ІСТОРІЯ ЯК НАУКА: ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КУРСУ

Предметом навчального курсу "Історія України" є наука про появу людей на території сучасної України, їх розселення і спосіб життя, про їх етногенез, про українців і їх відносини з іншими народами, про матеріальний і духовний їх розвиток, про боротьбу за свою незалежність.

Історія — це перш за все бачення, яке вимагає часової і просторової відстані при твердому об'єктивному аналізі. Тільки завершені історичні цикли (економічний, політичний, релігійний, культурний та інші), тобто цикли, відносно яких можна отримати всебічне уявлення, є предметом історії.

Вивчення гуманітарних наук складає важливу частину загальноосвітньої і світоглядної підготовки сучасних спеціалістів. До того ж воно сприяє розвиткові індивідуальності та виробленню нею творчого підходу до вирішення виробничих проблем. До найважливіших суспільних наук відноситься історія, зокрема історія України.

Історія - це наука про минуле людського суспільства та про його сучасність. Це також наука про закономірності розвитку суспільного життя в конкретних формах, в просторово-часових вимірах. Минуле є активним фактором змін, які відбуваються сьогодні. Змістом історії взагалі є історичний процес, який розкривається в подіях життя людини, дані про які збереглися в історичних пам'ятниках і джерелах. Події ці надзвичайно різноманітні. Вони стосуються розвитку господарства, внутрішньої і зовнішньої політики держави, міжнародних стосунків, діяльності історичних осіб..

Історія — наука багатогалузева. Вона складається з цілої низки самостійних галузей історичного знання, а саме: історії економічної, політичної, соціальної, суспільної, воєнної, історії держави і права тощо.

2. Історіографія (з грець. — опис історії) — дисципліна, що вивчає історію історичної науки. Це наука про те, як виникла і розвивалась історична думка, процес нагромадження історичних знань. Вона з'ясовує соціальну основу і соціальну функцію історичного пізнання, досліджує боротьбу в ній різних напрямів, шкіл, концепцій, аналізує методи вивчення історичних джерел, висвітлює організацію і форми дослідницької роботи в галузі історії.

Цікавість до свого минулого зародилася в Україні давно, фактично на початку державності, про що свідчать літописи. Літописи (літописи) X ст. мали вигляд коротких хронік про події при князівському дворі, потім у монастирях. В XI ст. з'являються літописні зводи, автори яких пов'язують записи з політичним життям. Перші руські літописи є велетенською історичною епопеєю. Події в ній розпочинаються з "сотворіння світу" і закінчуються XIII століттям. Волею авторів, події в літописах розгортаються на землі й на небі, в степових просторах і на безмежжі морів, на всенародних торжищах і в княжих гридницях, в монастирях і в'язницях, в імператорських палацах і в хижах трударів. В наших перших літописах міститься оповідь про дві тисячі дійових осіб, відомих на ім'я, і безліч безіменних. Серед них ті, що орали землю, кували залізо, зводили міста, писали книги, проливали свою кров, захищаючи рідну землю. Та найбільше уваги літописці приділили тим, хто зробив соціальне замовлення, доручивши написання літопису; тим, хто панував над людьми, грабував, палив, осліплював, вбивав, ненаситний на владу, землі, золото і рабів.

Здається, що в 1113 р. чернець Печерського монастиря Нестор в "Повісті минулих літ" зробив спробу пояснити походження Русі і тих перших її правителів, хто створив державу. Найчастіше літописці належали до найближчого оточення великого князя, були його довіреними особами. Як Нестор, так і його співавтор ігумен Сильвестр використали грецькі хроніки, місцеві оповідання, пов'язали історію Русі із світовою, давши вітчизняній історії центральне місце в світовій історії. Не все в "Повісті минулих літ" узгоджується з сучасними науковими даними, багато кон'юнктурних правок внесли і переписувачі "Повісті...". Літописець Сильвестр, наприклад, другу редакцію "Повісті..." переробив і доповнив після Нестора і зробив викладку подій з 1113 до 1116 pp. І все ж таки не викликає сумнівів, що "Повість..." є безцінним історичним джерелом і першим історіографічним твором на Русі.

Як джерелами, так і історіографічним надбанням є також і інші літописи княжої доби. Українські літописи свідчать про відповідну тим часам високу культуру і ерудицію їхніх авторів, про патріотизм і вболівання їх за батьківщину.

Літописання продовжувалося і в литовосько-польську добу та в часи козацької державності. В XVII ст., на відміну від XVI ст., вузькі літописні рамки розширюються, набирають наукового характеру, поширюються компілятивні "хроніки", як, наприклад, "Хроніка" Феодосія Сафановича, 1672 p., складена за зразком польських.

Звертають на себе увагу козацькі літописи Самовидця, Величко, Граб'янки, що передають події часів Б.Хмельницького. З ім'ям викладача Київської колегії Іннокентія Гізеля пов'язаний вихід у світ в 1674 р. знаменитого "Синопсиса", який на довгі роки лишився основним посібником з історії України і Росії. "Синопсис" витримав більш ніж 30 перевидань і до XIX ст. використовувався в якості підручника.

У XVIII ст. виходять твори, в яких історія Гетьманщини пов'язується з історією Київської Русі. Особливо актуальними були такі паралелі під кінець існування української держави в складі Росії. Нагадування про те, що козацтво було спадкоємцем княжої держави, стало головною метою авторів таких праць. Апологією спільності давньої (княжої) і нової (козацької) історії Руської землі став твір кінця XVIII ст. чи то Кониського, чи Полетики "Історія Русів".

В XIX ст. в Україні починає розвиватись історична наука у всьому її розмаїтті шкіл і напрямків, які базувались на широкій документальній базі. Так, Д.М. Бантиш-Каменський (1788-1850 pp.) написав тритомну "ИсториюМалойРоссии". Цей твір стоїть набагато вище всіх інших історичних праць того періоду хоча б тому, що в основу його покладені архівні матеріали, хоч і без докладного розбору та критики. Д.М.Бантиш-Каменський вважається також першим збирачем історичних документів.

Микола Маркевич в 1842-1843 pp. видав друком двотомну "ИсториюМалороссии" з тритомовим додатком історичних документів і приміток. Праця написана під впливом "Історії Русів". М.Маркевич (1804-1860 pp.) може називатися першим національним українським істориком, але він мало що зробив для прогресу вітчизняної історичної науки.

До історичних наук відносяться також етнографія, що вивчає побут і культуру народів, які населяли територію України; археологія, що вивчає історію по речових джерелах — знаряддях праці, домашньому начинню, прикрасах, а також поселеннях, могильниках, скарбах тощо. На таких матеріалах побудовані праці М.Максимовича, який започаткував народницький напрям в дослідженні історії.

Михайло Максимович (1804-1873 pp.), переважно історик літератури і філології, навіть природознавець, дав, як на той час, значну кількість дрібних статей і розвідок з української історіографії ( в основному княжого і козачого періоду). Деякі з його робіт ще й сьогодні не втратили свого значення з-за цікавого матеріалу та критичних здібностей автора. Не всі роботи М. Максимовича були вдалими через апріорність і необережність у висновках. До недоліків можна віднести також те, що велика кількість дрібних робіт М. Максимовича розкидана по багатьох періодичних виданнях, через що малодоступна широкому читачеві.

М. Максимович є батьком української археології, хоча його досліди на цій ниві не вийшли за межі перших наукових спроб.

Велику послугу українській історичній науці зробив Осип Бодянський (1808-1877 pp.), за фахом і інтересами — славіст. Він публікував в московських "Чтениях в обществеистории и древностей российских", де два строки був головним редактором, цілу низку нових джерел, хоч і без критичної обробки. О. Бодянський мав не багато оригінальних робіт, зате першим видав друком заходами П.Куліша "Літопис Самовидця" в 1846 р.

Розвинув народницький напрямок Микола Костомаров (1817-1885 pp.) в "Історії України в життєписах визначнійших діячів" тощо. Однак автор недооцінював ролі державних діячів в історії, що проявилось в таких його роботах, як "Богдан Хмельницький", "Мазепа та мазепинці".

М. Костомаров виходив з того, що історичний розвиток кожного народу визначається його духовними властивостями. Духовну природу українського народу, наприклад, визначало панування демократичних засад, вічового устрою в його суспільному житті, волелюбство та ін. Разом з тим цей демократизм і волелюбство, не стримані організуючим началом, приводили до негативних наслідків. Одним з них була поява в Україні в XV ст. козацтва. М. Костомаров дивився на козацтво як на анархічну, руїнницьку силу ("Чертынароднойюжно-русскойистории. —Историческиемонографии и исследования, т.1).

Середина XIX ст. представлена працями М. Закревського "ОписаниеКиева", А. Скальковського "ОчеркЗапорожья" про окремі регіони України. А. Скальковський вбачав в козацтві своєрідне військово-монастирське братство.

Відомий історик і етнограф А. О. Скальковський одним з перших опрацював архівні матеріали з історії Запорізької Січі. Він врятував від повного зникнення безцінні документи, а також свідчення колишніх запорожців. А. О. Скальковський є маститим істориком Запоріжжя і важнійшим істориком Новоросії.

Друга половина століття увійшла в історіографію під впливом В.Б.Антоновича (1834— 1909 pp.). Він створив Київську школу істориків, до якої належали майже всі відомі історики, які обійняли згодом кафедри в університетах України. В.Антонович досліджував історію козацтва, гайдамаччини, міст, шляхетства. Ідучи слідом за М. Костомаровим і трохи змінюючи його основні тези про особливості духовної природи народів, В. Антонович твердив, що кожен народ в своєму історичному розвиткові виконує певну, лише йому властиву

"керівну ідею". В історії українського народу ця ідея втілена в принципі вічового устрою — широкого демократизму, тобто визнання за кожною особою повної рівності в правах. Заснований на цих принципах ідеальний, на думку В.Антоновича, общинний устрій, якому невідомі класові суперечності, знайшов своє відображення в українському козацтві, в Запорізькій Січі. Однією з основних засад концепції В. Антоновича є твердження про те, що за доби феодалізму в українського народу не було власної державності. Він вважав, що в Україні вона не була й потрібна ("Виклади про козацькі часи на Україні"),

М. Грушевський свого часу, відзначаючи вплив кириломе-фодіївських ідей на В. Антоновича, писав: "„.Антонович недержавну роль українського народу вважав його іманентною прикметою".

В той час, коли навіть в Москві графу Уварову не дозволили відкрити кафедру археології, В.Антоновичу вдалося першому в Російській імперії поставити археологічні роботи на наукову основу.

Найвідомішим представником Київської школи і народницького напрямку є М.Грушевський (1866-1935 pp.), автор величезної кількості історичних праць, серед них — "Очеркиисторииукраинскогонарода", "Ілюстрована історія України", а також перша багатотомна "Історія України-Русі", де вперше викладена систематична історія нашої батьківщини, починаючи з кам'яного віку. Суть народницького напрямку полягала у наданні переваг соціально-економічним питанням над національно-політичними, підпорядкування інтересів влади прагненням народу.

Рубіж XIX—XX століть був плідним для української історіографії, незважаючи на те, що Україна підлягала юрисдикції зразу декількох держав. Значна кількість істориків збагатила історичну науку своїми талановитими працями. Серед них А .О .Скальковський ("Історія Нової Січі, або останнього коша запорізького"), Д.І. Багалій (1857-1932 pp.) ("Історія Слобідської України"), О.Я. Єфименко ("Историяукраинскогонарода"), Д.І. Яворницький {"Історія запорізьких козаків"), І.П. Крип'якевич ("Історія України", "Галицько-Волинське князівство", "Богдан Хмельницький") та інші.

Зокрема, Д. Яворницький (1855-1940 pp.), йдучи шляхом М. Костомарова і В.Антоновича, поставив перед собою завдання висвітлити історію Запорізької Січі з самого початку і до кінця її існування. Оперуючи джерелами, він прагнув привести читача до висновку, вже зробленого двома його попередниками. Висновок цей був сформульований Д. Яворницьким так: "Запорізька община доходила до повного ідеалу, невідомого ні в стародавньому, ні в середньому, ні в новому віках; пануюче тут начало рівності проходило всюди: під час загальних зборів.., при розподілі майна і приватному житті".

Всупереч народницькому напрямку, але в руслі концепції М. Грушевського почав утверджуватись державницький напрямок в історичних дослідженнях Д. Дорошенка ("Нарис історії України"); а також С. Томашівського, який у відповідності з державницькою ідеологією зробив синтез Княжої доби; публікаціях В. Липинського, який проаналізував Козацький період нашої історії.

Історіографія історії України 1917-1991 pp. складається з великої кількості праць радянських вчених. Не всі з них задовольняли існуючий режим, але під кінець його існування влада добилась майже повної нівеляції національної ідентичності, зрусифікувавши й історичну науку. Це відобразилось в офіційному виданні вітчизняної історії — восьмитомній "Історії Української РСР" (в 10-ти книгах). В ній повністю заперечена автохтонність етногенезу українського народу і підкреслюється думка про те, що він навіки зобов'язаний всіма своїми здобутками "старшому братові" — Росії.

В умовах незалежності України більшість істориків ґрунтується в своїх працях на засадах утвердження національної свідомості і державотворення. Надбанням сучасної історіографії є роботи Олени Апанович "Розповіді про запорізьких козаків"; М. Брайчевського "Утвердження християнства на Русі", "Конспект історії України"} П. Толочка "Київська Русь", "Літописи Київської Русі"; М. Котляра "Русь язичницька. Біля витоків східнослов'янської цивілізації"; М. Коваля "Україна: 1939—1945, Маловідомі і непрочитані сторінки історії"; В. Даниленка, Г. Касьянова; С. Кульчицького "Сталінізм на Україні: 20—30-ті роки", С. Кульчицького "Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919— 1928)"; В. А. Смолія, В. С. Степанкова "Богдан Хмельницький", "Українська державна ідея"; Н. Яко вен ко "Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст, (Волинь і Центральна Україна)"; В. Д. Барана "Давні слов'яни", П. О. Каришковського "МонетыОльвии", А. Д. Бачинського "Січ Задунайська. 1775-1828"; А.О. Добролюбського "КочевникиСеверо-ЗападногоПричерноморья в эпохусредневековья"', А.О. Добролюбського, С.С. Мохненка,

3. –

4. –

5.Етнос (від грец. ethnos — народ, група, плем'я) — стійка, історично сформована на певній території спільність людей — плем 'я, народність, нація,— що мають спільні риси, усталені особливості культури та психічного складу, а також усвідомлюють свою єдність і відмінність від інших подібних утворень (самосвідомість), фіксовані у етнонімі.

Етнічність — категорія синкретична (неподільна). Вона означає складну систему суспільних відносин, що зв'язує особу як носія етнічних ознак (етнофора) з її етнічним середовищем: родиною, сусідством, громадою, етнічною групою, нацією чи суспільством загалом. Інакше кажучи, етнічність — це вся багатобарвність культурної картини народу або народонаселення держави.

Етнічні процеси — етнологічна субдисципліна; істотна зміна в ході історичного розвитку окремих етнічних елементів, частин етносів та етносів в цілому (див. Етнос),а також поява нових етнічних спільнот. Етнічні процеси відбуваються стихійно і багато в чому незалежно від свідомості й волі людей.

ЕТНОГЕНЕЗ СХІДНИХ СЛОВЯН

У другій половині І тис. н. е. східнослов'янські племена заселяли велику територію, на якій сформувалася давньоруська народність. Картину розміщення східних слов'ян на Східноєвропейській рівнині яскраво зобразив давньоруський літописець кінця XI - початку XII ст. Нестор у "Повісті минулих літ", яка "увібрала весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської культури". На Правобережжі середньої течії Дніпра жили поляни з центром у Києві; на північ і захід від полян, між ріками Россю і Прип'яттю - древляни з центром у Іскрростені; на північ від полян і древлян, на Лівобережжі Прип'яті - дреговичі; на захід від полян, за верхньою течією Південного Бугу - бужани й волиняни; південніше полян, у Південному Подніпров'ї-уличі, а ще далі на південний захід, у басейні Дністра - тиверці; у Закарпатті- білі хорвати; на лівому березі Дніпра, в басейні рік Сули, Сейму, Десни, сягаючи на сході до Сіверського Дінця, -o сіверяни; на північ від сіверян, між верхньою течією Дніпра і Сожа - радимичі; на північ від радимичів, у верхів'ях Волги, Дніпра й Двіни - кривичі з центром у Смоленську; в басейні Західної Двіни, по річці Полоті - полочани; у районі озера Ільмень - словени; нарешті, на крайньому сході регіону розміщення східних слов'ян жили в'ятичі, які займали басейн верхньої і середньої течії Оки й Москви-ріки.

Археологічні розкопки дають досить повне уявлення про рівень економічного розвитку східних слов'ян у VII-VIII ст. Основу їхнього господарства становило орне землеробство, в якому тепер застосовувалися більш досконалі знаряддя праці, зокрема рало з широким лезом і залізним наконечником. На землеробській основі розвивалося скотарство, яке давало тяглову силу і продукти харчування. Промисли - полювання, рибальство, бортництво - почали відігравати у господарському житті слов'ян допоміжну роль. Ці зміни у господарському житті свідчили про величезний прогрес. Продуктивність праці значно зросла, цілком можливою стала індивідуалізація виробництва, створювались умови для переходу від ранньокласових відносин до феодальних. Дедалі більше розвиваються ремесла: ковальська та ювелірна справа, оброблення каміння, дерева та кості, ткацтво, теслярська та гончарна справа.

На новій, більш високій, ніж у попередній період, виробничій основі відбувався процес відокремлення ремісництва від землеробства. Розвиток ремісництва був однією з передумов виникнення і зростання міст наприкінці VI - VIII ст. Результатом відокремлення ремісництва від землеробства було зародження товарного виробництва. Регулярний товарний обмін свідчив про появу постійних надлишків продукції у землеробстві, скотарстві, ремісництві.

У VII-VIII ст. починають інтенсивно розвиватися зовнішні економічні зв'язки східних слов'ян. Волзький шлях зв'язував землі східних слов'ян з племенами Середнього Поволжя і далі через Хвалинське (Каспійське) море - з країнами Сходу, Дніпровський шлях - з Візантією. Волзький і Дніпровський шляхи набули загальноєвропейського значення, з'єднуючи країни Причорномор'я і Сходу з Прибалтикою.

Економічний прогрес у східних слов'ян був рушійною силою їхнього суспільного розвитку. За умови існування індивідуальних господарств додатковий продукт, що отримувався в них і досягав значних розмірів, ставав власністю виробника і міг бути джерелом збагачення. Так виникла спочатку майнова, а потім і соціальна нерівність.

Суттєвою рисою суспільного ладу східних слов'ян VII-VIII ст. була наявність сільської (територіальної) общини - "миру", "верві" як союзу індивідуальних господарств. У їхній власності перебували житло, знаряддя і продукти праці. Невеличке житло на чотири-п'ять осіб, розміщення та розмір господарських будівель, малий запас продуктів свідчать про індивідуальний характер господарства слов'ян. Про це ж свідчить і факт збирання данини у слов'ян з "диму" (дому), про який згадується у давньоруському літописі. Водночас у межах територіальної общини продовжувала існувати колективна власність на землю, яка періодично перерозподілялася між окремими сім'ями. Різні за складом сім'ї, що входили в територіальну общину, різний характер і рівень їхнього добробуту і накопичених багатств, захоплення багатими сім'ями прилеглих до общини земель призводили до подальшого соціального розшарування общини.

Майнова нерівність її членів дедалі більше поглиблювалася. Формувалася соціальна верхівка суспільства, яка поступово присвоювала собі право збирати серед членів общини частину продуктів на загальні потреби общини Й розпоряджатися ними. У процесі становлення феодального суспільства цей звичай перетворився на регулярне збирання данини на користь феодалів, що стало початковою формою феодальної експлуатації, найбільш ранньою формою продуктової ренти. Місцем проживання феодалізуючої знаті вже у VIII- IX ст. були укріплені "гради".

Така форма експлуатації, як патріархальне рабство, що існувала у східних слов'ян, не переросла у рабовласницьку формацію. У процесі формування класів суспільства перейшли від первіснообщинного ладу до феодального. Цей своєрідний розвиток пояснюється низкою обставин. Масовому застосуванню праці рабів у землеробстві перешкоджали суворі кліматичні умови, в яких утримання раба обходилося надто дорого і тому було невигідним. Треба враховувати і роль сільської общини як чинника, що затримував розвиток рабовласництвау східнослов'янському суспільстві. Не менш важливе значення мала й відсутність широкої варварської периферії, яка б постачала східним слов'янам рабів-полонених у великій кількості.

У період становлення у східних слов'ян класового суспільства рабовласницька формація в глобальному масштабі вже віджила себе. І це, звичайно, вплинуло на розвиток східних слов'ян. Велику роль у переході їх до феодальної формації відіграв і досягнутий ними у VIII-IX ст. рівень розвитку продуктивних сил. Він вимагав, щоб працівник був зацікавлений у продуктивному застосуванні знарядь праці, що було несумісним з широким використанням безініціативних рабів.

Академік Б. О. Рибаков на підставі аналізу документальних даних вивів таку соціально-політичну структуру Русі: великий князь - світлі князі - великі бояри - бояри - гості - куп ні - люди - челядь.

Появу у східних слов'ян елементів антагоністичних класів відображено у пам'ятці давньоруського права - "Руській Правді" укладеній ще на початку утворення Давньоруської держави. Головна увага у цій пам'ятці приділяється захисту інтересів "мужів" - так у "Руській Правді" називалася соціальна верхівка суспільства слов'ян. "Муж" - представник дружинної знаті, живе у хоромах, оточений численною челяддю, яка працює на нього. Дедалі більше з'являється таких членів общини, які, розорюючись, втрачають волю і потрапляють у залежність від багатих "мужів". Хороми були не тільки житлом "мужів", а й центром їхніх володінь - земель, луків та різних угідь, які вони захоплювали в общини, перетворюючи у свою спадкоємну приватну власність - вотчину. Разом із зростанням економічної сили мужів зростала і їхня політична могутність. На основі зазначених змін у соціально-економічному ладі східних слов'ян відбувалося утворення держави. Загальнослов'янський процес накопичення господарських і соціальних передумов державності досить чітко виявився у VII-VIII ст. Водночас із розвитком класових відносин формування державності відбувалося від союзі в племен до ранньофеодальних князівств та інших вищих рівнів політичних об'єднань і завершилося утворенням Давньоруської держави. У східних слов'ян вищим ступенем розвитку первіснообщинного ладу були союзи племен. Названі у давньому літописі поляни, древляни, угличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі та ільменські словени утворювали 14 союзів східнослов'янських племен. Територія кожного з них була чималою (дорівнювала кільком сучасним областям).

Збереглися лише загальні назви союзів, котрі, як вважають дослідники, могли водночас бути назвою одного з племен, що входило у союз. На початку існування цих союзів племен, як і в антський період, формою організації управління була військова демократія.

У таких військово-демократичних племенних союзах, утворених насамперед під час війни з метою оборони, велику роль відігравав військовий ватажок. Військовою силою союзу племен були всі боєздатні чоловіки. До VI- VII ст. належить і виникнення громадського інституту - дружини. Остання була постійною організацією професійних воїнів, які стояли поза общиною і над нею, організацією, згуртованою не родовими зв'язками, а спільністю військових і майнових інтересів та вірністю своєму ватажку.

Військовий ватажок і його близькі дружинники забирали собі більшу частину здобичі. Але при цьому ще тривалий час зберігалися первісні демократичні установи - народні збори, рада старійшин. Народні збори перетворилися у збори воїнів, яким військовий ватажок, оточений і підтримуваний дружиною, нав'язував свою волю, здобуваючи дедалі більший вплив і владу з допомогою інших старійшин. Спираючись на дружину, він міг нехтувати звичаями племені.

Таким чином, відбувалося перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи. Військова демократія поступово переростала у військово-ієрархічне правління - князівство. У союзах племен - князівствах - формувався новий рівень управління.

Органи суспільного самоврядування перетворювалися в органи панування та пригнічення, спрямовані проти народу. Встановилася диктатура класу експлуататорів, що завершувала оформлення державного ладу. Його найважливішою ознакою була поява особливої, відокремленої від народу, публічної влади, яка мала спеціальний апарат управління і поширювалася на певну територію. Військовий ватажок великого союзу племен стає управителем - князем.

Верховенство князів набувало характеру здійснення владних класових функцій. Близьке оточення князя перетворювалося в його радників і намісників, дружина - у військову силу, що виконувала свої основні функції: придушення опору експлуатованих мас і ведення загарбницьких та оборонних воєн.

У VIII ст. в умовах боротьби з кочівниками у Середньому Придніпров'ї декілька союзів племен, або князівств, об'єдналися в союз союзів під назвою "Русь", столицею якого став полянський Київ. Великими об'єднаннями східнослов'янських племен ще до нашестя аварів були дулібо-волинський союз, а також три союзи племен псковських, смоленських і полоцьких кривичів.

У середньовіччі Середнє Подніпров'я все більше виходило на перше місце в східнослов'янському світі. Вже на рубежі VIII - IX ст., в епоху спаду хозарського панування в південно руських степах, тут склалося державне утворення, яке називалось Руська земля. Арабські письменники та географи, які описували східних слов'ян, уже добре знають Київ як центр одного з політичних об'єднань. Він об'єднав кілька союзів племен. До складу Руської землі увійшли полянське, сіверянське і деревлянське князівства. В цей період політичне значення Києва надзвичайно зросло. Він був у центрі інтенсивного процесу об'єднання багатьох східнослов'янських племен, який завершився в кінці IX ст. створенням єдиної Давньоруської держави.

Як свідчать археологічні знахідки, місцем давнього поселення була Замкова гора, яка була ізольованою зі всіх сторін природними схилами висотою близько 70 м над рівнем Дніпра. Навіть без штучних укріплень вона була неприступною. Перше значне розширення центральної частини раннього Києва відбулось після побудови укріплень на Старокиївській горі. "Град Кия" був побудований за всіма правилами ранньосередньовічної оборонної архітектури. З трьох сторін Старокиївська гора мала круті схили, а з півдня городище було оточене високим земляним валом і глибоким ровом. Київ стояв на перехресті шляхів, був адміністративно-політичним та культовим центром союзу. Він постав на правому березі Дніпра, на кручах, які високо здіймаються над річкою. Це найзручніше місце для розташування міста в усьому Середньому Подніпров'ї. Тут пролягає межа між зонами лісу і лісостепу. У місці, де виник Київ, межу лісу і лісостепу перетинає могутній Дніпро. Не просто перетинає, а саме тут збирає води з величезних просторів, які зі сходу несе йому Десна, а із заходу - Прип'ять. Отже, Київ немов ключ, яким замикалися водні шляхи в усі сторони світу. Звичайно, таке виняткове місце не могло не стати великим могутнім центром навколишніх земель. Про виникнення Києва розповідається в нашому найдавнішому літописі "Повісті временних літ". Літописець Нестор записав народну легенду про трьох братів - Кия, Щека, Хорива і їхню сестру Либідь, які заснували на землі мудрих полян місто і назвали його в честь старшого брата Києвом. Кий сидів на тій горі, де узвіз Боричів, а Щек на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив на третій горі, яку назвали Хоревицею. "J був довкола ліс, і бір великий, і ловили вони тут звірину. Були ж вони мужами мудрими і тямущими, і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві і сьогодні". Нестор згадав і другий переказ про те, що Кий був перевізником на Дніпрі. Але одразу ж спростовує цю легенду, доводячи, що Кий був князем, адже він ходив у Царгород, і цесар Візантії приймав його з великою шаною. На жаль, Нестор не знав ні імені цесаря, ні точних дат життя Кия, а отже, й заснування Києва. Він згадував, що Кий, повертаючись із Царгорода, заклав містечко Києвець на Дунаї і хотів осісти там. "Але не дали йому ті, що жили поблизу". Кий повернувся і скінчив своє життя у Києві. Ця легенда розійшлася між навколишніми народами. Вона записана у вірменському літописі та інших писемних пам'ятках.

Про дату виникнення Києва вчені до цього часу сперечаються, існують різні, часом протилежні, думки. Територія була заселена з найдавніших часів, знайдено залишки поселень. Поселення з найдавніших часів до III ст. до н.е. називають до київськими. Далі життя на цих пагорбах закипіло ще бурхливіше - на Старокиївській і Замковій горах, на Подолі, Оболоні, Печерську. Жителі не дише вирощували хліб і доглядали худобу, а й знали різні ремесла, торгували з грецькими містами на Чорному морі. Вчені знаходили цілі скарби римських монет тих часів. Це підтверджує, що вже на початку нашої ери сюди вели і тут закінчувалися торгові шляхи з півдня. Особливо великими й багатими стали в II - III ст. н.е. Але згодом вони занепали. Аж у другій половині V ст. тут знову завирувало життя. Вчені дійшли висновку, що Кий князював тут наприкінці V ст. Відтоді й ведуть вік міста.

Поділ - це нижнє місто. Літописні згадки дають виразне уявлення про його значення і роль в житті Києва. Тут знаходився головний торговельний центр - Торжище, міська вічова площа, кам'яні собори, двори торговців. Він розміщується на правобережній низині між гирлом р. Почайни та схилами Старокиївської гори, Замкової, Щекавиці і Хоревиці. Звідси й назва Поділ, тобто низинна місцевість. Перші поселення на його території відносяться до періоду пізнього палеоліту. За часів Київської Русі Поділ був торговельно-ремісничим центром міста, площа якого становила близько 200 га. Квартали мали й відповідну назву: Гончарі, Дегтярі, Кожумяки, Торжище. Гирло р. Почайни служило гаванню, а сама ріка - однією з трас торговельного шляху "із варяг у греки". У самому центрі, навколо торговельної площі, були побудовані храми Святої Богородиці Пирогоші, Святих Бориса і Гліба. Замовниками храмів на Подолі були не князі і монастирі, а торговельно-ремісничі об'єднання. Тому головна увага приділялась не внутрішньому, а зовнішньому вигляду. Споруд стародавнього часу на Подолі зараз не збереглося, проте їх багато у Верхньому місті, на Старокиївській горі, де було засновано "град Кия".

УIX ст. зросла економічна та військова могутність Руської землі, яка вивела молоду державу в ряд наймогутніших країн середньовічного світу. Точні відомості про подальших правителів Києва знаходяться у літописах. З нащадків Кия нам відомо про князів Аскольда і Діра, яких згадують здебільшого разом. Але княжили вони, мабуть, в різний час. Аскольд прославився походом на Візантію. У 860 р. він ледь не взяв штурмом Константинополь, або як тоді його називали - Царгород. Візантія мусила укласти з ним вигідні для нього угоди, а про Русь заговорила вся Європа. Походи мали й інший наслідок: князь Аскольд прийняв християнську віру. Мабуть, це й стало причиною його загибелі. У 882 р. до Києва припливли кораблі князя Олега, який походив з варязького роду Рюриковичів. Сховавши своїх воїнів, Олег, удаючи з себе купця, викликав Аскольда з міста і убив його. Згідно з легендою, все сталося дуже вдало для Олега. Як Аскольд, відомий воїн, раптом виявився занадто довірливим і безборонним? І кияни не прогнали вбивцю свого князя, хоча у нього було мало воїнів, а дозволили йому князювати. Найімовірніше, в Києві були незадоволені Аскольдом, і кияни покликали Олега. Очевидно, князь-християнин на чолі язичницької держави був недоречним.

До прийняття християнства слов'яни жили за язичницькими віруваннями. Язичництво - це первісні вірування, традиції та обряди людей у первіснообщинному суспільстві. Це величезний комплекс уявлень про світ, який складався протягом тривалого часу. Його специфікою є своєрідний характер: нове не витісняє старе, а нашаровується на нього, додається до старого. В його основі лежало обожнення сил природи, тварин та рослин. Згодом ці стихійні сили набувають вигляду людиноподібних божеств: русалок, берегинь, рожа-ниць, розвивається культ предків. На перший план виходять божества, котрі уособлювали сили природи, від яких залежали результати праці землероба, адже саме цей вид занять був основним для осідлого слов'янського населення. У пошані у слов'ян були також священні дерева і дикі звірі - старі дуби і дикі кабани (вепри). Про полювання на вепра й урочисте споживання його м'яса розповідається в літописах і билинах. За щелепами як за священними предметами вівся постійний догляд. Через це вони залишалися цілими і довго перебували у стовбурах дерев. Дуби також зберігались недоторканими. Вставляння шелеп у стовбур вважалося справою релігійною, і це також сприяло ставленню до дуба як до священного предмета. Переконливим твердженням цього служать знахідки в Десні та Дніпрі двох величезних дубових стовбурів зі встромленими в них іклами диких кабанів. Вони служили предметами поклоніння на берегах річок, де проводились церемонії на честь язичницьких божеств.

"Союзи союзів", що складалися з кількох союзів племен-князівств, були новими утвореннями і відображали виший етап у процесі східнослов'янської консолідації. Приблизно на рубежі VIII- IX ст. придніпровський союз союзів племен "Русь" переростає у ще сильніше об'єднання під назвою "Руська земля", об'єднавши значну кількість союзів слов'янських племен. Літопис перелічує: Русь, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Як стверджує академік Б. О. Рибаков, такий союз, що охоплював територію близько 120 тис. км і простягався на 700 км на північ аж до Західної Д він и, або був справжньою державою, або ставав нею.

Правила у цьому державному об'єднанні, цілком імовірно, династія Кия, представниками якої у середині IX ст., згідно з літописом, були князі Дір і Аскольд. Про князя Діра арабський географ Хет аль-Масуді писав: "Першим із слов'янських царів є цар Діра".

В одному з джерел IX ст. повідомляється, що "урусів існують лицарі", тобто знать. Про поділ на багатих і бідних свідчать й інші джерела. За даними арабського вченого Ібн-Руста (IX ст.), цар русів засуджував, а інколи висилав злочинців "до правителів віддалених областей". На Русі існував звичай "божого суду" (розв'язання спірної справи поєдинком). Особливо тяжкі злочини каралися смертю. Цар русів щорічно об'їжджав країну, збираючи данину з населення. У IX ст. посилилася дипломатична й воєнна активність східних слов'ян. На початку століття вони здійснили похід на Сурож у Криму, у 813 р. - на острів Егіну в Егейському архіпелазі; у 839 р. посольство русів відвідало візантійського імператора у Константинополі й германського імператора в Інгельгеймі. У 860 р. руси з'явилися біля стін Константинополя. На такого роду воєнні та політичні акції, як вважають деякі учені, була здатна тільки держава.

Поряд з утворенням держави "Руська земля" через об'єднання південної частини східнослов'янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувалося об'єднання північної частини східнослов'янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами.

Процес політичної консолідації східних слов'ян завершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної Давньоруської держави - Київської Русі. Під владою Києва об'єдналися два величезні слов'янські політичні центри - Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 р., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилися багато інших земель.

У межах Давньоруської держави відбувався процес суспільно-політичного розвитку більш як двадцяти неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномор'я. Першим князем Давньоруської держави став Олег. Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві - закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян.

Процес політичної консолідації був обумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх чинників: територіальною, етнічною і культурною спільністю східних слов'ян, їхніми економічними зв'язками, прагненням об'єднати сили в боротьбі зі спільним зовнішнім ворогом. Інтеграційні політико-економічні процеси призвели до етнічної консолідації східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризувалися насамперед схожістю мови (зі збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (яка в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Очевидно, в цей час виникають певні елементи національної самосвідомості, почуття патріотизму.

6. Східнослов’янські племена в VII -VIII ст.

Основу господарства східних слов’ян в І тис. н.е. становило землеробство. На Поліссі переважало підсічне землеробство, на решті територій – орне. Поступово двопілля витісняло перелогову систему землекористування. Значно удосконалились залізні знаряддя для обробітку землі (з’явились залізні плугі, наральники, коси, серпи). Зростають врожаї. Збільшився асортимент вирощуваних злакових культур (пшениця, жито, ячмінь, овес). Розвивалось скотарство, головним чином, вирощування свиней та великої рогатої худоби. Не втрачало важливості рибальство, полювання, бортництво та збиральництво.

Власність на землю була родовою. Упродовж другої половини І тис. н.е. відбувається процес поступового відходу від родової общини до сусідської, в якій би провідну роль відігравала мала сім’я (батьки і діти).

У IV-IX ст. у східних слов’ян набувають поширення різні ремесла: металургія, металообробка, гончарство, ткацтво, обробка каменя та дерева, вичинення шкір тощо.

Обмін переважно мав натуральний характер. Проте, розвиток торгівлі спонукав появу у слов’ян античних срібних грошей, майнове розшарування. Якісні зрушення у розвитку ремесла активізували внутрішню торгівлю. Для міжобщинного обміну використовувались гради – укріплені поселення, які були прототипами слов’янських міст. Позитивні зрушення у ремеслі та сільському господарстві сприяли не тільки внутрішньому обміну, а й розширенню зовнішньої торгівлі з Болгарією, Візантією, Хозарією та іншими країнами.

Суспільний лад у східних слов’ян у І тис. н.е. перебував на стадії переходу від первісно-родового до станового суспільства. Реальна влада всередині племені належала племінним зборам. З часом все більшого впливу набувають старійшини, знать, князі. Соціальному розшаруванню активно сприяли військові походи, в яких дружина збагачувалась, приводила рабів. Початково рабство у слов’ян було тимчасовим. За деякий час невільник перетворювався на вільного общинника. Регулярність походів на багаті сусідні держави зумовила появу постійної військової дружини, яка була опорою старійшин та військових воєнноначальників (князів).

Розширення торгівлі, військові набіги на сусідні держави збагачували родову знать, сприяли розпаду первісних відносин. Водночас актуальним ставало питання про захист торгівельних шляхів та створення власної державності. У третій чверті І тис. н.е. формуються союзи племен, центрами яких стають укріплені гради. Найбільшими серед них були Київ, Чернігів, Зимно на Волині, Пастирське на Черкащині, Битиця на Пслі. У межах союзів племен налагоджуються тісніші зв’язки, нівелюється вузькоплемінна відокремленість. Суспільство входить у нову фазу розвитку, так звану “військову демократію” або “вождизм”, коли більшість населення відсторонювалась від управління та розподілу. Роль народних зборів поступово занепадає, натомість набирає силу князівська влада (на початках виборна). Князь робить опору на дружину – корпорацію професійних воїнів, яка стає апаратом примусу і основою державного апарату.

Релігійні уявлення східних слов’ян у дохристиянський період були язичницькими. Для язичництва характерні: віра у багатьох богів та потойбічний світ, існування культу предків, обожнення сил природи, звірів, дерева, каміння. Значний вплив на розвиток релігійних вірувань давніх слов’ян мали релігії сусідніх народів, зокрема кочовиків, греків, римлян.

Для проведення релігійних обрядів та вшанування божеств слов’яни використовували спеціальні культові споруди: храми, капища і требища. У подібних спорудах або під відкритим небом стояли язичницькі божества з каменю чи дерева (ідоли). Для вшановування богів на спеціальних жертовниках приносились безкровні чи кровні жертви. Особливою пошаною оточували померлих предків, представників роду. Свята мали циклічний характер.

У східних слов’ян набув поширення поховальний обряд у вигляді кремації покійника на вогнищі з подальшим насипом над незгорілими рештками кургану. В залежності від соціального і майнового стану покійника у потойбічний світ супроводжували різні речі, зброя, іноді кінь чи наложниця.

Висновок.

Отже, починаючи з епохи бронзи в лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя зароджується праслов’янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях. В VI-IX ст. зміни у суспільному життя східних слов’ян призвели до формування підгрунтя для власної державності.

Русь як плем’я і слов’яноукраїнська держава. ---------------------------------------------------------

7.Походження назв “Русь” і “Україна”.

Назва "слов'яни" виникає майже одночасно з назвою "анти". Останній раз термін "анти" зустрічається в 602 році, а в Х ст. зникає ім'я слов'ян. Його заміняють назви окремих племен: поляни, сіверяни, деревляни, дуліби (бужани та волиняни), уличі, тиверці та інші.

У VІІІ столітті візантійські і арабські джерела для позначення населення, яке проживало на сучасних українських землях, починають використовувати назву "русь". Походження цієї назви являє одну із загадок історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною.

Стародавні іноземні джерела не ототожнюють слов'ян і русів. Так у "Книзі видів землі", написаній Абу-Зайда Ахмедом в середині Х століття, читаємо: "Руси є народ, сусідній з болгарами, між цими останніми і слов'янами", "землі слов'ян і їх сусідів, як-то русів". Абу-Ісхакаль-істархі в "Книзі кліматів" писав: "Руси є народ по сусідству з Булгаром, між цим останнім і славонією". Деякі історичні джерела говорять про історичну спільність русів з слов'янами. Так Абуль-КасимУбайдалах у "Книзі шляхів і царств", написаній в ІХ столітті, підкреслює, що руси "суть плем'я із слов'ян".

Русам в силу могутності вдалося підкорити інші слов'янські племена та обкласти їх даниною. Показовим, для розуміння різниці між русами та іншими слов'янами, є оповідь візантійського імператора Костянтина Багрянородного. Він повідомляє, що руси кожну осінь і зиму збирають данину з слов'янських племен. Коли в 907 році князь Олег закінчив свій переможний похід на Візантію, то він звелів підняти на руських кораблях паруса з дорогоцінних тканин, а на слов'янських - прості (кропив'яні). Цей факт свідчить про особливе становище русів серед слов'ян.

Українські та російські дослідники здавна намагалися розгадати етимологію слів "руси", "роси", "Русь". Щодо походження хороніма (назви країни) "Русь", з грецької "Росія", умовно сформувалось понад 10 концепцій: 1) Варязько-норманська, за якою русами були варяги - "північні веслярі", "мореплавці"; 2) кельтська; 3) полябсько-поморська (від назви західнослов'янських племен); 4) пруськолитовська; 5) русинська - від ріки Рус, що впадає в озеро Ільмень; 6) руська - в основі якої лежить прикметник "русий"; 7) грецька (простонародна) - від прикметника (роос) - червоний, рудий, русявий; 8) латинська: "ruz" - "село"; 9) роксоланська, що своїм походженням завдячує світловолосим аланам (іраномовним племенам сарматського походження); 10) версія, за якою назва " русь" - похідна від етнічної назви населення, що проживало над річкою Рось (над гирлом, де вона впадає в Дніпро стояло місто Родень).

В будь-якому випадку більшість етимологів (мовознавців) признає, що назва "Русь" не має слов'янського походження. Вона прижилась у Київській державі. Зупинимося на найбільш цікавих гіпотезах.

Ми не можемо скидати з рахунку ту роль, яку відіграли нормани в організації Київської держави. Хоча ще радянська історіографія спростувала твердження норманістів (послідовників норманської теорії) про те, що засновниками Київської Русі були нормани (німецькою "nord" - північ, у літописах - варяги). Михайло Грушевський припускав лише певний вплив варязької військової організації на об'єднання давньоруських земель під владою Києва. Спробуємо розібратись. На початку ІХ століття нормани здійснюють ряд вдалих походів на Західну Європу, де вони засновують свої держави: у Франції - Нормандію, на Середземному морі - Норманське королівство. Близькі до цих західноєвропейських подій розповіді літописів про створення держави в землі словенів. Так, в "Повісті минулих літ" говориться, що в 859 році варяги прийшли із замор'я, "поклали данину на чудь і на словенех; на мери и на веси кривичах". У 862 році ці племена "изгнаша варяги за море", але не змогли самі зорганізувати державу і вирішили звернутися до інших варягів за допомогою. На це відгукнулися три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. По смерті братів Рюрик став єдиновладним князем. Так, на півночі в середині ІХ століття постала напівфінська держава - Новгородська, яка охоплювала слов'янські землі (словени, кривичі) та фінські (меря, весь, мурома).

Цей факт дав життя так званій норманській теорії, яка відмовляє східним слов'янам в здатності самостійно створити державу. Підвалини цій теорії заклав Нестор в "Повісті минулих літ", а створили її німецькі вчені - Баєр, Мілллер та Шльоцер, які працювали в Російській академії наук, починаючи з 1724 року. Ми не будемо детально зупинятись на критиці цієї теорії відносно поляно-руської державності, варто пригадати постать київського князя Оскольда, правління якого передувало утвердженню на київському престолі у 882 році новгородського князя Олега; і слов'янське походження якого виводили ще радянські історики (О. Шахматов, Б. Рибаков). Ще в Бертинськійхроніці є запис 839 року про київського князя. А "Повість минулих літ" розповідає, як у 866 році князі Оскольд і Дір ходили на Царград, зруйнували околиці цього міста. Про цей похід говорять і візантійські джерела. В анонімній візантійській хроніці, яку опублікував Ф. Кюмон, подається точна дата нападу Русі - 18 червня 860 року. Костянтин Порфірородний згадує договір між імператором Василем і Руссю ( Оскольдом ) - 873-874 рр. На ці ж роки припадає затвердження першого Рафальштеттенського митного статусу, датованого часами короля Карльома (880 р.) або Людовика Німецького (876 р.), яким регламентовано мито з товарів, що прибули до Баварії з Русі. Отже, походи Оскольда принесли Києву визнання. Тому 882 рік - це не рік створення держави у східного слов'янства, а рік військового перевороту, коли на княжому престолі з'являється династія Рюриковичів (князь Олег). З Києва, а не з Новгорода пішло об'єднання слов'ян.

Один із сучасних дослідників Г.Василенко наводить численні факти про те, що слова "роси", "руси", "рутени" чи "рутини" - кельтського походження. Ще в першому столітті до нової ери, коли Юлій Цезар оволодів Галлією, він завоював кельтське плем'я, яке римляни назвали бастарни, а самі себе ці бастарни називали рутинами. Розгромлене плем'я рутинів розділилось на дві частини. Одна з них іде в Прикарпаття, зливається тут з слов'янами, передає їм свою назву. Інша частина рутенів пішла на Подунав'я, де разом з кочовими народами воювала з Візантією. З часів Мітрідатових війн кельтів було багато в римських гарнізонах на території сучасної України, в Криму, в Тмутаракані, а коло Дністра ще більше. Після розгрому кочівників рутини пішли на схід, у причорноморські степи і осіли між болгарськими та слов'янськими землями. З того часу, з першого століття нової ери, зникає назва "рутини", а замість неї з'являються інші - роксолани, росомани, роси, руси. Русичі за 100 років до Рюрика в 750-760 роках зробили похід із князем Бравлином на територію колишнього Боспорського царства, де тоді політично панували хозари. Тоді в Сурожі (Судак) князь Бравлин та бояри хрестилися. Академік Васильєвський дійшов висновку, що це була Русь, або Тмутараканська, або Придніпрянська. Знахідка житія св. Георгія Амастридського , яке написане не пізніше 842 р., дала новий факт морського походу Русі в Малу Азію на м. Амастру. В 858-860 р. св. Кирило знайшов у Корсуневі Євангеліє й Псалтир "рускимисловеси і рускими букви". Мармурова плита 590 р., знайдена в Тамані, має грецький напис майже цілком слов'янськими літерами, якими потім писали в Києві. Це наводить на думку, що Кирило взяв собі за основу для слов'янського алфавіту боспорський алфавіт. І якраз тут, в колишньому Боспорському царстві, багато тризубів і геометричних монограм на монетах, починаючи з І аж до VІ століть. Звідси до Києва занесено титул князя - кагана, й цілком ймовірно, тризуб (герб), якщо кельти або греки не занесли його раніше.

Щодо роксолан, то в кінці ІІ ст. до н. е. вони разом зі скитами воювали проти Херсонеса, а в ІІІ ст. н. е. разом з північними причорноморськими племенами вторгалися в межі Римської імперії. В 370-их рр. їх розгромили гунни і витіснили на територію сучасної Румунії.

Щодо росоманів, росів, русів, то в ІV ст. з ними б'ються готи, воюють араби. Зокрема, концепцію про росомонів-русів започаткував радянський дослідник Б.О.Рибаков, пізніше її підхоплено багатьма іншими радянськими істориками. Суть концепції зводиться до того, що багаті скарби VІ-VІІ ст. Середнього Подніпров'я мартинівського та перещепинського типів належали племінній верхівці слов'янського племені русів. Останнє, на думку Б.О.Рибакова, утворилося в результаті сармато-слов'янського симбіозу. Воно поглинуло всі інші подніпровські племена і утворило область, яка пізніше, в часи Київської держави отримала назву "руської землі", а згодом ця назва поширилась на всю державу (оскільки через причорноморські степи в ІV-VІ ст. прокочувалися всі хвилі великого переселення народів, роси-росомани піднімаються по Дніпру в більш безпечне місце і поселяються в басейні річки, якій дали назву Рось, а її притокам - назви Росава, Росавиця). Вже у V-VІ ст. роси або руси, за Б.О. Рибаковим, витісняють давні імена слов'янських (антських) племен - полян, деревлян, полочан, сіверян та інших і утворюють східнослов'янську єдність - основу майбутньої давньоруської народності. З часом все населення, що проживало на Подніпров'ї, отримує назву "руси". Літописець через це й сказав "поляне, іжезовомаярусь" .

Отже, Чи достатньо аргументовані твердження Рибакова?

Звернемось до археологічних джерел. Наступні дослідження і виявлення нових місцезнаходжень скарбів мартинівського типу на поселеннях пеньківської культури антів, а також колочинської культури показали, що вони належать останнім, як це доводив О.О.Спіцин ще у 1928 р., а не русам. Що стосується скарбів перещепинського типу ( Перещепин, Глодоси, Келагеї, Нові Санжари та ін.), то О.К.Амброз й інші дослідники довели, що вони фактично становлять собою багаті елітні поховання тюрських номадів. Разом цей пласт багатих знахідок співпадає у часі з інтегративними процесами на межі степу і лісостепу, що відбувалися в середовищі болгарських, аварських та антських племінних елітних груп. Як відомо, саме кочовики, особливо їх еліта, з найдавніших часів накопичували у своїх руках великі багатства, які нерідко потрапляли разом з ними в могилу. На відміну від них, слов'яни V-VІІІ ст. не залишили нам багатих елітних поховань, хоча з писемних джерел відомі імена слов'янських вождів (Бож, Мусокій, Ардагаст, Пірогаст, Межамир та ін.). Усі знахідки, що належать до мартинівського типу не тільки включають один одного, але, що є особливо показовим, наявні в них речі знаходять собі аналогії і серед металевих виробів слов'янських ремісників і нерідко відповідають кам'яним відливним формам із ремісничих майстерень, відкритих, як на антських, так і на склавінських поселеннях (Скибинці, Семенки, Бернашівка, Зимне). Якщо порівняти карти розповсюдження скарбів VІ-VІІ ст. мартинівського типу з картами пеньківської і колочинської культур, то неважко переконатися, що вони знаходяться переважно в межах і навіть на поселеннях цих культур. Це визначає їх належність антській верхівці в цьому регіоні.

Отже, скарби мартинівського типу, як і пеньківська культура, належали антам. Наявність деяких з них в ареалі колочинської культури свідчить про інфільтрацію антів у райони Верхнього Подніпров'я, де у ІІІ- VІІІ ст. рсновною групою було слов'янсбке населення київської та колочинської культур. Що поступово слов'янізувало балтський субстрат.

В основу своєї концепції про приналежність скарбів слов'янським русам Б.О.Рибаков поклав 129-й параграф праці готського історика Йордана "Гетика", написаної в середині VІ ст. Він переказує цей текст дещо своєрідно в порівнянні з оригіналом та перекладами: "Готський історик Йордан розказує про смерть готського короля Германаріха: з готами було в союзі "зрадливе плем'я росомонів". Один із росомонів зрадив Германаріха, і цей скарав його на смерть його дружину Сунільду ("Либедь"). Брати Сунільди, помстившись за сестру, вбили Германаріха". В перекладі "Гетики" Йордана Є.Скржинською цей 129-й параграф передано дещо інакше. Тобто, одну жінку із вищеназваного племені (росомонів) на ім'я Сунільда за зрадливу втечу (від короля), її мужа, король Германаріх в пориві гніву приказав розірвати на шматки. Браття її Сар та Аммій, в помсту за смерть сестри, поранили його бік мечем…Ще інше звучання має уточнений переклад 129-го параграфа "Гетики", недавно здійснений О.Анфертьєвим:"…Невірний рід росомонів…скористався такою зручною нагодою обдурити його. Адже після того, як король в пориві гніву наказав жінку на ім'я Суніхільда із названого роду за підступну втечу від мужа? розірвати.., її бнатиСар та Аммій, в помсту за смерть сестри, вдарили мечем в бік Германаріха".

Отже, ми привели два дослівні переклади латинського тексту 129-го параграфу "Гетики"двох різних авторів і довільний переказ його третім. При порівнянні впадає в око суб'єктивне розуміння оригіналу кожного з них, але не тільки. За Б.О.Рибаковим, для якого важливою була лише сама згадка Йорданом імені росомонів та Сунільди, остання була дружиною одного з росомонів, який зрадив готського короля; в перекладі ж О.АнфертьєваСуніхільда (не Сунільда) з роду (не з племені) росомонів підступно покинула мужа, не сказано якого, і за це була розірвана кіньми. І найцікавіше: переклади наводять імена братів (Сар та Аммій), Б.О.Рибаков їх опускає. Це звільняє його від пошуків слов'янських відповідників імен, що здійснити неможливо.

У пошуках місцевого слов'янського племені русів - стрижня майтньої давньоруської народності - Б.О.Рибаков інтерпретує етнонім "росомони" як "русские люди". Перша частина слово - "рос" - має означати назву племені. Друга частина - "мони"(осетинське - "мойне") - муж, людина. Очевидно, інтерпретація терміну "росомони" як імені слов'янського племені "русів"(?) і вплинуло на тлумачення змісту 129-го параграфу. Смертельна розправа готського короля над дружиною непокірного руса, а потім смерть короля від рук її братів підкреслює вороже ставлення слов'янського населення до готів, що відповідає суті концепції дослідника.

Розуміючи вразливість своєї трактовки, Б.О.Рибаков вказує, що в епоху, яка передувала описаним подіям, слов'янське населення Середнього Подніпров'я (в південій його частині) значною мірою було пронизане сарматськими вклиненнями, що могли сприяти змішанню слов'н з сарматами, яке почалося ще за часів Таціта. А це вже вимушене визнання того, що росомониЙордана могли бути сарматами. Більше того, якщо з контексту 129-го параграфу "Гетики" випливає, що термін "gens" вжитий тут Йорданом не в значенні племені, а взначенні роду - як "ingenteAmala" - рід Амалів, то і для припущення підстав малувато, або їх бракує зовсім. На користь того, що Йордан писав про рід росомонів, а не про плем'я, свідчить і конкретика цього абзацу - імена сестри (Суніхільда) та братів (Сар та Аммій). Справа в тому, що в тексті "Гетики", де йдеться про племена, по імені називаються лише вожді (рекси) та їх найближче оточення. Більше ні в одному місці цієї праці немає згадки імен аж трьох членів родини, що не належали до керівної еліти. Не посилюють концепції про інтеграційну діяльність легендарних слов'янських росів в ІV-VІІ ст. і дані, приведені Б.О.Рибаковим із географічного нарису сірійського автора середини VІ ст. Захарія Ритора або Псевдозахарія. Легендарний народ "hrws" (грос, ргос), що, за Псевдозахарієм, живе на північ від не менш легендарних амазонок, також не може бути визнаний за слов'ян-русів. Ці казкові неозброєні люди-велетні, "яких і коні носити не могли через вагу їх тіла", краще вписуються в міфологію, ніж у реальність. Крім того лінгвісти пояснюють "hrws"(рос, рус) як іранські форми "rouka" ("ruk"), що означає "світло", "блискучий", "білий". О.М.Трубачов приводить багато прикладів ономастичної термінології Північно-Причорноморського регіону, що більш-менш співвідноситься з цими термінами. Але він також виводить їх з індоіранської основи "ruksa/russa", що означає "світлий", "білий". Вчений допускає, що в приазов'ї та Північному Причорномор'ї і Тавриді міг існувати етнос з назвою "роси", яка пізніше була перенесена на слов'ян. Приєднавшись до поглядів О.М.Трубачова, В.В.Сєдов, виходячи з археологічної ситуації в цих регіонах, вважає, що асиміляція іраномовнихскіфо-сарматів Північного Причорномор'я слов'янським населенням відбулася в час існування черняхівської культури(ІІІ-ІVст.), до появи тут тюрських номадів. Це припущення було б цілком логічне, коли б справді на берегах Чорного моря були відкриті слов'янські пам'ятки ІV-VІІ ст. Але їх тут немає. Натомість відомі численні сарматські, скіфо-сарматські, а пізніше - тюрські могильники.

Отже, росомони - це сарматське родовите ім'я. Термін "hrws" сірійця Псевдозахарія у лінгвістичній літературі пояснюється не як іменник - назва якоїсь етнічної групи, а як прикметник "біляві"("біляві люди"). Це означення через названі вище причини не стосується слов'ян. Спроба вичленити русів із етнонімів "росомони" обо "роксолани", розділяючи їх на дві частини (такі спроби відомі з ХV - ХVІІ ст.)типу роксолани=рос-алани-алани-роси, виявились неспроможними.

В 1999 р. з'явилося нове монографічне історико-археологічне дослідження В.В. Сєдова "Древнерусскаянародность", де зроблена ще одна спроба виділити серед слов'янських старожитностей пам'ятки русів, але вже на матеріалах іншого хронологічного зрізу. Тепер у центрі своїх побудов В.Сєдов поставив зовсім конкретну волинцівську археологічну культуру кінця VІІ-ІХ ст. Дніпровського Лівобережжя. Ця культура досить добре вивчена українськими археологами та інтерпретована ними та російськими колегами як старожитності літописних сіверян, які "сіли на Десні і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами". Останнім належить і роменська культура VІІ-Х ст., що є наступним хронологічним етапом волинцівської. Друга причина вже не є чисто археологічною. Вона випливає з потреби знайти в писемних джерелах свідчення про русів, на основі яких їх можна було б помістити в межах ареалу волинцівської культури, оряд з Хозарією. Для цього В.Сєдов використав журнал состережень франкського уряду за подіями в північному Подунав'ї, відомий у літературі як "Опис міст та областей північніше Дунаю", іменований "Баварським географом". Дослідники О.Пріцак, О.Трубачов, Й.Герман вважають його першою згадкою по русів(Ruzzi) в латино-германському ваіанті, що не викликає сімнівів. Але на цьому виразність джерела закінчується. О.В.Назаренко, який найбільш детально опрацював це джерело, датує його другою половиною ІХ ст. Й.Герман вважає, що відомості про Ruzzi відносяться до першої половини ІХ ст.(приблизно 839р.). Отже, дані з "Географа Баврського", з одного боку, синхронні стадії переростання волинцівської культури в роменську, а не всьому періоду її існування (VІІІ-ІХ ст.), як пише В.Сєдов; з другого ж боку, VІІІ-ІХ ст. - це період воєнної активності вікінгів і Європі, коли на території угро-фінів та північно-східних слов'янських племінних об'єднань закріплюються нормани(варяги) і збирають з них данину. "В лъто 6367(859 р.) имяхо дань варязиизъ за моря на чуди и на словенах, на мери и на всъхъкривичъх" Але ці, другі історичні реалії В.Сєдов опускає, хоч археологія засвідчує, що в Ладозі в ІХ ст. ще до покликання князів жили як слов'яни, так і нормани-варяги. Це стосується й інших городищ північно-східної частини слов'ян.

Таким чином, з аналізу "Географа Баварського" ніяк не випливає, що руси - це обов'язково слов'яни і що вони жили між Дніпром, Десною і Сеймом на північний захід від Хозарського каганату. Ruzzi зафіксовані в ряді назв після Cariri, отже, за логікою списку, їх місцезнаходження треба визначати на схід від Хозарії, або на північний чи південний схід. А це вже регіони, де сходяться зони впливів Хозарського каганату і норманів, згаданих літописом. Й Герман і О.Трубачов, виходячи з даних про русів "Географа Баварського", схильні шукати їх осель в Азовсько-Причорноморському регіоні, а О.Пріцак - у регіонах, де діяла рутено-фризька-норманська компанія. До цього схилявся і Д.Т.Березовець - дослідник волинцівської культури, який розглядав русів як степових дружинників, що займалися грабежем і входили в склад Хозарського каганату, тобто салтово-маяцької культури.

З приводу слов'яно-іранського симбіозу недвозначно висловився О.Трубачов. Він вважає, що іранське походження слова "Русь"позбавлене лінгвістичної опори. Тим більше слід вважати надуманим слов'яно-ірнський симбіоз в черняхівській культурі Північного Причорномор'я, де сарматські могильники відомі, але не виявлено слов'янських. Немає ніяких даних, що саме цей симбіоз - це руси, які спочатку пішли на Волгу, а звідти повернулися у вигляді населення волинцівської культури на Дніпро і створили Руський Каганат, що постійно загрожував Хозарії. Кам'яні фортеці на заході Хозарії, які були форпостами тиску на слов'ян, що платили їй данину, В.Сєдов трактує виключно як заходи оборони перед могутніми русами, яких, як це випливає з писемних та археологічних джерел, тут просто не було, принаймні до ІХ ст.

Отже, значні впливи Хозарського каганату не визначали етнічного обличчя дніпровського лівобережного населення лісостепу, яке в своїй основній масі належало слов'янським