Її вплив на поширення релігійної та національної свободи.

Релігійна реформація в окремих країнах супроводжувалась нерідко важливими політичними переворотами. Спроби католицьких монархів притіснити віру своїх підданих загострювали в результаті політичний антагонізм, який виникав на соціальному ґрунті. Єдиною в Європі країною, де революція відбулась під лозунгом політичної свободи, в результаті якої утворилась вільна держава, яка у ХVII ст. зробилась твердинею не лише протестантизму, але й релігійної і політичної свободи, була Голландія. У XVI ст. внаслідок католицької політики справа протестантизму в Англії ототожнювалась з питанням про її національну незалежність, але лише у ХVII ст. тут відбулось злиття ідей протестантської релігії і політичної свободи в єдиному суспільному русі проти абсолютизму.

У Нідерландах і національна незалежність, і політична свобода, і протестантська релігія об’єднались у свідомості найширших верств народу, який піднявся на захист усього того, що в суспільстві вважалось елементарними правами свободи індивідуальної. В процесі боротьби Нідерландів з Іспанією зіткнулись не просто дві ворожі держави, які протистояли одна одній, як, скажімо, Іспанія і Франція своїми протилежними політичними інтересами, або як Іспанія і Англія приналежністю до двох повсюдно протидіючих одне одному віросповідань: тут прийшли у зіткнення два різних політичних принципи — принцип абсолютизму і принцип народовладдя. Ті ж самі принципи прийшли у зіткнення у Франції в добу релігійних війн і в Англії в добу революції ХVII ст. У цьому і полягає загальноєвропейське значення нідерландського повстання проти Філіпа ІІ. Як побачимо далі, ця парадигма європейського суспільного розвитку була притаманна і Україні.

Нідерланди представляли собою 17 окремих маленьких областей, які внаслідок шлюбних зв’язків дістались імператору Карлу V. Імператор склав з цих земель (вони співпадають з нинішніми Бельгією, Голландією і Люксембургом) самостійну імперську землю, що користувалась повною автономією і не порушив її внутрішнього устрою. Кожна провінція була маленьким самостійним цілим і кожна поєднувалась з іншими подібними провінціями шляхом особистої унії, скоріше федеративною, ніж централістично-державною владою.

Мешканці цієї надзвичайно багатої країни за своїм економічним побутом, соціальним устроєм, родом занять становили значне розмаїття і скрізь відзначались великою заповзятливістю. Тут були і хлібороби, і скотарі, і риболови, і мореходи, і ремісники, і купці. Карл V отримував звідси чималі прибутки. Багатству країни і заможності населення сприяла і досить висока духовна культура, що підтримувалась і численними вищими і початковими школами, у яких рано утвердився гуманістичний напрямок. У соціальному відношенні на Заході, особливо у Фладрії і Брабанті, переважала могутня феодальна аристократія, що володіла величезними помістями; в інших регіонах країни, особливо у північних приморських містах, завдяки розвитку промисловості і торгівлі, велике значення мали міста, в яких утворилась велика буржуазія; в середині країни на півночі (у Фрисландії) життєвий устрій був чисто демократичний, селянський.

Відповідно до специфіки соціальних відносин в окремих місцевостях розмаїтим був і їх політичний устрій. В окремих регіонах влада перебувала в руках земельної або грошової аристократії, в інших, навпаки, — носила більш демократичний характер. Скрізь, однак, політичний устрій ґрунтувався на засадах певного ступеня свободи і характеризувався середньовічними феодальними і муніципальними традиціями. При цьому нідерландці надзвичайно цінували ці інституції, своє самоврядування і привілеї. Серед цих привілеїв надзвичайно прикметною була т.зв. брабантська присяга, яку при вступі на престол давав володар країни у тому, що без згоди дворян-шляхти і городян він не буде розширювати владу духовенства, не буде судити своїх підданих інакше, як у законному суді і за законами країни, не буде надавати посади іноземцям і т.ін. У випадку порушення цих обіцянок піддані могли протестувати і вважати себе вільними від прийнятої ними присяги. Особливо важливою була законодавча влада з правом вотування податків, яка перебувала в руках окремих штатів. Місцеві штати ревно оберігали свої права не лише від надужить володаря, але й від розширення влади "генеральних штатів", або загального нідерландського сейму. І все ж Карл V без порушення обласних привілеїв почав потроху здійснювати загальне управління країною, спираючись на партикуляризм окремих провінцій і на протилежність інтересів аристократії, буржуазії і демократії. Водночас Карл V виявляв непримириме ставлення до протестантизму, яке саме при ньому проникло у Нідерланди. У 1550 р. він звелів віддавати на страту всіх розповсюджувачів "єресі" й усіх присутніх на протестантських богослужбових зборах, з передачею доносчикам половини конфіскованого майна страченого. Розпочалися численні страти і переслідування, хоча інквізиція ще не була запроваджена в країні. У 1555 р. Карл V передав своєму сину Філіпу II, королю Іспанії владу над Нідерландами. Філіп зробив правителькою провінції свою зведену сестру Маргариту Пармську, ревну католичку, духовником якої один час був сам І.Лойола. При ній була заснована державна рада, членами якої були представники місцевої аристократії: граф Егмонт, намісник Фландрії й Артуа, принц Вільгельм Оранський, намісник Голландії, Зеландії й Утрехта, володар невеликого німецького князівства Нассау в Німеччині і адмірал нідерландського флоту граф Горн з деякими іншими вельможами.

Філіп ІІ від самого початку свого правління вирішив встановити в Нідерландах бюрократичну систему іспанського абсолютизму з метою повного економічного, політичного і релігійного підпорядкування країни. З цією метою було намічено такі заходи: збільшення іспанських військ в країні; зосередження фактичної влади в руках державної ради, членами якої були вірні слуги іспанського уряду; надання єпископам інквізиційних повноважень у боротьбі з єресями і створення 14 нових єпископів, виконання цілого ряду законів проти єретиків. До цього додались цілий ряд заходів, які зачіпали найжиттєвіші економічні інтереси Нідерландів. Великої шкоди завдала ворожа Англії зовнішня політика Філіпа, оскільки торгівля з нею становила значну частину зовнішньоторговельних операцій Нідерландів й у ній була зайняті десятки тисяч людей.

Та обставина, що усі ці акти виходили від іноземних правителів надавало їм характеру національного гноблення. Особливу ненависть викликала намісниця Маргарита Пармська та її головний радник кардинал Гранвелла.

У 50-х роках у Нідерландах посилились кальвіністи. На чолі кальвіністських консисторій, як правило, були багаті городяни. Проповіді кальвіністів збирали сотні і навіть тисячі слухачів, які нерідко приходили озброєними на зібрання.

На початку 60-х років досить частими стали випадки збройного опору стратам єретиків і звільнення їх з тюрем. Одночасно відкрито почала виступати аристократична опозиція, яка об’єдналась у Лігу панів на чолі з принцом В.Оранським, графом Егмонтом і адміралом Горном. Дворянській опозиції вдалося досягнути деяких із своїх вимог: відставки Гранвелли (1564) і виводу іспанських військ, але Філіп ІІ категорично наполягав на виконанні законів проти єретиків. У листопаді 1565 р. дворянська опозиція оформилась у союз "Компромісу". Дворяни протиставляли абсолютизму свої середньовічні вольності, а реформу католицької церкви хотіли використати для власного збагачення за рахунок відібраних у церкви земель і багатств. Разом з тим вони протестували проти іспанського гніту та іспанської інквізиції. Було розроблено текст звернення до уряду, який був одночасно й програмою опозиції. 5 квітня 1566 р. звернення в урочистій обстановці було вручене Маргариті Пармській депутацією у складі кількох сот дворян, їх бідний одяг дав одному з вельмож привід презирливо назвати їх "гезами", тобто жебраками. Відтоді це прізвисько було підхоплене усіма борцями за незалежність Нідерландів, які з гордістю називали себе гезами.

Рухом дворянської опозиції скористались протестантські провідники. Влітку 1566 р. проповіді і походи єретиків збирали багатотисячних учасників. Влада не зуміла їм протидіяти. Озброєні натовпи робітників мануфактур, ремісників і селян повсюдно громили католицькі храми і монастирі, знищували ікони, статуї, забирали дорогоцінне начиння і передавали його міським магістратам.

За кілька днів іконоборче повстання охопило 12 з 17 провінцій. Однак урядовим військам при сприянні угодовських кіл дворянства, наляканих розмахом повстання, вдалося придушити цей виступ (березень 1567 р.). 22 серпня 1567 р. в країну на чолі каральної армії вступив герцог Альба. Зразок іспанського гранда, здібний воєначальник, посередній політик і повний невіглас у питаннях економічного життя, він відзначився рідкісним католицьким фанатизмом і зарозумілістю: сокира ката і вогнище інквізиції були, на його думку, єдиними надійними засобами управління "недоспаленими єретиками".

Розпочався тотальний терор в країні. Вільгельм Оранський емігрував у свої німецькі володіння, а граф Егмонт і адмірал Горн були страчені.

1571 р. Альба ввів т.зв. алькабалу — систему податків, яка включала 1% податок з усього рухомого майна і 10% податок з кожної торгової угоди по рухомості. В результаті все економічне життя країни зупинилось, розривались угоди, закривались крамниці і мануфактури, збанкрутувало чимало фірм і банків. Атмосфера в країні розпалилась до крайньої межі, особливо в Голландії і Зеландії. Почалась масова еміграція.

Вільгельм Оранський як німецький князь мав право утримувати війська і флот. Він скористався цим правом, щоб на власні кошти і кошти нідерландських патронів, а також гугенотську субсидію спорядити флот "морських гезів". Останні у квітні 1572 р. оволоділи фортецею Брілем, мешканці якої присягнули на вірність Вільгельму, як королівському наміснику в Голландії. Це було початком нового повстання, яке швидко поширилось у багатьох північних провінціях. Характерно, що інсургенти заявляли, що повстають лише проти Альби, і навіть присягали на вірність королю і його наміснику (штатгальтеру) Вільгельму Оранському. Такий самий спосіб був застосований Дордрехтським з’їздом голландських дворян і городян. Так розпочалась формальна війна нідерландців з Іспанією.

Війна, що почалась у 1572 р. тривала понад тридцять п’ять років (до 1609 р.) і закінчилась вже після смерті Філіпа ІІ перемир’ям на дванадцять років, за яким війна знову відновилась більше, ніж на двадцять п’ять років (1621-1648). Таким чином, Нідерланди відстоювали свою незалежність від Іспанії три чверті століття (1572-1648), не рахуючи перших спроб повстання. Однак не всім Нідерландам вдалося здобути свободу і лише звільнені провінції зробились протестантськими, отже Нідерланди розпались на католицьку і протестантську частини. Вільгельму Оранському — загальнонаціональному лідеру довелось боротись проти духу нетерпимості, який оповив у ту епоху в Нідерландах і католиків і кальвіністів. В результаті іспанським намісникам, які замінили герцога Альбу, вдалося більш м’якою політикою здобути довір’я південних провінцій, де "єресь" проявлялась меншою мірою і гези були не такими сильними як у північних штатах. Цим самим було покладено початок розмежування обох частин Нідерландів, яке корінилось також у різному етнічному складі їх населення, романського на півдні, і германського на півночі.

В результаті доведеної до кінця революційної боротьби проти іноземного панування Голландія не лише скинула з себе іспанське ярмо, але й стала першою буржуазною республікою, її державний устрій базувався на положеннях Утрехтської унії (1579 р.), яка об’єднала сім провінцій (Голландія, Зеландія, Гельдерн, Цютфен, Утрехт, Оверіссаль і Гронінген), які поклали початок особливій федеративній державі. Основне законодавство, вирішення загальнодержавних питань та оподаткування було прерогативою Генеральних штатів. Кожна із 7 провінцій користувалась в них, незалежно від числа депутатів, одним голосом. Депутати мали голосувати у суворій відповідності з інструкціями своїх виборців. Разом з тим цей ліберальний устрій доповнювався дієвою виконавчою владою в особі штатгальтера, якому надавалось право арбітра у випадку відсутності згоди в Генеральних штатах. Кожна провінція користувалась якнайширшими автономними правами у внутрішніх справах.

Незважаючи на те, що у новій республіці відбувалась внутрішня боротьба політичних партій і релігійних сект, Голландія у XVII ст. зробилась впливовою політичною силою в Європі, надзвичайно багатою країною завдяки бурхливому розвитку своєї промисловості, торгівлі і флоту. Вона навіть оволоділа багатьма колоніями своїх колишніх пригнічувачів. Разом з тим вона виявилась притулком для гнаних з інших країн за свої релігійні і політичні переконання. Сюди емігрували і французькі гугеноти, і англійські пуритани, і социніани з Речі Посполитої. Ця політична і духовна свобода дуже сприяла бурхливому культурному розвитку Голландії, тоді як інша частина Нідерландів, що залишилась за Іспанією, відчула на собі усі наслідки католицької реакції. З розвитком віротерпимості в республіці відбувся бурхливий розвиток освіти, науки насамперед в галузі філології, юриспруденції, філософії. В той час як абсолютизм ніс з собою перемогу фанатизму і деспотизму, Голландія зберігала зародки свободи для багатьох країн Європи.

Українські і польські антитринітарії у Голландії.

У попередніх викладах ми вже говорили про поширення реформаційних рухів в Україні, серед яких особливо сильною була антитринітарська або социніанська течія. Чимало представників цієї конфесії відіграли надзвичайно важливу роль у визріванні ідеологічних передумов національно-визвольної боротьби. Ідеологія Реформації, важливим джерелом якої для України виявилась Голландія позитивно вплинула на процес національної самосвідомості українців, почуття патріотизму і одночасно вона відіграла надзвичайно важливу роль в інтеграції української еліти у відповідний європейський соціум, засвоєнні нею передових ідей тої бурхливої епохи.

В зв’язку з цим на особливу увагу заслуговують талановита, трагічна і водночас незрозуміла народові постать Юрія Немирича (1612-1659 рр.) та інших представників цієї родини, яка очолила социніанський рух на житомирських і київських землях. Тут социніанський рух з’явився в кінці ХVI ст., його громади були в Черняхові, Шершнях, Овручі, Чернігові, Горошині, багатьох інших містах і селах. Історичні документи зберегли прізвище Петра Івановича Пересіцького, який в кінці ХVI — на початку ХVII ст. жив у Житомирі і заповідав частину своїх грошей социніанській громаді в Черняхові. Социніанином був Убанович, чернігівський підчаший та ін.

Найбільш ревними социніанами на цих землях стали Немиричі, які організували багато громад, підтримували їх матеріально, відстоювали їх інтереси на сеймах, в сенаті, перед королем. Потяг до науки і культури, поїздки для їх вивчення і засвоєння за кордон були характерними для родини Немиричів. Юрій Немирич навчався спочатку в Ракові, де набув знань у галузі математики, філософії, етики, політики, високо оцінених його наставниками, а потім виїхав для продовження освіти за кордон. Разом з ним поїхали його друзі і родичі Олександр Чаплич, Андрій Вишоватий, Микола Любинецький, Петро Суходольський.

Під час перебування за кордоном Немирич відвідував лекції в Лейденському й Амстердамському університетах в Голландії, а також в університетах Парижа, Базеля, Падуї. Зокрема, він слухав деякі курси в Сорбонні, бував на викладах славнозвісного голландського вченого-реформатора Гуго Гроція, відбув подорож до Англії. Всього він був за кордоном чотири роки (1630-1634). Найбільше молодий Немирич цікавився знаннями в галузі економіки, воєнних, міжнародних справ, теоріями держави і права та державним устроєм західноєвропейських країн. Найсильніше враження з цього погляду на нього справили Голландія і Швейцарія. Відтоді Юрій Немирич стає послідовним прихильником республіканської форми правління і федеративного устрою держави як союзу республік. Саме такий устрій, на його погляд, може забезпечити найбільшу гарантію громадянських свобод і релігійну толерантність. Все життя він прагнув реалізувати ці найпрогресивніші на той час ідеї в Україні, що не завадило йому якийсь час йти проти свого народу і стати на бік його поневолювачів.

Ще перебуваючи в Парижі, двадцятирічний Немирич пише листа у формі політичного трактату до свого дядька, київського каштеляна Романа Гойського (1632) "Роздуми про війну з московитами"/"Discurs de bello Moscovitico"/, що зараз зберігається у відділі рукописів бібліотеки Оссолинських у Вроцлаві.

Виступаючи як ревний патріот Речі Посполитої, юний Немирич, проте, при порівнянні її з Голландією робить висновок не на користь Польщі. Він відзначає політичну нестабільність у державі, слабість дисципліни у війську, нечисленність артилерії, новітньої зброї, обмеженість інженерних служб. Одночасно Немирич віддає належне і ретельно оцінює величезні простори Російської держави (Московії), переважаючу чисельність її збройних сил, спритність дипломатії. Він відзначає також ті сторони суспільного життя Росії, відносно яких Річ Посполита, на його думку, має явні переваги, особливо щодо свободи і прав громадян. Ю.Немирич виступав не лише як ревний антимонархіст, але й як рішучий противник узаконеної державним устроєм тиранії і деспотизму. Сваволя і рабство однаковою мірою суперечили суспільним ідеалам юного республіканця.

Антитринітарський рух відіграв суттєву роль і у соціальних відносинах в Україні. Так, чимало українських шляхтичів-социніан нерідко надавали волю своїм селянам. Однак цей процес був приглушений козацькими повстаннями, які не дали йому розвинутись у глибше соціальне явище.

Козацтво як інтеграційний чинник

визвольних прагнень усіх класів-станів України.

У багатьох своїх компонентах Нідерландська революція була парадигмою для подій в Україні. Навіть поверхове зіставлення розвитку Української і Нідерландської революції (в національно-визвольному аспекті) дозволяє помітити ряд спільних рис. Так, по-перше, впадає у вічі довготривалість боротьби за незалежність, нерівномірність її розвитку, імпульсивність, чергування спадів і піднесення. Так, у Нідерландах масові революційні виступи мали місце у 1566, 1572, 1578-1583 рр., і в підсумку у 1609 р. революція перемогла. Визначення ж хронологічних меж Української революції залишається відкритим питанням, що вимагає спеціального вивчення.

Почавшись наприкінці ХVI — початку ХVII ст. боротьба набрала найвищого розмаху у 1648-1649, 1651-1655, 1664-1668, 1671-1674 рр. На відміну від Нідерландів, революція в Україні завершилася поразкою.

Звертають увагу на себе складність і суперечливість боротьби під час обох революцій. Непросте переплетіння соціально-економічних, політичних і релігійно-ідеологічних протиріч у Нідерландах нерідко ставило народні верстви по різні боки барикад. Подібна ситуація неодноразово складалася в Україні. Мало місце переплетення національно-визвольної боротьби з соціальною, правда, оскільки Нідерландська революція була "революцією переважно міською", то селянський рух не набрав загальнонаціонального характеру. В ході Української революції соціальна боротьба селянства переросла в могутню Селянську війну (1648-1652 рр.). В обох країнах боротьба точилася в різноманітних формах — від найпасивніших до найактивніших, включаючи воєнні дії, політичну й дипломатичну боротьбу. На жаль, і в Нідерландах, і особливо в Україні протиборствуючі сторони часто проявляли нетерпимість, терор, жорстокість тощо. За приблизними підрахунками, на кінець революції Правобережна Україна втратила щонайменше 80-90% населення.

Українська і Нідерландська держави утворилися не в межах усіх етнічних територій, а лише в окремих їхніх частинах, внаслідок чого кордони проходили не за національно-мовними, а за географічними рубежами. Думається що далеко не випадковою виглядає подібність соціально-економічних регіонів, що послужили ядром утворених держав. Так, у Нідерландах вона виникла і відстояла незалежність у північних провінціях: Голландії, Фрісландії, Дренті й інших, це зберігався значний прошарок вільних селян, котрі не знали феодальної залежності, буржуазний розвиток мав надійнішу основу, а селянсько-плебейський рух виступав організованіше. На терені України держава оформилася у південному і південно-східному регіонах, де також більшість селян залишалася незакріпаченою й зосереджувався козацький стан, котрий виступав організатором і керівником революції. Тому уряди обох держав докладали багато зусиль, щоб домогтися включення до їх складу решти територій, проте безуспішно. Мало цього, на відміну від Нідерландської держави, в Українській внаслідок загострення соціально-політичної боротьби й втручання сусідніх країн у 1663 р. стався розкол на Лівобережне й Правобережне гетьманства, який так і не вдалося подолати.

В історії обох революцій надзвичайно важливу роль (далеко не завжди позитивну) відігравав геополітичний фактор. Причому якщо ворогом незалежності Нідерландів була лише Іспанія, то проти виборення Україною суверенітету, окрім Речі Посполитої, виступали також Кримське ханство, Московія та Османська імперія. За таких обставин козацькій Україні не вдалося досягти повної незалежності.

Відомо, що релігійний фактор відіграв важливу роль у розвитку Німецької, Нідерландської та Англійської революцій. Нідерландський історик З.В.Снеллер писав: "Нідерландська війна за незалежність, щоб про це не говорили, була в той же час і релігійною війною". Важко переоцінити його значення і в Українській революції. З самого початку гасло захисту української православної церкви висувається на одне з чільних місць у політичній програмі повстанців на різних етапах боротьби.

Саме православна віра стала ідеологічним знаменом національно-патріотичних сил у їхній боротьбі за незалежність, в той час як католицизм перетворився в ідеологічне знамено феодальної реакції та польської експансії. Подібну негативну роль, до речі, відігравав католицизм під час революцій у Німеччині, Англії та Нідерландах.

Як вже зазначалось вище, початки збройної боротьби за визволення слід відраховувати від виступів козацтва на чолі з К.Косинським і згодом — С.Наливайком. З одного боку ці козацькі війни завершили ціле століття періоду становлення і зросту козацтва як стану, викристалізувавши його основні соціальні характеристики, і з другого — ознаменували вступ козацтва у тривалий багатогранний процес національно-визвольної боротьби українського народу проти польського панування.

На початку ХVII ст. польські королі все частіше змушені звертатися до військової сили козацтва. Якщо у ХVІ ст. такі випадки мали місце час-від часу, то в зазначений період вони стають систематичними і фактично всі військові операції польської армії проводяться з участю козацтва. Хоча польська шляхта весь час виступала з гаслами ліквідації козацького "свавілля" в Україні фактична соціально-політична ситуація в Речі-Посполитій вимагала стримувати найбільш ортодоксальних противників козацтва з польсько-шляхетського середовища. Після проголошення козаків ворогами держави (1597) сейм у 1601 р. скасовує "баніцію" і у відповідній постанові "про козаків запорозьких" визнає їхнє право на свою організацію, козацтво знову дістає право легального існування.

Неабияку роль у цих непослідовностях і хитаннях правлячих кіл Речі Посполитої відігравала загальноєвропейська ситуація. Зміцнення абсолютизму у багатьох країнах Західної Європи, хоча й не призвело безпосередньо до аналогічних процесів у Польщі, однак певною мірою впливало на політичну ситуацію в цій країні. Польські виборні королі заздрісно подивлялись на своїх всевладних "братів" — європейських абсолютних монархів і не залишали намірів зміцнити свою особисту владу. У цих своїх намірах вони безперечно могли спертися на козацтво, яке було зацікавлене у приборканні всевладдя магнатерії, головного ворога зміцнення королівської влади. Не випадково, скажімо, після прийняття Ольшанської угоди, яка зводила реєстр усього до 1000 чол., Сагайдачний залишив "по цьому за собою право клопотатися перед його Королівською милістю". Цьому ж сприяло загострення міжнародної ситуації в зв’язку з Тридцятилітньою війною (1618-1648). Польща не брала безпосередньої участі у воєнних діях, однак Сигізмунд ІІІ особисто сприяв своїм посередництвом у наймі загонів українського козацтва для європейських армій. У серпні 1619 р. 6000 запорожців на стороні Фердинанда ІІ Габсбурга беруть участь у військових операціях проти Семиградського князівства.

Польські королі з шведської династії Вазів (Сигізмунд ІІІ і Володислав ІV) часто в обхід сейму провокували міжнародні конфлікти, втягуючи Польщу у воєнні дії. Це надавало їм згідно з польськими законами статус верховного командуючого армією і розширення прерогатив королівської влади на час воєнних дій.

Постійно зростаючи чисельно і загартовуючись у бойових діях з татарами, козацтво зуміло патронувати швидкому економічному освоєнню великих земельних просторів. При цьому воно намагалось забезпечити свою монопольну роль провідника у цьому процесі, поширюючи свій соціальний устрій дедалі ширше і глибше "на волость". В результаті вже на початку ХVII ст. сучасники відзначали, що козаки " у великій державі свою удільну державу творять". При цьому будь-які спроби польського уряду і шляхетських можновладців втручатись у внутрішнє життя цієї "держави" викликало рішучий опір. Бурхлива колонізація Наддніпрянщини прилучила до козацтва численну армію селян, завжди готових відстоювати свою землю і особисту свободу.

В результаті ще донедавна порівняно нечисельне козацтво одержувало невичерпний резервуар поповнення і перетворювалось у соціальну силу, подолати яку Річ Посполита виявилась безсилою. На початку ХVII ст. польські політики такі як Ян Замойський і Станіслав Жолкевський змушені були балансувати на грані війни і миру з козацтвом, уникаючи небажаних конфліктів і навіть використовувати його для своїх потреб. Цю політичну гру підтримувала козацька верхівка на чолі з Петром Сагайдачним, яка, врахувавши невдачі попередніх виступів, уникала покищо відкритого протистояння з урядом. Сагайдачному належить величезна заслуга у військовій організації козацтва, яке з малодисциплінованих загонів почало перетворюватись на регулярну армію, яка при потребі досягала кількох десятків тисяч чоловік.

Разом з тим, запобігаючи передчасним стихійним виступам проти Польщі, він прагнув укріпити козацтво у военно-організаційному відношенні, перетворити його у силу, здатну вирішувати загальнонаціональні питання. Саме за часів Сагайдачного козацтво перетворюється на окремий стан, який, проте, дедалі виразніше поєднував свої станові інтереси з прагненням усього народу. Важливе значення в зв’язку з цим мали тісні контакти козацтва з тогочасною українською інтелігенцією, духовенством, встановлені за ініціативою Сагайдачного. Козацтво стало тією силою, яка запобігла репресіям з боку польського уряду щодо українського культурно-освітнього руху та його установ.

Козацтво було чи не вирішальною силою під час російсько-польської війни на початку ХVII ст. Саме спираючись на мілітарну допомогу козацької армії Сагайдачного, яка у 1617-1618 рр. спустошувала цілі регіони в центрі Російської держави, Польща уклала вигідне для себе Деулінське перемир’я (1618) і одержала Смоленську землю і Чернігово-Сіверщину.

Під час Хотинської кампанії 1621 р. козацька сорокатисячна армія на чолі з Сагайдачним врятувала польське військо від розгрому турецькою армією і фактично Польську державу від іноземного вторгнення і неминучого поневолення.

У цих умовах надзвичайно важливою подією було те, що до Київського братства вступив гетьман Петро Сагайдачний з усім Запорізьким військом і взяв його під свою спеціальну опіку, підтримуючи політично, матеріально і морально. В результаті цієї підтримки і київський воєвода, і уніатський київський митрополит фактично виявилися безсилими протидіяти зміцненню братства та його впливу на розвиток визвольної боротьби.

Ще більше піднесло престиж братства та позиції православ’я в цілому відвідання Києва єрусалимським патріархом Феофаном. Коли він, виїхавши з Москви в березні, 1620 р., прибув в Україну, його зустріло козацьке військо під проводом самого Сагайдачного і під такою охороною повезло до Києва, де він мешкав у братському "странноприїмному домі" майже цілий рік. Як зазначає український літописець, "Проводжаху же єго множество воинь, гетман Сагайдачний Петрь /муж зьло воинствень бяше й страшень бь врагом всьм/ й поставишу святьйшаго отца патриарху во братствь, средь града киевского, й обточиш его стражбою аки пчели матицу свою, тако святьйшого отца й пастиря овцы словесний оть волковь противних стрежаху". Спираючись на підтримку козацького війська, Феофан висвятив п’ятьох православних єпископів і митрополита, яким став ректор братської школи Іов Борецький.

В очах всього українського суспільства, насамперед тогочасної української інтелігенції, православного духовенства, козацтво стає тією політичною і військовою силою, на яку можна було спертись у боротьбі з католицизмом та посиленням намагань польської шляхти зміцнити своє становище в Україні. Відвертий натяк на продовження козацтвом державницької традиції Київської Русі прозвучав у так званій Протестації православних владик у квітні 1621 р": "Щодо козаків, — зазначається в ній, — то про цих рицарських людей ми знаємо, що вони наш рід, наші браття і правовірні християне... Це ж бо те плем’я славного народу руського (українського) з насіння Яфетового, що воювало грецьке царство Чорним морем і суходолом. Це з того покоління військо, що з Олега, монарха руського, в своїх моноксилах по морю і по землі плавало і Константинополь штурмувало. Це ж вони за Володимира монарха руського воювали Грецію, Македонію, Ілірік. Це ж їх предки разом з Володимиром хрестились, віру християнську від константинопольської церкви прийняли".

Така оцінка козацтва церквою надзвичайно підносила його авторитет, свідчила, що воно стає провідною силою у національно-визвольній боротьбі українського народу.

Як писав М.С.Грушевський, "козаччина приймала на себе справу, яка була протягом чверті століття предметом неустанних, завзятих, але безуспішних змагань української інтелігенції. І те, що вдалося осягнути заходами публіцистів і богословів, політичних діячів і релігійних агітаторів, ліпших сил духовних і світських сучасної України і Білорусі, було здобуто завдяки тому, що справу взяло під охорону своєї шаблі "низове рицарство". Відновлена була православна ієрархія, засуджена на смерть правительством чверть століття тому, а з нею на повільну, але певну, як здавалося, смерть призначене церковно-національне життя України й Білорусі, обставлене хитромудрими бар’єрами, на яких розбивалися стільки десятиліть всі заходи українського і білоруського суспільства, вирвалося знову на новий простір і забезпечило собі нову можливість боротьби й розвою". З цього часу, за узагальненням Грушевського, "козаччина стає загальновизнаним, офіційним сторожем і протектором українського церковного, а з ним культурного й національного життя".

Отже на початку ХVII ст. у боротьбі з польсько-шляхетською експансією складається блок патріотичних сил українського суспільства: городян, православної інтелігенції і козацтва, за яким йшли селянські маси. Таке соціальне підґрунтя забезпечило українському національно-визвольному руху небачені досі масштаби і поставило його в один рівень з Нідерландською і Англійською буржуазними революціями.