Де витоки праукраїнського етносу?

Від якого часу можливо прослідкувати існування на наших землях українського етносу? Це складне питання здавна привертає увагу вчених. Важливим кроком на шляху пошуків відповіді на нього стали дослідження назв поселень, річок тощо, які виникли у період розселення слов’ян з їхньої прабатьківщини.

У час розпаду слов’янської спільності починається формування окремих слов’янських народів. Більшість назв, як ствердили дослідники, аналогічні українським. Це можна пояснити лише виходячи з того, що на момент розпаду слов’янська спільність розмовляла мовою, багато в чому схожою з українською. Сучасна українська мова зберегла багато давніх загальнослов’янських елементів. Територія слов’янської прабатьківщини значною мірою збігається з українською етномовною територією. Внаслідок цього розвиток слов’янства, як вважає доктор історичних наук Леонід Залізняк, можна уявити як процес відгалуження окремих слов’янських народів відпраукраїнського етнічного дерева, яке з першої половини І тис. до н.е. розвивалося між Прип’яттю та Карпатами. Це дає підстави твердити, що кореніпраукраїнського етносу сягають середини І тис. до н.е.

ІІІ ст. до н.е. - ІІ ст. н.е. Венедський період формування слов’янства. Зарубинецька культура.

бл. 155 р. Ґоти та інші германські племена розпочали мандрівку з південного узбережжя Балтійського моря в південно-східному напрямку.

ІІІ - ІV ст. Черняхівська культура.

375 р. Вторгнення гунів у Північне Причорномор’я.

ІV - VІ ст. Велике переселення народів.

V - VІІ ст. Велике розселення слов’ян. Празько-корчацька культура склавинів та пеньківська культура антів.

558 р. Вторгнення аварів у Північне Причорномор’я.

568 - 635 рр. Слов’яно-аварські війни.

VІ - VІІ ст. Існування Дулібського союзу племен.

6. Словянська колонізація Східної Європи (VІІ - середина ІХ століття н.е.)

Слов’янські культури на величезній території, що охоплює пояс від Карпат до Дунайської низовини, південну Польщу і лісостепову Україну, праві береги Прип’яті і Подесення з окремими «рукавами» в південному напрямку, настільки близькі між собою, що їх часто об’єднують в одну археологічну культуру. За місцем перших і найбільш яскравих знахідок вона називається Празько-Корчакською (або Празько-Житомирською) і датується VI — VII ст. н. е. Однорідність її свідчить про те, що слов’янство в третій чверті І тис. н. е. ще не втратило етнокультурної цілісності.

З території на північ від Карпат слов’янські племена мігрують через хребет, у долини річок Влтави і Ваг, потім звідти переселяються на північ, вниз по течії Ельби — на землі, покинуті східними германцями. Слов’янськими стають території усього прибалтійського Помор’я. З України і почасти з південних схилів Карпат починається велике переселення на Подунав’я і на Балкани. Слов’яни заселяють Грецію аж до Пелопоннеса, опиняються і на Апеннінах.

Колонізація північно-східної Європи здійснювалася як із східної частини земель Празько-Корчакської культури, так і з території північної Польщі. Звідси, з лісисто-болотистого межиріччя Вісли і Німану, прийшли на північ Бєларусі та на Валдайські висоти кривичі. З кривицької землі почалась колонізація пізнішої Новгородської і Псковської /24/ землі (словени є нащадками кривичів). За літописними даними, «з землі ляхів» прийшли на схід від Дніпра, в басейн Сожа і Десни, в верхів’я Оки радимичі і вятичі.

Слов’яни розселялись вздовж великих і малих річок на узвишшях над поймами, в лісових хащах і в степу, на нових землях, що були для них більш-менш звичним ландшафтом. Зима на Правобережжі Дніпра не холодніша, ніж у Центральній Європі, і не така сира, а літо — сухіше і тепліше. Лісові та супіщані ґрунти зручні для землеробства, і чим далі на схід, чим частіші ділянки степу серед порослих лісами горбистих рівнин, тим землі щедріші. Ріки і озера були повні риби, включаючи і осетрові породи, в лісах — соснових на півночі та на Поліссі, дубових та мішаних південніше — можна було полювати цілий рік. Мед брали у диких бджіл, ставили свої борті.

Типове слов’янське житло на цій території — напівземлянка; жили, проте, і в землянках, і в наземних будівлях. Ізба, істьба — слово, запозичене з германських мов; означало воно теплу будівлю. Хиза (хижа, хижина) — болгарського, книжного походження; так називали ту споруду землянкового типу без фундаменту, яку з IX ст. почали звати словом хата (теж запозичення, з угорської). «Хижа» — «хата» робилася так: копали чотирикутну в плані яму розміром десь від семи до двадцяти квадратних метрів, глибиною близько метра, з виступами для сидіння вздовж стін. Підлогу утрамбовували і обмазували глиною. Зводили невисокі стіни, часто обшиваючи їх колодами або дошками, зверху покривали півземлянку дво- або трисхильним дахом. В кутку напроти входу на материковому останці ставили піч — частіше кам’янку, іноді глиняну.

Споконвіку це був дім, тільки сьогодні дім — це насамперед приміщення, а для слов’янина тих часів дім — це нехитре господарство, все життя сім’ї, яка цей «дім» вела. Хата, господарські ями, хлів становили двір— обгороджене місце освоєного сім’єю світу, де свої почували себе надійно, якщо все було зроблено правильно: і /25/ місце й час вибрані щасливо, і дерево не заборонене звичаєм, і відповідну жертву принесено під час кладки першого вінця, — отже дотримано всіх необхідних ритуалів.

В такому будиночку було затісно, але життя проходило здебільшого під відкритим небом. Тут жила сім’я, челядь — батько, мати й діти. Кілька жител, що будувалися поблизу, але без будь-якого порядку — це велика патріархальна сім’я. Кілька груп дворів — селище, в якому мешкав рід.

Слово село означало тоді не поселення (весь), а ниву, готову для сівби. Слов’янські поселення залишалися нетривкими, тимчасовими, бо землеробство в середині І тис. н. е. було підсічно-вогневим. Необхідно було вибрати ділянку лісу для випалу — ляду, вміло влаштувати випал, підготувати землю під посів (зробити ниву), зорати її дерев’яним ралом. Навесні, тижнів за три, одна людина могла засіяти 0,3 — 0,4 гектари розчищеної площі. Першого року врожай досягав сам-10, а вже через три-чотири роки земля ставала пустищем. Виникала необхідність шукати нове «село». Поле заростало підліском і перетворювалось на стернище.

Переважання проса характерне для підсічно-вогневого землеробства (називалося просо бор, борошно).Злак взагалі називався жито. На території України пізніше так почали називати новий злак, що посів найважливіше місце у харчуванні, витіснивши і просо, і ячмінь. На півночі злаки, як і раніше, називалисяжито, а новий злак — рьжь. Продукти хліборобства називалися сьбожье (збіжжя), а це означало також достаток, маєток, добро взагалі. Знали і овес, пшеницю, коноплю, льон, мак, капусту, ріпу (вона займала тоді в раціоні місце, яке займає сьогодні картопля). Розводили домашню худобу — переважно велику; птицю, обов’язково — курей. Хліб пекли кислий, із змішаного тіста. Часто недоїдали — в неврожай їли дубову кору, мох, липове листя, товчену соснову глицю, додавали до страв товчену солому.

Їжу переважно варили, а не смажили. Посуд ліпили руками. Вишукані в своїй простоті типові слов’янські горщики з характерними пропорціями округлих форм служать цінним матеріалом для класифікацій слов’янських культур. Ліпили руками і сковорідки. /26/

Орали дерев’яним ралом, але часто використовувались залізні наконечники — наральники. В невеликих печах приблизно такої ж конструкції, як звичайна хатня, плавили метал в численних руднях на болотистих місцях. Із заліза робили ножі, серпи, сокири, наконечники списів та інші необхідні речі. На сьогодні знахідок речей небагато. Слов’яни в епоху свого великого переселення належали до народів, у яких домашнього скарбу, майна було взагалі мало: все потрібне, від житла до прикрас і одягу, можна було виготувати на новому місці. Найважливішою була насамперед технологія, яка зберігалася в культурній пам’яті і сполучалася з віруваннями та обрядами. Особливою загадковістю оточена ковальська справа, що з глибокої давнини ототожнювалася з чаклуванням (слов’янське кузло, звідки кузня і кувати, власне, і означало «чудо»).

Російський історик В.О. Ключевський писав: «...ставлення російської людини до лісу неприязне або недбале: вона ніколи не любила свого лісу. Несвідома боязкість оволодівала нею, коли вона ступала під його похмурий покров. Сонна, «дрімуча» тиша лісу лякала її; в глухому, беззвучному шумі його віковічних верховіттів чулося щось зловісне, щохвилинне чекання нежданої, непередбачуваної небезпеки напружувало нерви, збуджувало уяву. І давньоруська людина населила ліс усілякими можливими страхами» *. Водночас ліс і годував людину, і постачав її необхідним для життя матеріалом. Ліс був втіленням чужого, а чуже освоювалося, тобто перетворювалося на своє.

Світ чужого починався одразу ж за своїм двором, та й у дворі треба було знаходити спільну мову з численними небезпечними силами. Не менш небезпечним було і поле. Поетичний вираз «чисте поле» як назва місця, де билинні воїни зустрічаються з ворогами, з’являється пізно: спочатку це просто очищене від лісу і взагалі відкрите місце, вільне і небезпечне. Тому на слов’янському півдні «полювати» означало те саме, що на півночі — «лісувати», «польовий» означало «дикий» («польова квітка», «польова миша»). Поле як край освоєної землі не просто межувало з чужим, а становило загрозу більш визначену, відверту і військову. /27/

7. Дохристиянська Київська Русь: економіка, етносоціальна структура, внутрішня і зовнішня політика (836 – 988 рр.)

Етновиховання в українському суспільстві має свою давню історію і базується на системі духовних цінностей, напрацьованих впродовж тисячоліть. Вони найтісніше пов’язані з релігією народу і втілені у його розумінні добра і зла, взаємопідтримки та взаємодопомоги, совісті тощо.

Духовні цінності суспільства невідривні від його етнічного наповнення і виражаються в концентрації найбільш сприйнятих ним ідей, поглядів, переконань здебільшого напрацьованих на основі вже відомих, так званих “старих”, але актуальних, які підлягають оновленню та осучасненню. В такому вигляді вони постають перед молодим поколінням і впливають на процес його виховання. Етнопедагогіка знайшла відтворення в усній народній творчості: прислів’ях, приказках, піснях, казках, притчах тощо. Вона формувалася у процесі всього трудового життя народу.

Ще в дохристиянські часи у ранньому віці дітям прищеплювалися трудові навички і вміння, які закріплювалися у їх пам’яті за допомогою показу, спостереження, повторення. Етновиховання мало загальнонародний характер. З появою приватної власності і відокремленням сімей суспільне виховання було замінене індивідуальним. Відомо, що до заснування Київської держави носіями етнопедагогічної мудрості були селяни, і тому здавна пропагувалась ідея любові і поваги до землі. У наш час дещо змінені погляди стосовно значущості землі у житті кожної людини, але розуміння помилковості припущення про можливість її у когось відбирати, нею спекулювати, порушувати розуміння її святості викликає часті дебати серед найвпливовіших людей держави і сприяє виробленню у суспільстві нових підходів до використання земельних ресурсів.

Крім землі наші предки вшановували небесні світила і, в першу чергу, сонце, місяць, зорі. Із сонцем вони пов’язували існування добрих сил, які можуть протистояти злу, тому й виховували молодь сприймати сонце як світло і добро. Їх поклоніння сонцю включало морально-етичні норми, які супроводжували життєдіяльність і свідчили про високий рівень культури. Захід сонця предки вважали “…недобрим місцем, місцем вічної темряви й адом” і супроводжували його сумом з надією, що воно скоро знову з’явиться; схід - “…блаженною стороною, де вічна весна, вічне світло й тепло”. Люди завжди молились на схід, сподіваючись, що “…вранішнє сонце, добре викупане й виспане, завжди милостиве”. По його кольору, “поведінці” у давнину передбачали погоду, рівень успішного чи навпаки перебігу справ, подій.

Місяць як і сонце в народному розумінні був космічною силою. Іван Огієнко писав: “Місяць скрізь шанувався, бо це ж нічне боже око. І навіть і тепер, хто бачить його вперше (новика), той конче має перехреститися, щоб щастило весь місяць”. З місяцем пов’язувались різні теорії в астрології і демонології. Про людину, яка не достатньо інформована про якусь подію говорять: “Як з місяця звалилася”. Затемнення місяця чи сонця сповіщало про щось недобре, зле, що доведеться долати найближчим часом.

Особливе місце у житті пращурів відводилось зорям. У давніх весільних ритуалах відбувалось вшанування місяця і вечірньої зорі, як символів молодого і молодої. Наші предки були переконані в тому, що “…небесні світила – це одна родина: сонце – жінка, місяць – чоловік, молодий, а зорі – то дітки”. Зорі часто обожнювались. Наприклад: Сварог (бог неба і небесного вогню) мав 12 сузір’їв, головним серед яких було сузір’я зимового сонцестояння за назвою Перун ( бог блискавки і грому). З ним пов’язували момент утворення Всесвіту, оскільки вважали що тоді Сонце перебувало саме в сузір’ї Перуна; Велес (захисник худоби) був у великій пошані і символізував достаток; богиня Дана - володарка святої води; Стрибог – бог вітру тощо.

Аналізуючи історичні аспекти етновиховання маємо наголосити на тому, що український народ споконвіку був хліборобським. Землю вони вважали матір’ю, яка дає все потрібне для людського життя. За давніми переказами вона розташована на водах океану на трьох великих китах і тридцяти малих. Її не можна кривдити, їй потрібно давати спокій, шанувати. Землю називали божою, праведною, святою. Вона не стала персоніфікованою богинею, але обожнювалась у всі часи. Візьмемо для прикладу відомі ритуали щодо вшанування землі як годувальниці, примножувачки духовних та матеріальних благ суспільства. Нею клялися, їй поклонялися, з нею пов’язували свій добробут, майбутнє дітей. Про землю говорили повчально: “Земля дає все і забирає все”, “Земля – мати наша, всіх годує і пестить”, “Хто на землі сидить, той не впаде” і т. п.

Виховання у людей пошани до хліборобської праці і самого хліба вплинуло на їх світоглядні, психологічні, фізіологічні та інші особливості. Відомо, що хліборобську культуру український народ плекав протягом довгих тисячоліть, і вона мала суттєвий вплив на розвиток етнопедагогіки, особливо в плані ідейно-морального та емоційно-естетичного виховання. Варто відзначити, що бережливе і шанобливе ставлення українців до хліба, землі не зменшувало їх поваги до вогню, води, повітря, рослинного та тваринного світу, птахів – рідної природи взагалі і сприяло виробленню у них високої працездатності, працелюбності.

Щодо вогню – то його сприймали як “…вияв сонячного бога на землі, послом неба на землю”. І досі існують застереження про необхідність збереження родинного вогнища. В огонь заборонялось плювати, говорити непристойні речі. Навіть піч вимітати нечистим віником вважалось скверною. Вогонь сприймався як очисна сила: через нього переводили молоду, стрибали в ніч на Купайла, його “розкладали” парубки і нестарі чоловіки навколо церков у святу ніч перед Великоднем, задля очищення громади від злого. Його похідні блискавка та грім теж обожнювались. Блискавка вважалась небесним вогнем, яким відганяються злі сили або караються негідні вчинки. Грім сприймався як посланець неба і вогню. Він мав цілющу силу.

Здавна обожуваною була й вода. Вважалось, що вона очищає людину від гріхів, оживляє природу, робить плодючою землю. “Вода буває жива і мертва, цілюща і безсила, – додає сил або, навпаки, відбирає їх”,– писав про переконання наших предків Іван Огієнко. У давнину вода була символом розмноження і парування. Здавна відоме обливання водою на свята. На сьогодні є широко використовуваними стародавні приказки: “Правда у воді не тоне і в огні не горить”, “Який поріг – така і господарка, яка криниця – такий і господар”, “Я виведу тебе на чисту воду”, “З нього як з гуся вода”, “Як у воду дивився” та інші. Освячення води збереглося від дохристиянських часів дотепер. Цілющими вважалися сльози і роса, а хмари – джерелом плодючої сили.

Багато повір’їв склалося в народі і про вітер. Символом вітру при заклинаннях служить дмухання, яке розгонить злі сили або оберігає від злих духів. Люди вважали, що в повітрі є духи, які можуть стримати дощ, або зробити його сильнішим. Відомо, що від стану повітря залежить погода, а від погоди – багато видів трудової діяльності селян, тому вони свої вірування “…густо населили духами з повітря”.

У давнину священним вважалося деревопоклонство. Люди шанобливо ставились до дерев великих розмірів. Особливо схилялися перед дубом, буком, липою, вважаючи, що їх любили боги. Священними вважалися гаї.

По-різному реагували на звичайну та плакучу вербу (символ журби), бо, за народними переказами, саме з її дерева робили цвяхи для хреста. Але через свою невибагливість вона набула собі пошану.

Береза вважалася символом дівочої чистоти та смутку, оскільки налякалася і побіліла, але не прийняла зрадника Юди, коли той хотів на ній повіситися. Повісився він на осиці, і тому вона постійно тремтить та вважається нечистою, проклятою.

Нечистою називають і бузину, бо в народі побутує думка, що на ній повісили великомученицю Варвару. Її не слід викопувати, щоб не сполохати чорта.

Калина – символ дорослості та краси дівчини, кохання, вірності та крові. У народі про неї співають і кажуть: “Ой у лузі калина з квіточками, наче матуся з діточками”. ЇЇ використовували при простудних захворюваннях, вплітали у святкові вінки, прикрашали весільні караваї.

Лоза – символ дорослості дівчини та сирітства. І досі серед людей можна почути: “Гнеться, як лоза”, “Тонка, як лоза”.

Наші давні пращури поклонялися різним рослинам, бо зібрані у певний час, “…особливо на Івана Купайла, мають велику цілющу силу”. Іван Огієнко відзначав, що любисток за народними переконаннями привертав любов дівчини чи жінки, барвінок – символ першого кохання та вдалого шлюбу, рожа – символ дівочої чистоти, лобода – символ убогості. Люди вважали, що у чортополосі, будяках та кропиві водиться нечиста сила, а часник охороняє проти любої злої сили.

У давнину багато уваги приділялося різним плодам. Яблуко вважалося символом родючості, гарбуз – символ відмови, просо, гречка і коноплі – мають сексуальне значення.

Етновиховання у давнину здійснювалось у повсякденному житті. В його основі були народні знання про оточуючий світ, де кожна деталь мала певне смислове навантаження. Знання ці втілені у казках, піснях, різножанровій народній творчості.

Особливе місце у етновиховній практиці має світ звірів. У І.Огієнка знаходимо: “…звірі, як захисники певного роду чи племени, називалися тотемами”. Лиса вважали хитруном, зайця – боягузом, ведмедя – недотепою. Багато звірів та свійських тварин символізували якості, з якими людям доводилось стикатись у житті: тур – символ сили, собака – вірності, баран – невинності, кінь – швидкості тощо. Якщо люди порівнювали когось із відповідним звірем чи твариною, то зважали попередньо на схожість якихось їх якостей.

У народному досвіді багато інформації про птахів. Відомо, що “…птаство в народних творах завжди антропоморфується, розуміє людську мову і розмовляє”. Зозуля – віщий птах, який символізує сум і вдівство, голуб – щиру, ніжну та вічну любов, яструб – хижацтво, ластівка – весну, крук, коршак - лихо, сокіл – хоробрість, півень – допомагає проти злої сили, горобець – має недобру славу, сорока – віщує новини і т. п.

Особливого значення народ надавав плазунам. Гадюки і змії дуже сильно шкодять людині. “Змієборство – це давній і дуже поширений мотив у наших казках та легендах. Сюди належить і наша стародавня легенда про київського змієборця Кирила Кожем’яку, що забив змія, який вимагав собі великої людської данини й щоденно пожирав усіх”.

8. Київська Русь християнської доби: економіка, етносоціальна структура, внутрішня і зовнішня політика (988 – 1097 рр.)

Вагоме місце у вихованні підростаючих поколінь особливо періоду Київської Русі мала опора на історичний досвід мужності і волелюбності наших предків.Історичні джерела свідчать, що задовго до офіційного хрещення Русі і створення перших шкіл князем Володимиром місто Київ було відоме як культурний центр південної групи слов’ян.

Не можна не погодитись з позицією науковців про те, що “…Київ з самого початку формування українського етносу був не тільки найбільшим адміністративним, але й духовним і культурним його центром”. Відкриття першої школи в Києві для вихідців із князівсько-боярського середовища за підтвердженням у відомому джерелі “Повісті минулих літ” відбулось у 988 році. Паралельно з нею були відкриті школи для дітей із бідних родин. У виховний процес було внесено багато “свіжого”: християнська мораль, нові ідеали, культура.

“За князя Володимира почалася нова доба в усіх галузях життя: в політиці, релігії, культурі, економіці”. Етнопедагогічні процеси набули високого рівня розвитку. Вірність князям, які уособлювали собою владу, презирство до неволі і рабства впливали на вироблення свободолюбних якостей характеру у підростаючої молоді. Поряд з цим маємо відзначити високий рівень самопожертви наших предків-українців як за ідею, так і за свого ближнього.

У період Київської Русі до процесу накопичення етнопедагогічних знань підключилося міське населення, причому люди різного соціального і майнового стану. Помітний вплив на навчання і виховання молоді мало християнське віровчення. Усвідомлення знань як особливої цінності було чи не найвагомішим на той час аспектом етнопедагогіки.

Опановуючи спосіб мислення кращих представників соціуму, оволодіваючи інформацією про результати їх інтелектуальної діяльності молодь прагнула розвитку і самовдосконалення. За Стельмаховичем М. Г. “…винайдення письма на Русі… та його дальший розвиток дали змогу зберігати етнопедагогіку не тільки в пам’яті та практиці народу, в усній народній творчості, а й фіксувати її на письмі”.

За переконаннями учених давнє власне письмо існувало в Київській Русі задовго до прийняття християнства, і його використали Кирило та Мефодій для укладення алфавіту церковно-словянської мови. Рідномовне виховання сприяло формуванню етностосунків, зближувало людей різновікових категорій у щоденному житті та їх різнорідній діяльності.

Однією з найяскравіших сторінок нашої історії була діяльність Ярослава Мудрого. Вона включала шкільну та книжну справи, право, філософію, публіцистику, містобудування, архітектуру, літературу, мистецтво. Ярослав Мудрий визнавав візантійське мистецтво, і тому візантійські митці розписували руські храми, прикрашали їх фресками, іконами, мозаїкою і т.п.

Розуміння змісту мистецьких творів поглиблювало і поповнювало знання значної кількості дисциплін, зокрема геометрії, математики, історії тощо. Цьому сприяли книгозбірні, бібліотеки при монастирях і книжних дворах, приватні колекції цінних видань. А побудований ним Софіївський собор збирав у своїх стінах “…гурток високоосвічених книжників і вчених, зайнятих не тільки перекладами з грецької, але й створенням нових літературних творів, які мали втілювати і пропагувати теоретичну платформу епохи. Наслідком такої діяльності стало відкриття У Софії першої на Русі бібліотеки та скрипторія – майстерні для створення книг”. Школа вищого типу, створена Ярославом Мудрим у соборі, продовжила кращі етнотрадиції, започатковані Володимиром Великим, ввібрала найсуттєвіші освітні ідеї найкращих університетів світу.

Інший культурно-освітній центр почав формуватися з другої половини XI століття. З його стін вийшло багато вищої духовної ієрархії, художників, лікарів, перекладачів, каліграфістів. Там виготовляли книжки, які були великою цінністю.

Відомий факт про привезене до м. Реймса дочкою Ярослава Мудрого Анною Євангеліє, яке згодом дістало назву Реймського. На ньому довгий час присягали королі, вступаючи на престол Франції. Євангеліє і зараз зберігається у Реймсі, засвідчуючи факт високого рівня культури і освіченості прадідів.

9. Боротьба давньоруських князів за давноукраїнські землі (1097-1238 рр.)

Після смерті Володимира у 1015 р. розпочалася боротьба між його 12 синами, головним героєм якої став Ярослав. Під час правління Ярослава (1019—1054), прозваного за свою освіченість та любов до книг Мудрим, Київська Русь досягла зеніту свого розквіту. Ярослав був продовжувачем політики Володимира Великого. Об'єднавши всю Русь, він уникав загарбницьких війн, а основну увагу зосередив на внутрішньополітичному розвитку країни. Метою його воєнних походів було забезпечення цілісності державних кордонів Русі. У 1030—1031 pp. він відвоював у Польщі червенські міста. У 1036 р. Ярослав здобув блискучу перемогу над печенігами. Печеніги були розгромлені вщент, а на місці того бойовища, як сповіщають стародавні перекази, незабаром засяяли золоті куполи Софійського собору. У 1038—1040 pp. Ярослав здійснив походи на ятвягів та Литву, примусив ці народи платити данину. На знак перемоги було засновано місто Юр'єв над Чудським озером (ім'я при хрещенні Ярослава — Юрій). Дипломатичних представників київського князя радо приймали у європейських столицях. Королівські роди багатьох країн шукали можливості поріднитися з домом Ярослава. Використовуючи в зовнішній політиці «шлюбну дипломатію», Ярослав Мудрий поріднився з багатьма могутніми дворами тодішньої Європи, видавши заміж своїх дочок за європейських монархів. Велику увагу Ярослав приділяв організації внутріполітичного життя. Управління країною він здійснював через своїх синів-намісників. Красномовним доказом його прагнень до державного благоустрою є збірник законів «Руська правда». Давньоруське право стояло на сторожі інтересів феодалів, а також обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення (закупів, рядовичів, холопів та ін.). Разом з тим «Руська правда» утверджувала в судовій системі більш цивілізовані відносини, обмежуючи кровну помсту, а в більш пізніх редакціях взагалі її забороняла. Цей законодавчий документ вважається одним з найцінніших джерел вивчення феодальних відносин в Київській Русі. За часів Ярослава зріс рівень культури й освіти в Київській державі. Київ перетворився на одну з впливових столиць Європи, суперничав з Константинополем. Оборонні споруди «міста Ярослава» — грандіозні земляні вали — були вершиною тогочасного фортифікаційного мистецтва. Вони сягали 14 м заввишки, а їх товщина в основі була ЗО м. Визначною пам'яткою архітектури були Золоті ворота з невеликою церквою Благовіщення. Таким чином, князювання Володимира і Ярослава завершують цілу епоху історії Київської Русі X—XI ст. Оцінюючи її, слід наголосити, що в цей період утворилась одна з наймогутніших держав тодішньої Європи, держава, яка відповідала найвищим зразкам тогочасної цивілізації. Славу Володимиру і Ярославу принесла не експансія на чужі землі, а оборона своїх, турбота про свій народ, встановлення державного порядку в своїй країні. Вони запровадили нову адміністративну організацію, нове державне право, сприяли розвитку культури й писемності серед населення. Основні концепції походження українського народу Важливою науковою проблемою історії як України, так і Росії до цього часу залишається питання історичної та етнічної спадщини Київської Русі. З нею тісно пов'язана і проблема генезису українського народу. Серед багатьох точок зору, висловлених з цього приводу вченими, простежуються три основні підходи: 1. Російський, великодержавно-шовіністичний. Його основи заклав автор «Київського Синопсису» І. Гізель. Він стверджував, що не було ніякого українського народу, а завжди був єдиний руський народ. Ці ідеї знайшли подальший розвиток у працях російських дворянських істориків В. Татищева, М. Щербатова, М. Карамзіна, С Соловйова. Історія Київської Русі трактувалась ними як початковий етап історії Росії. Російський історик М. Погодін стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Він навіть не помічав і не хотів помічати існування окремого українського народу. Таким чином, згідно з цією концепцією заперечувалась приналежність Київської Русі до історії України і применшувався вклад українського народу в розвиток світової цивілізації. 2. Визнання спільного етногенезу всіх трьох східно слов'янських народів. Ця концепція найчіткіше викладе на в «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією» (1954), де відзначається, що російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності. Ця народність і створила давньоруську державу — Київську Русь. За цією теорією українці як нація почали формуватися лише з XIV ст. 3. Автохтонно-автономістичний підхід. Суть його полягає в тому, що український народ — автохтон, тобто такий, що з самого початку свого виникнення проживає на тій території, що й нині. Корені його сягають сивої давнини, починаючи з трипільської культури (IV—IIIтис. до н.е.), яка була, можливо, першоосновою індоєвропейських народів, у тому числі й слов'янських. Цієї думки дотримувались історики М. Маркевич, М. Костомаров, В. Антонович. Остаточно сформулював систему історичних поглядів на етнічну спадщину Давньоруської держави, зв'язки між російським та українським народами М. Грушевський. Він заперечував, що історія українського народу починається з XIV—XV ст., яка до того була загальноруська. Першим в історіографії Грушевський бачив український народ цілком сформованим ще в часи формування Київської Русі, тобто в IX ст. В «Ілюстрованій історії України» Грушевський простежує родовід української народності з перших століть нашої ери. М. Грушевський наголошував, що прямими спадкоємцями політичної і культурної традиції Києва були Галицьке та Волинське князівства. Інший український історик С. Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство безперечно українською державою, оскільки в XIII ст. в апогеї своєї могутності ці об'єднані князівства охоплювали 90 % населення, що проживало в межах сучасних кордонів України. У Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу трьох братніх народів — українців (на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької земель), росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі), білорусів (Полоцька, Мінська, Туровська землі). Водночас, слід зазначити, що українці мають все ж таки більше підстав претендувати на історичну спадщину Київської Русі. Адже головний осередок цієї держави фактично сформувався на території сучасної України, а її основою стало Середнє Подніпров'я з Києвом, який був центром об'єднання слов'янських племен і столицею держави. Причини роздрібненості Русі. Політична, економічна та культурна єдність Київської Русі існувала недовго. Вже князь Ярослав Мудрий поділив країну між п'ятьма своїми синами, що підривало саму ідею єдності земель. Перші ознаки роздрібнення з'явилися ще в останні роки князювання Ярослава Мудрого, коли між його синами почались суперечки за великокнязівський престол. Серед головних причин феодальної роздрібненості Русі слід виділити соціально-економічні й політичні: розвиток продуктивних сил, зростання нових міст — центрів ремесла і торгівлі, розвиток феодальних відносин, про що свідчить поява могутньої боярської аристократії, а також введення Ярославом Мудрим нового принципу престолонаслідування. Це був принцип сеньйорату, влади найстаршого з синів. У випадку його смерті до влади приходив старший син. Цей принцип суперечив принципові спадкового престолонаслідування, що загострило міжкнязівські чвари. У1097 р. на князівському зібранні у Любечі принцип сеньйорату було скасовано, однак міжусобну боротьбу він не припинив. По смерті Ярослава Мудрого (1054) на великокняжому столі у Києві утвердився його старший син Ізяслав. Святослав, Всеволод, Ігор і В'ячеслав Ярославовичі посіли князівські столи відповідно у Чернігові, Переяславі, Володимир-Волинському та Смоленську. З другої половини XI ст. князівські міжусобиці посилились і набули спустошливого, загрозливого характеру. Подальший суспільний розвиток країни, зокрема піднесення землеробства, ремесел і торгівлі, обумовлював зміни і в політичній структурі Київської Русі. В другій половині XI — на початку XII ст. пожвавлюються процеси формування землеволодіння князів і бояр, збільшується кількість міст. В цей час визначились основні рубежі давньоруських земель-князівств. Утвердження феодальної роздрібненості на Русі було закономірним наслідком розвитку феодального способу виробництва. Посилюються процеси зростання великого феодального землеволодіння й особливо його вотчинної форми. Це зумовило порушення державної і територіальної єдності Київської держави. У міру того, як феодальна верхівка задовольняла свій попит на землю, її зацікавленість у сильній владі великого князя київського зменшувалася. Останню спробу об'єднати всі землі Київської держави зробив Володимир Мономах, що правив у Києві з 1113 по 1125 рік. Він зумів стримати спроби місцевої земельної знаті відокремитися від влади київського центру. Авторитет і популярність Володимира Мономаха дали змогу посісти київський престол його сину — Мстиславу, недовге княжіння якого (1125—1132) було продовженням політики Мономаха. Завдяки батьківській славі місцеві князі ставились до Мстислава з повагою. Мстислав втручався в справи периферійних князів, а також намагався не допустити між ними ворожнечі. По смерті Мстислава Володимировича завершився період об'єднування земель навколо єдиного центру — Києва. З другої третини XII ст. посилилась боротьба між князями за перевагу та найкращий уділ. Особливо сперечалися князі за право володіти Києвом і прилеглими до нього землями. Претендентів на київське князівство вабили не стільки багаті володіння великокнязівського дому, скільки перспективи встановлення суверенітету над усією територією Київської держави. У період, коли Київ відстоював своє існування як політичний та економічний центр і водночас втрачав своє значення основної торговельної артерії шлях із варяг у греки, на північному сході Русі з'явився і набирав вагу новий центр — Суздаль. Піднесення цієї території почалося з середини XII ст. і пов'язане з ім'ям Юрія — сина Володимира Мономаха. Скориставшись важкими часами для Києва, князь Юрій запрошував до своїх земель людей, змучених постійними усобицями. Поступово переселенці просувались на північ, в лісисту частину суздальської землі. Юрій (за далекосяжні плани його прозвали Долгоруким) дав їм можливість будувати нові міста й села. Але, відчуваючи себе все ж пов'язаним з Києвом, він оволодів великокнязівським столом, який втримував з1154 по 1157 рік. Сини Юрія Долгорукого вже були представниками суздальської північної землі і по смерті батька повели відверто ворожу політику щодо Києва. Справа про наслідування Новгорода спричинила відкритий виступ проти Києва. Київський князь Мстислав із династії Мономаховичів (1167—1170) намагався посадити в Новгороді свого старшого сина. Це було ніби поверненням до давньої традиції, коли київські князі розпоряджались і Новгородом. Суздальський наступник — Андрій Юрійович (Боголюбський) розцінив це як пряме втручання в справи північно-руських земель. Відповіддю на це був військовий похід: у 1169 р. він оволодів Києвом і зруйнував його. Це пограбування мало й політичне значення, оскільки суздальські князі вже у той час мріяли про свою (окрему від київської) метрополію. Андрій декілька років тримав Київ під своєю владою. Це призвело до повстання українського населення у 1173 р. Після другого походу на Київ військо Андрія було розбито. Його брат і спадкоємець Всеволод також вороже ставився до політичної могутності Києва, однак відкритої війни проти південного сусіда не вів. Утворення самостійних феодальних князівств та занепад Київської Русі-України З XII ст. Київська держава розпалася на кілька окремих самостійних князівств: Київщину, Чернігівщину, Переяславщину, Тмутараканську та Турово-Пинську землі, Волинь, Галичину. Вони розвивалися як самостійні політичні, економічні та культурні території. Починаючи з кінця XII ст., поряд з назвою «Русь», на означення південних пограничних земель Київської держави вживається назва «Україна». В Південно-Західній Русі термін «Україна», «Вкраїна» передусім означав «край», «країна», а не «окраїна». Згодом назва «Україна», «Вкраїна» закріплюється в усній народній творчості, народних думах і піснях XVI—XVII ст. Починаючи з XVI ст., «Україна» стала вживатися також в офіційних документах для окреслення всіх земель, заселених українським народом. На Київщині з 1139 р. точилася боротьба за київський престол між Ольговичами і Мономаховичами. Часто мінялись князі: за сто років (1146—1246) на київському престолі побувало 47 князів, а титул великого князя став суто номінальним. Через усобиці князів половці знову починають нападати на українські землі. Та все ж Київ зберігає за собою центральне місце в торгівлі, культурі, мистецтві. Наприкінці XI ст. від Києва відокремилася Чернігівщина, яка охоплювала землі в сточищі Десни, межуючи на півдні з Переяславським, на заході — з Київським князівствами. Чернігівщина зазнала лиха від нападів половців, тому чернігівські князі вели проти них постійно боротьбу. Велика битва з половцями, що відбулася 1185 р. під проводом князя Ігоря Новгород-Сіверського, стала сюжетом відомого епосу «Слово про Ігорів похід». Наприкінці XII ст. Чернігівщину поділено на менші князівства — Чернігівське, Новгород-Сіверське, Путивльське тощо, між ними почалася боротьба, в яку втягувалися раз-у-раз і половці. Часто Чернігівщина зазіхала на землі Київщини і Переяславщини, північні землі, а Чернігів як політичний і культурний центр суперничав із Києвом. Залишилися славнозвісні мистецько-архітектурні пам'ятки Чернігова: Спаський собор (1036), Успенський собор Єлецького монастиря (середина XII ст.), Борисоглібський собор (1120— 1123)таін. Наприкінці XI — на початку XII ст. від Києва відокремилися й інші князівства: Переяславщина, якій постійно загрожували степовики-печеніги, згодом половці; Тмутара-канська земля, у якій часто правили князі-ізгої і яка вже у XII ст. не входила до складу українських князівств; Турово-Пинська земля усамостійнилася в середині XII ст. Провідну роль серед українських князівств відігравала Галичина, яка наприкінці XI ст. відокремилася від Києва. Процес розпаду державної і територіальної єдності стосувався не тільки Київської держави. Схожі процеси відбувалися на той час в багатьох європейських країнах. Однак вони зуміли вийти з цієї ситуації поновленими і достатньою мірою сильними.

10. Монголо – татарська руїна (1238-1242)

Перший похід монголів на Русь. Трагедія на річці Калка. На початку ХІІІ ст. в монгольських степах під владою Чинґісхана постала могутня держава, яка, як вам уже відомо з курсу всесвітньої історії, протягом 1207—1222 рр. підкорила Південний Сибір, Північний Китай, Середню Азію та Закавказзя.

Наприкінці другого десятиліття ХІІІ ст. монгольські хани почали готуватися до вторгнення в прикаспійські та Причорноморські степи, у яких панували основні вороги монголів — половці. Для розвідування шляху до вторгнення через Кавказ було направлено 30-тисячне військо під керівництвом найдосвідченіших полководців Чинґісхана Субедея і Джебе.

У 1222 р. монгольське військо несподівано для половців здолало Кавказькі гори й опинилося в них у запіллі. Половецькі хани, зібравши сили, дали монголам бій на березі річки Сіверський Донець, але зазнали поразки. Потім монголи рушили до Криму, де захопили венеціанську фортецю Судак.

Тим часом тесть галицького князя Мстислава Удатного половецький хан Котяк звернувся по допомогу до руських князів: «Якщо не допоможете нам, будемо ми сьогодні порубані, а вас назавтра порубають». Мстислав доклав багато зусиль, щоб об’єднати руських князів для протидії монголам. На з’їзді князів у Києві було вирішено дати монголам бій у половецьких степах.

Цікаві факти

Українські джерела дають іншу версію подій. Так, коли монголи здолали Кавказькі гори, вони зустрілися з аланами, що мешкали на Північному Кавказі. Алани звернулися по допомогу до половців. Коли об’єднане військо аланів і половців «спільно зійшлося з військом монголів, ніхто з них не залишився переможцем». Напередодні нової битви монголи підкупили половецьких ханів, і ті зрадили аланів. Але розплата за зраду була жорстокою. Монголи, розгромивши алан, несподівано напали на половців, убиваючи всіх, хто траплявся на їхньому шляху, забравши всілякого добра у два рази більше, ніж дали половцям за зраду. Коли хан Котяк звертався до Мстислава Удатного, він, звичайно, промовчав про своє віроломство.

У похід проти монголів виступили київський, галицький, волинський, чернігівський, смоленський, курський, трубчевський і путивльський князі. Лише володимиро-суздальський князь відмовився від походу. У середині квітня 1223 р. об’єднане військо руських князів і половців, що складало 50—60 тис. воїнів, зібралося на острові Хортиця, що на Дніпрі. Монголи, дізнавшись про це, направили до руських князів послів із пропозицією відмовитися від походу, оскільки їм були потрібні лише половці. Але князі відхилили їхню пропозицію, до того ж убивши монгольських послів.

23 травня 1223 р. об’єднане військо рушило назустріч монголам. Уже перша сутичка, що відбувалася з невеликим монгольським загоном, який переганяв худобу, показала досвідченість ворога і нелегкість подальшої боротьби з ним. Але осліплені успіхом руські князі втратили пильність.

31 травня (за іншими відомостями — 16 червня) 1223 р. головні сили русько-половецького війська і монголів зустрілися на річці Калка (зараз Кальчик, притока річки Кальміус, що впадає в Азовське море).

Спочатку русько-половецьке військо примусило монголів відійти на лівий берег річки. У вирішальний момент битви між князями спалахнула незгода. Мстислав Удатний не захотів ні з ким ділитися славою і вступив у бій без погодження з іншими князями. Так, його полки під проводом Данила Романовича (Галицького) і половці переправилися через Калку й атакували монголів, які під ударом важко озброєних дружинників почали відступати. Але половці не витримали монгольського контрудару й кинулися врозтіч, уносячи безлад у лави руських дружин. Під час бою Данило був поранений у груди, але все-таки продовжував керувати своїми полками. Князь зміг організовано вивести військо з бою, уникнувши монголів, які переслідували їх три дні, і з незначними втратами повернутися додому.

Коли стало зрозуміло, що полки Мстислава Удатного й половці зазнали поразки, інші князі так і не рушили в бій, щоб переломити його на свою користь. Це дало монголам змогу розбити руські полки поодинці. Найзавзятіше чинив опір великий київський князь Мстислав, який устиг збудувати укріплений табір. Монголи три дні намагалися його захопити, але їхні спроби були невдалими. Тоді вони підступом зломили опір. Мстислав піддався обіцянці, що монголи відпустять обложених і не проллють їхньої крові в обмін за викуп. Але тільки-но руські князі склали зброю, монголи «людей посікли, а князів подавили, поклавши під дошки. А самі на верх сіли пирувати».

Під час битви на Калці руські дружини зазнали значних утрат: загинули шість князів, лише кожен десятий воїн повернувся неушкодженим. Як пише літопис, «руські князі зазнали такої поразки, якої ще не було ніколи».

Крім утрат княжих дружин, перша зустріч із монголами ніяк не позначилася на внутрішньому розвитку Русі. Монгольське військо, зруйнувавши декілька невеликих подніпровських міст, повернулося у свої степи. Русь надалі продовжувала залишатися роздробленою, а князі — вести міжусобну боротьбу.

2. Монголо-татарська навала на Північно-Східні князівства. Після десятирічної перерви в 1235 р. монголи почали готуватися до завойовницького походу на Захід. Як свідчать іранські джерела, нащадки Чинґісхана, «досягши загальної згоди, пішли війною на руських». Очолив Великий західний похід хан Батий (Бату). Монгольська армія була добре навченою й дисциплінованою. Її основу складала важка кіннота. До армії також увійшли загони підкорених племен (одним із них були татари — саме тому руські літописці назвали це військо монголо-татарським). Монгольське військо також мало велику кількість різних метальних і стінобитних машин, якими опікувалися китайські інженери.

Після розгрому Волзької Болгарії перший удар монголів на початку зими 1237 р. припав на Рязанське князівство. Батий, пославши до рязанських князів Юрія та Олега послів, вимагав, щоб йому дали «десятину» — десяту частину людей, майна і зброї. Князі відмовилися виконувати їхні умови. Не маючи підтримки, рязанські князі почали діяти самостійно. Княжа дружина у відчайдушному бою зустріла ворога на кордоні князівства, але була здолана. Після цього монголи взяли в облогу Рязань, яка чинила опір шість днів. Монгольське військо, увірвавшись до міста, учинило жорстоку різанину, нищачи все на своєму шляху. Унаслідок цього князі та їхні родини загинули, місто було знищено вщент. Проте рязанці не припинили опору. Загін воєводи Євпатія Коловрата ще довго завдавав відчутних ударів монголам, здійснюючи стрімкі набіги.

Далі настала черга Володимиро-Суздальського князівства, що на той час мало найсильніше військо серед руських князівств. Але й воно не змогло вистояти перед монгольською навалою. П’ятнадцять міст князівства були захоплені й спалені, а значна частина їхніх жителів була знищена або взята в полон. Князь Юрій Всеволодович так і не зміг стати на заваді монгольського просування. Військо, яке зібрав князь, було зненацька захоплено монголами в таборі на річці Сита і знищено разом із великим князем.

Після цього монголи повернули на південь у степи. По дорозі наприкінці березня 1238 р. головні сили монголів підійшли до невеличкого чернігівського міста Козельськ. Протягом семи тижнів Батий намагався зламати опір його жителів. Лише тільки після того, як монголи підвезли облогові машини, їм удалося потрапити до Козельська. Останні захисники міста здійснили відчайдушно сміливий крок. Уночі вони вийшли з палаючого міста і, винищивши чотири тисячі монголів та облогові машини, усі полягли. За відчайдушний опір монголи назвали Козельськ «Злим містом», а все населення винищили.

У 1238 р. Батий завдав поразки й половецькому ханові Котяку, після чого той зі своєю ордою подався до Угорщини.

3. Падіння Переяславського та Чернігівського князівств. Узимку 1239 р. монголи продовжили свій похід руськими князівствами. На цей раз він був спрямований проти Переяславського і Чернігівського князівств. Здолавши оборонну лінію проти кочовиків на кордоні Переяславського князівства, монголи підійшли до стольного міста. Переяслав мав сильні укріплення. Крім того, оборону міста зміцнювали водяні перешкоди, що оточували місто,— річки Трубіж і Альта та рів між ними. Очолив оборону міста єпископ Симеон. Незважаючи на відчайдушний опір, 3 березня 1239 р. місто впало. Як свідчить літопис, ворог узяв місто «списом, вибив його увесь, і церкву архангела Михаїла сокрушив... І єпископа, преподобного Симеона, вони убили».

Восени 1239 р. монголи підступили до Чернігова. Чернігівський князь Мстислав Глібович дав бій монголам під стінами міста. У запеклій битві «переможений був Мстислав, і безліч із воїнів його побито було». Князь із рештою дружини був змушений рятуватися втечею. 18 жовтня вороги ввірвалися до міста, пограбували і спалили його. Далі монголи зруйнували Глухів, Путивль, Вир, Рильськ та інші міста.

Наприкінці року монгольське військо підійшло й до Києва, але не наважилося на його штурм і відійшло в степ.

Того ж року монголи здійснили вдалий похід у Крим, підкоривши його східну частину, обклали даниною велике місто Судак.

4. Оборона Києва. Монголо-татарська навала на Галицько-Волинську державу. У 1240 р. Батиєва навала докотилася до Галицько-Волинського князівства, яке щойно було об’єднано під владою Данила Романовича (Галицького). Саме перед монгольським наступом до володінь Данила було приєднано Київ, управління яким було доручено тисяцькому Дмитру, талановитому і хороброму воєначальнику.

Кияни, відчуваючи, що їм доведеться чинити опір монголам, які вже хазяйнували в інших князівствах, готували місто до облоги. Вони відновлювали мури й вали міста, що були найбільшими серед міст Східної Європи.

На початку літа на лівому березі Дніпра з’явився великий розвідувальний загін, який направив посланців до міста з пропозицією здатися, проте кияни відхилили цю пропозицію. Тоді після ретельної підготовки наприкінці літа 1240 р. величезне монгольське військо з півдня вдерлося в межі Київського князівства. Першими прийняли на себе удар залоги міст-фортець уздовж річки Рось, що прикривали Київ від набігів кочовиків. Усі 23 фортеці після запеклого опору були вщент зруйновані монголами. Потім така ж доля спіткала міста, що безпосередньо прикривали Київ: Вітичів, Василів, Білгород та інші.

5 вересня 1240 р. Батий підійшов до стін міста і розпочав його облогу.

Боротьба за місто була надзвичайно жорстокою і кровопролитною. Лише після того, як Батий дізнався, що найслабше місце в обороні Києва перебуває в районі Лядських воріт, монголи змогли переломити хід подій на свою користь. У районі цих воріт було зосереджено основну масу стінобитних машин, які «безперестанно били день і ніч». Зрештою 19 листопада в мурах міста з’явилися проломи. Монголи пішли на штурм. У перший день вони змогли оволодіти стінами і валом міста Ярослава, але далі просунутися не змогли. Скориставшись перервою, кияни створили нову лінію оборони вздовж укріплень міста Володимира. 6 грудня монголи прорвали укріплення в районі Софіївських воріт (тому їх ще називають Батиєві) і підійшли до останнього рубежу оборони міста, що був зведений захисниками біля Десятинної церкви. Останні захисники чинили відчайдушний опір, але Батий знову застосував облогові машини. Під їхніми ударами кам’яні стіни Десятинної церкви не витримали і завалилися, поховавши під уламками останніх захисників. До рук монголів потрапив поранений тисяцький Дмитро, якому вони на знак поваги дарували життя.

Наслідки монголо-татарської навали. Навала Батия не була звичайним грабіжницьким набігом кочовиків, які раніше доводилося переживати Київській Русі. Правляча монгольська верхівка прагнула не лише збагатитися за рахунок пограбування й розорення, а поставити під свою залежність князівства, включити їх у свою імперію, що управлялася нащадками Чинґісхана, та отримувати з них постійний дохід.

Наслідки навали були катастрофічними для руських князівств. Із 74 міст колишньої Київської Русі було розорено 49. 14 із них уже не відродилися, а 15 із часом перетворилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного нового міста, а домонгольського рівня кам’яного будівництва було досягнуто лише через сто років. Занепав ряд ремісничих спеціальностей, було втрачено секрети виробництва ювелірних виробів (емаль, зернь, чернь). Деякі райони знелюдніли, скоротилися посівні площі, занепала торгівля. Монголо-татарська навала також призвела до значних демографічних утрат, було знищено багато представників руської еліти.

Незважаючи на такі наслідки, навала не зупинила розвитку розорених земель. Поступово населення відродило міста і господарство. Після розгрому монголо-татарських військ на Синіх Водах у 1363 р. українські землі були звільнені від їхнього панування.

11. Золотоординське ярмо (1245 - 1363)

Утворення Золотої Орди. Монгольське панування на українських землях. Після Батиєвої навали українські землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Переяславщини потрапили під владу Золотої Орди. Початки цієї держави сягають 1242—1243 рр., коли, повернувшись із походу, Батий облаштувався в прикаспійських і причорноморських степах, де неподалік дельти річки Волга заснував столицю — місто Сарай (у перекладі — Палац). Спочатку Золота Орда була складовою частиною Монгольської імперії, що постала в результаті монгольських завоювань. Столицею імперії було місто Каракорум (на території сучасної Монголії), де перебував великий хан. У 60-ті рр. ХІІІ ст. Золота Орда звільнилася від влади каракорумських ханів.

На підкорених землях монголи вимагали, щоб народи «давали їм десяту частину від усього — як від людей, так і від майна». Крім того, монголи збирали плужне (податок із плуга), мито, подвірне (податок із двору), корм (перевезення й утримання ханських послів). Для визначення розмірів надходжень від податків і поборів на підкорених землях монголи здійснювали переписи населення і майна. Перший такий перепис відбувся в Південній Русі на зламі 1245—1246 рр. Крім того, починаючи з 50-х рр. ХІІІ ст., на територіях українських земель монголи запроваджують баскакську систему. Вона передбачала призначення баскаків (намісників) на певні території. Баскаки з воєнним загоном, об’їжджаючи свої володіння, збирали данину і здійснювали нагляд над своїми територіями. Для зміцнення влади баскаків створювалися спеціальні укріплені пункти. На землях, де монголи зберегли княжу владу, сам князь повинен був збирати данину і відправляти її в Орду. Також князь мав отримувати ярлик — дозвіл на княжіння у своїх володіннях.

До особливостей золотоординського панування можна зарахувати те, що руські землі не були безпосередньо включені до складу Золотої Орди (за деяким винятком). Також на території Русі не існувало постійно діючого адміністративного апарату завойовників. До того ж, монголи толерантно ставилися до християнства і православного духовенства.

Панування монголів на українських землях крім значних людських і матеріальних утрат мало наслідком і «знекняження» окремих земель. Так, Переяславське князівство було ліквідовано, а його землі перейшли під безпосередню владу монголо-татар. Київське князівство майже всю другу половину ХІІІ — початок ХІV ст. теж залишалося без князя. Лише на початку 30-х рр. ХІV ст. в письмових джерелах з’являються згадки про київських князів. У чернігово-сіверських землях у перші роки після навали Ольговичі ще утримували владу. Після загибелі в Орді Михайла Всеволодовича, який відмовився шанувати монгольські язичницькі ідоли, вони теж утрачають владу. Постійні набіги, зловживання баскаків та інші негаразди призвели до значного знелюднення земель Переяславщини та Чернігівщини. Поступово центр Чернігівщини перемістився до міста Брянськ, яке наприкінці ХІІІ ст. потрапило під владу смоленських князів. Нащадки Ольговичів змогли лише закріпитися в невеличких удільних князівствах, що розташовувалися у верхів’ях річки Ока. Так постали чисельні княжі «верховські» роди: Новосильські, Одоївські, Воротинські, Масальські, Мезецькі, Оболенські тощо.

Монголо-татарське феодальна держава (у сх. Джерелах Улус Джучі), засноване на початку 40-х років XIII століття ханом Батиєм (1208-1255), онуком Чингісхана в результаті завойовницьких походів монголів. До складу Золотої Орди входили Західна Сибір, Північний Хорезм, ВолзькаБолгарія, Північний Кавказ, Крим, Дешт-і-Кипчак (кипчакский степ від Іртиша до Дунаю). Крайнім південно-східним межею Золотої Орди був Південний Казахстан (нині м. Джамбул), а крайнім північно-східним - м.Тюмень і Іскер (поблизу суч. Г.Тобольска) у Західному Сибіру. З півночі на південь Орда простягалася від середньої течії р.Ками до г.Дербента. Вся ця гігантська територія була досить однорідна в ландшафтному відношенні - в основному це був степ. Руські князівства знаходилися від Золотої Орди у васальній залежності, встановленої в результаті монголо-татарськогонашестя на Русь. Російські князі приїздили до ставки хана за ярликом, який підтверджує їх великокнязівську владу, іноді довго жили тут, далеко не завжди з власної волі. Сюди вони привозили данину, так званий "ординський вихід", і багаті подарунки ординським вельможам. Російські князі з їх наближеними, російські купці і численні російські ремісники становили в Сараї велику колонію. Тому ще в 1261 році була заснована особлива Сарайская православна єпископія. Мався на Сараї і православний храм. Влада хана була необмеженою. В оточенні хана, крім членів його будинку (синів, братів і племінників) були великі представники золотоординської знаті - біжи (нойон). Державними справами керував бекляре-бек (князь над князями), окремими галузями - візира. У міста і області (улуси) розсилалися даруги, головним обов'язком яких був збір податків і податків. Поряд з даруги призначалися воєначальники - баскаки. Державний устрій Орди носило напіввійськовий характер. Найбільш важливі посади займали члени правлячої династії, царевичі (Огла), які володіли долями в Золотій Орді і стояли на чолі війська. З середовища перегонів (нойонів) і тарханів виходили основні командні кадри війська: темники, тисячники, сотники, а також бакаули (чиновники, які роздавали військове зміст, видобуток і т.д.). Орда була заснована на дуже зручно розташованих землях: тут пролягала магістраль древньої караванної торгівлі, звідси було ближче до інших монгольським державам. Купці з далекого Єгипту, Середньої Азії, Кавказу, Криму, Волзької Булгарії, Західної Європи, Індії приїжджали до Сарай-Бату зі своїми товарами. Хани заохочували розвиток торгівлі та ремесел. На берегах Волги, Яїка (Урал), в Криму та інтериторіях будувалися міста. Населення Орди являло самі різні народності і вірування. Завойовники-монголи не становили більшості населення. Вони розчинилися в масі підкорених народів, головним чином тюркського походження, в першу чергу, кипчаків. Саме ж головне полягало в тому, що культурна смуга на Нижній Волзі виявилася такою близькою від степу, що тут легко поєднувалася осіле і кочове господарство. Основним населенням міст і степи залишалися половці. У степу також діяв феодальний закон - вся земля належала феодалу, якому підпорядковувалися рядові кочівники. Всі середньовічні міста, розташовані в низов'ях Волги та її проток, з часом були затоплені водою, і жителям довелося їх залишити.Історично це гігантське полугосударство-напівкочові проіснувало недовго. Державний устрій Золотої Орди було самим примітивним. Єдність Орди трималося на системі жорстокого терору. Найвищого розквіту Золота Орда досягла при ханові Узбек (1313-1342гг.). Після хана Узбека Орда переживала період феодальної роздробленості. Падіння Золотої Орди, прискорене Куликовської битвою (1380г.) і жорстоким походом Тамерлана в 1395 році, було настільки ж швидким, як і її народження. У XV столітті Золота Орда розпалася на Ногайську Орду (початок XV століття), Казанське (1438г.), Кримське (1443г.), Астраханське (1459г.), Сибірське (кінець XV століття), Велику Орду та інші ханства [1].
Влада ханів Золотої Орди охоплювала територію значної частини сучасної Росії (крім Східної Сибіру, ​​Далекого Сходу і районів Крайньої Півночі), північний і західний Казахстан, Східну Україну, Молдавію, частину Узбекистану (Хорезм) і Туркменії. Першою столицею улусу при Джучі сталомісто Орда-Базар (поблизу сучасного м. Жезказгана). Столицею Золотої Орди при Батиї стало місто Сарай-Бату (поблизу сучасної Астрахані); в першій половині XIV століття столиця перенесена в Сарай-Берке (заснований ханом Берке (1255-1266), поблизу сучасного Волгограда). При хані Узбек Сарай-Берке була перейменована Сарай Ал-Джедід. Золота Орда була багатонаціональною і багатоукладність державою. Великими центрами головним чином караванної торгівлі були Сарай-Бату, Сарай-Берке, Ургенч, в кримських містах Судак, Кафа, Азак (Азов) на Азовському морі та ін перебували генуезькі торгові колонії. На чолі держави стояли нащадки Чингісхана - торі. В особливо важливих випадках політичногожиття скликалися всенародні збори - курултаї. Державними справами керував перший міністр (бекляре-бек - князь над князями), якому підпорядковувалися міністри - візира. У міста і підпорядковані їм області посилалися повноважні представники - даруги, головним обов'язком яких був збір податків і податків. Часто поруч із даруги призначалися воєначальники - баскаки. Державний устрій носило напіввійськовий характер, так як військові та адміністративні посади, як правило, не розділялися. Найбільш важливі посади займали члени правлячої династії, принци (Огла), які володіли долями в Золотій Орді і стояли на чолі війська. З середовища перегонів (нойонів) і тарханів виходили основні командні кадри війська - темники, тисячники, сотники, а також бакаули (чиновники, які роздавали військове зміст, видобуток і т. д.). Баскаки існували і на Русі, де вони збирали данину, але пізніше ця функція була передана підвладним російським князям. Для утримання російських в покорі і в грабіжницьких цілях татарські загони робили часті каральні походи на Русь. Тільки протягом другої половини XIII століття було чотирнадцять таких походів. На півдні в Азії Золота орда межувала з Чагатайський (Джагатайскім) улусом. В адміністративному відношенні Золота Орда була розділена на праве (західне) крило, що було старшим, і ліве (східне) крило. Вони в свою чергу, також могли ділитися навпіл. Крила мали колірні позначення: одне називалося Ак Ордою (тобто Білій Ордою), інше - Кок Ордою (Синьої Ордою, останній термін є й у російських літописах стосовно зоні на схід від Волги). Однак питання про те, якому саме крила відповідає конкретний колір, дуже заплутаний і є предметом дискусій. Праве крило охоплювало територію Західного Казахстану, Поволжя, Північного Кавказу, донські, дніпровські степи, Крим. Центр його знаходився в низов'ях Волги і управлялося праве крило безпосередньо сарайским ханами з нащадків Батий. Ліве крило займало землі Центрального Казахстану і долину Сирдар'ї. Правили тут хани - нащадки Орду-Ічена, брата Батий, ставка яких Кок Орда, перебувала в низов'ях Сирдар'ї. Столицею лівого крила був Сигнак. У Сибіру правила місцева династія-Тайбугіни, які підпорядковувалися ханам Золотої Орди. Ліве крило було розділено на 2 Улус - Улус Орда-Ежена і Улус Шиба. При Батий-хані Золоту Орду розділив на улуси:
· Улус Батий - територія Поволжя.
· Улус Берке - територія Північного Кавказу.
· Улус Орду-Ічена - від річки Сирдар'ї до сибірських лісів.
· Улус Шиба - західний Казахстан і західна Сибір.
· Улус Тока-Тимура - територія північного Хорезму, Мангистау і Устюрт [2].
Торгові колонії генуезців у Криму (капітанство Готія) і в гирлі Дону використовувалися Ордою для торгівлі сукном, тканинами і льняним полотном, зброєю, жіночими прикрасами, ювелірними виробами, коштовним камінням, прянощами, ладаном, хутром, шкірою, медом, воском, сіллю, зерном , лісом, рибою, ікрою, оливковою олією. Золота Орда збувала генуезьким купцям рабів і іншу здобич, захоплену ординськими загонами під час військових походів. З кримських торгових міст починалися торговельні шляхи, що ведуть, як в південну Європу, так і в Середню Азію, Індію та Китай. Торгові шляхи, що ведуть до Середньої Азії і Іран, проходили по Волзі. Зовнішні і внутрішньодержавні торговельні відносини забезпечувалися випускаються грошима Золотої Орди: срібними дирхемами і мідними пулами.
На початку 20-х рр.. XV століття утворилося Сибірське ханство, в 40-і рр.. - Ногайська Орда, потім виникли Казанське ханство (1438) та Кримське ханство (1443), а в 60-і рр.. - Казахське, Узбецьке ханства, а також Астраханське ханство. У XV столітті значно ослабла залежність Русі від Золотої Орди. У 1480 Ахмат, хан Великої Орди, що була деякий час спадкоємицею Золотої Орди, намагався домогтися покори від Івана III, але ця спроба закінчилася невдало і Русь остаточно звільнилася від "татаро-монгольського ярма". Спочатку 1481 Ахмат був убитий. При його дітях, на початку XVI століття, Велика Орда припинила існування. Золота Орда розпалася на ряд держав: Астраханське, Казанське, Казахський, Кримське, Сибірське ханства і Ногайський Орду [3].

12. Боротьба польських, литовських, угорських та ординських феодалів за українські землі у ХІV столітті.