Україна в період гетьманату і Директорії. Причини перемоги більшовиків

Гетьманство Павла Скоропадського охоплює період з кінця квітня до середини грудня 1918 р. Оскільки справжніми господарями України в цей час продовжували залишатися німецько-австрійські окупаційні війська, гетьманат можна розглядати як маріонетковий режим, що прикривав грабіжницьку політику окупантів. Самостійного політичного значення цей режим практично не мав.

29 квітня гетьман видав «Грамоту до всього українського народу», яка оголошувала про ліквідацію УЦР, уряду УНР, а також земельних комітетів. Разом з «Грамотою» були опубліковані «Закони про тимчасовий державний устрій України». До скликання Українського сейму (парламенту) Скоропадському передавалися диктаторські повноваження: йому мала належати вища виконавча, законодавча і воєнна влада в Українській Державі. Православ'я проголошувалося пануючою релігією. Визначалися повноваження Ради Міністрів і судів. Голову Верховного Суду і суддів призначав сам гетьман.

Територія держави була знов розділена на губернії, повіти і волості. Були призначені губернські і повітові старости з числа місцевих поміщиків і земських діячів. У Києві, Одесі, Миколаєві за порядком стежили призначені отамани. Міська і повітова міліція була перетворена в державну охорону. Переобрання до органів місцевого самоврядування здійснили на основі майнового цензу. Уряд Скоропадського підтвердив умови Брестською миру, заборонив будь-які виступи проти німців і австрійців, відмінив 8-годинний робочий день на виробництві і відновив приватну власність на землю. Поміщики за допомогою каральних загонів стали стягувати з селян контрибуції за понесені в період революції збитки, викликавши по всій Україні хвилю селянських повстань.

Протягом кількох місяців гетьманський уряд відновив дієздатний адміністративний апарат. Ключдві посади були розподілені між Професійними чиновниками переважно росіянами та зрусифікованими
українцями. Гетьманат обмінявся посольствами з 12 державами; 12 червня був підписаний мирний договір з Радянською Росією.

Особливо вражаючими були досягнення гетьманату в створенні системи учбових і культурно-просвітницьких закладів. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів українських підручників, а в більшості шкіл була введена українська мова. Відкрилося близько 150 українських гімназій. У жовтні у Києві і Кам'янці-Подільському було відкрито два нових університети. Були також засновані державний архів, національна бібліотека й Українська Академія наук, президентом якої став видатний вчений академік В.І.Вернадський (1863-1945).

Організація власних збройних сил за весь період гетьманського правління не вийшла за рамки підготовки кадрів. У червні був створений Генеральний штаб, а 24 липня Рада Міністрів затвердила закон про загальний військовий обов'язок і намітила план організації армії. Восени були сформовані старшинські й підстаршинські кадри в корпусах і кінних дивізіях.

Влітку почалася організація козацтва як окремого напіввійськового стану на зразок кубанських, донських та інших козацьких формувань. Гетьман сподівався створити організовану і озброєну верству населення, на яку б спиралася його влада. Однак козацтво не могло стати численним і впливовим станом, оскільки записували в нього тільки заможних селян.

Українські політичні партії, що активно діяли в період Центральної Ради, не тільки відмовилися співпрацювати з гетьманом, але і зайняли ворожу йому позицію. Всі спроби Скоропадського залучити їх до співпраці «в ім'я незалежної України» виявилися марними. У результаті в гетьманському уряді майже не було націонал-паїріотів, зате помітною вагою користувалися колишні царські офіцери.

На думку О.Субтельного, «якщо режим Скоропадського міг похвалитися своєю здатністю управляти, а також рядом конкретних досягнень, то разом із тим на ньому страшним тягарем висіли фатальні політичні нрорахунки... По-перше, його компрометувала залежність від німців, очевидна мета яких зводилася до економічної експлуатації України. По-друге, гетьман був тісно пов'язаний з маєтними класами, які намагалися скасувати впроваджені революцією зміни... По-третє, багато українців вважали, що Скоропадський занадто прихильний до росіян. Під час його панування Україна, яка порівняно з Росією була острівцем стабільності, стала не лише притулком для величезної кількості представників колишньої царської верхівки, а й центром намагань відбудувати «єдину та неподільну Росію». Чиновницькі посади були зайняті росіянами, які не приховували свого несмаку до української державності, а більшість кабінету складали члени російської партії кадетів».

Тому з самого початку правління Скоропадського проти нього складається широкий фронт опозиції. Виник антигетьманський Український народний державний союз на чолі з В.Винниченком; на аналогічній платформі стояв Всеукраїнський земський союз на чолі з С.Петлюрою. По всій Україні поширювалися стихійні селянські бунти. Очолювані місцевими
отаманами і батьками анархістського спрямування (Махно, Григор'єв, Зелений тощо), повстанці вели партизанську війну проти німців, австрійців і гетьманських загонів.

Восени стало розуміло, що країни Четверного союзу стоять на порозі поразки у Першій світовій війні. У жовтні спалахнула революція в Авсгро- Угорщині, внаслідок якої ця імперія розвалилася. На початку листопада стався революційний вибух в Німеччині. З закінченням війни німецькі і австрійські війська мусили піти з України. У цій ситуації Скоропадський 14 листопада 1918 р. призначив новий кабінет міністрів, що складався з російських монархістів, і проголосив Акт федерації, яким зобов'язався об'єднати Україну з майбутньою небільшовицькою Росією. Цим кроком гетьман сподівався добитися підтримки з боку білогвардійського генерала А.Денікіна, головно-командуючого Добровольчої армії, і що стояла за його спиною Антанти.

Українські націонал-патріоти були шоковані. Вони не могли допустити об'єднання України з Росією і в гой же день організували альтернативний тимчасовий верховний орган УНР - Директорію в складі В.Винниченка (голова), С.Петлюри (головний отаман), Ф.Швеця, О.Андрієвського і А.Макаренка. Директорія закликала народ до повстання проти гетьмана й рушила на Києва загони повстанців чисельністю до 60 тис. чоловік. На бік Директорії перейшли кращі гетьманські частини січові стрільці під командуванням Є.Коновальця і Сірожупанна дивізія (загальною чисельністю до 40 тис. чоловік). 21 листопада повстанці оточили Київ. Після довгих переговорів, що мали на меті забезпечити безперешкодний вихід німецьких військ зі столиці, загони Директорії 14 грудня 1918 р. тріумфально увійшли в Київ. Скоропадський відрікся від влади і вгік разом з німцями. Директорія проголосила відновлення УНР.

Третя фаза української державності період Директорії була своєрідним продовженням першого - періоду Центральної Ради. Своєю декларацією від 26 грудня Директорії відновила усі закони УНР. Одним з головних пунктів декларації була обіцянка експропріації державних, церковних і великих поміщицьких землеволодінь для переділу їх між селянами. Не менш соціалістичними були зобов'язання уряду діяти в інтересах робітників, селян і «трудової інтелігенції» і позбавити виборчих прав земельну і промислову буржуазію.

З самого початку своєї діяльності уряд Директорії зіткнувся з численними внутрішніми і зовнішніми проблемами. Помірковані соціалісти хотіли бачити в УНР парламентський устрій, а ліві радикали прагнули до українського варіанту системи Рад. 9-12 січня 1919 р. у Києві відбувся VI з'їзд УСДРП, на якому його учасники відразу ж розділилися на прихильників радянської системи влади і тих, хто відстоював ідею парламентаризму. Голова уряду В.Чехівський висловився на з'їзді за владу Рад. Більшою поміркованістю відрізнялися виступу голови Директорії В.Винниченка і М.Порша. З'їзд завершився розколом в партії; після уходу лівих радикалів була прийнята резолюція, що відкидала систему Рад та диктатуру
пролетаріату і визнавала найбільш прийнятною формою парламентську систему.

Внутрішній конфлікт у Директорії посилили несприятливі зовнішні обставини. Країни Антанти ще в грудні висадили в Одесі та інших чорноморських портах 60-тисячний десант, який повинен був запобігти поширенню більшовизму і надати військову допомогу білому рухові, передусім Добровольчій армії генерала Денікіна. Одночасно з півночі на Україну почався наступ Червоної Армії. З січня частини Другої Української радянської дивізії за підтримки повсталого харківського пролетаріату захопили Харків, куди незабаром переїхав український Радянський уряд і Центральний Комітет Компартії України. 4 січня було утворено Український фронт під командуванням В.Антонова-Овсієнка. 12 січня більшовики захопили Чернігів і повели наступ на Київ. Директорія не могла воювати на два фронти; їй треба було вирішити, з ким укласти союз - з Антантой чи з Радянською Росією? Винниченко схилявся до миру з більшовиками; Петлюра вважав, що треба домовитися з Францією і Англією і спільно з ними боротися проти більшовизму. Зрештою, 16 січня Директорії оголосила війну Радянської Росії.

В умовах загрози захоплення Києва радянськими військами Директорія провела ряд символічних демонстрацій своєї суверенности: по-перше, 22 січня 1919 р. вона відсвяткувала формальне об'єднання («Акт злуки») УНР із Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР), яка утворилася ще восени 1918 р., а по-друге, 22-28 січня провела у Києві засідання Трудового конгресу, якому відводилася роль революційного парламенту.

У роботі коніресу брали участь близько 400 делегатів (з них 36 від ЗУНР). Найбільшу групу на цьому форумі складали члени Селянської спілки, іцо перебувала під впливом українських есерів; останні до того часу вже розкололися на три фракції - ліву, праву і центр. Ліві були представлені так званими боротьбистами (від назви їх газети «Боротьба»), що прагнули до встановлення влади Рад. Праві стояли на платформі демократичного соціалізму. Центр об'єднався навколо М.Грушевського, М.Любинського і М.Шаповала, які виступали за передачу влади «трудовим Радам селянських і робітничих депутатів». Зі своїми програмами і проектами резолюцій на конгресі виступили представники УСДРП і незалежні соціал-демократи, що відкололися від неї, а також делегати від єврейських партій Бунд і Поалей- Ціон.

Трудовий конгрес не зміг розв'язати назрілих проблем. Більшість делегатів висловилася за війну з Радянською Росією і пошук згоди у відносинах з країнами Антанти, після чого конгрес закрився.

У зв'язку зі швидким наближенням 25-тисячної Червоної Армії Директорія 2 лютого мусила тікати з Києва і переїхати до Вінниці. Щоб полегшити перег овори з Антантою, есери і есдски вирішили відкликати своїх членів з уряду. 11 лютого Винниченко залишив посаду голови Директорії, передавши свої повноваження Петлюрі. Незабаром найбільш авторитетні українські політики (Винниченко, Чехівський, Шановал і Грушевський)
виїхали за кордон, покинувши учасників національно-визвольної боротьби у стані повної дезорієнтації.

Захопивши 5 лютого Київ, більшовики до кінця травня встановили Радянську владу на більшій частині території України. Новий український радянський уряд отримав назву Ради Народних Комісарів Української Соціалістичної Радянської Республіки (Раднарком УСРР). У березні відбулися III з'їзд КП(б)У і III Всеукраїнський з'їзд Рад. З'їзд Рад прийняв першу Конституцію УСРР, в якій підкреслювалося: «Українська Соціалістична Радянська Республіка заявляє про свою повну солідарність з нині існуючими вже радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними в найтісніше політичне об'єднання для спільної боротьби за перемогу світової комуністичної революції...». З'їзд обрав Всеукраїнський ЦВК, головою президії якої став Г.Пеїровський. На Україні була введена надто непопулярна політика «воєнного комунізму», що включала в себе встановлення державної монополії на заготівлю хліба та інших продуктів, продрозверстку (вилучення у селян усіх надлишків сільхозпродуктів), націоналізацію крупної промисловості, загальну трудову повинність, надання безкоштовних комунальних і транспортних послуг га ін. Українське селянство відповіло на політику «воєнного комунізму» масовими повстаннями.

У травні 1919 р. почався «похід на Москву» білогвардійської Добровольчої армії Денікіна. Частину військ Денікін кинув на Україну. Протягом червня-липня білі захопили Донбас, Таврію і Подніпров'я, включаючи Київ. На окупованій території встановлювалася військова диктатура генерала Денікіна. Одночасно на Правобережжі проти радянських загонів діяли війська Директорії УНР під командуванням Петлюри. І білі і петлюрівці не тільки боролися з більшовиками, але і влаштовували масові єврейські погроми. За оцінками істориків, в 1919-1920 рр. в цих погромах загинуло від 35 до 50 тис. євреїв. Найбільш криваві погроми мали місце в Проскурові (нині Хмельницький), Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Коростені та Бахмачі.

У Західній Україні проти Галицької армії ЗУНР активно діяли польські війська. Відновивши свою державність і отримавши значну допомогу від країн Антанти, Польща не визнала незалежності ЗУНР і прагнула повернути західноукраїнські землі під свою владу. У травні 1919 р. польський уряд відправив на український фронг у Галичині і на Волині сформовані у Франції дивізії генерала Галлера (60 тис. чоловік), і на початку червня поляки зайняли майже усю Галичину, за винятком трикутника між Дністром і Збручем. Тимчасовим притулком уряду ЗУНР і командування Галицької армії (яка нараховувала приблизно 50 тис. чоловік) з липня до листопада був Кам'янець-Подільський. Тут же опинилася 35-тисячна армія Директорії. Якби галичани і петлюрівці об'єдналися, вони могли б протистояти і полякам, і білим, і червоним. Однак між двома формально союзними урядами і арміями не було згоди; Директорія УНР вважала головним противником білу і червону Росію і для перемоги над цим ворогом готова була укласти воєнно-
політичний союз з Польщею. Галичани ж головним противником вважали поляків і для звільнення Галичини були готові домовитися з Денікіним. Восени армії галичан і петлюрівців, страждаючи від голоду і тифу, стали розвалюватися. До кінця жовтня в Галицькій армії залишилося не більше 4 тис. боєздатних солдатів. Петлюра міг відправити в бій не більше 3 тис. чоловік. Інші або померли, або дезертирували. 6 листопада 1919 р. командуючий Галицькою армією М.Тарнавський приєднався зі своїми людьми до білих. Залишки армії УНР, опинившись в оточенні білих, червоних і поляків, перейшли на партизанські форми боротьби, а їх головнокомандуючий Петлюра виїхав до Варшави, щоб вести переговори з урядом Польщі.

Восени того ж року невдача походу Добровольчої армії генерала Денікіна на Москву призвела до чергової зміни військово-політичної ситуації. Червона Армія, перейшовши у контрнаступ, стала відтісняти білогвардійців на південь. У грудні 1919 р. радянські війська знову вступили на територію України і протягом січня-лютого 1920 р. оволоділи більшою частиною Лівобережжя і Правобережжя. Денікін склав з себе верховне командування і виїхав за кордон; його наступник барон Врангель сховався із залишками білої армії в Криму.

22 квітня Петлюра підписав Варшавський договір з поляками, яким віддав Західну Україну; за це глава Польської держави Ю.Пілсудський обіцяв йому військову допомогу в боротьбі з більшовиками. 25 квітня почався наступ польсько-петлюрівеьких військ (65 тис. поляків га 15 тис. українців) проти Радянської 'України. 6 травня вони захопили Київ. Однак очікуваної підтримки з боку широких верств українського селянства вони не отримали. Тим часом більшовики оголосили партійну мобілізацію. У кінці травня на Південно-Західний фронт були иерекинені Перша Кінна армія під командуванням С.Будьонного, 25-та Чапаєвська дивізія, Башкирська кавалерійська бригада та інші частини. На фронті оперувала і Восьма кавалерійська дивізія Червоного козацтва. 12 червня радянські війська знову зайняли Київ, після чого швидко очистили від поляків і петлюрівців Правобережну Україну. У серпні над Польщею нависла загроза більшовицької окупації. У цій критичній ситуації поляки мобілізували всі свої резерви, зупинили просування Червоної Армії у бік Варшави і перейшли в контрнаступ. До осені їм вдалося зайняти західні райони України і Білорусії.

Виснаживши свої ресурси, ворогуючі сторони (крім петлюрівців) вирішили сісти за стіл переговорів. 12 жовтня 1920 р. в Ризі між Радянською Росією, Радянською Україною і Радянською Білорусією, з одного боку, і Польщею - з іншою, було підписано договір про перемир'я і попередній мир. За цим договором землі Західної України і Західної Білорусії залишилися під владою Польщі.

Закінчення радянсько-польської війни дало більшовикам можливість зосередити всі сили для боротьби з бароном Врангелем. У листопаді 1920 р. війська Південного фронту під командуванням М.Фрунзе і при підтримці
повстанських загонів Н.Махна штурмом взяли Перекоп і протягом тижня очистили Крим від білогвардійців. Одночасно війська Чотирнадцятої армії під командуванням І.Уборевича розгромили 35-гисячну армію Директорії УНР між Дністром і Збручем. Залишки петлюрівських військ перейшли через Збруч на територію, що контролювалася Польщею, де були роззброєні і інтерновані.

Таким чином, революція і іромадянська війна на Україні завершилася перемогою більшовиків. Говорячи про причини поразки українського національно-визвольного руху, потрібно враховувати як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники. Як вже зазначалося вище, до початку XX ст. процес формування української нації ще не був завершений. Велика частина українців проживала у складі Російської імперії, де зростанню їх національної самосвідомості перешкоджала активна русифікаторська політика царизму. Населення Західної України віками перебувало в чужих йому монархіях спочатку польській, потім австрійській і австро-угорській. На східних і західних українських землях сформувалися два різні соціокультурні простори, що не сприяло національній консолідації. Сама національна ідея була розроблена українською культурною елітою лише у середині XIX ст.; її носієм було надто обмежене коло інтелігенції (2-3% населення), що не мало можливості розповсюдити цю ідею на широкі верстви українського народу народу, що в переважній більшості своїй складався з малоірамотних, забитих злиденним життям і політично нерозвинених селян. Коли у ході Першої світової війни в Росії і на Україні спалахнула революція, вона мала явно виражений соціальний, а не національний характер. Селяни, робітники, солдати і матроси прагнули, передусім, до соціального звільнення, боролися «за краще житгя» і вважали своїм головними ворогами «світовий імперіалізм», «буржуїв» і поміщиків. Ці настрої широких мас трудящих чудово розуміли і використовували в своїй політиці більшовики. Українські ж націонал-патріоти намагалися привабити народ ідеєю національного звільнення, явно заиізнюючись з розв'язанням насущних соціально-економічних проблем.

Другим вирішальним чинником, що зумовив поразку української національної революції, були несприятливі зовнішні обставини. Наприклад, крах Западноукраїнської Народної Республіки був напряму пов'язаний з агресією Польщі, озброєною країнами Антанти. Внутрішніх резервів для боротьби з переважаючими силами противника у галичан було надто мало, а отримати підтримку від Антанти вони не могли Франції і Англії потрібна була сильна Польща (як буфер на кордоні з Радянською Росією і як потенційний союзник в майбутніх можливих конфліктах з Німеччиною). Всіляко допомагаючи полякам, західні держави не могли одночасно протягати руку допомоги уряду ЗУНР.

У Східній Україні крах усіх небільшовицьких українських режимів (Центральної Ради, гетьманату. Директорії) був пов'язаний з втручанням в українські справи Росії, Німеччини і тієї ж Антанти. Ні червона, ні біла Росія не бажали бачити Україну незалежною державою. Німеччина, надаючи
«допомогу» Центральній Раді і гетьману Скоропадському, насамперед піклувалася про пограбування українського села і експлуатацію промислового потенціалу Донбасу і Криворіжжя. Антанта зробила ставку на білий рух, на відновлення «єдиної та неподільної Росії», і не стала співпрацювати з українськими «сепаратистами». Для Франції і Англії важливіше за збереження української незалежності була реставрація колишньої Російської імперії, в яку вони десятиліттями вкладали мільйонні капітали і повернути які їм обіцяли тільки білі генерали.

У той час як українські націонал-патріоти марно сподівалися на «національну самосвідомість» народу і військову допомогу іноземних держав, більшовики зробили ставку на «класову самосвідомість» найбідніших верств російського, українського та інших народів колишньої царської Росії. Не випадково Ленін стверджував: «Причина наших перемог: безпосереднє звернення нашої партії і Радянської влади до трудящих мас...». Виходячи з принципу інтернаціональної солідарності трудящих, російські більшовики надавали всіляку військову підтримку більшовикам України, Білорусії, Закавказзя і Середньої Азії. Діючи рішуче, не зупиняючись перед застосуванням масового терору по відношенню до своїх супротивників, вони змогли відбити іноземну інтервенцію і отримати перемогу в громадянській війні. Оцінюючи успіх більшовиків на українських землях, голова Раднаркому України Х.Раковський ще у 1919р. заявив: «...і дитині зрозуміло, що без торжества Радянської Росії не було б і Радянської влади на Україні». Л.Троцький в кінці 1920 р. також відверто визнавав, що «Радянська влада протрималася на Україні до сих пір (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної армії».

ТЕМА 6