Зміна ролі факторів економічного роз-ку та еволюція інституціоналізму у другій половині ХХ-Ххі ст.

Від 50—60-х років XX ст. у межах неокласичної течії формується новий нау­ковий напрям, представники якого працюють на межі економіч­ної теорії та інших суспільних наук — філософії, соціології, полі­тології, кримінології тощо. Якщо інституцІонально-соціологІч-ний напрям, що виник на початку XX ст., вважається «старим» інституціоналізмом, то цей новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом. Неоінституціоиалізм як особлива еконо­мічна теорія набула визнання у 80—-90-х рр. XX ст.Основними представниками неоіпституціоналізму є Рональд Коуз (1910 р. н.), Даглас Норт (1920 р. н.), — Нобелівські лауреа­ти, Олівер Вільямсон (1932 р. н.) та ін.

Стрижень сучасного інституціоналізму становлять два напря­ми — неоінетитуціоиальна економіка (пеоіпзіігип'опа! есопотісз) та нова інституціональиа економіка (пе\у тзгішгіопаі есопотісз). Незважаючи на те, що назви видаються ідентичними, ці два на­прями мають принципово різні підходи до аналізу інститутів (ін­ституцій). Обидва вони сформувалися або на основі неокласичної теорії, або під помітним впливом її. Так, перший напрям — нео-інституціононалізм — залишає незмінним жорстке ядро неокласи­ки. Другий напрям — нова інституціоиальна економіка — навпа­ки, відображає спробу створити нову теорію інститутів, не пов'язану з колишніми постулатами неокласики.

Структура сучасного Інституціоналізму та шляхи його ево­люції у другій половині XX — на початку XXI ст. вельми склад­ні. Поряд із вищезазначеними схемами класифікації умовно його можна розподілити ще на три основні школи, або «рукави»: «ін­дустріально-соціологічнашкола», «школа суспільного вибору», «кон 'юнктурна школа».У більшості напрямів иеоінституціоналізму основну увагу приділено правовим аспектам економічного життя. Відповідно до контрактної (договірної) парадигми неоінституціоналізму, будь-які відносини між людьми розглядаються як взаємовигідний об­мін, що закріплюється певними зобов'язаннями сторін. Саме способи регламентації договірних відносин визнаються найваж­ливішою економічною інституцією.

Утім, єдиної класифікації інстнтуціональтіх теорій до цього ча­су так і не склалося, тому намагання врахувати наявність різноманіт­них підходів та взаємозв'язків між ними викликає певну складність під час висвітлення проблем і нститу ці опальної економічної теорії. Сьогодні неоінституціопалізм становить цілу сукупність підходів, об'єднаних кількома спільними базовими ідеями. Неоінституціональна теорія виходить ізорганізаційно-контрактноїперспективи, де наперший план висува­ються витрати,що супроводжують взаємодію економічних агентів.Неоінституціоналізм має свої методологічні особливості, зумов­лені вихідними теоретичними джерелами: традиційним інститу­ціоналізмом та неокласикою. Зокрема, неоінституціоналізмом активно використовуються такі провід­ні елементи неокласичної моделі ринкової поведінки як раціона­льний вибір та прагматизм, методологічний індивідуалізм, кон­цепція «економічноїлюдини», максимізація корисності.Засновником неоінституціопалізму із повним правом вважа­ється Ропальд Коуз. У його статтях «Природа фірми» (1937) та «Проблема соціальних витрат» (1960) було вперше сформульова­но дослідницьку програму неоінституціоиалізму, з якою пов'я­зані подальші зміни у захисній оболонці неокласичної теорії.

По-перше, розглядається ширший, ніж у неокласиці, спектр форм власності та контрактних форм, на основі яких здійснюєть­ся обмін.По-друге, в неокласичну модель вводиться поняття інформа­ційних витрат, тобто витрат, пов'язаних із пошуком і отриманням інформації про угоду і про ситуацію на ринку загалом. По-третє, поряд із виробничими, або трансформаційними ви­тратами неоінституціоиалісти припускають існування транзакцій-них витрат. Під цим терміном, центральним для теорії транзак-ційних витрат (Р. Коуз, О. Вільямсон), розуміються всі витрати, що виникають при здійсненні угод. У свою чергу, нова інституціональна економіка, як уже за­значалося, відображає спробу створити нову теорію інститу­тів, яка не пов 'язаиа з попередніми постулатами неокласики і представлена такими основними теоріями:

• теорія ігор (Дж. фон і їейман, О. Моргенштерн, Дж. Неш);

• теорія неповної раціональності Г. Саймона;

• економіка угод (Л. Тевено, О. Фавро, А. Орлеан, Р. Буайє).

У зв'язку з розвитком пової інституціональної економіки від­булися зміни в «жорсткому ядрі» неокласики. Так, теорія ігор завдала удару по моделі загальної рівноваги Вальраса — Ерроу — Дебре, Теорія ігор грунтується на припущенні, що може існувати кілька точок рівноваги, які не цілком збігаються з точками опти­муму за В. Парето, або що рівновага може не існувати взагалі.

. Центральними теоріями цього напряму інституціоналізму є; теорії індустріаль­ного та нового індустріального суспільства, теорія пості ндустріа-льного суспільства, теорія суспільства «третьої хвилі», теорія ін-новаційно-підприємі-шцької економіки, теорія суспільства знання, теорія інформаційного суспільства, теорія постекономіч-ного суспільства та інші.