Філософський зміст проблеми буття і основні форми буття.

Існують питання, на які за тисячі років кращі мудреці людства не змогли дати прийнятної відповіді. Наприклад: як і чому є те, що є? або: що є, як воно є і чому?

У повсякденні людина, спостерігаючи довкілля, проживаючи в ньому, впевнюється в такому: по-перше, світ є "тут" і "тепер", є в наявності; по-друге, світ зберігається як відносно стабільне ціле.

Якщо це піддається сумніву та роздумам, виникає проблема буття. Спочатку з'ясуємо: що таке "проблема"? Проблема – це найбільш глибоке питання, на яке немає готових обґрунтованих відповідей і навіть відсутня згода відносно того, яким чином їх можна отримати. Проблемна ситуація, як правило, пов'язана зі значною невизначеністю, розмаїттям думок та відсутністю будь-якої згоди.

Проблема буття глобальна, безгранична в своїй загальності та невичерпна в деталізаціях. Вона вічна і рішення її неоднозначне. Це очевидно навіть при побіжному погляді на історичні концепції категорії "буття".

Першу філософську концепцію буття висунули досократики, для яких буття співпадає з матеріальним незнищуваним і досконалим космосом. Одні з них розглядали буття як незмінне, єдине, нерухоме, самототожне (Парменід), інші – як безперервне становлення (Геракліт). Досократики розрізняли ідеальну сутність і реальне існування.

Платон протиставив чуттєве буття чистим ідеям або, як він вважав, "світу істинного буття".

Арістотель долає таке протиставлення сфер буття, оскільки для нього форма – невід'ємна характеристика буття. Він створює вчення про різні рівні буття: від чуттєвого до духовного.

Середньовічна християнська філософія протиставляла "істинне", божественне буття і "неістинне", створене буття, розрізняючи при цьому дійсне буття (акт) та можливе буття (потенція), сутність та існування, смисл та символ.

В епоху Відродження загальне визнання отримав культ матеріального буття природи. Цьому сприяв розвиток науки, техніки, матеріального виробництва.

Серед розмаїття форм буття прийнято виділяти основні, найбільш важливі й поширені.

Буття людини

У цьому бутті можна виокремити деякі найбільш характерні для людського буття форми. Серед них насамперед слід виділити предметно-практичну діяльність. Людина як фізичне тіло здійснює вплив на інші фізичні тіла з метою задоволення власних потреб. У цьому разі вона виступає як мисляча річ серед інших речей, що особливо підкреслювали матеріалісти минулого. Але тут можна зробити закид, що таке тлумачення недостатнє і навіть антигуманне. Водночас воно необхідне, адже немає тіла – немає і людини, хоча ми і "їмо для того, щоб жити, а не живемо для того, щоб їсти". Не задоволені елементарні потреби – не може існувати і зростати духовність.

Буття речей, процесів

Це буття ділиться на:а) першу природу, тобто на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого;б) другу природу – буття речей та процесів, створених людиною.

Матеріалістичне вирішення проблеми буття передбачає існування світу поза і незалежно від існування людини, яка, однак, є частиною цього світу. Людина суттєво змінює навколишню дійсність, створює "штучну природу", сприятливу для задоволення потреб свого життя.

Буття соціальне

Поділяється на: а) індивідуальне буття, тобто буття окремої людини в суспільстві і в історичному процесі; б) буття суспільства. Про буття людини вже йшлося. Суспільству присвячено цілий розділ "Соціальна філософія".

13.Категорія «матерія» в історико-філософському процесі. Поняття духу і
розвитку у філософії.

Говорячи про основні форми буття (людину, Природу, суспільство, свідомість), ми допускаємо, що все його розмаїття об'єднано якоюсь загальною основою. Виникає питання: чи можна говорити про єдність всієї різноманітності світу, чи є щось таке, що об'єднує ці форми буття?

Пошук відповіді на це питання зумовив уявлення про загальну основу всього існуючого. Для цього у філософії була сформована категорія "субстанція". Субстанція означає внутрішню єдність різноманітних конкретних речей, явищ, процесів та подій, через які і в яких вона існує.

Вчення, що пояснюють єдність світу, виходячи з однієї субстанції, відносяться до філософії монізму. Так, до матеріалістичного монізму можна зарахувати погляди Фалеса, Геракліта, Спінози; до ідеалістичного монізму – погляди Платона, Гегеля.

На відміну від монізму дуалізм стверджує, що в основі світу лежать дві субстанції – матеріальна та ідеальна (Рене Декарт).

Пошук субстанції ніколи не був для філософії якоюсь інтелектуальною самоціллю. До цього привела гостра практична й світоглядна потреба: з'ясувати місце людини в світі, її велич, відшукати земні основи такої величі, реальні передумови і шляхи її досягнення. Від розуміння субстанції, її характеру залежить самосвідомість людини, усвідомлення нею свого призначення в світі, і, відповідно, формування життєвої позиції. Це може бути активно-перетворювальна (творча) позиція чи, навпаки, пасивно-пристосовницька, або активно-безвідповідальна (нерідко руйнівна).

Представники різноманітних напрямків матеріалістичного монізму ототожнювали субстанцію з категорією "матерія". Поняття "матерія" має складну; тривалу історію свого розвитку.

Спочатку філософські уявлення про матерію як першооснову і сутність всіх речей ототожнювались З конкретними речами (земля, вода, повітря, вогонь тощо) або з безструктурною якоюсь першоречовиною (апейрон), деякими фізичними елементами, атомами з притаманними їм певними якостями. Тобто тривалий час пошук матерії як субстанції, здійснювався з позицій принципу елементарності.

Доречно розглянути розвиток поняття "матерія" в історико-філософському процесі. Це поняття проходить надзвичайно складний шлях розвитку, постійно уточнюється досягненнями наукового пізнання оточуючої людину дійсності.

Так, один із засновників античної філософії, представник Мілетської школи Фалес (625–547 pp. до н. е.) вважав, що першоосновою, тобто матерією всіх речей, є вода. Інший представник Мілетської школи Анаксімандр (610–540 pp. до н. е.) основу світу зводив до апейрону. Це – безкінечна, невизначена, незнищувана та всеохоплююча матеріальна частка, що вічно рухається та творить. Третій представник Мілетської школи Анаксімен першопочаток, що дає життя всьому живому, пов'язував із повітрям.

Давньогрецький філософ Геракліт начало всього існуючого вбачав у вогні. Все існуюче, за Гераклітом, було і буде вічно живим вогнем, проявом його спалаху чи згасання.

Старогрецький філософ Левкіп (близько 500– 440 pp. до н. е.) ввів поняття атом для позначення неподільних одиниць буття, з яких складаються всі речі. Видатний вчений-енциклопедист Демокріт (460 р. до н. е. – рік смерті невідомий), один із засновників атомізму, розвиваючи вчення Левкіпа, стверджував, що матерія складається з атомів (неподільних часток).

На думку одного з найавторитетніших мислителів античності Арістотеля (384–322 pp. до н. е.), субстанцією може бути одиничне буття. Світ є сукупністю множин таких субстанцій, кожна з яких є нерозривною єдністю форми та матерії. Чотири причини роблять можливим існування окремої речі: формальна, матеріальна, діюча і цільова. Одиничне буття – поєднання форми і матерії. Це і є субстанція. При цьому форма первинна й активна. Матерія – пасивний "матеріал", – сама по собі не здатна розвиватися, в "чистому вигляді" може тільки мислитися, існує лише у зв'язку з формою, будучи "оформленою". Все існуюче в світі є матерією і формою, але матерія "сама по собі" – це чиста можливість, форма реалізує, перетворює можливість в дійсність, тобто у конкретну річ.