Національний банк України та грошово-кредитна політика.

За роки незалежності Україна зіткнулася з цілим рядом кризових ситуацій, які прямо чи опосередковано вплинули на банківську систему:

· Російський дефолт 1998р;

· Банкрутство одного із найбільших банків «Україна» в 2001 році;

· Політична криза 2004р;

· Криза іпотечного кредитування в США 2007-2008рр.

Банківська система України дворівнева: перший (вищий) рівень у структурі банківської системи України займає НБУ – головний банк держави, другий (нижчий) рівень – усі банки, які зареєстровані НБУ у країні. Станом на березень 2012року в Україні нараховується 195 банків.

Головним результатом функціонування грошової системи є розроблення і реалізація певної грошово-кредитної, або, як її ще називають, монетарної політики.

Основні засади грошово-кредитної політики ґрунтуються на критеріях макроекономічних показників загальнодержавної програми економічного розвитку України на відповідний період, що включають:

· Прогнозні показники обсягу ВВП;

· Рівні інфляції;

· Розмір дефіциту державного бюджету та джерел його покриття;

· Платіжний та торговий баланси, затверджені КМУ.

Мета грошово-кредитної політики центрального банку – створити сприятливі умови для зайнятості робочої сили, стримування інфляції, регулювання темпів економічного зростання та збалансованості господарства і платіжного фонду.

Методи регулювання обсягу грошової маси:

1) визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків;

2) процентна політика;

3) рефінансування комерційних банків;

4) управління золотовалютними резервами;

5) операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), у тому числі з казначейськими зобов’язаннями, на відкритому ринку;

6) регулювання імпорту та експорту капіталу;

7) емісія власних боргових зобов’язань та операції з ними.

Сутність грошово-кредитної політики полягає у зміні пропозиції грошей, тобто збільшення пропозиції в період спаду для заохочення витрат і зменшення – під час інфляції для зменшення витрат.

У практичній діяльності органів регулювання та нагляду за фінансовим сектором виділяють три моделі: секторну, на основі завдань і модель єдиного нагляду.

Секторна модель заснована на чіткому розподілі завдань і функцій наглядових органів за діяльністю окремих секторів – банківського, страхового та фондового (інвестиційного). В країнах ЄС застосовано секторну модель регулювання та нагляду за фінансовим сектором у 12 країнах: Греції, Іспанії, Італії, Кіпрі, Литві, Люксембурзі, Португалії, Словенії, Фінляндії, Франції, Болгарії та Румунії.

Відповідно до другої моделі обов’язки наглядових органів розподілено на основі завдань, а функції нагляду – на пруденційний нагляд за діяльністю фінансових посередників і на регулювання бізнесу у фінансовому секторі. Цю модель можна розглядати як перехідну від секторної до моделі єдиного нагляду. У странах ЄС її застосовано у 4 країнах: Італії, Нідерландах, франції та Португалії.

За умови використання третьої моделі відбувається концентрація всіх наглядових функцій у єдиному наглядовому органі. Це спостерігається у 15 країнах ЄС: Австрії, Бельгії, Данії, Естонії, Ірландії, Латвії, Мальті, Німеччині, Об’єднаному Королівстві, Польщі, Словаччині, Угорщині, Чехії, Швейцарії, Швеції.

При цьому кількість наглядових органів у країнах ЄС налічується:

· Один (Австрія, Бельгія, Данія, Естонія, Ірландія, Латвія, Мальта, Німеччина, Об’єднане Королівство, Польща, Словаччина, Угорщина, Чехія, Швеція, Швейцарія );

· Два (Люксембург, Нідерланди, Фінляндія, Болгарія);

· Три (Греція, Іспанія, Литва, Португалія, Словенія);

· Чотири (Італія, Кіпр, Франція, Румунія).

Центробанки несуть відповідальність за ухвалення остаточного рішення у сфері банківського нагляду у таких 14 країнах ЄС: Австрії, Греції, Іспанії, Італії, Кіпрі, Литві, Німеччині, Нідерландах, Португалії, Словаччині, Словенії, Угорщині, Чехії, Болгарії, Румунії.

Законодавством України відповідальність за стан справ на ринках фінансових послуг відповідних органів та посадових осіб цих органів.

Досить часто вживання заходів безпосередньо зачіпає певні політичні чи приватні інтереси (ухвалення рішення про обмеження діяльності, ліквідацію банку або його рекапіталізацію).

Причиною існування цих недоліків є недостатність інституційної незалежності, під якою розуміють відокремленість регуляторного органу від впливу виконавчої та законодавчої гілок влади.

Інституційна незалежність складається з трьох елементів:

1) гарантії керівництву органу від необґрунтованого звільнення;

2) наявності в структурі органу комісії експертів;

3) відкритості та прозорості ухвалення рішень.