжестве Литовском. После татаро-монгольского нашествия резиденция митрополитов киевских оставалась к разрушенном Киеве. Но фактически с конца XII в. Они перебрались сначала во Владимир-на-Клязьме, а со временем в Москву. Однако официально Киев продолжал оставаться центром митрополии. Фактическое переселение киевского митрополита поставило Галицко-Волынское княжество перед необходимостью создать свою митрополию. Так была создана Галицкая митрополия, которая в конце XIV в. ликвидировалась, и Киевская митрополия стала снова единой. Борьба Литовского и Русского княжества за господство в церковной сфере привела к расколу Киевской митрополии. Православная церковь в Украине продолжала оставаться под управлением Константинопольского патриарха. Особую активность на Украине проявляли монашеские ордена францисканцев и доминиканцев. Они вели широкую пропагандистскую, миссионерскую дея-сть в городах. По условиям Кревской унии  католическая церковь заняла господствующее положение в Литве. Таким образом православное духовенство подвергалось притеснениям – его заставляли платить налоги, запрещалось строительство новых церквей, ограничивались богослужения и т.п. национальное угнетение украинского народа усугублялось религиозным.

Реформация – социально-политическое движение против феодализма в Западной Европе в XVI в., принявшее форму религиозной борьбы против католической церкви и папской власти.

15. Культурно-національне піднесення наприкінці XVI - поч. XVII ст. Острозька академія. Заснування Києво-Могилянського колегіуму.

Незважаючи на несприятливі полiтичнi умови, тривав подальший розвиток української культури. Перiод ХV-ХVI ст. став добою посилення її зв’язків із Заходом. У цей час чимало українців навчалося в унiверситетах Італії, Францiї, Німеччини, Голландії, Чехії, Австрiї, Польщі, де вони переймалися новими, передовими на той час ідеями, насамперед гуманістичними, й переносили їх на рідний ґрунт. Незважаючи на наявність в українському середовищі досить значного прошарку високоосвічених людей, які сприяли формуванню нової української свiтської інтелігенції, давалися взнаки кризовий стан шкільної освіти в Україні, вiдсутність вищої школи. Ситуація змінилася наприкінці ХVI ст., коли розпочалось інтенсивне створення нових українських шкіл. Взірцем реформованого навчального закладу вищого ступеня стала Острозька школа, фундована князем К.Острозьким, яка перша піднесла систему освiти в Україні до рівня вищих католицьких шкіл у Речі Посполитiй. Провідне місце в її навчальній програмі займало вивчення слов’яно-руської, грецької і латинської мов, а також «семи вільних наук» – граматики, риторики, діалектики, геометрiї, арифметики, музики, астрономії. Активну участь у піднесеннi освiти і культури беруть І.Борецький, П.Беринда, З.Копистенський, Л.Зизаній, Т.Земка та ін. Найбільш яскравою постаттю серед них був київський митрополит П.Могила, визначний церковний і культурний діяч, учений, організатор вищої школи в Українi. Йому належить заслуга в об’єднанні київської братської школи з печерською монастирською школою і створенні колегіуму на зразок західноєвро-пейських шкіл, який був перетворений митрополитом на академiю. 3 її історією пов’язаний всебічний розвиток культури українського народу протягом ХVII-ХVIII ст., задоволення його освітніх і наукових потреб. Тут формувалася і розвивалася тогочасна лiтературна мова, був започаткований перший у нашій країні театр. Із стін Києво-Могилянської академії вийшло багато визначних державних, громадських, політичних і освітянських діячів, письменників, поетiв, художників і композиторiв, які відзначились у різних сферах суспільно-полiтичного і культурного життя України, зробили значний внесок у національно-визвольну боротьбу.

16. Виникнення козацтва. Запорізька Січ: соціальний устрій та господарство.

Посилення феодально-кріпосницького гніту, який переплітався з рiзними формами національних і релігiйних утисків, викликало опір укрaїнського населення. Поширеною формою селянсько-плебейського протесту проти феодальних порядків стали втечі на малозаселені окраїни Поділля й Київщини. Утверджуючись на нових місцях за допомогою плуга й шаблі, ці втікачі вважали себе вільними людьми і почали називатися козаками, що означало тюркською мовою - вільна людина. Поява козаків у родючих південних степах супроводжувалась їх інтенсивною господарською діяльністю, що сприяла розвитку насамперед землеробства, а також скотарства, утворенням козацьких слобід і хуторів. Козацька колонізація спричинила освоєння величезних південних просторів, що стало одним з важливих джерел могутності польської держави в майбутньому. Козаки зуміли витворити оригiнальну соцiальну організацію, яка всім своїм змістом була спрямована проти феодальних порядків. Усі без винятку члени козацької громади, яка була одночасно організацією військовою і самоврядною, мали рівні права на користування землею, участь у козацькій раді, виборах старшини тощо. Козацтво переконливо демонструвало українському селянству можливість організації соціального та економічного життя без феодала і тим самим здійснювало сильний революціонізуючий вплив на покріпачене селянство. Це зробило козацтво детонатором глибоких соцiальних рухів проти феодальної системи, що розхитували весь державний організм феодальної Польщі.

17. Люблінська унія. Її соціально-економічні і політичні наслідки. Формування легальної української опозиції в Речі Посполитій (княжа аристократія, православна шляхта, братства).

Лівонська війна вимагала величезних витрат на воєнні потреби, надзвичайного напруження всіх сил Литовської держави. Допомогу їй могла надати Польща, яка головною умовою поставила об’єднання в один державний організм обох країн. Побоюючись втратити своє панівне становище, литовські та українські магнати виступили проти остаточного злиття з Польщею. Натомість українська і білоруська шляхта, що прагнула розширення своїх станових привілеїв за польським зразком та обмеження влади магнатерії, підтримала ідею об’єднання. Після гострої політичної боротьби завершив свою роботу Люблінський сейм (серпень 1569 р.), який об’єднав Литву і Польщу в одну державу – Річ Посполиту з одним спільним сеймом, сенатом і королем. Литва зберігала деякi елементи автономiї лише в межах своєї етнічної територiї й частково Білорусiї. Пiд владою Польщі опинилися майже всi українські землi, які поділялися на воєводства: Руське (Галичина), Белзьке, Пiдляське, Волинське, Подiльське, Брацлавське, Київське, Берестейське, пiзнiше – Чернігівське. Шляхта українська, литовська і польська зрівнювалася в правах і отримувала право володіння маєтками у межах усієї держави. Це означало посилення польської експансії, що супроводжувалася зростанням соцiального гноблення. Вже в першій половині ХVI ст. розвиток фільваркової системи, посилений вивіз хліба на ринок, зменшення селянської oранки і збільшення панщини зумовили серйозні зрушення в соціальному житті. Люблiнська унія посилила намагання української й литовської, а відтепер і польської шляхт та магнатерiї максимально використати свої привiлеї, щоб закрiпачити селянина. Величезні земельнi простори Брацлавщини, Київщини, Лівобережжя опинилися в руках українських, переважно волинських, а також польських магнатів, які створювали тут свої латифундії і намагались утвердити кріпосницькі порядки. Утвердження Польщі на українських землях супроводжувалося намаганням польської шляхти і магнатерії денаціоналiзувати український народ, змусити його зректися своєї мови і культури. Особлива роль в експансії католицизму в Україні належала єзуїтам, якi стали головним фактором утвердження католицької реакцiї в Речі Посполитій. Наступ католицизму, обмеження в правах православних, лiквідацiя традиційних соцiальних інститутiв призвели до деградації значної частини тогочасного української елiти. Почалася денаціоналізація давніх українських аристократичних родів. Дедалі бiльшу активнiсть у спротивi нацiонально-релігійному гнобленню відiграють братства, які виникли як станові організації українського мiщанства. Активну дiяльність на захист православ’я розгорнули й ті нечисленні представники української знатi, які ще залишалися вірними своєму народу.

18. Зростання воєнно-політичної ролі козацтва. Козацтво у боротьбі з турецько-татарською агресією. Гетьман Павло Сагайдачний.

Найголовнішим фактором визвольної боротьби українського народу було нестримне зростання козацтва і його вирішальна участь в органiзації збройної боротьби проти польського режиму в Україні. На військову організацiю козацтва вплинула та обставина, що воно опинилось фактично наодинці з турецько-татарськими завойовниками, які здійснювали безперервні набіги на Україну. Надзвичайно важливе значення у боротьбі українського народу за свою державнiсть мало утворення Запорозької Січі. Саме тут були започаткованi зародки того державного органiзму, який знайшов свій дальший розвиток у період Хмельниччини. Козацтво найповніше відбивало прагнення українського народу до свободи, незалежного державного життя і було виразником його загальнонаціональних інтересів. Особливою силою характеризувалось селянсько-козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського. Він, зазнавши кривди від білоцерківського старости князя Януша Острозького, у кінці грудня 1591 р.  на чолі козацького загону здійснив напад на Білу Церкву, розоривши майно Острозького. Таким чином по всій території України прокотилися антишляхетські заворушення. Поява загонів Наливайка та Лободи на території України щоразу викликала нову хвилю антифеодального руху. Треба звернути особливу увагу на діяльність гетьмана Петра Сагайдачного, який був найвидатнішим полiтичним діячем у середовищi козацтва напередодні Хмельниччини. Йому належить величезна заслуга в розбудові козацтва, органiзації відсiчi турецько-татарській експансії. У 1620 р. Сагайдачний з усім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства, пiдтримавши тим самим загальнонаціональний рух за зміцнення позицій української культури в Речі Посполитій. Зусиллями козацького гетьмана у тому ж році було відновлено православну митрополію в Україні. В результаті козацтво в очах усього українського суспільства стає тiєю політичною і військовою силою, яка мала відіграти вирішальну роль у національно-визвольній боротьбі українського народу.

19. Козацько-селянські повстання у першій половині XVII ст.

Особливою силою характеризувалось селянсько-козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського. Він, зазнавши кривди від білоцерківського старости князя Януша Острозького, у кінці грудня 1591 р. на чолі козацького загону здійснив напад на Білу Церкву, розоривши майно Острозького. Таким чином по всій території України прокотилися антишляхетські заворушення. Поява загонів Наливайка та Лободи на території України щоразу викликала нову хвилю антифеодального руху. Козацько-селянські загони руйнували шляхетські маєтки, обкладали панів контрибуцією. Відбувалось масове покозачення селянства. На початку 1596 р., коли повстання поширилося по Брацлавщині, Волині, Київщини і Білорусії, польський уряд був змушений вжити серйозних заходів до його придушення. Командуючим польської армії був гетьман Станіслав Жолкевський. Йому не влавалось перешкодити об’єднанню повстанців – вони спільним зусиллями завдавали поразки. Але після розгрому Солоницького табору почалися жорстокі репресії проти козаків.

20. Передумови національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького. Події 1648-1657 рр. в контексті англійської та голландської революції.

Причиною національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького було нестримне погіршення становища усiх верств тогочасного суспільства і насамперед селянства, яке потерпало від розширення кріпацтва і панщини, намагання польської магнатерії і шляхти полонізувати українське населення, насаджувати унію і католицтво. Суттєво погіршилося становище козацтва як запорізького, так і реєстрового, котрому загрожувала ліквідація як окремого стану в цілому. Особливо слід наголосити, що посилення кріпосницького і національного гніту в Україні супроводжувалося небаченими в інших країнах Європи масштабами зростання феодальної анархії, шляхетської сваволі. Ось чому визволення України від іноземного ярма ставало історичною необхідністю. Національно-визвольну війну, яка почалась у 1648 р., очолив Богдани Хмельницький. Битва біля Жовтих Вод – 6 травня 1648 р. (у хлді цієї битви на сторону повсталих перейшли реєстрові козаки, що знаходились у складі королівської армії). Блискуча перемога під Жовтими Водами відіграла величезну роль у розгортання визвольної війни. 15 травня 1648 р. – битва під Корсунем (польське військо увійшло в Горіхову Діброву, потрапило в засідку). Битва теж завершилась повною поразкою коронного війська. Вересень 1648 р. – битва під Пилявцями. Ця битва мала велике військове та політичне значення. На Волині та на частині Поділля була ліквідована влада польських панів. Для козацького війська був відкритий шлях на Захід. 26 вересня – битви за Львів. Козаки вирушили на Львів, куди тікала шляхта із зайнятих козаками районів. Головною цитаделлю був Високий замок. Облога Львова тривала до середини жовтня 1648 р. улітку 1649 р. – битва під Збаражем (повсталі оточили польську армію, їй на допомогу була відправлена армія на чолі з польським королем. Вона потрапила в оточення під Зборовом, після чого був підписаний мирний договір). Зборівський мирний договір – 8 серпня 1649 р. червень 1651 р. – битва під Берестечком (повстали програли, потрапили в оточення. Через зраду союзників – армія крам. Хана, що захопив Хмельницького + Польща нав’язала невигідний Білоцерківський договір (28 вересня 1651 р.)). Травень 1652 р. – битва під Батогом (закінчився повною перемогою Хмельницького, у результаті майже вся територія України була звільнена від поляків + Білоцерківський договір утратив силу). Грудень 1653 р. – битва під  Жванцем (повсталі не змогли отримати перемогу, армія Хмельницького повернулася на Подніпрянщину).

21. Утворення і розвиток української козацької держави (1648-1657).

З початком визвольної війни почала формуватись українська національна державність. Її основні форми поступово склалися на Запорозькій Січі, свого дальшого розвитку набули при гетьмані П.Сагайдачному. За часів його гетьманування устрій Запоріжжя був частково поширений на «волость», або в «городи», де розміщалися козацькі полки. Тут козацькiй старшині фактично пiдлягало й не козацьке населення, яке не бажало коритися польській адмiністрації. У ходi боротьби з Польщею козацький державний апарат поширився на звiльнену територiю України і став основою державного будівництва. Формально найвищим органом була загальна рада усього війська, яка мала розв’язувати найважливiші вiйськовi й політичні питання. Однак скликалася вона дедалі рідше і її функції поступово почала виконувати рада старшин, яка прагнула впливати на вирішення основних внутрішніх, військових і зовнiшньо-політичних справ. Фактично вся вища адмiнiстративно-політична, військова і судова влада належала гетьману, яка на час воєнних дій була необмеженою. Усі тогочасні джерела свідчили про надзвичайно високий авторитет Б.Хмельницького в різних верствах населення. Гетьману допомагала керувати усіма справами генеральна старшина, яка, крiм вирішення військових завдань, виконувала функції центрального апарату управлiння. Під час визвольної війни до її складу входили писар, обозний, два осавули, два судді; згодом вона поповнилась урядами хорунжого, бунчужного та підскарбія. Державний апарат на місцях уявляв собою своєрiдне переплетення військових та адміністративно-полiтичних функцій. Вся звільнена територiя України поділялася на полки (у 1648 р. - 40 полкiв), сотні, які були адмiністративно-територiальними одиницями з відповідним апаратом управління й одночасно – основними військовими підрозділами козацької армії. У містах і містечках діяли органи місцевого самоврядування, які фактично теж підпорядковувалися козацькій адміністрації. Межі нової держави (її офіційна назва - Військо Запорозьке) в основному визначались землями трьох воєводств – Київського, Чернігівського і Брацлавського. Столицею стало давнє козацьке місто Чигирин, що підкреслювало визначальне місце в державі козацького стану.

22.  Переяславська рада та її наслідки.

На кінець 1653 р. ставало ясно, що звільнитися остаточно від польсько-шляхетського ярма лише своїми силами Україна не взмозі. Молода українська козацька держава, яка мала трохи більше мільйона мешканців, не могла завдати вирішального удару Польщі з її шестимільйонним населенням і далеко не вичерпаним воєнним потенціалом Невизначеності ситуації сприяла підступна тактика союзника України кримського хана, який не був зацікавлений у її зміцненні і кожного разу фактично зводив нанівець її воєнні перемоги. Вихiд із становища полягав в одержанні Україною надійної мілітарної допомоги, яка могла б забезпечити Українi перелом у воєнних діях і остаточний розрив з Польщею. Такою силою, на думку Хмельницького, мала бути Московська держава. Після ради всiх станів у Переяславi 8 січня 1654 р., а також двотижневих переговорiв козацьких представників у Москві з російським урядом були прийняті т.зв. «Статтi Богдана Хмельницького» (21 березня 1654 р.), а також були видані царськi грамоти з привілеями Війську Запорізькому, українській шляхті та духовенству. Ці документи мали регулювати взаємовідносини України з Російською державою. За козацтвом зберігалося право виборів гетьмана з подальшим затвердженням царем. Гетьман мав право зносин з іноземними урядами (польським королем і турецьким султаном за згодою царя). Податки мали збиратися місцевими урядовцями і передаватися царським властям. З цих коштів мали виплачуватися суми на старшинські посади, артилерію тощо. Мiста значно мірою зберігали самоврядування. У Києві мав бути російський воєвода, якому належали в основному представницькі функції. Весною цар мав розпочати воєнні дії проти Польщі. Таким чином, Україна як державний організм зберігала право вільних виборів голови держави (гетьмана), свою адміністрацію, армію, фінанси, дипломатiю, права і привiлеї окремих станів. Це були надзвичайно важливі на той час здобутки всього українського народу. Україна вступала у договірні стосунки з Москвою як вільна і незалежна сторона. Величезна частина українського селянства, а також міщанства продовжувала вважати себе козаками, тобто вiльними від феодальної залежності. Царський уряд був змушений рахуватися з реальним існуванням української державності та тими соціальними зрушеннями, що сталися в Україні в зв’язку з масовим покозаченням селянства.

23. Україна в останні роки гетьманування Б.Хмельницького (1654-1657).

В результаті успішної збройної боротьби українського народу проти Польщі гетьманська столиця Чигирин стала мiсцем, де схрещувалися політичні інтереси багатьох європейських та азіатських країн До встановлення дипломатичних відносин з Україною прагнули Семиградське князівство, Валахія і Молдавія, Швеція і Венеціанська республiка. Постійні дипломатичні зносини мала гетьманська адміністрація з Туреччиною, Кримом, Росією. Неоднозначно складалися відносини козацької адміністрації з російським урядом після укладення Переяславської угоди. Москва розглядала її насамперед як засіб до включення пiд свою зверхнiсть усіх земель, що входили колись до складу давньоруської держави, Хмельницький прагнув використати мілітарну допомогу російської держави для остаточного розгрому Польщi й утвердження державної незалежності України. Ось чому на першому етапі стосунків козацький гетьман мало зважав на детальне юридичне оформлення взаємовідносин між обома державами, зосередивши фактично всю повноту влади в своїх руках. Однак певна невизначенiсть у міждержавних стосунках призвела до погіршення відносин між гетьманською адмінiстрацією і російським урядом у ході окупації Бiлорусії. Козацькі війська, які зайняли значну її частину на півдні в перші місяці війни, просувалися все далі на півнiч, підпорядковуючи білоруські землi безпосередньо Війську Запорозькому. Відносини між Чигирином і Москвою ще більше загострилися у 1655 р., коли Росiя вступила у війну з Швецією і розпочала переговори з Польщею. Козацькі посли навіть не були допущені на переговори між Росією і Польщею у Вільно, де у жовтні 1656 р. було укладене перемир’я між обома державами. Ігнорування Москвою українських інтересів викликало обурення гетьмана і козацько-старшинських кіл. Після інтенсивної діяльності козацької дипломатії склалася нова коаліція держав, до якої увiйшли Швеція, Бранденбург, Україна, Литва, Семиградське і Молдавське князівства. На підставі цілого ряду окремих міждержавних угод і договорів Польща мала бути розділена між союзниками так, «будто Коруна Польська и не бывала», як писав у донесенні царю російський посол в Україні боярин Бутурлін. Військо Запорозьке мало одержати всі західноукраїнські землi. Розпочалися відповіднi воєнні акції. На допомогу Юрію Ракочі, який відкрив компанiю в Польщі, був відправлений козацький 15-тисячний корпус на чолі з київським полковником А.Ждановичем. Пройшовши через усю Галичину до Перемишля, Жданович об’єднався з Ракочі. Союзники взяли Краків, увійшли в глибину Польщі, дійшли до Варшави і разом із шведами зайняли польську столицю. Це було яскравим свідченням самостійної зовнішньої політики України, її фактичної протидії міжнародним інтересам Москви.

24. Історична роль Б.Хмельницького. Його оцінка в історичній літературі.

Хмельницький активно використав ослаблення Польщі для посилення своїх позицiй на Поділлi, Волинi та в Галичині. Почалися контакти з місцевою українською шляхтою, яка переживала драматичну ситуацію відчуження від обох полiтичних систем, що склалася в ході війни. Зацікавленість у гетьманському протектораті виявляють волинський магнат князь Степан-Святополк Четвертинський, опікун Києво-Могилянського колегiуму, один з останніх представників старої української аристократії. Хмельницький максимально намагався поширити її межі на захід і північ, повернути давні пiвнiчно-західні українські землi до їх історичного центру, забезпечити комунікації з своїми новими союзниками. Без сумнiву останні державно-творчі акти Хмельницького могли зміцнити внутрішне становище української держави, сконсолідувати навколо особи гетьмана усі стани тогочасного суспільства, які діяли розрiзнено, ставлячи часом понад усе корпоративнi інтереси. Ще за життя Хмельницькому протидiяла в цьому група старшин на чолi з Виговським, яка боялася сильної гетьманської влади. Смерть Хмельницького перервала консолідаційний процес і не дала зміцніти українській державності, здобутки якої були втраченi його наступниками на гетьманстві. Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького спричинила докорінні зміни в житті українського народу. Десятиріччя наполегливої боротьби увінчалося ліквідацією польсько-шляхетського ярма і відновленням української державності. Її головним творцем став гетьман Богдан Хмельницький.

25. Гетьманування Івана Виговського. Гадяцька унія. Битва під Конотопом.

У жовтні 1657 р. на козацькiй раді було ухвалено передати гетьманську булаву Івану Виговському. Спочатку новий гетьман проводжував політику Хмельницького. У ході Корсунської ради було оформлено шведсько-український союз, який забезпечував приєднання західноукраїнських земель до козацької держави. Змiцнення української шляхти, її вплив на політику держави, тяжіння до великих землеволодінь призвели до загострення соціальних конфліктів. Цим політичним силам протидіяла група козацької старшини на чолі з полтавським полковником М.Пушкарем, запорiзьким кошовим Л.Барабашем, які спирались на незадоволені козацькі низи і найбідніші або декласовані верстви тогочасного українського села (т.зв. дейнеки, або «люди ніякі», «денеякі») . Цаpський уряд, удаючи з себе арбітра між обома сторонами, фактично підтримав опозиційний рух проти Виговського, сподiваючись змусити його дати згоду на введення росiйських гарнiзонів у Чернiгiв, Ніжин, Переяслав тощо, евакуацію козацьких частин з Південної Білорусії і припинення зносин зi Швецією. Загострення суперечностей з Москвою штовхали Виговського та його оточення на тісніші контакти з Польщею. У травнi 1658 р. він розгромив війська Пушкаря і Барабаша під Полтавою. Царські війська, які сподівалися зайняти ряд українських міст, відступили за московський кордон. Розрив з Москвою ставав неминучим для гетьманського уряду. 16 вересня 1658 р. у Гадячі було укладено угоду України з Польщею і Литвою, яка дістала назву Гадяцької унії. Згiдно з нею Рiч Посполита мала бути перетворена на федерацію трьох незалежних республік, об’єднаних лише спільно обраним королем. Україна в межах Київського, Чернігiвського і Брацлавського воєводств ставала самостійною державою під назвою Князівства Руського. Найвища законодавча влада в ньому мала належати депутатам вiд усіх земель України. Виконавча влада зосереджувалась у руках виборного гетьмана, якого затверджував король. Велике князівство Руське одержувало свiй судовий трибунал, свої фінанси, монету. Кількість козацької армії мала становити 30 тис., до неї долучалось 10 тис. регулярного найманого війська. Мала бути скасована унія в усіх трьох державах, православна церква зрівнянa у правах з римо-католицькою, а у спільному сенаті діставали місця православні митрополит і єпископ. Одним з пунктів угоди було заснування в Україні двох університетів, колегіумів, гімназій та інших шкіл. Вводилась свобода друку і слова навіть у справах релігiйних. Важливо зрозумiти, що Гадяцька угода була одним з найважливіших здобутків української суспiльно-політичної думки доби феодалiзму, свідченням її органічного зв’язку з європейською культурою. Політика виговського означала війну з Росією. Весною 1659 р. стотисячна російська армія вирушила на Україну. Під Конотопом (29.VI.1659) вона була повністю розгромлена українським військом. Однак використати блискучий успiх Виговський не змiг. Проти нього утворилася сильна промосковська партія, яка добилася усунення його від влади і проголошення гетьманом Юрія Хмельницького (1659-1663).

26. Юрій Хмельницький. Чуднівська кампанія. Тетеря і Брюховецький.

Проти Виговського утворилася сильна промосковська партія, яка добилася усунення його від влади і проголошення гетьманом Юрія Хмельницького (1659-1663). Нав’язані йому силою нові «Переяславські Статті» суттєво урізали автономiю козацької держави. Генеральним писарем став прихильник тісного зв’язку з Польщею Павло Тетеря. Усе суспільство з гіркотою відчуло, що багаторічна кривава боротьба вела в перспективі до утвердження самодержавного централізму, ліквідації соціальних і політичних здобуткiв періоду Хмельниччини. В середовищі козацтва посилився розбрід, виникло кілька угруповань з різними політичними орієнтаціями. В такій ситуації почалися воєнні дії мiж Польщею і Росією, що фактично стали боротьбою двох держав за утвердження свого панування в Україні. Після жорстоких боїв і нової поразки російської армії під Чудновим козацька Україна поділилась фактично на дві частини: Правобережну і Лівобережну, кожна з яких мала свого власного гетьмана. На Лівобережжі посилились класові суперечності між заможними козаками і «козацькою черню», на чому спритно грали авантюристи. Такою постаттю був Іван Брюховецький. Він боровся за гетьманську булаву. У червні 1663 р. на Чорній раді у Ніжині Брюховецький від імені царя був затверджений гетьманом. Таким чином, Російське самодержавство, здавалось, одержало міцну підпору на Лівобережжі. На Правобережжі становище було нестабільним. Юрій Хмельницький, здійснюючи рейди на лівий берег Дніпра, кожного разу зазнавав поразки. Причому окремі полки відмовляли йому в покорі, і зрештою він опинився майже без війська. У такій ситуації Ю. Хмельницький у січні 1663 р. зрікся гетьманства. Гетьманом на раді в Чигирині було обрано Павла Тетерю. Виборами Брюховецького і Тетері завершився розкол України. Цей складний період української історії називають періодом руїн.

27. Андрусівське перемир’я 1667 р. Поділ Української Козацької держави. Державотворча діяльність Петра Дорошенка.

 Усе суспільство з гіркотою відчуло, що багаторічна кривава боротьба вела в перспективі до утвердження самодержавного централізму, ліквідації соціальних і політичних здобуткiв періоду Хмельниччини. В середовищі козацтва посилився розбрід, виникло кілька угруповань з різними політичними орієнтаціями. В такій ситуації почалися воєнні дії мiж Польщею і Росією, що фактично стали боротьбою двох держав за утвердження свого панування в Україні. Після жорстоких боїв і нової поразки російської армії під Чудновим козацька Україна подiлилась фактично на дві частини: Правобережну і Лівобережну, кожна з яких мала свого власного гетьмана (Лівобережжя – Брюховецький, Правобережжя - Тетеря). Цей поділ був закріплений Андрусівським перемир’ям (1667) мiж Польщею і Росією, яке викликало загальне обурення в Україні. Саме в цей надзвичайно складний період української історії, справедливо названий періодом руїни, на арені суспільно-політичного життя з’являється постать правобережного гетьмана Петра Дорошенка (1665-1676), визначного державного діяча. Він ще раз спробував з’єднати розірване тіло України в єдину державу і продовжити справу, за яку боровся Б.Хмельницький. У своїх зносинах з царем Дорошенко висував пропозицію утвердження царського протекторату над усією Україною, яка мала поширити свої державні кордони аж до Перемишля і Ярослава, включаючи Львів, Галич, Володимир. Однак царський уряд побоювався об’єднаної міцної козацької держави на чолі з таким здібним політиком і віддав перевагу існуючій ситуації. Тим часом на Лівоборежній Україні зростало незадоволення російським пануванням. Лівобережний гетьман І.Брюховецький, який ревно служив Москві, сподіваючись утримати свою владу, вирішив очолити антиросiйський рух. Невдовзі почалося повстання, яке супроводжувалось розгромом російських залог на Лівобережжі. На початку літа 1668 р. Дорошенко вирушив на Лівобережжя і через якийсь час був проголошений гетьманом України обох бокiв Дніпра. Знову Україна відновила свою цілісність і державність. Проте ненадовго... І Росія і Польща, занепокоєні зміцненням козацької державності, консолідацією конструктивних сил українського суспільства, активно підтримували авантюристичних суперників Дорошенка. В результаті гетьман втратив свої позиції на Лівобережжі та був змушений вести тривалу боротьбу з претендентами на гетьманську булаву на Правобережній Україні. Усе це спонукало Дорошенка до більш тісних відносин з Туреччиною і сподівань з її допомогою відродити державну незалежнiсть України. На початку 70-х років Дорошенко на боці Туреччини проводить воєнні дії з Польщею на території Поділля. Союз з турками не сприяв популярності гетьмана. Турецькі війська, які опинилися на Правобережжі з метою підтримки Дорошенка, довели край до повної руїни. У вересні 1676 р. покинутий усіма своїми прихильниками, популярний раніше гетьман був змушений зректися влади на користь І.Самойловича, гетьмана Лiвобережної України. Так невдало завершилась ще одна спроба відродити українську державність.  

28. Соціально-економічний розвиток України у другій половині XVII ст.

У другій половині XVII ст. масового хар-ру набула народна колонізація в Лівобережній Україні. Її південні регіони заселили переселенці з Правобережжя. Ріст населення Лівобережної України сприяв розвитку сільського господарства, зокрема землеробства і скотарства. Визвольна війна 1648 – 1654 рр. дала поштовх розвитку ряду галузей промислового виробництва. Українські рудні були невеликими підприємствами, які так і не стали великими мануфактурами. Істотно зросло селітроваріння Значного поширення набули гути, які виробляли скло, скляні вироби. Найбільш поширеною галуззю стало винокуріння. Дальшого розвитку набуло млинарство, солеваріння, виробництво сукна, паперу та інші галуз. Більш спокійна обстановка на Лівобережжі у другій половині XVII ст. сприяла розвитку міського життя. Розвиток міст сприяв торговельних зв’язків України. В останні десятиріччя XVII ст. відновлюються її безпосередні економічні контакти з рядом європейськиї країн, що були порушені в ході воєнних дій.  Зовсім по-іншому розвивалась Правобережна Україна Південна Київщина, Брацлавщина, Поділля та Південна Волинь зазнали значних людських втрат. Занепала економіка, однак господарська дія-сть на Правобережжі ніколи не припинялась. Через якийсь час населення почало повертатись з Лівобережжя на прибережні землі.

29. Розчленування України московською державою, Польщею, Туреччиною та її наслідки.

Усе суспільство з гіркотою відчуло, що багаторічна кривава боротьба вела в перспективі до утвердження самодержавного централізму, ліквідації соціальних і політичних здобуткiв періоду Хмельниччини. В середовищі козацтва посилився розбрід, виникло кілька угруповань з різними політичними орієнтаціями. В такій ситуації почалися воєнні дії мiж Польщею і Росією, що фактично стали боротьбою двох держав за утвердження свого панування в Україні. Після жорстоких боїв і нової поразки російської армії під Чудновим козацька Україна поділилась фактично на дві частини: Правобережну і Лівобережну, кожна з яких мала свого власного гетьмана. На Лівобережжі посилились класові суперечності між заможними козаками і «козацькою черню», на чому спритно грали авантюристи. Такою постаттю був Іван Брюховецький. Він боровся за гетьманську булаву. У червні 1663 р. на Чорній раді у Ніжині Брюховецький від імені царя був затверджений гетьманом. Таким чином, Російське самодержавство, здавалось, одержало міцну підпору на Лівобережжі. На Правобережжі становище було нестабільним. Юрій Хмельницький, здійснюючи рейди на лівий берег Дніпра, кожного разу зазнавав поразки. Причому окремі полки відмовляли йому в покорі, і зрештою він опинився майже без війська. У такій ситуації Ю. Хмельницький у січні 1663 р. зрікся гетьманства. Гетьманом на раді в Чигирині було обрано Павла Тетерю. Виборами Брюховецького і Тетері завершився розкол України. Саме в цей надзвичайно складний період української історії, справедливо названий періодом руїни, на арені суспільно-політичного життя з’являється постать правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Він ще раз спробував з’єднати розірване тіло України в єдину державу і продовжити справу, за яку боровся Б.Хмельницький. На початку літа 1668 р. Дорошенко вирушив на Лівобережжя і через якийсь час був проголошений гетьманом України обох бокiв Дніпра. Знову Україна відновила свою цілісність і державність. Проте ненадовго... І Росія і Польща, занепокоєні зміцненням козацької державності, консолідацією конструктивних сил українського суспільства, активно підтримували авантюристичних суперників Дорошенка. В результаті гетьман втратив свої позиції на Лівобережжі та був змушений вести тривалу боротьбу з претендентами на гетьманську булаву на Правобережній Україні. Усе це спонукало Дорошенка до більш тісних відносин з Туреччиною і сподівань з її допомогою відродити державну незалежнiсть України. На початку 70-х років Дорошенко на боці Туреччини проводить воєнні дії з Польщею на території Поділля. Союз з турками не сприяв популярності гетьмана. Турецькі війська, які опинилися на Правобережжі з метою підтримки Дорошенка, довели край до повної руїни.

30. Політичні портрети гетьмана І.Мазепи та П.Орлика.

Липня 1687 р. над річкою Коломаком відбулася рада, на якій гетьманом було обрано генерального осавула Івана Мазепу (1687 – 1709). Іван Мазепа народився у 1632 р. в родовому маєтку Мазепинцях. Відбувши навчання у Києво-Могилянському колегіумі, Мазепа опинився при дворі Яна-Казимира, який звернув на нього увагу й вислав за рубіж для вдосконалення воєнних знань. Мазепа пробув за кордоном три роки, де вивчав не тільки воєнну справу, а й мови. Далі він вступив на службу до гетьмана Дорошенка, який імпонував Мазепі своїм глибоким патріотизмом. Згодом Мазепа стає генеральним осавулом в уряді гетьмана Самойловича й набуває широкої популярності в козацько-старшинському середовищі. Соцiальна полiтика Мазепи свідчила про перемогу старшинської олігархії і здачу перед нею позицій гетьманської влади, яка в усьому солідаризувалася з новою українською аристократією. Під час свого перебування у Москвi він зажадав від царя дозволу на здійснення запису козаків з тим, щоб відділити козацький стан від «посполитих» і не допускати переходу селян у козацтво. В 1701 р. гетьманським універсалом офiційно була пiдтверджено панщинні обов’язки у два дні на тиждень. Однак ця регламентація не стала перешкодою дальшому зростанню класових суперечностей. Необхідно усвiдомити, що незважаючи на певні успiхи у поширенні впливів Мазепи на Правобережжі – підтримка С.Палія у відродженні козацтва і колонізації краю - наміри українських політиків зберегти Гетьманщину як самостійний політичний організм знаходились у гострій суперечності з самодержавно-централістичною, бюрократичною системою, що почала формуватися Петром Першим. Необхідно усвiдомити, що незважаючи на певні успiхи у поширенні впливів Мазепи на Правобережжі – підтримка С.Палія у відродженні козацтва і колонізації краю - наміри українських політиків зберегти Гетьманщину як самостійний політичний організм знаходились у гострій суперечності з самодержавно-централістичною, бюрократичною системою, що почала формуватися Петром Першим. 5 травня 1710 р. козацька рада у Бендерах обрала гетьманом колишнього генерального писаря Пилипа Орлика. Він очолив першу українську політичну еміграцію, яка тривалий час намагалась протидіяти деспотизму російського самодержавства. Уклавши на весні 1711 р. договори з Швецією і Туреччиною, Орлик із своєю армією та допоміжними татарськими силами вирушив на Правобережну Україну. Кримський союзник виявився фатальним для Орлика татари почали жорстоко спустошувати Правобережжя, забирати в полон населення це призвело до остаточної втрати Орликом підтримки широких верст народу і краху надій утвердитись в Україні. В еміграції П. Орлик активно доводив необхідність створення загальноєвропейської коаліції проти Росії з метою визволення України.

31. Соціально-економічний і політичний розвиток Гетьманщини у І пол. XVIII ст.

Кінець XVII - початок XVIII ст.. характеризувався загостренням соціальних суперечностей в Україні. Невдоволення селянства і рядового козацтва політикою старшини неодноразово виливалися у відверті повстання. Досвід багаторічної боротьби виробив у козацько-старшинських колах переконання, що лише політична автономія у складі Російської держави створює реальний грунт для подальшого розвитку України й забезпечення її життєвих інтересів. Розглядаючи соціально-економічне становище Гетьманщини, слід звернути увагу на певне піднесення її суспільного і культурного розвитку, господарського життя за часів гетьманування Данила Апостола. Однак це викликало занепокоєння російського царизму, який побоювався втратити свої позиції в Україні. Пiсля смертi гетьмана управління Україною було передано т.зв. Правлінню гетьманського уряду (1734-1750) на чолі з кн.Шаховським, яке згiдно з вказівками Петербурга вело лінію на дискредитацію автономного устрою місцевих урядових установ і призвичаєння українського населення до «великороссийского правления». Царизм безоглядно розпоряджався людськими і матеріальними ресурсами України в імперських інтересах.

32. Розквіт української культури у другій половині ХVІІ ст.

З існуванням Києво-Могилянської академії пов'язаний всебічний розвиток культури українського народу протягом  XVII – XVIII ст. У другій половині XVII ст. друкарство в Україні набуло найширшого розмаху порівняно з іншими країнами Східної Європи. Було видруковано «Граматику» Смотрицького, яка мала величезний вплив на писемність. Важливою рисою українського культурного процесу другій половині XVII ст. було утвердження й розвиток стилю бароко. Українське бароко стало синтезом традиційних, власних художніх надбань та всеєвропейських естетичних проявів цього стилю. Центром культурного життя продовжувала залишатись Києво-Могилянська академія. Український живопис ХVII ст. утвердився як певний синтез традиційного бачення й нового світовідчуття, позначеного впливом ренесансного гуманізму.

33. Діяльність Києво-Могилянської Академії. Меценатство гетьманів і козацької старшини (кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст.)

Активну участь у піднесеннi освiти і культури беруть І.Борецький, П.Беринда, З.Копистенський, Л.Зизаній, Т.Земка та ін. Найбільш яскравою постаттю серед них був київський митрополит П.Могила, визначний церковний і культурний діяч, учений, організатор вищої школи в Українi. Йому належить заслуга в об’єднанні київської братської школи з печерською монастирською школою і створенні колегіуму на зразок західноєвро-європейських шкіл, який був перетворений митрополитом на академiю. 3 її історією пов’язаний всебічний розвиток культури українського народу протягом ХVII-ХVIII ст., задоволення його освітніх і наукових потреб. Тут формувалася і розвивалася тогочасна лiтературна мова, був започаткований перший у нашій країні театр. Із стін Києво-Могилянської академії вийшло багато визначних державних, громадських, політичних і освітянських діячів, письменників, поетiв, художників і композиторiв, які відзначились у різних сферах суспільно-полiтичного і культурного життя України, зробили значний внесок у національно-визвольну боротьбу. Однією з важливих рис академії було вивчання латинської мови польської, грецької та інших мов. Крім мов, в учбову програму входило викладання т. зв. Сім вільних наук – граматика, риторика, піїтика, філософія, математика, астрономія та музика. У Київській академії було продовжено інтенсивне книгодрукування. Центром культурного життя була та продовжувала залишатись Києво-Могилянська академія. Меценатська дія-сть Мазепи в галузі літератури, мистецтва, освіти не була проявом якоїсь особистої зацікавленості, а перебувала у тісному зв’язку з його державницькими змаганнями, намаганнями піднести свою батьківщину на високий культурний рівень. У цьому прагненні він не був одиноким, а спирався на нову українську еліту – козацьку старшину, яка також намагалася не відставати від свого гетьмана. Ця культурницька політика Мазепи лежала в одному логічному ряду з традиційним прагненням кращих представників українського суспільства відстояти права і свободу України всупереч централістичній лінії російського царизму.

34. Ліквідація Гетьманщини і Запорізької Січі.

Певне пом’якшення колонізаторської політики росiйського царизму мало місце під час царювання Єлизавети Петрівни (1741-1761). Було ліквідовано Правління гетьманського уряду, відкликано російських урядовців і обрано гетьманом брата фаворита імператриці – Кирила Розумовського (1750-1764). Новому гетьману вдалося відновити чинність усіх органів управлiння Гетьманщини. Реформи Розумовського були спрямовані на модернізацію окремих сторін соціального життя України. Вони торкались армії, судової справи, торгiвлі тощо. Маючи більш широкi політичнi права, ніж російське дворянство, козацька старшина прагнула закріпити своє привілейоване становище. Її представники перед загрозою ліквідації автономiї України вже не виступають за обмеження гетьманської влади, а прагнуть її піднесення і навіть домагаються зробити її спадковою у роді Розумовських. Вступ на російський престол Катерини ІІ (1762-1796) супроводжувався посиленням абсолютистської влади царизму, намаганням уніфікації усіх складових частин Російської імперії. В Україні було остаточно ліквідовано гетьманство і введено Малоросійське генерал-губернаторство і Малоросійську колегiю при ньому на чолі з П.Рум’янцевим. У «Секретном постановлении», власноручно написаному Катериною ІІ для нового управителя Україною, якому цариця ставила завдання перетворити її на звичайну російську провінцію. Негативне ставлення українського суспільства до скасування гетьманства, грубого порушення царським урядом «старовинних прав і вольностей», прагнення збереження автономії України відбилося у наказах українським депутатам у ходi виборiв до т.зв. Комiсії уложення (збірника законів) у 1767 р. і в процесі її роботи. Однак усі вияви поміркованої опозиційностi не дали жодних наслідків, процес ліквiдації решток автономії України і козацького самоврядування неухильно тривав. 3 самого початку відновлення Нової Січi «царизм крок за кроком намагався обмежити територiю Запорожжя, В очах уряду Запорозька Січ була небезпечним вогнищем боротьби українського народу проти кріпосництва і національного гноблення. В червні 1775 р. за наказом Катерини ІІ Запорозька Січ була зайнята росiйськими військами і зруйнована. Україна буда інкорпорована Російською імперією, її автономія була ліквідована.

35. Ліквідація політичної автономії України і проблеми її культурного розвитку.

Україна була інкорпорована Російською імперією, її автономний статус, неодноразово підтвердженний відповідними договорами, був ліквідований, український народ опинився у царській «тюрмі народів». Але попри всі несприятливі політичні обставини існування хай і обмеженої української державності дало можливість для створення роз­маїтої культурної спадщини, яка стала значним внеском у загальноєвро­пейський культурний процес. Царський уряд вперто відкидав усі прое­кти заснування університету в Україні, штучно консервуючи церковно-схоластичний характер освіти в Гетьманщині, тоді як у Росії утверджувалася світська школа. Слід відзначити, що наступ на політичну автономію супроводжувався імперською русифікаторською політикою в Україні. В 1765 р. у Києво-Могилянській академії запроваджено російську мову, яка стала викладовою для всіх дисциплін. Поступово славнозвісна академія була перетворена на звичайний церковний навчальний заклад.

36. Гайдамацькі рухи. Коліївщина, її наслідки, оцінка в історичній літературі.