Стаття 124. Порядок накладення стягнення за бюджетні правопорушення

1. Передбачені цим Кодексом стягнення за бюджетні правопорушення накладаються за рішенням Міністра фінансів України, керівника органу Державного казначейства України, керівника органу Державної контрольно-ревізійної служби України, Міністра фінансів Автономної Республіки Крим, керівника місцевого фінансового органу, голови виконавчого органу міської міста районного значення, селищної та сільської ради.

2. Рішення про накладення стягнення за бюджетне правопорушення приймається особами, визначеними в частині першій цієї статті, на підставі протоколу про бюджетне правопорушення або акта ревізії та доданих до нього документів.

3. Рішення про накладення заходу стягнення за бюджетне правопорушення набирає чинності з дня його підписання і підлягає негайному виконанню.

4. Форма, порядок складання та передачі за належністю протоколу про бюджетне правопорушення встановлюється Міністерством фінансів України.

150 У чому полягає сутність функціональної класифікації видатків бюджету?

Функціональна класифікація здійснюється відповідно до основних функцій держави, які викладені у вигляді розділів видатків, з низкою підрозділів. Можна виділити три рівні функціональної класифікації:
перший рівень - розділи, в яких визначаються видатки бюджетів на здійснення загальних функцій держави, Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування. Наприклад, 0100 - загальнодержавні функції, 0200 -оборона, 0300 - громадський порядок, безпека та судова влада, 0400 -економічна діяльність, 0500 - охорона навколишнього природного середовища тощо.
другий рівень - підрозділи та групи, в яких конкретизуються напрями спрямування бюджетних коштів на здійснення відповідно функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування в межах відповідних розділів. Наприклад, розділ "Економічна діяльність" - 0400, підрозділ "паливно-енергетичний комплекс" - 0430; Функціонування
виконавчої влади - 010200; розділ "охорона здоров'я" - 0700, підрозділ "лікарні та санаторно-курортні заклади" - 0730.
третій рівень - цільові видатки за конкретними напрямами діяльності головних розпорядників бюджетних коштів у межах відповідних підрозділів. Наприклад, розділ "Духовний та фізичний розвиток" -0800; підрозділ "Культура та мистецтво" -0820; конкретні напрямки діяльності головних розпорядників коштів: художні колективи, концертні та циркові організації - 0822; творчі спілки - 0824, заповідники - 0827 тощо

Запровадження нової функціональної класифікації видатків бюджету викликане необхідністю їх приведення до міжнародних стандартів статистики державних фінансів з метою міжнародної порівнянності показників бюджету.
Нова класифікація видатків бюджету розроблена на основі класифікації функцій управління (КФУ), опублікованої статистичним відділом Організації Об'єднаних Націй. Класифікація має три рівні: категорії (від 1 до 10), групи та класи.

151. Методи фінансового контролю

Методи фінансового контролю включають в себе засоби, прийоми та способи, що їх використовують контролюючі органи при реалізації контрольних повноважень. Сучасне фінансове законодавство як, до речі, й думки вчених у цій сфері є неоднозначними у трактуванні змісту методів фінансового контролю, що потребує закономірно детального їх вивчення.

Ревізія – це найважливіший метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку і звітності, спосіб документального викриття недостач, розтрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань. За наслідками ревізії складається акт.

Ревізії мають досить широку видову класифікацію, що пояснюється складністю та обсягом тих питань, які вирішують ревізори.

За змістом ревізії поділяються на:

· документальні, що передбачають перевірку різних фінансово-бухгалтерських документів підконтрольних суб’єктів;

· фактичні, що передбачають перевірку не лише фінансово-бухгалтерських документів, але й наявності грошових коштів та матеріальних цінностей, тобто вся сукупність сторін фінансової діяльності суб’єкта ревізії.

За організаційною ознакою ревізії поділяються на:

· планові, що передбачені планом відповідного фінансово-контрольного органу;

· позапланові, що проводяться за наявності вагомих підстав (у зв’язку з наявністю інформації про порушення фінансової дисципліни, за вимогою компетентних органів, за вказівкою вищого фінансового органу тощо.

Законом України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” (ст. 11) передбачено проведення планових виїзних та позапланових виїзних ревізій.

Плановою виїзною ревізією вважається ревізія у підконтрольних установах, яка передбачена у плані роботи органу державної контрольно-ревізійної служби і проводиться за місцезнаходженням такої юридичної особи чи за місцем розташування об'єкта права власності, стосовно якого проводиться така планова виїзна ревізія.

Планова виїзна ревізія проводиться за сукупними показниками фінансово-господарської діяльності підконтрольних установ за письмовим рішенням керівника відповідного органу державної контрольно-ревізійної служби не частіше одного разу на календарний рік. Право на проведення планової виїзної ревізії підконтрольних установ надається лише у тому разі, коли їм не пізніше ніж за десять днів до дня проведення зазначеної ревізії надіслано письмове повідомлення із зазначенням дати початку та закінчення її проведення.

Проведення планових виїзних ревізій здійснюється органами державної контрольно-ревізійної служби одночасно з іншими органами виконавчої влади, уповноваженими здійснювати контроль за нарахуванням і сплатою податків та зборів (обов'язкових платежів). Порядок координації проведення планових виїзних перевірок органами виконавчої влади, уповноваженими здійснювати контроль за нарахуванням і сплатою податків та зборів (обов'язкових платежів), визначається Кабінетом Міністрів України.

Позаплановою виїзною ревізією вважається ревізія, яка не передбачена в планах роботи органу державної контрольно-ревізійної служби і проводиться за наявності хоча б однієї з таких обставин:

- підконтрольною установою подано у встановленому порядку скаргу про порушення законодавства посадовими особами органу державної контрольно-ревізійної служби під час проведення планової чи позапланової виїзної ревізії, в якій міститься вимога про повне або часткове скасування результатів відповідної ревізії;

- у разі виникнення потреби у перевірці відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини з підконтрольною установою, якщо підконтрольна установа не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов'язковий письмовий запит органу державної контрольно-ревізійної служби протягом десяти робочих днів з дня отримання запиту;

- проводиться реорганізація (ліквідація) підконтрольної установи;

- у разі надходження доручення щодо проведення ревізій у підконтрольних установах від Кабінету Міністрів України, органів прокуратури, державної податкової служби, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, в якому містяться факти, що свідчать про порушення підконтрольними установами законів України, перевірку додержання яких віднесено законом до компетенції органів державної контрольно-ревізійної служби;

- у разі, коли вищестоящий орган державної контрольно-ревізійної служби в порядку контролю за достовірністю висновків нижчестоящого органу державної контрольно-ревізійної служби здійснив перевірку актів ревізії, складених нижчестоящим органом державної контрольно-ревізійної служби, та виявив їх невідповідність вимогам законів. Позапланова виїзна ревізія в цьому випадку може ініціюватися вищестоящим органом державної контрольно-ревізійної служби лише у тому разі, коли стосовно посадових або службових осіб нижчестоящого органу державної контрольно-ревізійної служби, які проводили планову або позапланову виїзну ревізію зазначеної підконтрольної установи, розпочато службове розслідування або порушено кримінальну справу.

Позапланова виїзна ревізія може здійснюватися лише за наявності підстав для її проведення на підставі рішення суду.

Позапланова ревізія підконтрольної установи не може проводитися частіше одного разу на квартал.

Позапланові виїзні ревізії суб'єктів господарської діяльності незалежно від форми власності, які не віднесені цим Законом до підконтрольних установ, проводяться органами державної контрольно-ревізійної служби за рішенням суду, винесеним на підставі подання прокурора або слідчого для забезпечення розслідування кримінальної справи.

Орган державної контрольно-ревізійної служби, прокурор або слідчий, який ініціює проведення позапланової виїзної ревізії, подає до суду письмове обґрунтування підстав такої ревізії та дати її початку і закінчення, документи, які свідчать про виникнення підстав для проведення такої ревізії, а також на вимогу суду ‑ інші відомості.

Рішення про вилучення оригіналів фінансово-господарських та бухгалтерських документів, арешт коштів на рахунках в установах банків, інших фінансово-кредитних установах можуть прийматися лише судом.

Тривалість планової виїзної ревізії не повинна перевищувати 30 робочих днів, тоді як тривалість позапланової виїзної ревізії не повинна перевищувати 15 робочих днів. Подовження термінів проведення планової або позапланової виїзної ревізії можливе лише за рішенням суду на термін, що не перевищує 15 робочих днів для планової виїзної ревізії та 5 робочих днів для позапланової виїзної ревізії.

Обмеження у підставах проведення ревізій, визначені цим Законом, не поширюються на ревізії, що проводяться на звернення підконтрольної установи, або ревізії, що проводяться після порушення кримінальної справи проти посадових осіб підконтрольних установ, що ревізуються, відповідно до кримінально-процесуального законодавства.

Посадові особи органу державної контрольно-ревізійної служби вправі приступити до проведення ревізії за наявності підстав для їх проведення, визначених цим та іншими законами України, та за умови надання посадовим особам підконтрольних установ, інших суб'єктів господарської діяльності під розписку:

1) направлення на ревізію, в якому зазначаються дата його видачі, назва органу державної контрольно-ревізійної служби, мета, вид, підстави, дата її початку та дата закінчення ревізії, посади, звання та прізвища посадових осіб органу державної контрольно-ревізійної служби, які проводитимуть ревізію. Направлення на ревізію є дійсним за умови наявності підпису керівника органу державної контрольно-ревізійної служби, скріпленого печаткою органу державної контрольно-ревізійної служби;

2) копії рішення суду про дозвіл на проведення позапланової виїзної ревізії, в якому зазначаються підстави проведення такої ревізії, дата її початку та дата закінчення, а у разі проведення ревізії щодо суб'єктів господарської діяльності, не віднесених цим Законом до підконтрольних установ, ‑ також номер, дата та підстави порушення кримінальної справи, орган, що порушив кримінальну справу.

Ненадання цих документів посадовим особам підконтрольних установ та інших суб'єктів господарської діяльності або їх надання з порушенням вимог, встановлених частиною чотирнадцятою цієї статті, є підставою для недопущення посадових осіб органу державної контрольно-ревізійної служби до проведення ревізії.

Проведення ревізій органами державної контрольно-ревізійної служби не повинно порушувати нормального режиму роботи підконтрольних установ та інших суб'єктів господарської діяльності.

Зустрічні звірки, які проводяться органами державної контрольно-ревізійної служби, не є контрольними заходами і проводяться у разі виникнення потреби у їх проведенні на підставі направлення, виписаного керівником органу (підрозділу) державної контрольно-ревізійної служби.

За обсягом фінансової діяльності, що перевіряється:

· комплексні, коли перевіряється фінансова діяльність суб’єкта в різних сферах зазвичай, зусиллями декількох контролюючих та правоохоронних органів;

· тематичні, коли перевіряється однак із сторін фінансової діяльності підконтрольного суб’єкта;

За критерієм періоду діяльності, який перевіряється ревізії поділяються на:

· вибіркові, коли перевіряється фінансова діяльність суб’єкта за якийсь певний проміжок часу;

· фронтальні, коли перевіряється вся фінансова діяльність суб’єкта за відповідний період, протягом якого суб’єкт перебував у конкретних правовідносинах, пов’язаних з отриманням грошових коштів або ж виконання ним фінансових зобов’язань (фінансування Університету “Україна” Київською міською державною адміністрацією протягом 2004-2005 навчального року).

Наступним методом фінансового контролю є перевірка – як обстеження і вивчення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації або їх підрозділів. Наслідки перевірки оформляються довідкою або доповідною запискою.

Основний зміст перевірки як методу фінансового контролю розкрито в ст. 11-1 Закону України “Про державну податкову службу”. Цим актом передбачено проведення планових виїзних та позапланових виїзних перевірок.

Плановою виїзною перевіркою вважається перевірка платника податків щодо своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати ним податків та зборів (обов'язкових платежів), яка передбачена у плані роботи органу державної податкової служби і проводиться за місцезнаходженням такого платника податків чи за місцем розташування об'єкта права власності, стосовно якого проводиться така планова виїзна перевірка. Планова виїзна перевірка проводиться за сукупними показниками фінансово-господарської діяльності платника податків за письмовим рішенням керівника відповідного органу державної податкової служби не частіше одного разу на календарний рік.

Забороняється проведення планових виїзних перевірок за окремими видами зобов'язань перед бюджетами, крім зобов'язань за бюджетними позиками і кредитами, що гарантовані бюджетними коштами.

Право на проведення планової виїзної перевірки платника податків надається лише у тому випадку, коли йому не пізніше ніж за десять днів до дня проведення зазначеної перевірки надіслано письмове повідомлення із зазначенням дати початку та закінчення її проведення.

Проведення планових виїзних перевірок здійснюється органами державної податкової служби одночасно з іншими органами виконавчої влади, уповноваженими здійснювати контроль за нарахуванням та сплатою податків та зборів (обов'язкових платежів). Порядок координації проведення планових виїзних перевірок органами виконавчої влади, уповноваженими здійснювати контроль за нарахуванням та сплатою податків та зборів (обов'язкових платежів), визначається Кабінетом Міністрів України.

Позаплановою виїзною перевіркою вважається перевірка, яка не передбачена в планах роботи органу державної податкової служби і проводиться за наявності хоча б однієї з обставин, перелік яких наведено в Законі. Перелік цих обставин є практично ідентичним переліку, що детально наводився нами при характеристиці позапланових виїзних ревізій.

Тривалість планової виїзної перевірки не повинна перевищувати 20 робочих днів, а щодо суб'єктів малого підприємництва – 10 робочих днів.

Тривалість позапланової виїзної перевірки не повинна перевищувати 10 робочих днів, а щодо суб'єктів малого підприємництва ‑ 5 робочих днів.

Подовження термінів проведення планової виїзної перевірки можливе на термін не більш як 10 робочих днів, а стосовно суб'єктів малого підприємництва ‑ 5 робочих днів.

Подовження термінів проведення позапланової виїзної перевірки можливе на термін не більш як 5 робочих днів, а стосовно суб'єктів малого підприємництва - 2 робочі дні.

Працівникам податкової міліції забороняється брати участь у проведенні планових та позапланових виїзних перевірок платників податків, що проводяться органами державної податкової служби, якщо такі перевірки не пов'язані з веденням оперативно-розшукових справ або розслідуванням кримінальних справ, порушених стосовно таких платників податків (посадових осіб платників податків), що знаходяться в їх провадженні. Перевірки платників податків органами податкової міліції проводяться у порядку, встановленому Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність”, Кримінально-процесуальним кодексом України, іншими законами України.

Обстеження, за своїм характером і змістом відповідає попередньому контролю, а його проведення стосується конкретних сторін фінансової діяльності суб’єкта, при чому за значно ширшим ніж при перевірці колу фінансових показників. Для досягнення мети обстеження, зазвичай, використовують опитування та анкетування. За результатами обстеження, коли вони засвідчують факти порушення фінансової дисципліни, контролюючим органом приймається рішення про проведення ревізії або перевірки.

Нагляд, що передбачає здійснення органами контролю стосовно суб’єктів господарювання, які отримали від контролюючих органів дозвіл (патент, ліцензію) на здійснення відповідного виду діяльності (банківський нагляд НБУ стосовно комерційних банків).

Інспекція – це перевірка стану фінансів підприємств безпосередньо на місцях, яку періодично здійснюють державні органи для ознайомлення із загальним станом справ на місцях та надання суб’єктам оперативної практичної допомоги.

Спостереження – це контроль, зазвичай, кредитних органів або ж державних органів за цільовим використанням кредитних або бюджетних ресурсів, який передбачає загальне ознайомлення із станом фінансової діяльності бюджетної установи, підприємства чи відомства.

Фінансовий моніторинг – це система комплексних заходів, спрямованих на виконання вимог законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмивання) доходів, отриманих злочинних шляхом. Правову основу фінансового моніторингу складає Закон України “Про попередження і протидію легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом” від 28 листопада 2002 р.

152. Бюджетно-правові відносини

Бюджетні матеріальні норми закріплюють структуру бюджетної системи України, перелік доходів і видатків бюджетів, їх розподіл між різними бюджетами та ін. Правовим актом, що включає в себе виключно бюджетні матеріальні норми є закон, або рішення місцевої ради про затвердження бюджету на відповідний рік.

Бюджетні процесуальні норми регулюють порядок складання, розгляду, затвердження та виконання державного та місцевих бюджетів, порядок складання, розгляду та затвердження звітів про їх виконання, а також здійснення державного та муніципального (місцевого самоврядування) фінансового контролю у сфері бюджетної діяльності. Ці норми складають зміст БК України.

За часом дії бюджетні норми поділяють на:

· постійні, що передбачають встановлення бюджетної системи та визначення бюджетних повноважень учасників бюджетного процесу, при цьому вони не мають обмеження в часі, тобто носять постійний характер. Містяться в БК України, Законах України “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про місцеві державні адміністрації” та ін.;

· періодичні (тимчасові), складають зміст щорічних Закону та рішень місцевих рад, якими затверджуються державний та відповідний місцевий бюджет, а також нормативно-правових актів, що приймаються органами виконавчої влади на їх забезпечення. При цьому тривалість їхньої діє, як правило, обмежена одним роком.

Фінансові відносини, що складаються в державі з підприємствами, організаціями, установами, населенням, називаються бюджетними. Ці відносини виникають в процесі формування, розподілу і використання державного та місцевих бюджетів.

Бюджетні правовідносини передбачають участь у них суб’єктів бюджетних правовідносин, яких можна поділити на дві категорії: тих, кому належить бюджет, і тих, хто бере участь у бюджетних правовідносинах від імені суб’єктів першої категорії або ж є отримувачами коштів з бюджетів, а також платниками коштів до бюджету.

До суб’єктів першої категорії належать: Україна, 27 адміністративно-територіальних одиниць, органи місцевого самоврядування. Саме ця категорія суб’єкті є носіями бюджетів, а бюджет виступає для них як атрибут державності. Права цих суб’єктів в частині бюджетних правовідносин зафіксовані в Конституції України, законах України та інших правових актах.

Всі інші суб’єкти бюджетних правовідносин мають опосередковане відношення до бюджету, тобто не мають власного бюджету. До другої категорії суб’єктів бюджетних правовідносин можна віднести:

· органи державної влади та управління загальної компетенції;

· органи державного управління спеціальної компетенції;

· банківські та інші фінансово-кредитні установи;

· суб’єкти бюджетного фінансування та ін.

· Суб’єктами бюджетних правовідносин також можуть бути окремі громадяни, оскільки можуть стати отримувачами субсидій з бюджету. В інших випадках вони не мають прямих зв’язків з бюджетами. Відповідно кожен з названих суб’єктів має можливість вступити з іншими суб’єктом в бюджетні правовідносини. Наприклад, такі правовідносини можуть виникати між законодавчою та виконавчою владою, між Урядом і НБ України, між НБ України і комерційними банками, між органами влади і господарюючими суб’єктами та ін.

153. Головні розпорядники бюджетних коштів

· головні розпорядники бюджетних коштів, а саме бюджетні установи в особі їх керівників, які отримують повноваження шляхом встановлення бюджетних призначень, яким єповноваження, що надане головному розпоряднику бюджетних коштів БК України, законом про Державний бюджет України або рішенням про місцевий бюджет, що має кількісні та часові обмеження та дозволяє надавати бюджетні асигнування. Варто наголосити, що головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно:

◦за бюджетними призначеннями, передбаченими законом про Державний бюджет України, – органи, уповноважені відповідно ВР України, Президентом України, КМ України забезпечувати їх діяльність, в особі їх керівників, а також міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Конституційний Суд України, Верховний Суд України та інші спеціалізовані суди; установи та організації, які визначені Конституцією України або входять до складу КМ України, а також спеціально уповноважені законом органи на здійснення розвідувальної діяльності, Національна академія наук України, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук України, Академія педагогічних наук України, Академія правових наук України, Академія мистецтв України, в особі їх керівників;

◦за бюджетними призначеннями, передбаченими бюджетом АРК, – уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують діяльність ВР АРК та Ради міністрів АРК, а також міністерства та інші органи влади АРК в особі їх керівників;

◦за бюджетними призначеннями, передбаченими іншими місцевими бюджетами, – керівники місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад та їх секретаріатів, керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад.

Законодавець поклав на головного розпорядника бюджетних коштів такі основні функції:

◦розробляє план своєї діяльності відповідно до завдань та функцій, визначених нормативно-правовими актами, виходячи з необхідності досягнення конкретних результатів за рахунок бюджетних коштів;

◦розробляє на підставі плану діяльності проект кошторису та бюджетні запити і подає їх Міністерству фінансів України чи місцевому фінансовому органу;

◦отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України чи рішенні про місцевий бюджет, доводить у встановленому порядку до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (одержувачів бюджетних коштів) відомості про обсяги асигнувань, забезпечує управління бюджетними асигнуваннями;

◦затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня, якщо інше не передбачене законодавством;

◦здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень, отриманих розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів, і витрачанням ними бюджетних коштів;

◦одержує звіти про використання коштів від розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів і аналізує ефективність використання ними бюджетних коштів.

· одержувачі бюджетних коштів – це юридичні та фізичні особи, що не мають статусу бюджетної установи, якою за БК України є орган, установа чи організація, визначена Конституцією України, а також установа чи організація, створена у встановленому порядку органами державної влади, органами влади АРК чи органами місцевого самоврядування, яка повністю утримується за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевих бюджетів та є неприбутковими. Одержувачів бюджетних коштів поділяють на:

◦державні (комунальні) організації, установи та підприємства;

◦підприємства, установи й організації недержавної форми власності;

◦фізичні особи-суб’єкти підприємницької діяльності;

◦фізичні особи.

Чинне бюджетне законодавство не містить переліку осіб-одержувачів бюджетних коштів, вказуючи лише кошти бюджету, які отримують фізичні особи та юридичні особи, що не мають статусу бюджетної установи (одержувачі бюджетних коштів), надаються їм лише через розпорядника бюджетних коштів.

154. Виконання Державного бюджету за видатками

Видатки бюджету згідно з Бюджетним кодексом - це кошти, що спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум. У Кодексі наводиться також термін витрати бюджету, під яким слід розуміти видатки бюджету та кошти на погашення основної суми боргу.

Видатки державного бюджету уособлюють економічні відносини, які виникають у зв'язку із розподілом централізованого фонду грошових коштів держави і його використанням за цільовим призначенням.

Відповідно до статті 87 Бюджетного кодексу України до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України, належать видатки на:

1) державне управління: а) законодавчу владу; б) виконавчу владу; в) Президента України;

2) судову владу;

3) міжнародну діяльність;

4) фундаментальні та прикладні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу державного значення, міжнародні наукові та інформаційні зв'язки державного значення;

5) національну оборону;

6) правоохоронну діяльність та забезпечення безпеки держави;

7) освіту;

8) охорону здоров'я;

9) соціальний захист та соціальне забезпечення;

10) культуру і мистецтво;

11) державні програми підтримки телебачення, радіомовлення, преси, книговидання, інформаційних агентств;

12) фізичну культуру і спорт;

13) державні програми підтримки регіонального розвитку та пріоритетних галузей економіки;

14) програми реставрації пам'яток архітектури державного значення;

15) державні програми розвитку транспорту, дорожнього господарства, зв'язку, телекомунікацій та інформатики;

16) державні інвестиційні проекти;

17) державні програми з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки, попередження та ліквідації надзвичайних ситуацій та наслідків стихійного лиха;

18) створення та поповнення державних запасів і резервів;

19) обслуговування державного боргу;

20) проведення виборів та референдумів;

21) інші програми, які мають виключно державне значення.

Слід зазначити, що на казначейське обслуговування видаткової частини бюджету, принциповою ознакою якого є здійснення видатків розпорядників бюджетних коштів шляхом оплати рахунків органами Державного казначейства, переведено близько 70 тисяч розпорядників та одержувачів коштів державного та місцевих бюджетів, яким відкрито понад 660 тисяч клієнтських рахунків.

Організація роботи органів державного казначейства щодо обслуговування видаткової частини бюджетів здійснюється у такій послідовності:

o формування бази даних мережі розпорядників коштів;

o відображення в системі обліку державного казначейства бюджетних розписів;

o доведення розпорядником коштів планових показників бюджетних асигнувань забезпечення їх обліку та контролю;

o внесення змін до планових показників, що виникають у процесі виконання державного бюджету;

o відображення в обліку затверджених кошторисів, планів асигнувань загального фонду, спеціального фонду розпорядників бюджетних коштів, планів використання бюджетних коштів одержувачів, а також внесених до зазначених документів змін;

o облік та консолідація інформації за зобов'язаннями розпорядників та одержувачів бюджетних коштів та погашення зареєстрованих зобов'язань;

o проведення операцій щодо відкриття асигнувань за загальним і спеціальним фондами державного бюджету;

o перерахування міжбюджетних трансфертів та проведення операцій за взаємними розрахунками між державним та місцевими бюджетами;

o проведення платежів з обслуговування боргових зобов'язань держави.

Лише після виконання цих обов'язкових організаційних функцій здійснюються видатки розпорядникам та одержувачам бюджетних коштів. Перерахування коштів здійснюється шляхом оплати витрат із реєстраційних та спеціальних реєстраційних рахунків розпорядників та одержувачів бюджетних коштів. Джерелом для здійснення видатків є кошти державного та місцевих бюджетів, які закумульовані на ЄКР та виділяються розпорядникам коштів під певні програми та функції.

155. Призупинення бюджетних асигнувань

Міністерство фінансів України почало наводити свої нормативно-правові акти у відповідність з новим Бюджетним кодексом України. Так, наказом від 08.10.2010 р. № 1185 Мінфін затвердив зміни до Порядку призупинення бюджетних асигнувань, затвердженого наказом від 15.05.2002 р. № 319. Так, згідно зі змінами призупинення бюджетних асигнувань передбачає припинення повноважень на прийняття бюджетного зобов'язання на відповідну суму на строк від одного до трьох місяців у межах поточного бюджетного періоду шляхом внесення змін до розпису бюджету (кошторис) і може застосовуватися в разі:

- Прийняття зобов'язань без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених Бюджетним кодексом України або законом про Державний бюджет України;

- Порушення вимог Бюджетного кодексу України при здійсненні попередньої оплати за товари, роботи і послуги за рахунок бюджетних коштів, а також порушення порядку та строків здійснення такої оплати;

- Здійснення платежів за рахунок бюджетних коштів без реєстрації бюджетних зобов'язань, при відсутності підтверджуючих документів або при включенні в платіжні документи недостовірної інформації, а також безпідставної відмови у проведенні платежу органами Державного казначейства України;

- Нецільового використання бюджетних коштів;

- Порушення вимог Бюджетного кодексу України при здійсненні видатків державного бюджету (місцевого бюджету) у разі несвоєчасного набрання чинності закону про Державний бюджет України (несвоєчасного прийняття рішення про місцевий бюджет);

- Надання кредитів з бюджету чи повернення кредитів до бюджету з порушенням вимог Бюджетного кодексу України та / або встановлених умов кредитування бюджету;

- Здійснення бюджетними установами запозичень у будь-якій формі або надання бюджетними установами юридичним або фізичним особам кредитів з бюджету всупереч Бюджетному кодексу України;

- Здійснення видатків, кредитування місцевого бюджету, які відповідно до Бюджетного кодексу України повинні здійснюватися з іншого бюджету;

- Здійснення витрат бюджету або надання кредитів з бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням всупереч Бюджетному кодексу України або закону про Державний бюджет України;

- Здійснення видатків на утримання бюджетної установи одночасно з різних бюджетів всупереч Бюджетному кодексу України або законом про Державний бюджет України;

- Інших випадках порушення бюджетного законодавства учасником бюджетного процесу.

Рішення про призупинення (поновлення) бюджетних асигнувань оформляється у вигляді:

- Наказу Міністерства фінансів України;

- Розпорядження про зупинення бюджетних асигнувань Міністерства фінансів АР Крим, місцевого фінансового органу;

- Розпорядження про відновлення бюджетних асигнувань Міністерства фінансів АР Крим, місцевого фінансового органу.

156. Бюджетні повноваження органів місцевого самоврядування

Права місцевих органів самоврядування в частині бюджетних повноважень можна розділити на три напрямки:

ºстосовно державного бюджету;

ºстосовно власного бюджету;

ºстосовно бюджету іншого рівня.

Розглянемо ці права один за одним.

1.Право місцевого органа самоврядування стосовно державного бюджету полягає в наступному:

ºможливості одержати в повному обсязі з державного бюджету фінансування для здійснення делегованих повноважень органів виконавчої влади;

ºвиконання рішення органів державної влади в розрізі переданих ними ресурсів;

ºодержання компенсації з державного бюджету в тих випадках, коли держава не забезпечує попереднього надходження коштів для виконання рішень державних органів;

ºодержання з державного бюджету дотацій вирівнювання і субвенції для кожного обласного бюджету, бюджетів міст обласного значення і районних бюджетів;

ºодержання субвенцій з державного бюджету для компенсації витрат бюджету місцевого самоврядування на виконання власних зобов’язань унаслідок надання пільг, установлених державою;

ºодержання субвенцій з державного бюджету на суспільні програми соціального захисту й інвестиційні програми.

2.Право місцевого органа самоврядування стосовно власного бюджету полягає в наступному:

ºзатвердження місцевого бюджету;

ºзабезпечення гарантованої державою дохідної бази, достатньої для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб;

ºвласні і закріплені законом загальнодержавні доходи і самостійне їх використання;

ºформування бюджету розвитку за рахунок частини податкових надходжень, коштів, отриманих від розміщення місцевих позик, а також інвестиційних субвенцій з інших бюджетів;

ºустановлення місцевих податків і зборів відповідно до закону;

ºрегулювання ставок місцевих податків і зборів у рамках, установлених законом.

3.Право органів місцевого самоврядування стосовно бюджетів інших рівнів:

ºсільським, селищним і міським радам самостійно розробляти і виконувати свої бюджети;

ºобласним радам розподіляти кошти державного бюджету, що передаються у вигляді дотацій, субвенцій районними бюджетами і бюджетами міст обласного підпорядкування в розмірах, необхідних для формування дохідної частини не нижче мінімальних розмірів місцевих бюджетів, обумовлених законодавством;

ºвикористовувати для фінансування з обласного бюджету спільних проектів територіальних об’єднань громадян;

ºпоєднувати на договірних засадах і на правах спільної власності об’єкти комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів для виконання спільних проектів;

ºпоєднувати на договірних засадах кошти територіальних об’єднань сіл, селищ і міст з іншими бюджетами для виконання власних повноважень;

ºпередавати витрати на виконання усіх або частини власних повноважень сільськими, селищними і міськими радами, районними радами або радам інших рівнів з передачею коштів у відповідний бюджет у вигляді міжбюджетних трансфертів.

157. Поняття та види податків

Пода́тки — це встановлені вищим органом законодавчої влади обов'язкові платежі, які сплачують фізичні та юридичні особи до бюджету у розмірах і у терміни, передбачених законодавством.

Всі податки можуть бути розділені на види за різними ознаками.
Залежно від характеру платника розрізняють:
а.) податки з юридичних осіб (податок на прибуток, податок на додану вартість тощо); б) податки з фізичних осіб (прибутковий податок, податок на промисел тощо).
За формою обкладення податки поділяються на прямі та непрямі.
До прямих, або прибутково-майнових, належать податки, що сплачуються в процесі придбання та накопичення матеріальних ресурсів. Вони визначаються розміром об'єкта оподаткування, включаються до піни товару і сплачуються виробником або власником. Прямі податки своєю чергою поділяються на:
а) особисті податки, що сплачуються платником за рахунок і залежно від отриманого ним доходу (прибутку) та з урахуванням його платоспроможності;
б) реальні податки, що сплачуються з окремих видів майна (земля, будівлі) з розрахунку, в основі якого лежить не дійсний, а передбачуваний прибуток.
До особистих податків належать податок на прибуток підприємств, податок на доходи фізичних осіб, податок на промисел, збір за спеціальне використання природних ресурсів, плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності тощо. Реальними є податок на нерухоме майно (нерухомість), плата (податок) за землю, податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів.
Непрямі податки (податки на споживання) стягуються в процесі реалізації товарів чи послуг, включаються у вигляді надбавки до їхньої ціни та сплачуються споживачем. До них належать акцизний збір, податок на додану вартість, мито, державне мито.
Згідно з Законом України "Про систему оподаткування" всі податки, залежно від органу державної влади та місцевого самоврядування, який їх установлює, поділяються на: а) загальнодержавні; б) місцеві.
До загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів) належать: 1) податок на додану вартість; 2) акцизний збір; 3) податок на прибуток підприємств; 4) податок на доходи фізичних осіб; 5) мито; 6) державне мито; 7) податок на нерухоме майно (нерухомість); 8) плата (податок) за землю; 9) рентні платежі; 10) податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; 11) податок на промисел; 12) збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; 13) збір за спеціальне використання природних ресурсів; 14) збір за забруднення навколишнього природного середовища; 15) збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення; 16) збір на обов'язкове соціальне страхування; 17) збір на обов'язкове державне пенсійне страхування; 18) збір до Державного інноваційного фонду; 19) плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності.
Загальнодержавні податки встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України. Податок на нерухоме майно (нерухомість), плата (податок) за землю, податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, податок на промисел, збір за спеціальне використання природних ресурсів, збір за забруднення навколишнього природного середовища на території Автономної Республіки Крим встановлюються Верховною Радою республіки в межах граничних розмірів ставок, установлених законами України.
До місцевих податків віднесені податок із реклами та комунальний.
До місцевих зборів (обов'язкових платежів) віднесені:
1) готельний збір; 2) збір за припаркування автотранспорту; 3) ринковий збір; 4) збір за видачу ордера на квартиру; 5) курортний збір; 6) збір за участь у бігах на іподромі; 7) збір за виграш на бігах на іподромі; 8) збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі; 9) збір за право використання місцевої символіки; 10) збір за право проведення кіно- і телезнімань; 11) збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу й лотерей; 12) збір за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон; 13) збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг; 14) збір із власників собак.
Місцеві податки, механізм справляння та порядок їх сплати встановлюються сільськими, селищними, міськими радами відповідно до наведеного переліку і в межах граничних розмірів ставок, установлених законами України. Виняток становить збір за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, установлюваний обласними радами. Суми місцевих податків (зборів) зараховуються до бюджетів місцевих рад народних депутатів.
Залежно від характеру використання податки поділяються на податки загального призначення та спеціальні (цільові) податки. Податки загального призначення використовуються на загальнодержавні потреби без конкретизації заходів чи видатків. Спеціальні податки зараховуються до державних цільових фондів і використовуються-виключно на фінансування конкретних видатків (збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, збір на обов'язкове соціальне страхування, збір на обов'язкове державне пенсійне страхування, збір до Державного інноваційного фонду).
За періодичністю стягнення податки поділяються на; а) разові, себто такі, що сплачуються один раз протягом певного відтинку часу (найчастіше - податкового періоду) за здійснення певних дій (податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, податок із майна, що успадковується або дарується тощо); б) систематичні (регулярні), себто такі, що сплачуються періодично (щомісячно, щоквартально).

158. Фінансово-правова відповідальність: поняття та особливості

 З розвитком фінансового права, зокрема податкового, в науці стала виділятися фінансово-правова відповідальність як самостійний вид відповідальності. На законодавчому рівні поняття “фінансових санкцій” вперше було згадане у Законі України “Про державну податкову службу в Україні”, який вводився в дію 04.12.90 року, зокрема, у п.7 ст.11 (“Права органів державної податкової служби”), передбачено їх право застосовувати до підприємств, установ, організацій і громадян фінансові санкції у вигляді стягнень.

Фінансово-правова відповідальність – це вид юридичної відповідальності, яка виражається у застосуванні до правопорушника уповноваженими на те державними органами, фінансово-правових норм-заходів державного примусу.

159. Фінансове правопорушення: склад і види

160 Фінансові санкції за порушення податкового законодавства

Основним видом відповідальності за порушення податкового законодавства є фінансово-правова відповідальність.
Фінансово-правову відповідальність можна визначити як за-стосування до порушника таких фінансово-правових норм захо-дів державного примусу уповноваженими державними органами, які накладають на правопорушника додаткові обтяження майно-вого характеру .
Фінансово-правова відповідальність має такі специфічні риси:
1) суб’єктами фінансово-правової відповідальності є як фізич-ні, так і юридичні особи;
2) фінансові санкції завжди мають майновий характер;
3) характеризується особливим процесуальним порядком реа-лізації.
Фінансово-правова відповідальність реалізується у вигляді фі-нансових санкцій.
Фінансові санкції — це заходи державного примусу, перед-бачені фінансово-правовими нормами, які накладають на право-порушника додаткові обтяження у вигляді фінансової пені та штрафів.
Усі фінансово-правові санкції поділяються на два види: пра-вовідновлювальні та штрафні (каральні).
Правовідновлювальні санкції спрямовані на усунення шкоди, спричиненої державі фінансовим правопорушенням. Існує два види правовідновлювальних санкцій:
1. Стягнення всієї суми прихованого або заниженого платежу в бюджет у формі податку.
2. Пеня. Її можна визначити як установлену законодавством грошову суму, яку платник податку або збору повинен сплатити у разі сплати належних сум податку або збору в пізніші порівня-но зі встановленими законодавством про податки та збори стро-ки. Порядок справляння пені регулюється ст. 16 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами». Функція пені полягає в тому, щоб компенсувати державі шкоду, а саме збитки, які вона несе у зв’язку з несвоєчасною сплатою відповідними суб’єктами в бюджет податку або збору. Таким чином, фінансо-во-правова пеня — це додаткові витрати для правопорушника. Розмір пені як фінансово-правової санкції встановлюється в за-конодавчому порядку.
Каральні (штрафні) фінансово-правові санкції встановлюють-ся за фінансові правопорушення з метою покарання правопоруш-ника. Вони встановлюються у вигляді штрафів. Види штрафів, які відносять до фінансових санкцій за порушення податкового законодавства, та їхні розміри перелічено в ст. 17 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та держаними цільовими фондами».
Фінансовий штраф має декілька особливостей:
• не може бути замінений іншим стягненням, а також уповно-важений орган не має права за своїм розсудом звільняти від на-кладання штрафу;
• виключається можливість стягнення штрафу й оскарження постанови про накладання штрафу в порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення;
• нерідко фінансовий штраф накладається разом зі стягненням недоїмки по податках і пені;
• фінансові штрафи накладаються контролюючими органами й самостійно сплачуються платниками податків.
В окремих випадках, коли платник податку до початку
його перевірки контролюючим органом самостійно виявляє
факт заниження податкового обов’язку й погашає суму недо-плати та штраф у розмірі 10 % суми недоплати, штрафи, адмі-ністративні штрафи до такого платника податку не застосову-ються.
Це правило не діє, якщо:
1) платник податку не подає податкову декларацію за період, протягом якого виникла недоплата податкового обов’язку;
2) судом установлено скоєння злочину (умисне ухилення від сплати податкового обов’язку) посадовими особами платника податку або фізичною особою — платником податку.
Фінансові санкції можуть бути накладені як на юридичних осіб, так і на громадян — платників податків. Вони застосовуються не-залежно від причин, за яких сталося порушення податкового зако-нодавства. Але їхнє застосування допускається лише щодо подат-ків, інших обов’язкових платежів, за якими встановлене обов’язкове подання податковим органам податкових декларацій і розрахунків. Чинним законодавством передбачені як добровільна сплата, так і примусове стягнення фінансових санкцій.

161. Особливості фінансування державних підприємств

 Фінансування діяльності державних підприємств тісно пов’я-зано з фінансовою системою держави. Так, створення нових дер-жавних підприємств, інвестування та пільгове кредитування їх функ-ціонування фінансуються за рахунок коштів бюджетів різних рівнів (загальнодержавного, регіонального, муніципального (місцевого) або іншого бюджету), коштів державних позабюджетних цільових фондів, кредитів Національного банку України тощо. Серед форм фінансування діяльності державних підприємств за рахунок зазначених джерел можна виділити: 1) фінансування створення нових державних підприємств; 2) фінансування інвестицій діючих державних підприємств; 3) пільгове кредитування діяльності державних підприємств; 4) дотаційне та субвенційне покриття збитків державних під-приємств; 5) погашення кредитів, отриманих державними підприємст-вами в разі неплатоспроможності цих підприємств, при наданні кре-диторам державних гарантій; 6) інші форми фінансування діяльності державних підприємств.

162. Фінанси бюджетних установ

Фінансові ресурси бюджетних установ і організацій - це грошові кошти, виділені з бюджетів різних рівнів, а також мобілізовані уста­новами з різних джерел на здійснення і розширення своєї діяльності. Джерела формування фінансових ресурсів залежать від двох чинників: виду послуг, що надаються, і характеру (платного, безоплатного) їхньо­го надання. Одні з послуг можуть надаватися споживачам тільки на без­оплатних засадах, другі - тільки на платних, а треті - на поєднанні тих і інших.

Так, у сферах державного управління і оборони країни, де йдеться про надання послуг суспільству в цілому, кожен громадянин і будь-яка юридична особа одержує їх безоплатно, а єдиним джерелом їхнього фінансування виступають бюджетні кошти. При цьому держава має встановити такі норми бюджетного фінансування відповідних витрат, які до­зволяли б державним службовцям і військовослужбовцям мати достатньо високу оплату, що забезпечує гідний рівень їхнього життя і норма­льні умови для виконання професійного і військового обов"язку. Інакше не уникнути корупції, підкупів працівників державного апарату, пору­шень військової дисципліни та інших негативних у соціальному плані наслідків.

Деякі види послуг у галузі культури, мистецтва, юриспруденції надаються їхнім споживачам тільки на платних засадах. Це - послуги видовищних підприємств (театрів, кінотеатрів, кіноконцертних залів), робота виставок, нотаріату, адвокатури тощо. Навіть якщо цим організаціям виділяються бюджетні кошти, то надаються вони епізодично та у ви­ді цільових коштів.

Переважаючу масу послуг у бюджетних установах становлять послуги соціально-культурного характеру. Вони виключно різноманітні і через це надаються споживачам як на платних засадах, так і безоплат­них, а отже, мають різні джерела фінансування. Конкретний склад фі­нансових ресурсів, що скеровуються на задоволення соціально-культурних потреб, залежить перш за все від характеру самих потреб. Тут можна виділити такі три групи:

- потреби, що мають велике значення для всього суспільства, а тому їхнє задоволення не повинне залежати від рівня одержуваного кожним громадянином доходу і має гарантуватися Конституцією країни (наприклад, потреба громадян в початковій і середній освіті). Джерелом фінан­сування цих потреб виступають загальнодержавні фінансові ресурси, що виділяються з бюджетних і позабюджетних (соціального призначення) фондів;

- потреби, що мають суспільно важливий характер, але через обмеженість загальнодержавних ресурсів не покриваються ними лише в ме­жах необхідного мінімуму на принципах часткового фінансування з рахунку коштів державного бюджету. Задоволення цих потреб понад встановлений нормативний рівень здійснюється завдяки іншим фінансовим джерелам, у тому числі і коштів населення. Прикладом таких потреб може служити мінімальний рівень медичного обслуговування населен­ня, середній рівень освіти, встановлена норма соціального забезпечення громадян тощо;

- індивідуальні потреби громадян, пов"язані з їхнім відпочинком і охороною здоров"я, забезпеченістю житлом тощо. Вони не повинні покриватися завдяки суспільству, а тому фінансовими джерелами їхнього задоволення виступають кошти підприємств, організацій і населення.

Наразі для фінансування установ і організацій, що надають різноманітні послуги соціально-культурного характеру, використовуються такі джерела:

- бюджетні кошти, що виділяються установам і організаціям на ос­нові встановлених нормативів. Нормативи бюджетного фінансування виконують роль ціни (тарифу) на ті роботи (послуги), які надаються державою споживачу. Нормативи мають бути орієнтовані на кінцеві результати діяльності соціально-культурних установ відповідного профілю, хоча сьогодні цього повністю реалізувати не вдалося: по школах - на утримання на одного учня, по лікарнях - на лікування одного хворого, по дитячих дошкільних установах - на утримання однієї дитини тощо;

- грошові кошти державних, приватних та громадських організацій, громадян, отриманих від виконання робіт (послуг), проведення заходів на платних засадах згідно з укладанням з юридичними ос обами догово­рів та замовленнями населення. Сюди відносяться, наприклад, надхо­дження грошових коштів за надання наднормативних послуг в галузі медичного обслуговування громадян, за додаткові послуги у сфері осві­ти (особливо щодо підготовки та перепідготовки кадрів, підвищення їх­ньої кваліфікації тощо). У договорах, що укладаються, визначаються об­сяг, структура і якість послуг, порядок забезпечення установи матеріа­льними і фінансовими ресурсами, форми фінансування із коштів замов­ника тощо. При виконанні установою додаткових робіт (послуг) сума виділених йому згідно з нормативом бюджетних асигнувань не зменшу­ється, а одержані за договором або замовленням кошти збільшують фі­нансові ресурси установи;

- надходження від надання платних послуг населенню й іншим споживачам (від проведення різних оглядів, конкурсів, фестивалів, продажу квитків на видовища тощо) і продажу виробів власного виробниц­тва (наприклад, лікарських засобів, медичних препаратів, продукції на­вчально-виробничих майстерень тощо). Платні послуги надаються спо­живачам відповідно до діючих прейскурантних та договірних цін (тари­фів); при цьому надання платних послуг (робіт) не може здійснюватися замість діяльності, що фінансується з бюджету;

- виручка від здачі в оренду приміщень, споруд, устаткування;

- добровільні внески і безоплатно передані установам і організаціям матеріальні цінності, що надходять від державних підприємств та громадських організацій, добродійних та інших суспільних фондів, окремих громадян (включаючи кошти опікунів);

- інші грошові надходження.

Кошти, які надійшли з усіх джерел, утворюють фонд фінансових ресурсів (дохід) установи; що використовуються на виплату заробітної платні, відшкодування матеріальних і прирівняних до них витрат, розрахунків з іншими організаціями і банками, створення фондів економічно­го стимулювання. Залишки невикористаних за рік надходжень залиша­ються у розпорядженні установи (організації) і до бюджету не вилуча­ються; вони не повинні впливати і на зниження нормативу бюджетного фінансування витрат наступного року.

Кошти, які бюджетні установи отримують від усіх джерел фінансування, крім бюджетного, називаються власними надходженнями.

Власні надходження бюджетних установ поділяються на дві групи.

Перша з них - це плата за послуги, що надаються бюджетними установами. Цю групу створюють надходження від сплати за послуги, що надаються бюджетними установами згідно із законами та норматив­но-правовими актами. Такі надходження постійні і обов"язково плану­ються в бюджеті.

Перша група поділяється на такі підгрупи:

1) плата за послуги, що надаються бюджетними установами згідно з їхніми функціональними повноваженнями, тобто це кошти, які надійш­ли бюджетним установам як плата за послуги, надання яких пов"язане з виконанням основних функцій та завдань бюджетних установ (виконав­ чий збір, стягнутий державною виконавчою службою);

2)надходження бюджетних установ від господарської та/або виробничої діяльності. До цієї підгрупи відносяться кошти, які отримують бюджетні установи від господарсько-виробничої діяльності допоміж­них, навчально-допоміжних підприємств, господарств, майстерень тощо (квартирна плата, плата за гуртожиток; від працевикористання спецконтингенту; відрахування від заробітку або іншого доходу спецконтингенту за харчування, комунально-побутові та інші надані йому послуги, ре­чове майно тощо).

У разі створення для провадження господарської діяльності госпрозрахункових підрозділів, які мають статус юридичної особи, їхні доходи та видатки не є власними надходженнями бюджетної установи, тому не включаються до спеціального фонду бюджету;

3)плата за оренду майна бюджетних установ. Бюджетні установи отримують у повному обсязі плату за оренду майна, що їм належить, якщо інше не передбачено чинним законодавством;

4)надходження бюджетних установ від реалізації майна. До цієї підгрупи відносяться кошти, які отримують бюджетні установи від реалізації нерухомого майна, необоротних активів (крім будівель і споруд) та інших матеріальних цінностей, у тому числі списаних, зданих як брухт, відходів чорних, кольорових, дорогоцінних металів, дорогоцінно­го каміння у розмірах, залишених в розпорядженні установи, передбаче­них законодавством, а також кошти, отримані Національною академією наук та бюджетними установами, що належать до її відання.

Надходження перших двох підгруп формуються за видами, визначеними переліками послуг, що можуть надаватися бюджетними устано­вами за плату, затверджені Кабінетом Міністрів України для відповідної галузі. Такі переліки складаються відповідно до груп власних надхо­джень із зазначенням конкретних напрямів використання коштів, які отримують бюджетні установи за надання цих послуг. Відповідальними за складання переліків визначаються центральними органами виконав­чої влади, які є провідними у відповідній галузі.

Друга група - інші джерела власних надходжень бюджетних уста­нов. Цю групу створюють кошти, перерахова ні бюджетним установам для виконання окремих доручень, а також благодійні внески, гранти та дарунки. Такі кошти не постійні і плануються лише у випадках, попере­дньо визначеними рішеннями Кабінету Міністрів України, укладеними угодами, в тому числі міжнародними, календарними планами проведен­ня централізованих заходів тощо.

Друга група поділяється на такі підгрупи:

1)благодійні внески, гранти та дарунки. До цієї підгрупи відносять­ся всі види добровільної безповоротної та безоплатної допомоги, що передбачає передачу будь-яких видів майна, благодійні внески, гранти та дарунки, у тому числі внески від спонсорів та меценатів. Гранти надаються безповоротно та скеровуються на реалізацію цілей, визначених програмою їхнього надання, проектом міжнародної технічної допомоги тощо;

2)кошти, які отримують бюджетні установи для виконання окре­мих конкретних доручень від підприємств, організацій чи фізичних осіб, від інших бюджетних установ. До цієї підгрупи відносяться також інвестиції, які, згідно із законодавством, надходять до бюджетних установ, у тому числі на спорудження житлових будинків.

Власні надходження бюджетних установ використовуються відповідно до закону про державний бюджет чи рішення про місцевий бюджет за такими напрямами:

1) перша група:

• підгрупа 1 - на покриття витрат, пов"язаних з організацією та на­ данням зазначених у підгрупі послуг;

• підгрупа 2 - на організацію зазначених у підгрупі видів діяльності, а також на господарські видатки бюджетних установ;

• підгрупа 3 - на утримання, обладнання, ремонт майна бюджетних установ;

• підгрупа 4 - на ремонт, модернізацію чи придбання нових необоротних активів (крім будівель і споруд) та матеріальних цінностей, на покриття витрат, пов"язаних з організацією збирання і транспортування відходів і брухту на приймальні пункти, на преміювання осіб, які безпосередньо зайняті збиранням відходів і брухту, а також на господарські потреби бюджетних установ;

2) підгрупа 2 другої групи - за спеціально визначеними напрямам и у разі надходження таких коштів.

Всі бюджетні установи, якщо у них є самостійний баланс і розрахунковий рахунок, мають право користуватися банківським кредитом, що є джерелом залучених коштів для здійснення діяльності. При цьому ко­роткострокові позики видаються їм на витрати, пов"язані із здійсненням поточної діяльності, а довгострокові - для цілей виробничого і соціаль­ного розвитку з подальшим погашенням з рахунку коштів фонду вироб­ничого і соціального розвитку.

Мобілізація і використання фінансових ресурсів бюджетних уста­нов й організацій здійснюється залежно від методів господарювання, тобто кошторисного фінансування й повної самоокупності та самофіна­нсування.

Фінансова діяльність бюджетних установ і організацій пов’язана з кошторисним фінансуванням. Кошторисне фінансування полягає у забезпеченні витрат за рахунок зовнішнього фінансування, воно здійснюється за такими принципами:

· плановість;

· цільовий характер виділення коштів;

· виділення коштів залежно від фактичних показників діяльності установи;

· підзвітність.

Плановість означає, що фінансування здійснюється у межах установленого плану. Плановим документом виступає кошторис.

Єдиний кошторис доходів і видатків складається з трьох розділів:

1) бюджетних асигнувань,

2) інших коштів,

3) видатків за рахунок спеціальних та інших позабюджетних коштів.

Кожен з цих розділів ділиться на дохідну і видаткову частини. Дохідна

частина: планові обсяги бюджетних асигнувань, а також надходження з інших доходних джерел. Формування доходної частини бюджету здійснюється на підставі індивідуальних розрахунків, а також платежів і відрахувань до бюджету.

Видаткова частина: загальна сума витрат з розподілом за категоріями видатків економічної класифікації, а також встановлення витрат, які планується профінансувати за рахунок бюджетних асигнувань та за рахунок

позабюджетних надходжень .