ДУБРОВИЦЯ У ГОРНИЛІ ВІЙНИ 1941-1945 рр.

На захопленій німецькими фашистами території, особливо західних областей, залишилась абсолютна більшість населення, кинута напризволяще радянською владою. І вона, і партійні органи, захоплені зненацька через сталінську політику бити ворога на його власній території, зазнали безапеляційного краху. Із початку війни на теренах області розгорілися жорстокі бої. Дубровиця була окупована 1 липня 1941р.

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня розпочалася мобілізація в армію чоловічого населення у прифронтових областях. Дубровичани це повідомлення зустріли неоднозначно. Відразу була проведена інструктивна нарада радянсько-партійного активу і райвійськкомату. У всі населені пункти розіслали повістки чоловікам, які підлягали призову, про явку на збірні пункти. Проте він йшов мляво. Лише невелика частина військовозобов'язаних влилася в ряди армії, інші із-за неорганізованості мобілізаційного процесу поверталися назад, певний час переховувалися. Молоді люди стали важливим резервом для радянського підпілля, партизанських загонів і формувань національно-визвольного руху. Але з властивим радянській системі пафосом повсюдно на мітингах і зборах говорили про високий патріотизм.

Поступово навколишні ліси наповнювалися антифашистами як в загонах радянських партизанів, так і учасників національно-визвольних змагань. Побутові, політичні взаємостосунки і погляди привели до поділу населення на прихильників радянської системи і захисників української ідеї. Із різних сіл Дубровицького району люди йшли до радянських партизанів. Рівненське Полісся активно виступило проти гітлерівських загарбників із самого початку війни. Одним з перших включився в боротьбу житель Дубровиці О.Кринько, який разом зі спільниками створив підпільну організацію. Чуйно ставлячись до становища поліщуків, негативно оцінюючи заходи окупантів, поступово підбирав людей до свого угруповання.

Своїм розпорядженням генеральний комісар Волині і Поділля від 16 грудня 1941р. визначив напрями і обсяги примусових робіт місцевого населення. Райуправа складала списки безробітних чоловіків і жінок для громадських робіт у місті і районі. На облік бралися люди, тяглова сила, виробничі і господарські будівлі, знаряддя, інвентар. У її розпорядженнях постійно попереджувалося, що хто ухилятиметься від виконання рішень окупаційної влади, «буде покараний самими суворими мірами». Деякі жителі, спокусившись німецькою пропагандою і послугами, пішли на службу до окупантів, служили поліцаями. Інші з матеріальної скрути стали працювати в окупаційних установах, багатьох фашисти примушували працювати силою.

Підпільники теж не втрачали часу. Так, Анатолій Главінський, працюючи бухгалтером в одній із контор Дубровиці, передавав цінні дані про ворога, його заходи у місті і сільських населених пунктах. Василь Годунко стежив за діями поліції, неодноразово попереджуючи про каральні акції фашистських властей. Юна Юлія Чехіцька займалась розвідницькою роботою. У селах виявлялися бійці-оточенці, яких залучали до організації боротьби з ворогом.

Були, зрозуміло, і втрати. Гестапо вдалося вислідити і схопити організатора підпілля О.Кринька, якого після жорстоких катувань повісили на центральній площі міста. Після смерті батька донька Марія стала активно мститися катам. Із березня 1942р. керівництво підпільною роботою перейшло до Федора Маслюка. У вересні 1942р. він встановив зв'язок із командиром партизанського загону М.Корчевим і було створено Дубровицький партизанський загін.

Активну розвідувальну роботу проводив дубровичанин Дубочевський, працюючи електромонтером, і при підтримці однодумців їздив у Рівне, Сарни, Ковель, Лунінець і привозив постійно нові розвіддані. Внаслідок агітаційної роботи серед ворожих формувань підпільникам вдалося навіть переправити у партизанські загони 30 ворожих солдатів із повним озброєнням. Та гітлерівці виявили цю групу і багатьох розстріляли. Із розширенням партизанської боротьби українського народу у квітні 1943р. був створений Дубровицький підпільний райком партії на чолі з Пономарьовим і райком комсомолу, де секретарював Михайло Тесленко. Діяли також ще три підпільні групи.

Успішно працювали підпільники в навколишніх селах. В деяких навіть діяли загони самооборони, які відбивали в окупантів награбований хліб і худобу. Згодом вони стали ядром партизанського загону ім. С.Кірова під командуванням М.Яцути. 12 липня 1942р. командуючий окупаційними військами вермахту в Україні і рейхкомісар України видали розпорядження про смертельну кару за допомогу партизанам, підпільникам і полоненим. Для боротьби з національно-визвольним рухом і підпільниками була задіяна ціла армія старост, поліцейських, війська, районна управа. У самій Дубровиці тримався військовий гарнізон із 600 солдатів і офіцерів.

Не затихала і підривна робота. У підсумку за рік боротьби в тилу ворога партизани пустили під укіс три ешелони, паровоз з двома вагонами з живою силою, підірвали 150 метрів залізничного полотна, знищили маслобойню, дві молотарки, 2 600ц зерна в німецькому господарстві, спалили млина, вбили 19 фашистів. У травні 1943р. партизани активізували свою підривну діяльність на залізницях. На станції Домбровиця вивели з ладу електростанцію, розбили 3 паровози, 14 вагонів і знищили 445 гітлерівців. На середину 1943р. Дубровицький район повністю знаходився під впливом радянських партизанів і груп національно-визвольного руху.

Зрозуміло, що завжди у центрі уваги була і залізнична станція Домбровиця, де зосереджувалися значні матеріальні ресурси окупаційних військових частин, майно, сільськогосподарська продукція, реквізована і забрана у населення для відправки у Німеччину. Партизани після визволення району пішли далі на захід. А радянсько-партійні та господарські органи розпочали процес відбудови. В квітні 1944р. було здано у фонд допомоги фронту понад 40 тонн зерна, 24 тонни картоплі, 16 тонн м'яса. Відродилась МТС. Почали працювати лісгосп, ліспромгосп, хімлісгосп та інші підприємства. Селяни засіяли поля. Війна принесла великі жертви серед жителів району. Понад 7700 воювали на фронтах, майже 1400 з них удостоєні бойових нагород, багато пропало безвісти. [7, с.555-690].