Теорії економіки пропозиції іраціональних очікувань та їх практичне використання.

Від 80-х років XX ст. у розвинених капіталістичних країнах нєоконсереатизм охоплює три основні напрями нової неокласики:

X)'монетаризм, або чиказька школа неолібералізму (М. Фрід-мен) — центральна теорія неоконсерватизму. Монетаризм пов'я­заний з регулюванням економіки через сферу грошово-кредит­ного обігу. На думку монетаристів, лише послідовна політика за­безпечення господарства грошима може створити впевненість економічних агентів у неіінфляційному розвитку економіки й сприяти рівномірному інвестуванню із мінімальним ризиком;

2) теорія економіки пропозиції (А. Лаффер, Дж. Гілдер, 1 і. Робертс, Р. Манделла), згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування та призводить,
таким чином, до падіння виробництва й підриву фінансової бази оподаткування, а зниження податкових ставок є достатньою умо­вою для стимулювання підприємницької активності й ініціативи;

3) нова класична м акр о економіка — теорія раціональних очі­кувань (Дж. Мут, Р. Лукас, Т. Сарджепт, Н. Воллес), згідно з якою економічні агенти в будь-якому разі не виправдовують надії
владних структур, бо заздалегідь враховують наміри влади й ней­тралізують своїми заходами (підвищенням чи зниженням цін)політику уряду.

Важливою складовою неоконсерватизму також є теорія еконо­міки пропозиції, або септш-сайд економіка (економісти Артур Лаффер, П. Робертс, Р. Манделла, журналісти Дж. Гілдер, Дж. Ван-ніскі, конгресмен Дж. Кемп), яка доповнювала монетарні форми та методи регулювання економіки й була створена після кризи 1974—1975 рр.; вона, по суті, стала теоретико-методологічним підґрунтям «рейганоміки». Ця теорія, подібно до монетаризму, ви­ходить із неокласичної рівноважної схеми, а критику кейнсіанства зосереджує на проблемі інвестиційної функції капіталу.

Основними елементами економічної політики держави згідно з теорією економіки пропозиції є: зорієнтованість економічної політики на виробництво, пропозицію; зниження податків, перед­усім з юридичних осіб, з метою вивільнення частини прибутків для інвестування; скорочення витрат, насамперед у соціальній сфері; регулювання пропозиції грошової маси.

Доповнюючи одне одного, представники теорії економіки пропозиції, на відміну від монетаристів (які основний акцент ро­били на регулюванні кількості грошей), особливого значення на­дають використанню податкових інструментів регулювання. Враз­ливість кейнсіанстваприхильники цієї теорії бачать в абсо­лютизації проблеми ефективного попиту й недооцінюванні еко­номічних проблем формування структури пропозиції. Теоретичне обгрунтування стимулювання пропозиції шляхом скорочення по­даткової ставки з метою перерозподілу національного доходу на користь середніх і великих власників увійшло в економічну тео­рію як крива А. Лаффера.

Економіка пропозиції суттєво вплинули на економічну політику й ідеологію уряду Р. Рейгана, особливо що­до ефективності соціальних програм, значення ринку, характеру й меж втручання держави в економічні процеси. Результати реа­лізації цих теоретичних настанов наприкінці 1980-х років назагал мали позитивні наслідки: стабілізувався рівень безробіття, знизи­лися інфляція та відсоткові ставки, тривала структурна перебудо­ва американської економіки. У 1981-—-1986 роках було проведено податкову реформу з метою збільшення заощаджень та інвесту­вання верств населення із середніми та високими доходами а, от­же, підвищення національної норми нагромадження.

Третьою складовою теоретичної платформи неоконсерваторів є теорія раціональних очікувань, яка належить до нової класичної макроекономіки. її теоретичні засади були закладені ще в 50— 60-х роках XX ст. Р. Мутом, а подальша розробка здійснена у 1970-х рр. американськими вченими Р. Лукасом, Т. Сарджентом, Н. Воллесом. Роберт Лукас із Чиказького університету за розроб­лення теорії раціональних очікувань у 1995 році став лауреатом Нобелівської премії.

Найбільший вклад у розвиток макроекономіки, і передусім теорії раціональних очікувань, Р. Лукас зробив тим, що узагаль­нив, систематизував і класифікував багатоманіття обчислюваль­них, аналітичних, економічних, екопометричних та статистичних методик, інструментарію та механізмів, що здавалося багатьом нескінченним і пешюрядкованим, ніби броунівський рух, і на­близив до аналізу економіки, що динамічно розвивається. У своїх наукових розвідках Р. Лукас виходить не з того, що люди завжди роблять точні передбачення, а з того, що люди не роблять постійно хибних передбачень, що їх можуть використовувати політики. Крім того, ключові інститути, що приймають рішення — великі фірми, головні фінансові установи та профспіл­кові організації — наймають до штату економістів, які допома­гають передбачити результати нової державної політики. Отже, постійно обманювати основні інститути економіки, які прийма­ють рішення, стає неможливим.