Антична колонізація Північного Причорномор'я.

Перші випадкові відвідини Пн. Причорномор'я грецькими мореплавцями припадають на початок першого тис. до н.е. За літературною традицією найраніше поселення на Березанському півострові могло виникнути близько середини 7 ст. до н.е. В першій половині - середини 6 ст. до н.е. греки засновують Ольвію (Південнобузький лиман), наприкінці 6 ст. до н. е. - Тіру , Ніконій (на Дністровському лимані ), Керкінітіду. Тоді ж у південно-західному Криму виникає невелике іонійське поселення . Можливо воно існувало до останньої чверті 5 ст. до н.е., коли вихідці з Гераклеї Понтійської заснували на його місці Херсонес.У другій половині 6 ст. до н.е. виникає більшість міст Боспору: Пантікопей, Феодосія , Німфей , Мірмекій ,Тірітака, Фанагорія, Гермонаса, Кели. Саме в цей час відбувається майже суцільне освоєння сільських округ цих міст, де з'являється багато поселень.Окрім Херсонеса, більшість згаданих міст засноване вихідцями з район малоазійського міста Мілет.

Колонізація Пн.Причорномор'я була частиною так званої Великої Грецької колонізації 8-6 ст. до н.е. Вона зумовлювалась рядом причин, найголовніша з яких-відносне перенаселення, коли всі землі в материковій Греції були вже розподілені."Зайві" люди змушені були шукати ліпшої долі в інших місцях, не так щільно заселених .

Греки – засновники північнопричорноморських міст були в основній своїй масі малозаможними землеробами, частково–торговцями, ремісниками. На ранньому етапі свого буття на новій землі вони займалися сільським господарством сіяли пшеницю, ячмінь, просо, розводили сади, городничали, розводили худобу . Інші їхні тогочасні заняття – ремісництво, торгівля – були другорядними. Отже, грецька колонізація Північного Причорномор'я мала спочатку аграрний характер. Але колонізацію слід розуміти лише як господарське освоєння греками Північного Причорномор'я, причому мирне. Новозасновані колонії не залежали від міст–мотрополій хоч і підтримували з ними добрі стосунки, навіть укладали угоди щодо взаємного сприяння в торгівлі, надання рівних прав громадянам обох полісів, мали з ними єдині культи й літочислення.

Колонії в основному засновувались упорядковано, коли ще в митрополії обирали або призначали керівника групи колоністів – ойкіста. На місці закладання нового міста розмежовувались ділянки під будівлі й сільськогосподарські території, відводили місця для культових і громадських потреб. Однак іноді колонізація мала стихійний характер.

Утворення Київської Русі

Перша спроба пояснити походження Київської Русі була зроблена легендарним літописцем Нестором понад 8 століть тому.

 Середньовічні хроністи штучно пов’язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи – скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

 Норманісти в XVIII ст. (Г. Байєр, Г. Міллер) посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави.

 У 20-х рр. XX ст. значна частина науковців світу почала віддавати перевагу “варязькому фактору” у становленні державності русів на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел.

 Хозарська гіпотеза, виводила коріння Київської держави з Хозарського халіфату (О. Прицак)

 Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури. Паросток державності Київської Русі виріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально – економічного та культурного розвитку слов’янського суспільства.

 До утворення Давньоруської держави у схід. слов’ян існувало 14 великих племінних об’єднань, VI – VIII ст. – період еволюції союзів слов’янських племен у протидержавні утворення – племінні князівства, серед яких виділяються об’єднання дулібів і полян. Аварська навала помітно ослабила дулібів, що піднесло полян. Значною подією у процесі політичної консолідації полянського міжплемінного союзу стало заснування міста Києва, який завдяки вдалому географічному розташуванні швидко перетворився на політичній центр східних слов’ян. Внаслідок цього у VIII – середині IX ст. у середньому Подніпров’ї сформувалося державне об’єднання – Руська земля.

 Важливим етапом у соціально економічному і політичному розвитку давньої Русі – України був період VIII – IX ст. який характеризувався активним процесом феодалізації суспільства, формуванням відповідної соціальної структури, зміцненням державності. Київська Русь досягла значної могутності на середину IX ст. – часи князювання Аскольда, якого чимало дослідників уважають останнім представником династії Кия на київському престолі.

 Саме в цей час Русь здійснює ряд успішних походів на Візантію. Чорне море дістає назву “Руського”.

 Надзвичайно важливе суспільно-політичне і культурне значення мала перша спроба хрещення Русі і утворення метрополії в Києві. Однак ці поступальні кроки були перервані проязичницькими елементами, спираючись на які у Києві утверджується нова династія Рюриковичів. Візантія розриває укладені з Руссю попередні торгівельні угоди і на якийсь час зупиняє її зовнішньополітичну експансію.

 Внутрішня політика нових володарів Київської держави (Олега, Ігоря, Ольги, Святослава) спрямовувалась на поширення влади Київського князя на більшість східнослов’янських племен. Не припинялась при цьому зовнішньополітична діяльність Русі (походи Олега, Ігоря на Візантію, дипломатичні кроки Ольги та ін.).

 Найвищої воєнної могутності Русь досягає за часів Святослава, який одержав блискучі воєнні перемоги у Волзькій Болгарії, Хазарії, Болгарії (на Балканах), Візантії, печенізьких степах.

 Однак широкий розмах воєнних акцій перших Рюриковичів був надзвичайно виснажливим для населення, швидко вичерпував ресурси і підривав міць новоствореної держави. Зрештою традиційні зв’язки Києва з колонізаційними опорними пунктами в гирлах Дніпра, Дунаю, у Криму неодноразово переривалися й опанувати остаточно узбережжя Чорного моря в цей період не вдалося.

 Широка програма реформ, що мала зміцнити давньоруську державу після недалекоглядної політики Святослава, почала здійснюватись при Володимирі Великому (980-1015).

 Він поклав край місцевим династіям “Світлих князів” посадивши на їх місце своїх 12 синів. Одночасно було завершено підкорення усіх східнослов’янських племен під владою Києва. Вона поширилась на простори від Ладоги до Таманського півострова і від Закарпаття до приокських земель Поволжжя.

 Військова реформа полягає у ліквідації “племінних” військових об’єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав “мужам лучшим” земельні володіння у прикордонних районах Русі, зобов'язуючи їх до військової служби.

 Релігійні реформи 988 р. остаточно утвердили християнство як державну релігію у Київській Русі.

 Християнство краще відповідало феодалізованому суспільству, воно сприяло посиленню авторитету великокняжої влади, тісному об’єднанню руських земель навколо Києва, зміцненню його зв’язків з європейським світом, загальнокультурному піднесенню.

 Володимир запровадив нове зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем “Уставом земляним”, який надалі ліг в основу “Правди Ярослава” (1016 р.).

 Свого найвищого розвитку Київська Русь досягла за часів Ярослава – мудрого (1015-1054). Зріс її міжнародний авторитет, про що свідчать шлюбні зв’язки княжої родини з володарями багатьох держав Європи (Візантія, Німеччина, Франція, Угорщина, Польща, Норвегія тощо.).

 Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. У 1030-31 рр. він у союзі з Мстиславом відвоював Червенські землі (Перемишль, Червень, Белз та ін. міста). Піклувався про безпеку південних рубежів Русі (“змійові вали” з укріпленими фортецями). Тільки вздовж Росі було збудовано 13 міст і фортець на лівому березі, зокрема це Корсунь, Торческ, Юр’єв (Ярослав).

 1036 р. Ярослав розгромив печенігів. Запровадив принцип сеньорату – в престолонаслідуванні (влада найстаршого в роді).

 Значні досягнення були у духовному житті.

 При цьому було кодифіковано давньоруське право (“Руська правда”).

 Князювання Володимира і Ярослава утворили цілісну епоху в розвитку Русі, яка характеризувалась припиненням далеких і виснажливих походів і прагненням до внутрішньої консолідації Київської держави, яка стала однією з наймогутніших у тогочасній Європі.

 Отже, визначальними рисами періоду кінця X-середини XI ст. були: завершення формування, території держави, перенесення уваги князівської влади з проблем завоювання земель на проблему їх освоєння на втримання під контролем, злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централізованої влади, заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства територіальним, активна реформаторська діяльність великих князів, запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології – християнства, поява кодифікованого права, ширше використання дипломатичних методів вирішення міжнародних проблем; зростання цивілізованості держави, розквіт давньоруської культури.

 Політична роздробленість Київської Русі (кінець XI – середина XIII ст.).

 Остання спроба відновити колишню велич Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113 – 1125 рр.). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого “Уставу” – своєрідного доповнення до “Руської Правди”), подолання сепаратистських тенденцій, об’єднання ? території Русі тимчасово стабілізували становище держави.

 Після смерті Володимира його сину Мстиславу (1125 – 1132 рр.) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. У цю добу роздробленість набула рис стійкої, прогресуючої тенденції. Так, якщо у XII ст. утворилося 15 князівств (земель) то на поч. XIII ст. їх кількість сягала вже 50. Причини феодальної роздробленості:Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.Зростання великого феодального землеволодіння.Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

Зміна торговельної кон’юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії у зовнішній торгівлі.Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.). Лише половці у період від 1055 до 1236 р. здійснили 12 великих нападів на Русь. У той же час половці понад 30 раз брали участь у міжусобних князівських війнах. Феодальна роздробленість – закономірний етап у розвитку суспільства, це загальноєвропейська тенденція.5. Соціально-економічний розвиток Київської Русі

За часів Київської Русі сформувалося феодальне сус­пільство в східних слов'ян. У цілому становлення фео­дальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньйоріальних (вотчинних). Цей процес був складним, три­валим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним еле­ментом цієї системи була данина, «полюддя». У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті - бояр та православної церкви.

У X—XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села, дарувалася не територія, а право стягувати податки. Так поступово склалася помістна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина- спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися у спадок, даруватися).

Хоча процес утвердження феодальних відносин у Київській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Давньоруській державі феодалізм зароджувався на основі віснообщинного ладу, східнослов'янське суспільство перескочило через рабовласницький етап розвитку. По-друге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися традиції приватної власності; по-третє, виникнення та становлення великого землеволодіння не призвело до масо­вого обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, господарськи неосвоєної землі.

У X—XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодальне залежного населення.

Основними його верствами були:

 -смерди - більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

 -закупи - люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

- рядовичі - селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність віднього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

- челядь – особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину;

- холопи- населення, що перебувало у повній власності феодала.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підгрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Характерними рисами формування відносин залежності були пряме насильство (позаекономічний примус) та економічне закабалення смердів. Історія Київської Русі знає три види ренти, що ніби віддзеркалювали динаміку соціально-економічного розвитку. На ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого було «полюддя». Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в Х ст. ще однієї форми ренти- грошової, яка згодом стала найпоширенішою.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство. Це сталося за рахунок використання досконалих та різноманітних знарядь праці (плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса) та різних , залежно від географічних умов, систем обробітку грунту (вирубна, перелогова та парова з двопільною і трипільною сівозмінами). У сукупності ці чинники сприяли високому рівню продуктивності зернового господарства. Здобутки в землеробстві в поєднанні із значними площами пасовиськ та сінокосів були підгрунтям для розвитку приселищного скотарства. Допоміжними галузями господарства стали промисли- бджільництво, мисливство, рибальство.

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва, всьго ж існувало понад 60 видів ремесел. Соціальна організація ремісничого виробництва ніби віддзеркалювала процес розвитку феодальних відносин.

Існувало три категорії ремісників: сільські, вотчинні та міські. На ранньофеодальному етапі переважають перша і друга категорії; за часів роздрібненості дедалі більшу роль відіграє третя. Міське ремесло відрізняється від сільського складністю, різноманітністю та якістю. Найбільших успіхів давньоруське ремесло досягло в металургії та обробці заліза. За даними археологічних досліджень, асортимент виробів із заліза цього періоду налічує до 150 назв.

Прогресуюче відокремлення ремесла від землеробства, диференціація ремісничих спеціальностей, концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів.

Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, головним чином, римські, з’явилися в ІІ-ІІІ ст. З часом східні слов’яни запрвадили власну специфічну грошову одиницю- «куну» (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з’являється нова лічильна одиниця- гривня, яка ХІІ ст. дорівнювала 50 кунам. Згодом м’які хутряні гроші поступаються місцем твердій валюті- гривням, що являли собою зливки срібла вагою 160-196 г. Лише наприкінці ХІІІ ст. виникає карбованець- срібний зливок, вагою ½ гривні. За часів Володимира Великого почали карбувати золотники і срібляники перші вітчизняні монети. Проте, незважаючи на появу металевої валюти, хутро було загальним ціновим еквівалентом майже до XIV ст., тобто часу, коли почалося систематичне, масове карбування монет.

У добу піднесення Київської Русі інтенсивно розгортається процес урбанізації.

«Гради» (городища) - своєрідні зародки майбутніх міст виникають у східних слов'ян ще в VI ст. Тоді вони виконували роль міжплемінних центрів з обмеженими функціями пунктів збору данини, прикордонних укріплень, місць общинних культових зібрань тощо. Поступово під впливом посилення державних структур, бурхливого розвитку ремесла та торгівлі мало-чисельні тимчасові поселення перетворюються на постійні залюднені міста, що стають економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами, своєрідними вузлами зв'язку Давньоруської держави.

Отже, за доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відносин - формується система приватного землеволодіння, ускладнюється ієрархія панівного класу, інтенсивно й диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових технологій обробітку землі, вдосконалювалися знаряддя праці. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у «градах», активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.