Соціально-екопомічний і політичний розвиток українського суспільства (друга половина 40-х - перша половина 80-х рр.)

За роки війни зросли міжнародний вилив і авторитет України, яка не тільки витримала основний тягар ворожої окупації, а й зробила вагомий внесок у боротьбу проти фашистської експансії. Але, як свідчать факти, не це було головною причиною відновлення прав зовнішнього представництва республіки.

Утворення Наркомату закордонних справ УРСР, вступ республіки до ООН були ланками серйозної пропагандистської акції, що мала переконати усіх в СРСР і за кордоном у реальності існування української державності та її суверенітету. Мета цієї акції: заспокоєння громадської думки і мобілізація сил українського народу на завершення війни та відбудову; фактична нейтралізація підтримки національно-визвольних сил, які боролися за відродження незалежної української держави; стимулювання розколу української діаспори в західних державах.

Перемога у війні ставила на порядок денний вирішення територіальних проблем і кордонів. У цих умовах, щоб ще переконливіше для світової громадськості надати територіальним надбанням СРСР характеру не анексій, а «возз'єднань», сталінське керівництво вирішило за краще мати реальних суверенних суб'єктів цих «возз'єднань» - Білоруську та Українську РСР, чиї етнічні території певний час перебували у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини. Сам же СРСР, до якого фактично приєднувались ці «возз'єднані» території, відходив ніби на другий план.

Крім того, розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин мало, на думку Сталіна, посилити вплив СРСР на світову політику. У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (США), де обговорювались проекти майбутньої Організації Об'єднаних Націй, радянський представник А. Громико вніс пропозицію вважати 16 радянських республік членами-засновниками цієї організації. Ця пропозиція була дипломатично відхилена, і лише після наполегливого тиску і певних поступок з боку Сталіна на Кримській конференції у лютому 1945р. США та Англія зобов'язались підтримати процрзицію Радянського уряду про прийняття Української РСР та Білоруської РСР у члени ООН. Отже, боротьба
за голоси, а значить, і вплив в ООН одна з головних причин відновлення прав зовнішнього представництва України.

6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН і активно включилась у роботу. Д.Мануїльський очолив 1-й комітет конференції, що мав підготувати текст преамбули (вступу) і першого розділу Статуту «Цілі і принципи» міжнародної організації. Членами різних комісій і комітетів були й інші представники української делегації - І.Сенін, О.Палладій, В.Бондарчук, М.Петровський, П.Погребняк. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної і соціальної ради, а у 1948-1949 рр. вона була постійним членом головного органу ООН - Ради Безпеки.

Молода українська дипломатія була досить активною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій мирній конференції, у лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією.

На Дунайській конференції 1948 р., що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація, підтримуючи СРСР, виступила проти збереження конвенції 1921 р., яка забезпечувала привілейоване становище у цьому реї іоні недунайських держав - США, Англії та Франції.

Навіть у розпалі «холодної війни» Україна виявила певну дипломатичну активність.Саме у цей період представники УРСР увійшли до Всесвітньої Ради Миру. У вересні 1951 р. у Києві відбулась Перша Українська республіканська конференція прихильників миру. Україна підтримала прохання про вступ до ООН Цейлону та Лаосу. Українські дипломати у 50-х рр. працювали у 16 міжнародних організаціях, підписали 60 мирних угод і конвенцій.

Україні формально було надано право встановлення прямих міжнародних відносин, включаючи обмін дипломатичними місіями, але відсутність реального суверенітету, справжньої державності у республіки робили це право нездійсненним на практиці. Тому, наприклад, пропозиції урядів Англії (1947 р.) та Судану (1956 р.) про встановлення прямих дипломатичних відносин з Україною так і залишились без відповіді.

Відродження народного господарства республіки почалось одразу ж після визволення з-під фашистської окупації. Варто підкреслити, що відбудова в Україні мала цілий ряд особливостей, що відрізняли її від західних країн.

В першу чергу сутгєво відмінними були масштаби збитків, нанесених війною. У республіці на руїни було перетворено 714 міст і селищ міського тину та понад 28 тис. сіл, понад 16 тис. промислових підприємств. В результаті в Україні залишилось цілими лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств, у той час як в Італії тільки 20% було зруйновано. Значно меншими, ніж у нашій республіці, були руйнації промислового потенціалу і в інших країнах Заходу. Якщо промислове виробництво в Україні у 1945 р. становило лише 26% довоєнного рівня, то в Італії воно складало 30%, у Франції 38%, а рівень англійської промислової продукції вже у 1946 р. досяг 80% показників 1937 р.

Матеріальні втрати України склали 200 млрд. доларів. Відновлювати народне господарство Україна почала відразу після вигнання німецько- фашистських загарбників. У 1946 р. на основі Закону СРСР про п'ятирічний план відновлення народного господарства був прийнятий Закон про відновлення народного господарства України. Відповідно до цього закону відновлення народного господарства планувалося завершити до 1950р. Цей план базувався на характерній рисі тоталітарної системи: можливості розпоряджатися ресурсами без оцінки бажання і потреби людей. Він передбачав відбудувати розорені регіони, підняти промисловість та сільське господарство на довоєнний рівень і навіть перевершити його.

У першу черіу відновлювалися важка промисловість, іранспорт, енергетика. У ці галузі направлялося 88% капіталовкладень.

Сільське господарство одержало 7% капіталовкладень і відновлювалося за рахунок жорстокості дисципліни в колгоспах. Збільшився сільськогосподарський податок. Колгоспникам, як правило, не виплачувалася заробітна илага. Для відновлення народного господарства використовувалися репарації з Німеччини (сировина, устаткування), примусова праця військовополонених, колгоспників, робітників, інтелігенції.

Відновлювати народне господарство України допомагали всі республіки СРСР. Наприклад, Дніпрогес відновлювали 120 підприємств СРСР, представники 26 національностей. Заводи, шахти, дороги, електростанції, колгоспи були відновлені ціною неймовірних зусиль, самовідданої праці мільйонів людей. П'ятирічний план відновлення народного господарства України в цілому був виконаний. Зокрема, промислове виробництво збільшилося в 4 рази і перевищило довоєнний рівень на 15%. У Західній Україні, де до війни важкої промисловості майже не існувало, виробництво у цій галузі зросло на 230%, особливо швидко розвивалася промисловість Львова.

Разом з тим, підсумки відновлення були неоднозначними. У цьому плані є серйозні підстави для сумнівів із приводу окремих даних офіційної статистики і перебільшено мажорних висновків політичного керівництва тих років.

Позначилася недооцінка виробництва товарів народного споживання. До того ж, легка промисловість до кінця 1950 р. ледь досягла 80% довоєнного рівня. Грошова реформа значно девальвувала карбованець і «з'їла» особисті заощадження народу.

З особливою очевидністю недоліки відновлення проявилися в сільському господарстві, що так і не виконало намічені плани. Причини цього різні: переважне фінансування важкої промисловості, зневага принципу матеріальної зацікавленості, важкі наслідки війни для українського села, посуха 1946р., мізерна вартість сільгосппродукції, значний розмір індивідуальних господарських податків, відсутність паспортів у сільських жителів.                                                                         _ф

Загальна колективізація на Західній Україні здійснювалася примусово та у стислий термін (1948-1949 рр.), з обкладанням місцевого населення
важкими податками^ депортацією у Сибір більш 200 тис. чол. Непоправні були і людські втрати, коли на Україні 800 тис. колгоспників загинули від голоду взимку 1946-1947 рр.

На відміну від країн Західної Європи відновлення економіки України здійснювалося без упровадження нових технологій і матеріалів. Заперечувалися ринкові відносини, зміцнився командно-адміністративний стиль керівництва економікою. Це заклало основи технічного відставання як України, так і СРСР від розвинутих країн Заходу.

Легка і харчова промисловість, сфера охорони здоров'я, освіти, науки були відновлені не в повному обсязі тому, що їм приділялося мало уваги.

Відновлення народного господарства проходило в напруженій міжнародній обстановці - почалася «холодна війна». Розраховувати можна було лише на власні сили. Країни Заходу згортали торговельні відносини зі СРСР, не виконували передбачені договорами постачання.

В другій половині 50-х років почався інтенсивний пошук ефективних шляхів господарського керування, його демократизація.

Особливо радикальні реформи були здійснені у промисловості. У квітні 1953 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла рішення про зменшення числа союзних (з 30 до 20) та союзно-республіканських (з 21 до 13) міністерств.

У цей час у підпорядкування республіки перейшло багато підприємств вугільної, нафтової, металургійної, лісової, харчової, м'ясної і молочної, легкої і текстильної промисловостей, промисловості будівельних матеріалів, а також зв'язку та автомобільного транспорту. З 1953 р. до 1956 р. близько 10 тисяч підприємств та установ були передані підпорядкуванню Української РСР, що збільшило частку республіканської промисловості з 36 до 76%.

На початку 60-х років в Україні виникли перші виробничі об'єднання або комплекси. Формувалися вони за галузевим принципом, причому з однотипних промислових підприємств. Такі комплекси, як правило, створювались на основі фабрик і заводів, що мали найкращі господарські показники і високу культуру виробництва. У 1961 р. у Львові з'явилося перше об'єднання - взуттєва фірма «Прогрес».

Було прийнято новий розподіл країни на великі економічні райони. Уряд визнав за необхідне створити в Українській РСР три економічні райони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західний та Південний. У цих районах почали діяти ради по координації і плануванню, покликані сприяти удосконаленню територіальної організації господарств.

Усі перші етапи економічної реформи в промисловості принесли певні позитивні зрушення, але недоторканість командно-адміністративних методів управління зумовила їх незавершеність.

У розвитку аграрної політики певне значення відіграли пленуми ЦК КПРС, які відбулися у 1953-1958 рр. Вжиті тоді заходи сприяли піднесенню сільського господарства і поліпшенню становища трудящих.

Серед найважливіших кроків:

- підвищення матеріальної зацікавленості колгоспників;

- збільшення державних асигнувань на потреби села;

- покращення технічного і кадрового забезпечення іхх;иодарсгв.

Істотно зросли заготівельні ціни на сільськогосподарську продукцію впродовж 1953-1958 рр.:

- на зерно майже в 7 разів;

- на картоплю майже в 8 разів;

на продукцію тваринництва у 5,5 рази.

Вже восени 1953 р. з колгоспів списано всю заборгованість за обов'язкові поставки продуктів тваринництва у минулі роки. З метою кращого стимулювання дозволено видавати колгоспникам грошевий аванс - 25% від коштів, що надходили від реалізації худоби і продуктів тваринництва.

На початку 1954 р. Пленум ЦК КПРС прийняв постанову про освоєння цілинних і перелогових земель у районах Казахстану, Сибіру, Уралу й частини Північного Кавказу. Цілинна програма дозволила розширити зернове виробництво, але надовго законсервувала екстенсивний характер сільського господарства. На освоєння цілинних земель з України було направлено 15 тис. спеціалістів.

Протягом 50-х років відбулось укрупнення колгоспів, реорганізація машинно-тракторних станцій, почався розвиток міжколгоспної кооперації.

Після 1958 р. темпи розвитку сільського господарства значно знизилась, складаючи в середньому 2,0% на рік, виробництво продуктів тваринництва майже не зростало. В 1960 р. валовий збір зерна становив 1,33 млрд. пудів, замість 2 млрд., як намічалось. Не було виконано план виробництва і закупок м'яса, молока, яєць, цукрових буряків і картоплі.

Неврожай 1963 р. досить відчутно позначився на постачанні населення, а в кінцевому підсумку на соціально-нолітичній атмосфері в країні.

Однак, перетворення, що мали місце в країні і у республіці, зокрема, мали суперечливий характер і не торкалися системи відносин у цілому.

Після невдалої реформи середини 60-х рр. Україна продовжувала йти по екстенсивному шляху розвитку, що обумовило ріст витратної економіки, вимагало залучення до виробництва додаткової робочої сили. Однак, гіри помітному рості чисельності робочих та інженерно-технічних працівників у промисловості, темпи росту загального обсягу її продукції республіки зменшувалися. Якщо в 1966-1970 рр. обсяг промислової продукції республіки виріс на 50%, то в 1981-1985 рр. лише на 19%.

Реформа 1965 р. засвідчила: економічне реформування неможливе без політичного, без демократизації органів влади і управління, без реального державного суверенітету республік.

Система директивного планування і командного управління господарством збереглася. У 1970-1985 рр. негативні тенденції в економіці республіки наростали.

Розвиток економіки УРСР мав індустріальне спрямування. Частка групи «А» в загальному обсязі валової продукції промисловості України становила в 1970 р. 71%, в 1985 р. 72%, а групи «Б» відповідно 29 і 28%.

Протягом 1970-1985 рр. розширення виробництва досягалося, передусім, за рахунок більших затрат праці, залучення додаткових ресурсів. Економіка розвивалася екстенсивним шляхом, будувалося чимало підприємств, у виробництво залучалися нові робочі руки.

Важким тягарем були величезні витрати на військові цілі, які ще більше зросли із введенням радянських військ в Афганістан. Гонка озброєнь позначилася, насамперед, на важкій індустрії України, що забезпечувала потреби воєнно-промислового комплексу, і де існувала велика кількість підприємств, які виробляли ракети, різні види зброї та військового обладнання. В 70-х рр. в Україні розпочалося будівництво атомних електростанцій із використанням недосконалих реакторів. Посилювалися експлуатація природних багатств республіки. Щорічно тут видобували понад 1 млрд. тонн корисних копалин і викидали на поверхню 2,5 млрд. тонн покутних порід, що забруднювали навколишнє середовище. Були практично спустошені багатства українських газових родовищ, вичерпувались запаси вугілля.

За 1966-1985 рр. зменшились середньорічні темпи приросту основних показників економічного розвитку України. Валовий суспільний продукт зростав за роки восьмої п'ятирічки на 6,7%, дев'ятої на 5,6%, десятої - на 3,4%, одинадцятої на 3,5%. Темпи приросту національного доходу становили відповідно 6,7; 4,5; 3,4; 3,7%; продукції промисловості - 8,4; 7.2; 3.9; 3,5%; продуктивності праці - 6,1; 4,1; 3,0; 3,8%.

Темпи приросту реальних доходів, на душу населення становили у восьмій п'ятирічці 5,8%, дев'ятій 3,8%, десятій 3,2%, одинадцятій 2,7%.

Не давали відповідного ефекіу й безліч усіляких заходів, рішень і резолюцій щодо розвитку сільського господарства. Безгосподарність у використанні землі призвела до того, що з 1965-го по 1985 рр. посівні плоші в Україні зменшилися більш ніж на мільйон гектарів.

Значно знизився приріст валової продукції сільського господарства, становлячи в середньому за рік в 1966-1970 рр. - 3,2%, в 1971-1975 рр. - 3,0%, в 1976-1980 рр. 1,6%, в 1981 -1985 рр. - 0,5%.

Кризові явища в економіці безпосередньо позначилися на вирішенні соціальних проблем. Слід зазначити, що в республіці приймалося чимало різних рішень по підвищенню добробуту населення. Однак, на ділі мало що мінялося.

Незадовільними залишалися і житлові умови багатьох трудящих України. У цілому в республіці в 1966-1985 рр. було споруджено близько 38 млн. кв. м. житла, що не так вже і мало. Однак, середньорічне введення в лад житла в зазначеному двадцятилітті залишалося на тому ж рівні, що й у 1956- 1965 рр., хоча кількість населення України за цей період зросла на 5,5 млн. чоловік.

Таким чином, в Україні склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, республіка в цілому по СРСР була важливою складовою частиною промислового виробництва, на частку якої приходилося 17% загальносоюзного виробництва. Україна залишалася основною житницею

СРСР і 19% населення виробляла близько 23% усієї сільськогосподарчої продукції.

З іншого боку, економіка працювала сама на себе, а не на людину, щ₀ привело до виснаження корисних копалин і грунтів, загострення економічних проблем, погіршення здоров'я, низького рівня життя населення.

Суспільне життя України в післявоєнний період було настільки складне, суперечливе і неоднозначне за результатами: з одного боку, відновилися традиційні для радянської системи політичні форми, збереглися і посилювалися обмеження і деформації; з другого - пожвавилась робота Рад, профспілок і інших громадських організацій.

У 1946-1948 рр. відбулися перші післявоєнні вибори депутатів Рад різних рівнів. У них взяло участь близько 99 відсотків громадян України, які мали право голосу. Але, навряд чи це було ознакою високої громадської активності мас.

Вкрай загострилася суспільно-політична обстановка в зв'язку з обранням 8 березня 1947 р. першим секретарем ЦК КП(б)У Л.Кагановича. Розгорнулася боротьба з «українським буржуазним націоналізмом», а фактично був роздутий небачений фізичний і моральний терор в Україні. Переслідуванням підлягали М.Рильський, В.Сосюра та інші діячі культури. Каганович зловживав владою, безжалісно розправлявся з кадрами.

У фу дні 1947 року Пленум ЦК КП(б)У звільнив Л.Кагановича з посади першого секретаря ЦК КП(б)У і обрав на цю посаду М.С.Хрущова (до грудня 1949 р.).

Виросла чисельність Компартії України. У 1950 р. вона нараховувала 700 тис. чоловік. Уся влада зосереджувалася в руках центральних органів уряду і партії в Москві. Компартія України знаходилася на правах обласної організації.

Ігноруючи національні традиції українського народу, його історію і культуру, 21 листопада 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла атрибутику державності - герб, прапор, державний гімн УРСР, що символізували Україну як залежну частину СРСР.

У 1946 р. греко-католицька церква була «возз'єднана» з Російською православною церквою. Священиків, які відмовлялися перейти в православ'я, знімали з парафій і, як правило, висилали у Сибір. II квітня 1945 р. були заарештовані українські католицькі владики на чолі з митрополитом И.Сліпим.

Нестабільність міжнаціональних відносин у західному регіоні України привела до кривавого конфлікту між польськими й українськими формуваннями. Його жертвами стали близько 40 тис. поляків і майже стільки ж українців.

Згідно радянсько-польської угоди 1944 р. відбувався взаємний обмін населення у прикордонних районах. В цих умовах польська влада, продовжуючи свою антиукраїнську політику, вирішила повністю виселити українське населення з його етнічних земель (Лемківщини, Посяння, Гіідляшшя, Холмщини) до воєводств Вроцлавське, Гданське, Льштинське,

Познанське, Щецинське (землі, що належали Німеччині). Ці події здобули назву «Операція «Вісла». Був проведений обмін населенням між Польщею й Україною (з жовтня 1944 р. по серпень 1946 р. з Польщі в Україну переселилося близько 520 тис. українців, з України в Польщу - майже мільйон чоловік.)

В останні роки війни і у перші післявоєнні роки проводилися масові репресії і депортації цілих народів.

У Середню Азію були депортовані приблизно 650 тис. німців, близько 200 тис. кримських татар, з 2,7 млн. евреїв, що проживали в 30-і роки, у результаті дискримінації, евакуації, обміну залишилося близько 800 тис.

Для поповнення вільних робочих місць в Україну переселялися сотні тисяч росіян (у 1939 р. в Україні проживало 12%, у 1959-16% росіян).

Відсутність реальних громадських свобод і демократії, репресії, жорстокий політико- ідеологічний тиск і контроль, а також доведення до абсурду культу особи І. Сталіна й безмежна виконавча влада на місцях ці й інші риси тоталітарної системи згубно впливали на суспільно-політичне життя країни.

Смерть Сталіна призвела до певного послаблення жорстокого внутрішньополітичного курсу радянської тоталітарної системи. Виголошена на XX з'їзді КПРС промова М.Хрущова започаткувала десталінізацію, економічні реформи і т. зв. «відлигу» в культурному житті. Нова ситуація була використана українською інтелігенцією для бодай часткового повернення українських духовно-культурних цінностей, нещадно вилучених із суспільно-культурного жиїтя сталінською русифікаторською ідеологічною службою. Послаблення ідеологічного тиску зумовило пожвавлення наукового, літературного і культурного життя, посилився рух за розширення сфери вживання української мови, було реабілітовано ряд репресованих діячів української культури. Надзвичайно важливе значення мало звільнення сотень тисяч українців, ув'язнених у тюрмах і таборах примусової праці.

Суттєво вплинула на суспільне жиггя поява нового покоління творчої молоді, т. зв. «шістдесятників», які своєю діяльністю утверджували високі мистецькі і духовні цінності в українському культурному процесі, відстоювали національні права народу і людську гідність. її репрезентували Василь Стус, Василь Симоненко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Іван Дзюба, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Валентин Мороз, В'ячеслав Чорновіл та багато ін. Розмах національно-культурного руху викликав ряд кроків центральної влади, спрямованих на чергову кампанію посилення русифікації і боротьби з т. зв. «українським буржуазним націоналізмом». XXII з'їзд КПРС (1961) проголосив політику «злиття націй», що означало наступ на українську мову і культуру, який наполегливо здійснювався такими партійними функціонерами, як А.Скаба, В.Маланчук та ін. Відповіддю були протести, петиції, демонстрації, самвидавна література та інші форми опору.

Протягом 1963-1972 рр. пост першого секретаря ЦК Компартії займав П.Шелест. Він пробував захистити економічні інтереси УРСР,
висловлювався на захист української мови. Під час його керівництва (у 1968 р.) було усунено з посади секретаря ЦК КПУ з ідеологічної роботи Л.Скабу, який сприяв розвиткові русифікації. Замість П.Шелеста першим секретарем КПУ став В.Щербицький. Вольові методи управління збереглись і зміцнилися, посилився ідеологічний диктат паргапарату. Все більше в житія проникла «культівська ідеологія».

Вибори у Верховну Раду, місцеві ради перетворилися в повний фарс, на керівні посади попадали люди випадкові, непідгоговлені, морально нечистоплотні, котрі більше уболівали за своїми інтересами, ніж за суспільними.

Посилюється русифікація України. У 1977 р. була ухвалена Конституція СРСР, а в кінці 1978 р. - Конституція УРСР. Ці конституції значною мірою дублювали «сталінську» конституцію 1936 р. Декларації навіть розширилися та реальні права народу не забезпечувались.

Пріоритетне становище відводилося російській мові, культурі. Партійні та державні заходи проводились російською мовою. Цією ж мовою видавалась наукова, публіцистична та художня література; працювали школи, театри, музеї, тощо. У 1978 р. вийшов «Брежнєвськиіі циркуляр» - постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови та літератури; у 1983 р. «Андроповський указ» постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах.

В 70-80-і роки тоталітаризм поволі поступався місцем авторитарному режимові, командно-бюрократичним методам організації всього суспільного життя.

Нове згортання демократії загострило суперечності між потребами суспільства і рівнем політичного керівництва, його здатністю розв'язувати назрілі погреби життя народу.

В Україні продовжують мати місце репресії проти інакомислячих. Особливо найбільше переслідувалися поборники розвитку національної свідомості, української мови та культури.

Дисидентський рух, що зародився у кінці 50-х років - на початку 60-х років, ставив за мету досягнення незалежності України, вільного духу у нових умовах. Учасниками руху були: представники інтелігенції, частина робітників, студентської молоді та ін. Серед них: Л. Лук'яненко, І. Кандиба, С.Вірун та ін.

У 1975 р. СРСР підписав ХЕЛЬСІНСЬКІ УГОДИ про права людини, проте в УРСР продовжували ігноруватись особисті права й свободи, порушувалась законність. У відповідь на це у листопаді 1976 року в Києві виникла група сприяння виконанню Хельсінкських угод (Українська Гельсінська група) перша легальна правозахисна організація в Українському визвольному русі. Членами її були: М.Руденко, О.Бердник, П.Григоренко, Л.Лук'яненко, О.Тихий та інші. Протягом 1976-1985 рр. ДО УГГ вступило 36 осіб. Члени УГГ виходили з того, що в умовах радянської дійсності проголошення Хельсінкським актом прав і свобод людей, не могли бути здійснені повністю. Отже, необхідною виявилася участь громадськості в
контролі за виконанням Хельсінкських рішень. До 1980 року приблизно три чверті членів Української Хельсінкської групи були засуджені терміном на 10-15 років. Частина була відправлена в психіатричні лікарні, вислана за межі України, а іншим дозволили емігрувати.

Криза в СРСР поширювалась на всі сфери життя. Щорічно падав рівень життя народу. Тотальний партійний контроль душив будь-які прояви суспільного й особистого життя, рвалися суспільні відносини, мораль, процвітали корупція, казнокрадство, організована злочинність. Стала відчуватися нагальна потреба відновлення всіх сторін жиггя суспільства, його економічної основи, соціального життя, політичного пристрою, духовної сфери.