Виникнення козацтва і Запорізької Січі

Церковна боротьба поступово переростала в національно-визвольний рух, лідером якого стає козацтво. Вперше термін “козак” згадується в початковій монгольській хроніці у 1240 р. Пізніше у XVI ст. цей термін зустрічається у словнику половецької мови “Кодекс Куманіус” (1303) та в грецькому збірнику житіє святих “Синаксарі”.

Першими мешканцями Запорозьких вольностей стали дружинники, які після захоплення України-Русі Литвою рятувалися на берегах Дніпра. Вони вважали себе вільними людьми, а оскільки за фахом вони були професійними воїнами, то навчали місцевих людей військовому та морському ремеслу. Ці дружинники-воїни принесли характерний зовнішній “імідж” – брита голова з оселедцем, вуса. Від тюркомовного місцевого населення вони отримали назву “козак”.

Другою хвилею запорожців стала збідніла шляхта та сміливі і заповзятливі селяни, котрі тікали від польського поневолення. Слово “козак” вживалося для позначення полярних функцій “страж” і “розбійник”.

Існують також інші версії походження козацтва: хозарська, татарська, бродницька, угодницька та інші. Однак, головними чинниками появи і формування козацтва стали існування вільної землі зі сприятливими умовами для життя, досвід освоєння південних земель здобичниками і наявність військового мистецтва і здатності захистити себе від татар та кочівників.

Отже, в українських землях протягом XV-XVI ст. формується нова соціальна верства – козацтво, яка вийшла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно, претендувала на роль політичного лідера і владу. Існування великого масиву вільних земель стали ґрунтом для формування українського козацтва. Прискорили цей процес широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася у XV ст., посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків і татар.

У середині XV ст. осередком згуртування українського козацтва стала Запорізька Січ (тобто укріплення за порогами), яку заснував Дмитро Вишневецький, а військо отримало назву Запорозького. У різні часи Січ розташовувалась на різних островах. Всього існувало 8 січей: Хортицька, базавлуцька, Томаківська, Микитинська, Чортомлицька. Олешківська, Кам’янська, Нова або Підпільненська.

Війську Запорізькому низовому були притаманні риси демократичної республіки. Січова рада була вищим законодавчим і адміністративним органом. Вона розглядала питання внутрішньої і зовнішньої політики, судила злочинців, обирала уряд – військову і паланкову старшину (кошового отамана, суддю, осавула, писаря, курінних отаманів, військових службовців, хорунжого та інших). На Січі не було феодальної власності на землю, кріпацтва, панувала формальна рівність між усіма козаками на землю, участь в радах, але між старшиною і рядовими козаками існувала соціальна нерівність, яка викликала незадоволення бідних козаків (сіроми).

У Речі Посполитій не склалося сталого відношення до козацтва, яке не мало офіційного статусу. На сеймі неодноразово приймалися рішення повернути козаків, більшість з яких були селянами, до феодалів. Однак використання поляками козаків, як сміливого, хороброго війська під час війн кожного разу “врятовувало” козаків від репресій. Незважаючи на заборону, вони продовжували свої походи і пограбування Криму і Туреччини.

Щоб приборкати козаків, а також з метою використання їх в інтересах Польщі, у 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення реєстрового козацтва, тобто найманого формування, яке отримало правовий статус і тепер знаходилось на службі у польській державі. Перший реєстр складав 300 козаків.

Пізніше Стефан Баторій у 1578 р. збільшив кількість реєстровців до 500. На чолі реєстровців стояв гетьман, якому це завдання давалося офіційно з врученням клейнодів (символів влади). Реєстрові козаки звільнялися від податків, отримували землю, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, платню від польського уряду. Вони повинні були охороняти кордони і здійснювати контроль над нереєстровими козаками.

З середини 90-х років XVI ст. відбувався процес масового “покозачення” населення. В 1616 р. в Чигирині, Корсуні, Черкасах, Переяславі, Білій Церкві козаки в середньому становили понад 70 відсотків їхніх мешканців.

Козацтво також знаходило підтримку серед населення в їх прихильному ставленні до православної віри. Глибока релігійність була характерною ознакою духовного життя на Січі. Навіть вступ до запорозького товариства починався з питання: “У Бога віруєш?”. В межах Війська Запорозького низового існувало понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння і молебні. Умираючи, відписували на церкву ікони, золото, срібло тощо.

Козацтво активно виступало за відродження православної віри і стало поруч з духовенством в боротьбі з католиками і уніатами. Так, гетьман П. Конашевич-Сагайдачний прийняв активну участь у боротьбі за відновлення православної церкви в Україні. Його підтримало козацтво, весь народ. Польський уряд змушений був у 1632 р. затвердити “Статті для заспокоєння руського народу” і цим офіційно визнати існування православної церкви і затвердити архімандритом Києво-Печерської Лаври Петра могилу. Цей акт приглушив гостроти конфесійної боротьби, але остаточно протистояння ліквідовано не було.

Отже, треба відмітити те, що маючи низку головних ознак держави, Запорізька Січ, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Несприятливі зовнішні впливи та внутрішні недоліки так і не дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости у нову якість, але свій політичний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.

11. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний

Петро Конашевич народився у 1582 році в сім’ї дрібного українського шляхтича, що володів селом Кульчиці Самбірського повіту. Здобув добротну освіту в Острозькій школі. Саме там дістав від студентів прізвисько «Сагайдачний» через те, що був мітким стрільцем із лука (сагайдак – коробка, у якій носили стріли).

З молодих років пов’язав свою долю із козацькою вольницею. Займав посаду кошового на Січі. У період 1616-1622 років був гетьманом реєстрового козацтва.

Світ дізнався про Петра Сагайдачного коли очолювані ним козаки на початку ХVІІ століття фактично взяли під контроль усе Чорне море. Найбільше страху натерпілися турки у 1615 році, коли 80 чайок і 4 тисячі козаків штурмували турецьку столицю Стамбул. У 1616 році 150 чайок під Очаковом знищили увесь турецький флот.

За гетьманства Сагайдачного вперше у морській військовій історії було використано підводний флот. Козаки занурювали свої чайки під воду попередньо герметизуючи їх шкірою, а мішки з піском використовували як баласт. Такі «підводні човни» могли під водою проходити з десяток кілометрів.

У 1618 році Петро Сагайдачний брав участь у польсько-московській війні на боці поляків. Разом з королем Владиславом вони штурмували Москву і домоглися, щоб московські правителі повернули під кордон Речі Посполитої Чернігово-Сіверські території – етнічні українські землі.

Цікавим є те, що саме армії гетьмана Сагайдачного врятували Польщу від завоювання Туреччиною. Сорокатисячна армія козаків у 1621 році прийшла на допомогу полякам під Хотинську фортецю і спільними зусиллями було остаточно зупинено турецько-татарський наступ.

Під час бойових дій під Хотином Петро Сагайдачний був смертельно поранений отруйною стрілою в руку. Польський король викликав з Європи кращих лікарів, але це не дало результатів. Український гетьман помер у березні 1622 року.

Відомий Сагайдачний і тим, що був активним меценатом і прихильником православ’я. У 1620 році за його політичної активності єрусалимський патріарх Феофан висвятив в Україні православного митрополита Іова Борецького. Двома роками раніше гетьман разом з усім військом вступив у Київське православне братство, яке у результаті дістало вагоме фінансування від козаків.

Потужний був політик і воєначальник Петро Конашевич-Сагайдачний. Не дарма у сучасній Україні його іменем названа Академія сухопутних військ у Львові та один із флагманів військово-морського флоту держави.

12. Початок Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького

В кінці 1640-х років Черкащина стає центром розгортання національно-визвольної боротьби українського народу, яка в сучасній історіографії дістала назву Української національної революції і більшістю науковців хронологічно окреслюється рамками 1648-1676 рр.

Переслідування православної віри, намагання ліквідувати казацтво та постійні зловживання і здирства польської шляхти та орендарів викликало гостре невдоволення населення краю, як і всієї України, і передусім козацтва. Починаючи з 1646 року, група козаків, очолювана чигиринським сотником Богданом – Зіновієм Хмельницьким, розпочинає підготовку повстання. До керівного центру входили також сотники Ф. Вешняк, К. Бурляй, Д. Гиря, Б. Топига, колишні полковники М. Нестеренко і Я. Клиша, М. Кривоніс, брати Нечаї та інші.

Як свідчать джерела, восени 1647 року у містечку Лебедині на нараду зібралися найближчі соратники Б. Хмельницького, щоб розробити план повстання, яке планувалося розпочати у листопаді. Однак раптова поява татар і зрада з боку чигиринського осавула Р. Пешти зірвали виступ, а самого Б. Хмельницького ув’язнюють.

Вирвавшись за сприяння друзів на волю, він в кінці грудня з кількома десятками однодумців (серед них – 20-річний Петро Дорошенко) і сином Тимошем вирушає на Запорожжя. Зважаючи на перебування польської залоги у Січі (Микитин Ріг), зупинився на острові Томаківка (Буцький), де відразу розпочав формування збройних загонів і встановив зв’язки з запорожцями. Заручившись підтримкою останніх, 4 лютого оволодів Січчю, а 9 лютого завдав поразки черкаському і чигиринському полковникам, які на чолі перебуваючих на службі у поляків реєстрових козаків готувалися до наступу на повстанців. Через кілька днів на козацькій раді в Січі Б. Хмельницький обирається гетьманом Війська Запорозького.

Аби урівняти сили з могутнім польським військом і забезпечити тили, Б. Хмельницький уклав союз із Кримським ханством, розіслав козаків з листами до населення України готувати зброю і готуватися до повстання. У квітні 1648 року до запорожців приєдналися реєстровці.

І подальший розвиток подій був безпосередньо пов’язаний з Черкащиною. Військове командування Речі Посполитої, яке очолювали великий коронний гетьман Микола Потоцький і польський коронний гетьман Мартин Калиновський, після оволодіння Хмельницьким Січі почало вживати термінових заходів, аби повстання не набрало розмаху і не перекинулося на “волость”, тобто на густонаселену частину України, зокрема черкаське Подніпров’я.

Значні військові сили почали просуватися в Подніпров’я і блокували шляхи, що вели на Запорожжя. Микола Потоцький 13 лютого 1648 року наказав канівському полковникові реєстрових козаків, щоб той очолив об’єднані сили Канівського, Переяславського і Чигиринського полків і вирушив на Запорожжя для придушення повстання. Перебуваючи в Корсуні 20 лютого 1648 року Микола Потоцький звернувся з посланням до повстанців, у якому вимагав розійтися по домівках і видати Богдана Хмельницького. У разі відмови погрожував смертною карою членам їх сімей і конфіскацією майна.

Щоб виграти час для формування свого війська і домовитись про підтримку Туреччини і Криму, Богдан Хмельницький вів листування з Миколою Потоцьким. За його дорученням переговори з коронним гетьманом вели черкаський сотник Іван Кравченко, чигиринці Карпо Трушенко та Гриць Слейко.

Польське командування, враховуючи вигідне стратегічне розташування Черкас, обирає місто як своєрідний опорний пункт для боротьби з повстанцями і місце перебування Миколи Потоцького з військом. Звідси 21 квітня 1648 року на Запорожжя вирушає польське військо на чолі з сином коронного гетьмана Стефаном Потоцьким та комісаром реєстрових козаків Я. Шомбергом. Через певний час услід за ними мав виступати і сам Микола Потоцький з головними силами.

Каральна експедиція складалася з кінноти, артилерії і обозу (десять тисяч чоловік), флотилії з п’ятьма тисячами реєстровців і 1200 німецьких найманців на борту. Потоцький-молодший і Я. Шомберг рухалися на чолі кінноти суходолом, а дніпровську флотилію очолили старшини реєстровців І. Караїмович та І. Барабаш. Згодом реєстрові козаки, що рухалися водним шляхом, вбивши Караїмовича і Барабаша, на чолі з Філоном Джеджелієм і Богданом Топигою перейшли на бік повстанців, а сухопутна частина польського війська була розгромлена Богданом Хмельницьким під Жовтими Водами 5-6 травня.

Микола Потоцький, який залишився в Черкасах, продовжував підтягувати в район міста значні військові сили. На початку травня він вирушив на допомогу своєму синові, дізнавшись про перехід реєстровців на бік повстанців, повернувся з-під Чигирина і зупинився табором неподалік Черкас. Отримавши 19 травня достовірну інформацію про розгром військ Стефана під Жовтими Водами і про те, що Богдан Хмельницький рухається до Білої Церкви, Потоцький спрямовує багатотисячну польську армію під Корсунь.

Туди ж вирушило і військо повсталих. Вдавшись до воєнних хитрощів (до противника було підіслано одного з козаків з дезінформацією), Богдан Хмельницький виманив поляків з добре укріпленого табору і змусив їх рушити в бік Богуслава. У заболоченому урочищі Горохова Діброва поблизу Корсуня польське військо потрапило у засідку (6-тисячний козацький загін М. Кривоноса). В тил Потоцькому вдарив Хмельницький з козацькою і татарською кіннотою, а з флангів польське військо атакували козаки Кривоноса. Противник зазнав нищівної поразки. Серед 8,5 тисяч поляків у полон потрапили обидва гетьмани – М. Потоцький та М. Калиновський. Поляки втратили також усю артилерію, обоз і прапори.

У перших битвах під Жовтими Водами і Корсунем Б. Хмельницький повністю знищив наявні в Україні польські збройні сили і закликав населення до всенародного повстання. Через Тугай-бея передав М. Потоцькому програму вимог, що передбачала створення до Білої Церкви та Умані удільної, з визначеними кордонами, держави. Так було вперше сформульовано ідею створення національної держави. Після перемоги під Корсунем Б. Хмельницький прибув до Білої Церкви, а звідти – до Черкас.

Саме на Черкащині гетьман розгорнув активну дипломатичну діяльність, формував гетьманську адміністрацію і органи управління. Насамперед була проведена реорганізація шести старих козацьких полків – Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського, Білоцерківського, Переяславського.

У 20-х числах червня Хмельницький прибув до Чигирина, який став віднині фактично столицею України і резиденцією гетьмана. Вибір Чигирина був не випадковим – місто знаходилось в добре укріпленому самою природою місці, у центрі старовинних козацьких земель, неподалік від Дніпра – головної річки України, якою було легко дістатися до Запорозької Січі. Чигирин стояв відносно близько до тодішніх кордонів Кримського ханства, яке у той час було союзником повстанців.

Богдан Хмельницький доклав чимало зусиль, щоб перетворити Чигирин у неприступну фортецю. Відомий сирійський мандрівник Павло Алепський, що побував у місті за життя Хмельницького писав: “Цитадель не має собі рівних у всій країні козаків і своєю висотою, і висотою гори, на якій вона стоїть, і своїми розмірами, і багатством води та боліт, що її оточують. Ось чому вона дуже сильна…”.

Певне значення для вибору Чигирина як гетьманської резиденції мало і те, що неподалік знаходився хутір Хмельницького – Суботів із прилягаючою Новоселицею, успадковані гетьманом ще від батька – чигиринського підстарости Михайла Хмельницького.

У той час, коли Б.Хмельницький перебував у Білій Церкві, Черкасах та Чигирині, займаючись формуванням збройних сил і державного апарату, визвольний рух поширювався в краї і по всій Україні. Після звістки про розгром польсько-шляхетського війська під Жовтими Водами і Корсунем, полум’я повстання охопило Уманщину, де за свідченням сучасника “хлопська сваволя, почавши від Гуманя таку гору бере, наче друге військо Хмельницького”. У червні 1648 року повстанці під проводом М. Кривоноса і І. Ганжі штурмом взяли Умань, а також інші міста далі на захід – Немирів, Тульчин, Брацлав. Тоді ж Умань стає центром Уманського полку.

Ключові дати6-8 травня 1648 р. - битва на Жовтих Водах15-16 травня 1648 р. - битва під Корсунем13 червня 1648 р. - битва під Пилявцямижовтень-листопад 1649 р. - облога Львова23 грудня 1648 р. - вступ Б. Хмельницького до Києва

серпень 1649 р. - битва під Зборовом. Зборівський договір 13.Переяславська Рада 8 січня 1654 року

Перебіг війни з Польщею, незважаючи на значні успіхи і перемоги українського війська, усе більше переконував Б. Хмельницького і старшину в тому, що самим їм не звільнитися від польського панування. Польща могла б продовжувати війну, великі людські та матеріальні втрати знесилили український народ. Проте припиняти боротьбу він не збирався. І в той же час її продовження один на один з Польщею фактично означало б вій ну на самознищення. Йшлося про існування всього народу. Тому Б. Хмельницький активно шукав сильних союзників. У 1650-1651 pp. йшли переговори про можливий перехід «під руку» турецького султана. Останній навіть оголосив, що Хмельницький є його васалом, але цей проект не здійснився, оскільки турки активно в справи війни не втручалися, «дозволяючи» це робити татарам, які були союзником ненадійним. До того ж значним бар'єром була релігійна несумісність мусульман і християн, давня ворожнеча із-за жорстоких нападів татар на українські землі. Тому Б. Хмельницький вирішив обрати «менше зло», звертаючись з проханням про допомогу до Москви. Московському царству була вигідною така пропозиція, з точки зору його геополітичних інтересів: вона давала вихід до Чорного моря, ослаблювала давніх суперників — Кримське ханство, Литву та Польщу.

1 жовтня 1653 р. Земський Собор у Москві прийняв рішення, щоб «гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорізьке з містами і землями взяти під государеву руку». 31 грудня 1653 р. Москва оголосила війну Польщі, а московські посли при були до Переяслава.

8 січня 1654 р. в Переяславі відбулася генеральна військова рада, на яку прибули представники від полків та різних верств населення України (міщани, селяни, духовенство). На раді були при сутніми 12 полковників та 5 генеральних старшин на чолі з гетьманом. Не прибули 5 полковників та митрополит С. Косів. Не було на раді представників від Белзького, Волинського, Подільського і Руського воєводств, в яких проживало більше третини населення тогочасної України. Учасниками ради були близько 300 осіб.

Б. Хмельницький запропонував, щоб вони обрали собі одного государя з чотирьох: турецького султана, кримського хана, польського короля або московського царя, тобто його пропозиція не була безальтернативною. Охарактеризувавши кожного, Б. Хмельницький висловився за московського царя, зазначивши, що він однієї віри з українцями. Учасники ради підтримали думку Хмельницького.

Проте після цього виник конфлікт між царськими послами і козацькою старшиною. Присягаючи царю, старшина вимагала, щоб і посли присягнули від імені царя, що зберігатимуть вольності козацькі, не видаватимуть їх Польщі. Але посли відмовилися, пояснюючи, що цар — самодержець і нікому не присягає. Як показали наступні події, недаремно московські царські посли не хотіли присягати!

Присяга населення України, яке знаходилось під владою Б. Хмельницького, відбувалася в січні-лютому 1654 р. у 177 містах і містечках. Всього у книгах присяги записано 127338 чол. У цілому народ віднісся до присяги схвально. Але відмовилися від присяги Уманський та Брацлавський полки, найвидатніші на той час полковники Іван Богун та Іван Сірко, київський митрополит Косів. У полках Полтавському та Кропив'янському московських представників побили киями. У ряді випадків присягу примушу вали складати. Так, силою до присяги був приведений Київ. Кияни не хотіли йти до церкви, а їх туди заганяли. Під час присяги люди не називалися своїми іменами, щоб зробити свій підпис не дійсним, а після складання присяги дуже її лаяли. При «агітації» за присягу не обходилося без залякувань чи, навпаки, обіцянок усіляких благ (грошей, сукна) з боку московських представників. Тих, хто відмовлявся складати присягу, погрожували вислати за «зборівську лінію», тобто на землі, що були під контролем Польщі.

Документально рішення Переяславської Ради було закріплено так званими Статтями Богдана Хмельницького або Березневими статтями (затверджені царем і Боярською думою в березні 1654 p.). Це був договір між Україною і Московським царством. Москва зобов'язувалася вступити у війну проти Польщі. Україна переходила «під руку» московського царя як самостійна держава — зі своїм главою (гетьманом), своїм політичним устроєм та територією. Реєстр установлювався в 60 тис. чол., козаки могли жити і судитись за своїми законами. Гетьман міг вступати у між народні відносини з іншими державами, крім Польщі і Туреччини. Гетьмана мало обирати військо і лише повідомляти про це царя. Збір податків залишався за українськими урядовцями, але вони повинні були передавати частину їх московським. Таким чином, суверенітет Української держави частково обмежувався у міжнародній та фінансових сферах.

Водночас під час підписання Березневих статей і Переяславського договору з боку гетьманського уряду були допущені певні прорахунки, що зіграли потім негативну роль у відносинах між Москвою й Україною. Москва скористалася тим, що в умовах договору чітко не визначалася форма відносин між Україною і Москвою; московський уряд не присягнув у тому, що він буде виконувати свої зобов'язання; Б. Хмельницькому варто було б обмежитися особистою присягою, а не дозволяти присягати всьому народу; помилкою був і дозвіл мати російських воєвод в українських містах, а також збір податків на користь царя в Україні.

Таким чином, Переяславський договір:1) констатував відокремлення України від Речі Посполитої;2) означав міжнародно-правове визнання Української держави;3) засвідчив внутріполітичний суверенітет Української держави, зберігав її основні політичні інститути;

4) суттєво змінював геополітичну ситуацію у Східній Європі, посилював позиції України в боротьбі з Польщею, зміцню вав вплив Москви у цьому регіоні.

Переяславський договір розпочав нову добу у відносинах між Україною і Московщиною. Москва з самого початку намагалася обмежити права України і згодом планувала перетворити її у звичайну провінцію.

Існують різні наукові оцінки договору 1654 р. щодо відносин між Москвою і Україною. Зокрема вони розцінювались як: 1) персональна унія; 2) васалітет; 3) тимчасовий військовий союз; 4) возз'єднання; 5) приєднання; 6) реальна унія; 7) не повна інкорпорація; 8) протекторат; 9) конфедерація.

Зараз найпоширенішими є думки про те, що це був тимчасовий військово-політичний союз або протекторат.

Рішення Б. Хмельницького про перехід «під руку» московського царя було вимушеним кроком, напевне не розрахованим на «вічну» перспективу. У тих умовах кращого варіанта, скоріш за все, не було.

Завершальні періоди Визвольної війни. Поділ України

Входження України під протекторат Москви суттєво змінило геополітичну ситуацію у Східній Європі, викликало негативну реакцію з боку Польщі, Туреччини, Кримського ханства. Польський король звернувся до українського народу із закликом по вернутись у його підданство, але безрезультатно.

Навесні 1654 р. у війну з Польщею вступила Москва, але віддавала перевагу бойовим діям у Білорусії, намагаючись зайняти її територію і, очевидно, вважаючи, що Україна вже й так знаходиться у її підданстві. Тут воювали й українські війська. У 1654 р. московські війська на території України участі в боях не брали. Місцевому населенню і козакам довелося самим оборонятись. Особливо героїчною була оборона Буші у жовтні 1654 р. на Поділлі на чолі з полковником Гречкою.

Перша велика битва з участю московських військ відбулася у січні 1655 р. під Охматовим на Черкащині («Дрижапільська битва»). Сторони зазнали значних втрат, але ніхто не переміг. Пізніше союзні війська визволили Поділля, частину Галичини, але напад татар, які стали союзниками Польщі, змусив їх відійти. На Польщу напала Швеція і окупувала значну частину її території. Зі Швецією почала війну й Москва. Скориставшись цим, поляки запропонували Москві перемир'я, яке було підписане у вересні 1656 р. у м. Вільно. Воєнні дії припинилися, обидві країни обіцяли не вступати в переговори про мир зі Швецією. Поляки обіцяли московському царю, що після смерті їх короля Яна-Казимира його (царя) оберуть польським королем. Довго до велось царю цього чекати, бо Ян-Казимир помер аж у 1668 р. Українські посли до участі в переговорах навіть не були допущені. Фактично це була зрада Москвою свого союзника. Україна знову опинилася сам на сам із Польщею.

Б. Хмельницький розпочинає активний пошук нових союзників. Йому вдається домовитися про спільні дії зі шведським королем та семиградським (угорським) князем. До Польщі посилають експедиційний корпус на чолі з полковником А. Ждановичем. Союзникам удалося взяти Краків і Варшаву, і здавалося, що Польща на порозі краху, але допомога австрійців і чвари серед союзників врятували її. Семиградські війська капітулювали, а українські відступили на свою територію.

У цей час Б. Хмельницький уже тяжко хворів, 27 липня 1657 року він помер і був похований в Іллінській церкві на своєму хуторі Суботові.

Богдан Хмельницький — найвидатніший політичний діяч в історії України. Йому належить заслуга організації української незалежної держави, він протягом 10 років очолював Визвольну війну українського народу. Б. Хмельницький — видатний полководець і дипломат. Він помер, і справа, визволення України до кінця не була вирішеною. Ще за його життя гетьманом формально обрали його сина Юрія, якому було лише 16 років, але згодом він відмовився від булави.

Гетьманом обирають Івана Виговського, який при Богдані був генеральним писарем. У цей час починається боротьба старшинських угруповань за владу, що негативно позначилося на стані всієї України. Виговський знову вирішив орієнтуватись на Польщу, проти чого виступила промосковська партія серед старшини та значна частина селянства. Цей рух очолили полтавський полковник М. Пушкар та кошовий отаман Барабаш. У боротьбі переміг Виговський; його супротивники, а разом з ними ще 50 тис. чол. загинули.

У вересні 1658 р. Виговський у м. Гадячі уклав з польськими представниками угоду, за якою Україна розривала відносини з Москвою і поверталась до складу Польщі. Три воєводства — Київське, Чернігівське і Брацлавське — мали утворити Вели ке князівство Руське, яке повинно було об'єднатися з Польщею і Литвою на рівних правах у триєдину державу. Законодавча влада мала належати Раді у складі послів з усієї України, виконавча — довічно обраному гетьману. Передбачалося створення свого уряду, суду, скарбниці, грошей, війська в 40 тис. чол. Привілеї надавали старшині, яка могла отримувати шляхетство (по 100 козаків з кожного полку щорічно). У проекті йшлося про ліквідацію унії, зрівняння православної церкви з католицькою, право вищим ієрархам українського православ'я засідати в сенаті. Усі найвищі урядовці мали бути з українців. Це був дуже цікавий проект, який мав ще більше прилучити Україну до Європи, проте він фактично позбавляв її незалежності.

Московський уряд, стурбований Гадяцькою угодою, направляє в Україну 150-тисячну армію. Вирішальна битва між українсько-татарськими та московськими військами відбулася 28-29 червня 1659 р. під Конотопом. Московське військо було повністю розгромлене. 30000 московітів полягло на полі бою. «У жалібному одязі цар Олексій Михайлович вийшов до народу, і жах охопив Москву», — так писав про цю подію російський історик С. Соловйов.

Але Виговському не вдалося скористатися плодами своєї перемоги. Опозиція проти нього зростала, промосковська партія міцніла, висуваючи на противагу Виговському гетьманом Юрія Хмельницького. Виговський у жовтні 1659 р. змушений був від мовитись від гетьманства.

Гетьманом обирають Юрія Хмельницького (1659-1662 pp.) — людину слабовільну і безталанну. Москва підписує з ним нові Переяславські статті, за якими гетьману забороняється мати зовнішньополітичні відносини. Збільшувалась кількість царських військових залог у містах України. Так Москва хотіла убезпечити себе і тісніше прив'язати Україну.

Війна з Польщею тривала. Під Чудновим на Житомирщині у 1660 р. російська армія Шереметьева зазнала поразки. У вересні 1660 р. Ю. Хмельницький уклав з польськими представниками Слободищенський трактат (від назви села на Житомирщині), за яким Україна поверталась під владу Польщі на умовах Гадяцької угоди без центрального пункту про Руське князівство. Юрій Хмельницький разом з поляками вів бойові дії про ти московських військ і тих козаків, які були не згідні з його політикою. До речі, їх очолював рідний дядько Юрія (брат його матері) переяславський полковник Яким Сомко. Сомко в битві під Каневом розгромив Юрія, незадоволення яким усе зростало. У кінці 1662 р. Юрій відмовився від гетьманства, передавши булаву своєму родичеві (одруженому на його сестрі) Павлові Тетері (1663-1665 pp.).

На Лівобережній Україні владу Тетері не визнавали. Тут теж почалася боротьба за владу. На гетьманську булаву претендували полковник Яким Сомко (брат першої дружини Б. Хмельницького), полковник Василь Золотаренко (брат третьої дружини Б. Хмельницького), кошовий отаман Іван Брюховецький (колишній джура — ад'ютант Б. Хмельницького). У червні 1663 р. на чорній раді в Ніжині («чорній» тому, що в ній брали участь не лише козаки, а й селяни і міщани — чернь) завдяки соціальній демагогії і підтримці московських воєвод гетьманом обрали І. Брюховецького, який незабаром стратив своїх суперників.

Таким чином, відбувся поділ України на дві частини: Право бережну, де гетьманом був орієнтований на Польщу П. Тетеря, і Лівобережну, де гетьманом став представник промосковської орієнтації І. Брюховецький. Частина України звільнялася від Польщі і мала своє управління. На тривалий час Україна ви явилася насильно розділеною. Це були основні результати Визвольної війни. Офіційно це було закріплено в січні 1667 p., коли в с. Андрусово (близько Смоленська) Польща і Москва підписали перемир'я на 13,5 років. У складі Московського царства залишалася Лівобережна Україна і Київ. Запорізька Січ пере ходила під спільне управління Москви і Польщі. Підписанням Андрусівського перемир'я, своєю згодою на розділ України царський уряд порушив свої зобов'язання про захист України, зафіксовані Переяславською угодою 1654 р. Це був компроміс між двома монархіями (Польщею і Москвою) за рахунок поді лу України. Для України це мало негативне значення, оскільки розділяло український народ, ускладнювало його консолідацію, обмежувало можливості політичного розвитку, гальмувало розвиток культури.

Наслідки і значення Національної революції та Визвольної війни:• у ході визвольних війн не вдалося звільнити всю Україну від польського панування, проте була створена автономна національна українська держава, відновлено традицію державо творення українського народу;• українському народу вдалося зберегти свою етнічну самобутність, свою мову, культуру, звичаї, врятуватися від геноциду;• у процесі боротьби з іноземними поневолювачами було сформульовано національну ідею українського народу — ідею не залежності, свободи і побудови власної держави;• сформувалася українська політична еліта;• тяжкими були демографічні наслідки Визвольної війни: втрати населення від епідемій, голоду, міграцій становили 2,5—3 млн. осіб (з 5 млн. етнічних українців Речі Посполитої);• одним з наслідків війни була політична диференціація і поляризація української старшини (пропольські, промосковські, протурецькі угруповання);• наслідком війни було спустошення і знелюднення Правобережжя і колонізація Слобожанщини;

• у результаті визвольних війн за державою закріплюється назва «Україна».