Революційні соціальні зміни

Базові моделі змін: еволюційні та революційні

Поняття соціальної зміни

Перші соціологічні спроби пояснити зміни, що відбуваються у суспільстві пов’язані з ім'ям О. Конта, який виокремив такі галузі науки як соціальну статику та соціальну динаміку. О. Конт, як і більшість мислителів XVIII — першої половини XIX ст. (Ж. Кондорсе, К. Сен-Сімон, Г. Спенсер та інші), соціальну зміну виразив через ідею прогресу, ототожнюючи соціальну динаміку з соціальним поступом.

Термін "соціальна зміна" був введений у науковий обіг 1923 р. американським соціологом У. Огберном в його книзі "Соціальна зміна".

Сучасна соціологія дає наступні визначення:

Соціальні зміни — тип руху соціальних явищ, процесів та соціальних структур у суспільстві, у результаті якого виникають, нагромаджуються і трансформуються якісні відмінності між ними, створюється багатоманітність соціальної реальності.

Соціальна зміна — це перехід соціального суб’єкта з одного стану в інший, істотна трансформація соціальної організації, соціальних інститутів. Соціальні зміни виявляються у виникненні, деформації та зникненні певних елементів соціальної системи, трансформації її внутрішніх та зовнішніх зв’язків. Зміни в окремих соціальних структурах становлять зміст їх функціонування, а зміни в соціальній системі в цілому — зміст її розвитку.

Характерною рисою еволюціоністських теорій було визнання закономірності, природності, необхідності, спрямованості, тривалості змін. Розвиток людства вчені уявляли як прямолінійний процес руху людських суспільств від простого до складного. Цей рух є постійним та незворотнім. Ч.Дарвін, О. Конт, Г. Спенсер та інші вчені зосереджували увагу на визначенні стадій, етапів, які має пройти суспільство на шляху прямолінійного сходження до досконаліших форм і структур.

Г. Спенсер вважав, що суть еволюційних змін та прогресу полягає в ускладненні суспільства, у посиленні його диференціації, відмиранні непридатних соціальних інститутів, культур. Інакше кажучи, еволюціоністи не виділяли зміни як об?єкт самостійного дослідження. Теорію класичного еволюціонізму досить часто критикують. Оскільки історичні події часто мають обмежений та випадковий характер, одні стадії розвитку соціальних систем можуть бути пропущені, а інші прискорені. Наприклад, більшість європейських країн у своєму розвитку оминули стадію рабства, а країни Сходу та Азії не можна оцінювати за єдиною шкалою розвитку та зрілості західних країн. Також не можна ототожнювати еволюцію з прогресом, оскільки багато суспільств в результаті соціальних змін опиняються в кризовому стані або деградують. Загалом класичний еволюціонізм по суті виключає людський фактору соціальних змінах. Водночас ці теорії сприяли визначенню деяких характеристик соціальної зміни, її головних параметрів, які використовують сучасні дослідники.

Витоки формування сучасного теоретичного бачення соціальної зміни пов’язують з загальносоціологічними теоріями К. Макса, М. Вебера, Е. Дюркгейма. Величезне значення для становлення сучасної теорії соціальної зміни мали концепції соціокультурного розвитку людства, розроблені О. Шпенглером, А. Тойнбі, теорія соціокультурної динаміки П. Сорокіна. У своїх працях вони намагалися протиставити соціальному прогресу власне бачення світу як складної взаємодії культур, порушували питання про багатоманітність всесвітньо-історичного процесу, альтернативність соціокультурного розвитку.

Соціальна циклічність є повторенням подій, тенденцій минулого з новими кількісними і якісними елементами. Теорія життєвих циклів цивілізацій аналізується у працях А. Тойнбі. Вчений вважав, що світова історія являє собою виникнення, розвиток та занепад різних цивілізацій. Останні виникають та розвиваються у відповідь на "виклики" навколишнього природного та соціального середовища (погані природні умови, напад ворогів тощо).

Загалом представники теорії циклічних змін вважали, що всі циклічні зміни бувають замкнені, коли кожний повний цикл повертає систему до початкового стану, та спіральними, коли повторення певних етапів відбувається на якісно новому вищому або нижчому рівні. Будь-яка соціальна система у своєму розвитку проходить ряд послідовних стадій: зародження, розвиток, зрілість, занепад, трансформація у щось нове чи руйнування. Фази розвитку системи, як правило, мають різну інтенсивність та тривалість. Жодна цивілізація, культура не є кращою або досконалою. Соціальні зміни є не лише результатом звичайного процесу розвитку соціальних систем але й результатом творчої діяльності людини.

У середині XX ст., після періоду критики, соціологічний еволюціонізм знову опинився в центрі уваги соціологів. Дж. Стюарт, Л. Вайт, Т. Парсонс та інші вчені запропонували свої теоретичні підходи до еволюційних змін. Якщо класичний еволюціонізм стверджував, що всі суспільства проходять один шлях розвитку від нижчих форм до вищих, то представники неоеволюціонізму прийшли до висновку, що кожна культура, кожне суспільство поряд з загальними тенденціями мають свою логіку еволюційного розвитку. Основна увага звертається не на послідовність необхідних стадій, а на причинний механізм змін. Аналізуючи зміни неоеволюціоністи намагаються уникати оцінок та аналогій з прогресом. Вони вважають, що еволюційні зміни протікають не рівномірно по висхідній, а стрибкоподібно, мають багатолінійний характер історичного процесу. На кожному новому етапі суспільного розвитку провідним може стати один з напрямків, що на попередній стадії був другорядним.

Формування концептуальних засад теорії соціальної зміни пов’язане з другою половиною XX ст. Зокрема, дану проблему вивчали Р. Дарендорф, Л. Козер, У. Мур, Н. Смелзер та інші. Головна відмінність сучасних поглядів на цю проблему полягає утому, що соціальну зміну як головний об?єкт дослідження розглядають поза контекстом глобальних схем.

Широке розповсюдження термін "соціальна зміна" дістав у 70-ті роки, коли він майже повністю витіснив з наукового обігу такі терміни як "прогрес" та "розвиток". Так, на думку А. Воскова "соціальна взаємодія, соціальні відмінності, соціальний розвиток, соціальна еволюція, соціальний прогрес та регрес є термінами, пов’язаними із спеціальним тлумаченням або оцінкою широких процесів соціальної зміни". Найважливішою ознакою соціальної зміни дослідники вважають її повсюдність. Зміни повсюдні не тільки у просторі, але й часі.

У соціологічній літературі існують різні підходи до класифікації соціальної зміни. У залежності від розмірів, масштабів їх прояву в суспільстві соціальні зміни поділяють на великомасштабні (значні зміни соціальної структури, включаючи наслідки й прояви таких структур, які закріплені у нормах, цінностях, культурних символах) та дрібномасштабні (зміни у характеристиках соціальної структури, які не мають якихось безпосередніх і значних наслідків для всезагальної структури як такої). Прикладом дрібномасштабних змін є "життєві цикли", а короткочасних великомасштабних змін — революція, довготривалих – соціальна еволюція. Залежно від джерела виникнення виділяють екзогенні та ендогенні зміни.

Виокремлюють також заплановану та не заплановану зміну. Т. Парсонс пропонує розрізняти зміни всередині системи та зміни самої системи. Е. Тірікьян віддає перевагу змінам нарівні цілого суспільства. Він їх називає соціетальними, тобто такими, що відбуваються в організаційній структурі цілісного суспільства й ведуть до його тотальної трансформації.

Якщо підсумувати існуючі у літературі типи соціальних змін, то в цілому можна навести наступну їх класифікацію. За масштабами: малі, всеохоплюючі, еволюційні, революційні зміни. Зміни можуть охоплювати всю соціальну систему, а можуть надавати пріоритет якомусь одному аспектові елемента. Можуть бути короткострокові, середньострокові та довгострокові. Можуть вести соціальну систему до прогресу, розвитку або занепаду. Соціальні зміни відбуваються на рівні міжособистісних відносин, на рівні організацій та інститутів, малих і великих соціальних груп, на місцевому, соціетальному та глобальному рівнях. За характером перебігу виокремлюють наступні різновиди соціальних змін; функціональні, реформи, революції, модернізації, трансформації та кризи.

Функціональні зміни у соціальних системах мають адаптивний характер. Такі зміни здійснюються для підтримки системи у робочому стані. До їх завдання не входять радикальні реформи, що передбачають якісні структурні зміни. Їх завдання у пристосуванні до мінливих умов навколишнього середовища та внутрішніх потреб соціальної системи.

Реформи у соціальних системах передбачають поступові зміни певних соціальних інститутів, сфер життєдіяльності або системи в цілому. Вони зазвичай проводяться за допомогою законодавчих актів, направлені на удосконалення існуючої системи без її якісних змін. Наприклад, реформи Петра І змінили систему державного правління, однак основи царської влади залишились незмінними. Загалом реформами зазвичай називають ті еволюційні зміни, що не призводять до масового насильства, швидкої зміни політичних еліт, швидким та радикальним змінам у соціальній структурі та ціннісних орієнтаціях.

Сьогодні соціальну зміну дедалі більше розуміють як інноваційний процес, що веде до зміни звичного способу життя, стереотипів, традицій, внесення динаміки у соціальний порядок. Водночас вчені зазначають, що прагнення будь-якого соціального організму до зміни так само природне, як і його прагнення до збереження вже набутого стану.

Так, Т. Парсонс у теорії рівноваги протиставляє зміні поняття «пристрасні інтереси», під яким розуміє першочерговість і переважання над іншими інтересами прагнення системи до збереження власної рівноваги. Вчений виділяє при цьому три типи змін:

1) зміни, необхідні для підтримки стабільності в суспільстві;

2) інші зміни, сумісні з першими;

3) обмежені, тимчасові, оборотні процеси навколо рівноважної позиції соціальної системи.

В цілому сьогодні, вивчаючи проблеми соціальної зміни, вчені найчастіше зосереджують увагу на такому колі питань: джерела, спрямованість, причини соціальної зміни, можливі варіанти реакції на неї.

Чинники, джерела соціальної зміни вчені поділяють на внутрішні (виникають у результаті функціонування самої соціальної системи) та зовнішні (виникають у результаті взаємодії соціальної системи з зовнішнім середовищем). Зрештою це призвело до аналізу двох типів умов: джерел напруження та безпосередньо самих протиріч. У зв’язку з цим і соціальні системи почали уявляти не як ієрархічно зорганізовані формальні статичні структури, а як динамічні сутності, що зазнають постійно тривалих деформацій і напружень, здатні управляти соціальними протиріччями.

У визначеності спрямованості зміни окреслились два підходи. Перший повністю заперечує будь-яку спрямованість. Другий — ґрунтується на визнанні того, що всі соціальні зміни — з необхідністю спрямовані.

Одним з найскладніших та дискусійних є питання про причини та фактори соціальних змін, про що свідчать різні погляди вчених. Наприклад, О. Конт вважав, що основним фактором еволюційних змін є прогрес у наукових знаннях. Г. Спенсер вбачав причину соціальних змін суспільства в його ускладненні та посиленні диференціації. Е. Дюркгейм в якості основних факторів еволюційного процесу виділяв розподіл праці та соціальну диференціацію. К. Маркс визначальним фактором соціальних змін вважав розвиток продуктивних сил суспільства. М. Вебер пропонував ідею прогресивної раціональності. На думку А. Тойнбі зародження, розвиток та падіння соціальних систем відбувається у результаті взаємодії двох основних факторів: впливу навколишнього природного та соціального середовища («викликів») та здатністю й можливістю суспільства знаходити адекватні відповіді на кожний «виклик». П. Сорокін вважає, що основною причиною революційних змін є збільшення придушених базових інстинктів більшості населення та нездатність навіть мінімального їх задоволення. Наприклад, інстинкт самозбереження призводить до вбивства інших людей.

Отже, соціальні зміни можуть бути викликані різними причинами. Загалом всі причини та механізми соціальної зміни можна поділити натри групи: економічні (розвиток виробництва та виробничих сил); соціальні, соціально-психологічні (ускладнення структури суспільства та його диференціація); культурологічні (прогрес в науці, техніці та технологіях). Також характерною особливістю західної соціології є прагнення дослідників пов?язати у причинній взаємозалежності процеси соціальної зміни з природою людини.

Загалом сучасні підходи до дослідження соціальної зміни характеризуються передусім зосередженням уваги на вивченні природи зміни, підкресленням її процесуального характеру. Природу соціальної зміни, її спрямованість у сучасних концепціях дедалі більше пов’язують з еволюцією людини.

Cьогодні немає єдиної теорії соціальної зміни. Існує безліч тлумачень, підходів до її дослідження. Основним положенням в концепції соціальної зміни є те, що відмінності повинні стосуватись різних часових моментів і стану однієї системи, соціального об’єкта, що вивчається, наприклад конкретного суспільства, держави, організації, соціальної групи, культури тощо. Зміни — це відмінності між тим, що являла собою система в минулому, і тим, що стало з нею через певний проміжок часу. Соціальні зміни потрібно розглядати як багатофакторний процес, на який впливають чинники зовнішнього середовища, зміни в економіці, культурі, ідеології.

Еволюційні соціальні зміни

Соціальна еволюція - це повільний, продуманий, поступовий процес перетворення однієї громадської формації і цивілізації в іншу, що відбувається без зайвих руйнувань минулого, людських жертв.

При соціальній еволюції правлячі еліти в тій або іншій мірі виражають інтереси класів суспільства, чекають розвитку об'єктивних умов для здійснення реформ в суспільстві. При соціальній еволюції правлячі еліти під тиском класів суспільства вирішують назрілі приватні проблеми (конфлікти) громадського розвитку і тим самим здійснюють поступову зміну суспільства. Критик еволюціонного розвитку масон Бернштейн стверджував, що при соціальній еволюції "рух - усе, а кінцева мета - ніщо".

Коли в тій або іншій сфері суспільства виникають протиріччя, правляча демократична еліта придумує проект вирішення проблеми і реалізує його в дійсність. Соціальна еволюція використовує мирні (демократичні) засоби, відбувається повільно, супроводжується відносно незначними руйнуваннями старого і жертвами (соціальними і людськими), її результати досить довговічні. При цьому частина колишніх традицій, способу життя, соціальних інститутів зберігається, а частина - усувається. Соціальна еволюція заснована на задоволенні потреб і інтересів основних класів суспільства, які і задовольняються в результаті демократичної полеміки. Правляча еліта орієнтована на реалізацію саме таких історично нормальних потреб, інтересів, ідеалів. Ціна соціальних реформ виявляється цілком прийнятною для народу.

Це зміни часткові і поступові, що здійснюються як достатньо стійкі і постійні тенденції. Це можуть бути тенденції до збільшення або зменшення будь-яких якостей, елементів в різних соціальних системах, вони можуть набувати висхідну або низхідну спрямованість. Еволюційні соціальні зміни володіють специфічною внутрішньою структурою і можуть бути в загальному вигляді охарактеризовані як деякийкумулятивний процес, т. е. процес поступового накопичення якихось нових елементів, властивостей, в результаті якого поступово змінюється вся соціальна система. Сам же кумулятивний процес (процес накопичення), у свою чергу, може бути «розщеплений» на дві складові:формування інновацій (нових елементів) іїх відбір. Інновація - це зародження, поява та зміцнення нових елементів. За допомогою відбору в системі зберігаються елементи нового і як би «відбраковуються» інші елементи.

Еволюційні зміни можуть бути свідомо організованими. У таких випадках вони набувають, як правило, форму соціальних реформ, які здійснюються урядами або урядовими органами (реформа 1861 в Росії про скасування кріпосного права, реформа П. А. Столипіна на початку XX століття, введення непу в СРСР на початку 1920 -х рр.). Але це може бути і стихійний процес, який здійснюється як би сам собою. В якості такого процесу можна вказати на підвищення впродовж кількох останніх століть середнього рівня освіти населення багатьох країн світу і загальне зменшення числа неписьменних, хоча це число в ряді країн і залишається дуже великим.

Для позначення напряму деяких процесів змін, які відбуваються протягом кількох поколінь людей або навіть декількох століть, в соціологічній літературі нерідко використовується поняття «тренд».Тренд - це напрямок руху подій, досить конкретна тенденція дій людей у ​​певному напрямку. Так, трендами є загальне зростання народонаселення планети в цілому і багатьох народів зокрема протягом століть і тисячоліть; урбанізація, т. е. процес розвитку міст і підвищення їх ролі в суспільстві; модернізація, т. е. технічні, політичні, економічні та інші зміни, спрямовані на удосконалення, що відповідають сучасним вимогам. Прикладами трендів є також такі процеси, як індустріалізація, автомобілізація і т. Д. Як бачимо, трендами можуть бути і ланцюги безпосередньо соціальних змін (урбанізація), і тенденції технічного та іншого порядку (електрифікація, комп'ютеризація, інформатизація), які з необхідністю тягнуть за собою зміни соціального порядку.

Якщо мислителі минулих сторіч бачили в еволюційному розвитку лише позитивні прогресині зміни, то останні 150 років в світі стали переважати теорії циклічних еволюційних змін, коли періоди прогресивного розвитку суспільства змінюються періодами занепаду. Оскільки на розвиток суспільства стали негативно впливати переважно політично-економічні чинники, а не природні катаклізми. Дестуктивні зміни в еволюційному розвитку суспільства стали виникати через надмірну кількість штучно утворених революцій за останні 150 років, про що буде написано в наступному розділі.

Циклічні соціальні зміни – це більш складна форма соціальних еволюційних змін, оскільки вона, може включати наслідки революційних змін, висхідну і спадну тенденцію. Крім того, коли ми говоримо про циклічні зміни, то маємо на увазі не окремі поодинокі акти будь-яких змін, а певний ряд змін, який в сукупності утворює цикл.

 Циклами називають деяку сукупність явищ, процесів, послідовність яких являє собою певний кругообіг протягом певного проміжку часу. Кінцева точка циклу як би повторює первісну, але тільки в інших умовах або на іншому рівні. Циклічні соціальні зміни можуть охоплювати періоди в кілька років (зміни, зумовлені економічними кризами тощо і навіть кілька століть (пов'язані з типами цивілізацій).

Соціологи різних напрямків фіксують той факт, що багато-які соціальні інститути, спільності, класи і навіть цілі суспільства змінюються за циклічною схемою: виникнення, зростання, розквіт, криза і в'янення, виникнення нових якостей, властивостей явища або ж взагалі виникнення нового явища. Такою схемою змін схильні багато структури в суспільстві - соціальні, економічні, політичні, духовні тощо, а також цілі цивілізації. У більш простій (і більш поширеній) формі ця схема виглядає як ритм, тобто як чергування в певні проміжки часу періодів підйому (зростання) і спаду (кризи).

Особливу складність картині циклічних соціальних змін додає та обставина, що різні структури, явища і процеси в суспільстві мають цикли різної тривалості. Так що в кожен даний момент історії має місце одночасне співіснування соціальних структур, явищ, процесів, що знаходяться на різних щаблях розвитку свого циклу. Цим значною мірою визначається непростий характер взаємодії між ними, взаємні невідповідності, розбіжності і конфлікти.

Наочним прикладом циклічного характеру соціальних змін є зміна поколінь людей. Кожне покоління народжується, проходить період соціального дозрівання (соціалізації), потім період активної діяльності, далі - період старості і природного завершення життєвого циклу. Кожне покоління формується в специфічних соціальних умовах, тому воно не схоже на попередні покоління. Разом з тим кожне покоління вносить у життя, в політику, економіку, культуру щось своє, нове, чого ще не було в соціальному житті, тим самим здійснюючи численні соціальні зміни.

Середній проміжок часу між народженням і смертю представників даного покоління - середня тривалість життя. Цей показник рівня життя і темпу соціальних змін істотно змінювався протягом історії, особливо в останні століття. Так, ще наприкінці XIX століття середня тривалість життя (навіть в Європі) не перевищувала 35-40 років, хоча і тоді існували люди похилого віку, які жили до 80-100 років. Нині середня тривалість життя в розвинених країнах піднялася до позначки в 70 років і вище. Цей проміжок часу можна вважати повним циклом покоління для даних умов. Слав’яни навпаки до візантійських часів та до примусового хрещення Русі мали середню тривалість життя 140 років, що підтвержується слав’янським календарем (найдревніший календар у світі, до Петра І ми жили за цим календарем, зараз 7524 рік від утворення миру в зірковому храмі). В російських архівах зберігся Указ царя Петра І, яким він розпорядився знищувати слав’яно-арійських волхвів віком близько 300 років, волхви жили удвічі довше простих слав’ян завдяки збереженню традиційного арійцям образу життя. По мірі евроінтеграції слав’яно-арійських народів (втрата власних правил, традицій та законів буття) їх тривалість життя значно скоротилася до европейського рівня. Особливою катастрофою стало хрещення слав’яно-арійського народу каганом Володимиром під час панування Хазарського каганату на території сучасної України. В сучасній інтерпретації ці події подаються українському народу як досягнення, а розпусник та власник гарему Володимир, вбивця двох третин україців тих часів, іменується святим князем.

Можна виділити і малі цикли, насамперед період активної трудової діяльності даного покоління, який складає в сучасних умовах в середньому приблизно 35-40 років (з початку трудової діяльності в 20 років до досягнення пенсійного віку в 55-60 років). Якщо за повний цикл відбувається фізична зміна поколінь, то названий малий цикл означає зміну поколінь в життєдіяльності суспільства.

При розгляді фактично всіх соціальних змін не можна абстрагуватися від циклічного характеру зміни поколінь в суспільстві. Наступність поколінь, по-перше, сама має циклічний характер, по-друге, надає циклічний характер та іншим соціальним змінам і певним чином впливає на загальний темп соціального розвитку. Принципово важливе значення тут має співвідношення між циклом покоління людей (повним і особливо малим) і циклом покоління машин (а також упредметнених в них знань).

Здавалося б, збільшення тривалості життя, тягне за собою збільшення довжини повного циклу поколінь і відповідно повинно вести до уповільнення темпів соціальних змін. Проте насправді за останні 200-300 років ми спостерігаємо зворотну картину - прискорення темпів суспільного розвитку. Справа в тому, що можна говорити не тільки про покоління людей, а й про покоління знань – технологічних укладів.

У попередні століття технологічні уклади змінювалися дуже повільно: кілька поколінь людей працювали фактично на одному і тому ж поколінні техніки, що було особливо характерно для сільськогосподарського виробництва. Після промислової революції XVIII-XIX ст. темпи зміни поколінь техніки зросли і стали порівнянні зі зміною поколінь людей. Науково-технічна революція з середини XX в. внесла у взаємовідносини цих поколінь якісна зміна: тепер, як підкреслює Е. А. Араб-Огли, темпи зміни нових технологічних укладів стали стрімко випереджати темпи зміни поколінь працівників. Так, в межах малого циклу поколінь людей в передових галузях виробництва (в наукомістких, наприклад, в електроніці, інформатиці і т. П.) Відбувається зміна декількох поколінь техніки.

Старіння знань визначають через інтервал часу, протягом якого наявне знання, в тому числі кваліфікація працівників, наполовину знецінюється. У різних галузях науки і техніки експерти визначають цей інтервал від 5-7 до 15 років. У багатьох галузях науки і техніки він становить 10-12 років. З цього випливає, що зазначений інтервал диктує темп оновлення технічного обладнання, темп введення в дію, впровадження в життя нових технологічних укладів. Регулярні технічні інновації за певний проміжок часу стають зовсім необхідною умовою підтримки високого виробничого технологічного рівня країни. Якщо ж це не робиться, то неминуче технологічне відставання.

Темп старіння знань, який визначається вже згадуваним інтервалом, диктує разом з тим і необхідність регулярного систематичного оновлення живого знання, тобто кваліфікації працівників. Адже якщо припустити, що подвоєння обсягу знання, необхідного для будь-якої професії, відбувається в інтервалі 12 років, то людина, почавши працювати після закінчення вузу у 23 роки, вже до 35 років буде володіти тільки 1/2, до 47 років - 1 / 4, а до 59 - 1/8 частиною знань, необхідних для професійної кваліфікованої діяльності в даній області. Ось чому так гостро стоїть питання про необхідність регулярного, систематичного підвищення кваліфікації фахівцями всіх рівнів і всіх галузей науки і техніки.

Проблема великих циклів (довгих хвиль).Особливу увагу багатьох фахівців у галузі соціальних наук привертає циклічний характер змін на порівняно великих відрізках часу - у кілька десятків років, так званих великих циклів або довгих хвиль. Видатний внесок у розробку цих теорій вніс російський економістІ. Д. Кондратьєв,необгрунтовано репресований у 1930-і рр. Він розділив економічні процеси на два види:протікають в одному напрямку (незворотні) і хвилеподібно протікають (оборотні). До останніх відносяться зміни товарних цін, процентних ставок на капітал, грошової заробітної плати, рівня видобутку і споживання вугілля, виробництва чавуну, свинцю і т. Д. На основі статистичної обробки вартісних і натуральних показників економічного розвитку Англії, Франції, Німеччини, США приблизно за останні півтора століття вчений дійшов висновку про наявність в цей період великих циклів кон'юнктури (довгих хвиль) тривалістю 50-60 років. При цьому кожен великий цикл проходить у своєму розвитку «Підвищувальну» і«Знижувальну» фази. Матеріальною основою циклів Кондратьєв вважав оновлення елементів основного капіталу, зокрема, розвиток мережі залізниць, каналів тощо а також підготовку кваліфікованої робочої сили.

Кондратьєв дав опис трьох великих циклів підйому і спала економічної кон'юнктури за період з кінця XVIII в. до 20-х рр. XX ст.

Перший цикл

Підвищувальна хвиля - з кінця 80-х - початку 90-х рр. XVIII в. до 1810-1817 рр .;

Низхідна хвиля - з 1810-1817 рр. до 1844-1851 рр.

Другий цикл

Підвищувальна хвиля - з 1844-1855 рр. до 1870-1875 рр .;

Низхідна хвиля - з 1870-1875 рр. до 1890-1896 рр.

Третій цикл

Підвищувальна хвиля - з 1891 - 1896 рр. до 1914-1920 рр .;

Низхідна хвиля - з 1914-1920 рр.

Слід звернути особливу увагу на те, що поворотні точки довгих хвиль економічної кон'юнктури збігаються з багатьма найважливішими подіями соціально-політичного життя того часу, такими як наполеонівські війни, революції в ряді європейських країн 1848-1852 рр., Паризька комуна, англо-бурська війна. Перша світова війна, революції в Росії та інших країнах Європи тощо.

До теперішнього часу великі цикли (довгі хвилі) зафіксовані іншими зарубіжними і вітчизняними дослідниками на великому матеріалі економічних і соціальних показників. Основою механізму довгих хвиль різні автори називають: процес поширення нововведень, зміну лідируючих галузей економіки, зміну поколінь людей, довгострокову динаміку норм прибутку та ін. Більшість учених розглядають феномен довгих хвиль не тільки як економічний, але і як соціальний, історичний та соціально-психологічний феномен. В результаті склалося таке його розуміння: великі цикли (довгі хвилі) - це періодичні повторення характерних соціальних, економічних, технологічних ситуацій, таких, наприклад, як тривалі економічні підйоми і спади, порівняно короткі періоди інтенсивної реалізації технічних нововведень, піки соціальної напруженості і т . д. Ці характерні ситуації регулярно повторюються приблизно через кожні 50 років (соціальні, як вважає частина дослідників, - через 25 років). Вони майже синхронні для більшості провідних розвинених країн, їх прояви зафіксовані в статистиці цих країн протягом двохсотлітнього періоду історії.

Ряд дослідників вважають, що в еволюції соціально-психологічної сфери суспільства (зокрема, в змінах соціально-політичного клімату, творчої діяльності в архітектурі, музиці, живопису) також можна виділити періоди, в яких в масі домінує або аналітичний, або синтетичний стиль мислення. Коливальний процес з повним періодом в 40-50 років приблизно відповідає зміні поколінь по ланцюжку «батьки-діти-батьки».

Загалом тема циклічного характеру соціальних змін розроблена слабо проте деякими науковцями розглядається як перспективна.

Революційні соціальні зміни

Революційні соціальні змінисуттєво відрізняються від еволюційних. Це по-перше, радикальні зміни, по-друге, вони, як правило, спираються на насильство.

У будь-яких революціологічних теоріях важко знайти визначення рево­люції поза акцентами насильства. Підтвердженням цьому слугують такі визначення:

- «є три неодмінних компоненти в справжньої революції - воля, новизна, насильство» (Х. Арендт);

- «найпоширеніший образ революції: насильство, новизна, загаль­ність змін» (Ш. Ейзенштадт);

- «революція - це внутрішні, швидкі, фундаментальні й насильницькі зміни у пануючих цінностях і міфах суспільства, у його політичних інститутах, соціальній структурі, способах діяльності й політиці керівництва» (С. Гантінгтон);

- «рево­люція є війна, дійсно велика війна із всіх війн, які знає історія» (В. Ленін).

-  «революция есть разрыв гражданского мира — это есть гражданская война» (Н.Бухарін)

Тобто, поняття «революція» використовується для позначення дуже швид­кого та насильницького переходу до нового ладу. Натомість, по­няття «еволюція» означає цілеспрямований та керований процес соціальних змін.

Упродовж значної частини історії людства революції виступали радикальною і не передбачуваною формою політичних процесів, пов’язаних насам­перед з руйнуванням, а не творенням. Революція політична є корінним переворотом у житті суспільства, у процесі якої відбувається зміна державної влади і пануючих форм власності.

Перша історична згадка про революцію датується 2380 роком до н.е. У шумерському місті Лагаш за допомогою народного гніву був здійснений державний переворот по усуненню з престолу правителя Лугаланда, місце якого посів реформатор Урукагіно. Через деякий час внаслідок реформацій та громадянської війни царство Шумер зникло з політичної карти світу. Натомість на місці вщент зруйнованої революцією держави зявилась нова держава Вавілон. Прикметно, що саме Шумер вважається батьківщиною евреїв доіудейського періоду, а Вавілон (Месопотамія) - батьківщиною іудаїзму та батьківщиною сіонізму, як крайньої ортодоксальної форми расизму (або іудейського фашизму). Резолюція Генеральної Ассамблеї ООН «Ліквидація всіх форм расової дискримінації» № 3379 від 10.11.1975 офіційно прирівняла сіонізм до расизму.

Сіоністи увійшли в історію, як теоретики та практики революцій по всьому світу. Сіоністів також називають фінансовим інтернаціоналом, через те, що революції ними завжди використовувалися для подальшого збагачення за допомогою просування в світі фінансової системи, заснованої на лихварському відсотку. Також, не випадково, теорія та практика лихварського відсотка родом з царства Шумер. Як буде показано далі революції та лихварський відсоток крокували про планеті рука об руку.

Одразу хочу зазначити, що далеко не всі євреї являються сіоністами, найосвідченіші євреї та найпоміркованіші левіти виступають проти сіонізму, і сприяють його розвінчанню, іноді навіть ціною власного життя. Я знаю, про що говорю, є певний досвід.

Відтоді станом на 2015 рік у світі відбулося 550 революцій. Особливо «щедрим» на прояви «народного» гніву стало ХХ століття: упродовж останніх 100 років відбулося 194 революції, тобто майже дві щороку. У ХХІ столітті лише за 15 років відбулося 50 революцій, тобто з періодичністю удвічі більшою, ніж у мину­лому столітті.

«Революція гідності» 2014 року в Україні стала ювілейною революцією - 50-ю у 21 віці та 550-ю у цивілізаційному масштабі, розпочатою на іудейське свято Пурім 22 грудня 2013 року (день, коли виповнилося 900 років закону Князівської Ради при Видобичі про вигнання іудеїв з Києва слав’яно-арійським князем Володимиром Мономахом, а також 100 років виграшу у судовому процесі над іудеєм Бейлізом за ритуальне вбивство слав’янина) та закінчилася на іудейське свято Песах 2014 року (рік, коли виповнилося 1050 років перемоги у війні слав’ян проти Хазарського каганату та вигнання іудеїв в Києва слав’яно-арійським князем Святославом Хоробрим, а також 900 років знищення слав’янами в Києві іудейського поселення Жидове, а також 360 років вигнання іудеїв з Києва Богданом Хмельницьким, а також 220 років закону російської цариці Єкатерини ІІ про дозвіл іудеям поселятися в Києві, що входив до «черты оседлости», а також 185 років закону російського царя Николая І про виключення Києва з «черты оседлости» та початок чергового вигнання іудеїв). Ця революція була приречена відбутися. Не випадково «смотрящий от Ізраиля» головний раввин України Моше-Реувен Асман сказав, що«революція гідності» - це велика радість еврейського народу.

Термін «революція» стало одним із найпоширеніших і най­більш вживаних слів. Латинське слово «revolutio» вперше з'явилося у християнській літературі у період пізньої античності. У пізньолатинських текстах термін «революція» означав «звернення» та вико­ристовувалося для позначення таких понять як філософія Христа або до "блукань душі".

Пояснення етимології слова «революція» знаходимо у статті І. Бражнікова «Путём Ангела», який зазначав: «у самому терміні «революція» (лат. Revolutio відкат, відворот) закладена семантика повернення, повторення. Дієслово volvo означає катати, котити, скидати, кататися, валятися. Він певним чином пов'язаний з velo - закривати, покривати, огортати, закочувати. Revolvo означає: котити назад (відкочувати); проходити у зворотному напрямі, знову розпалювати, знову розгортати, знову розкривати, перечитувати. Revelo, відповідно: відкривати, оголювати; розкривати, викривати, роз'яснювати. Revelatio - одкровення, точний переклад грецького «апокаліпсису».

Таким чином, ми можемо висловити думку, що події, які древніми кваліфікувалися як революції, стосувалися в першу чергу зміни світогляду суспільства (це головне), внаслідок чого відбувалися зміни у владі над народами, тобто перші революії – це протистояння жерців поміж собою або протистояння жерців проти царя за владу над людьми. Саме вони були ідеологами та організаторами перших революцій. А народ був всього лише сліпою рушійною силою, яку використовували для боротьби за владу. І за тисячоліття з тих пір, нічого не змінилося.

Як наслідок протистояння 2 тисячоліття назад шумеро-месопотамських жерців, що контролювали релігію у Єгипті, групою халдійських жерців, що назвали себе левітами за участю жерця Моісея було створено іудаїзм як ідеологію, яка була застосована до нащадків шумерської народності, яких 40 років тягали по Сінайській пустелі, що за своїми розмірами схожа на Крим і може бути подолана за 2 тижні прогулочною ходою. Системне зомбування на протязі 40 років призвело до втрати національної ідентичності та національних традицій нащадків шумерської народності, яких нині ми знаємо як євреїв.

Прихід шумерця-еврея Христа (за одними даними нащадок шумерських жерців, за іншими даними нащадок шумерських царів) тисячу років назад, за хронологією академіка А.Т. Фоменко, до євреїв з метою повернути їх до справжної істинної віри та відвернути їх від іудаїзму з його дикунськими людськими жертвоприношеннями (на іудейських мовах слово «гой» означає велику рогату худобу та арійця, обох приносили у жертву господу), повернути заблудших овець ізраєлевих на «круги своя» до тієї віри, що сповідували евреї до іудизації, і тим самим перешкодити розповсюдженню радикального ортодоксального сіонізму - вперше в історії людства було розтлумачено як «революція» - зміна світогляду, що могла привести до втрати влади левітів-сіоністів над евреями.

Як нам відомо ця революція була невдалою, іудейські левіти вчасно знешкодили Христа подбавши про його арешт та здійснили жертвоприношення Христа на іудейське свято Песах своєму господу, а образ Христа через 300 років використали для зомбування арійських європейських народів на базі єгипетської релігії та філософії єгипетської книги мертвих утворивши Ватикан. Це була перші офіційні революції у сфері ідеології, коли внутрішні релігійні проблеми окремого народу було використано для встановлення влади над іншими народами. Халдійські жерці левіти, вони ж сіоністи перемогли. Частково це була помста єгипетських жерців Великому Риму за захоплення Єгипту, за втрату контролю левітами над Єгіптом. Але головне - це глобальне захоплення влади над европейським континентом за допомогою релігії. Європою прокотилися акти насильницької христианізації арійських народів, в результаті якої було знищено 400 млн. арійських язичників та відбулася системна масова вирубка європейських лісів, в яких ховалося населення разом з волхвами. Проте, ці події в давні часи називалися не революцією, а війною за віру.

У Середньовіччі термін «революція» трактувався як астрономічний феномен руху світил довкола Землі. Астрономічне значення слова «революція» у XV та XVI ст. стало досить популярним після публікації та розповсюдження трактату Н.Коперника «Про революцію небесних тіл» (1543 р.). У трактаті термін Revolutio означав звернення, повернення.

 У XVІ ст. термін «революція» почали вживати масони у політичному сенсі для позначення громадян­ського безладу та зміни влади. Упродовж XVІ-XVIІ ст. термін «революція» використовували переважно для позначення зміни з ознаками катастрофи та безладу, як руйнівну силу. В епоху «буржуазних революцій» (XVII-XVIII ст.ст.) у Англії і особливо у Франції та Північній Америці поняття «рево­люція» стало означати переворот у свідомості, просто потрясіння, а головне - розрив з традицією. Стало повертатися початкове значення слова, що означало зміну світогляду, але уже у поєднанні зі трагічними наслідками такої зміни світогліду, що тягла за собою суттєві значущі економічно-фінансові зміни.

Після Англійської революції (1675 р.) «рево­люцією» в Європі почали називати усю сукупність змін. Категорія «револю­ція» почала зближуватися з колись протилежними поняттями «заколот», «бунт», «повстання», відрізняючись від них глибиною перетворень. За межами Англії політичне вживання цього слова було чимось на зразок табу, оскільки вказувало на жахливий неминучий характер зміни і трактувало її вже як здійснений факт. Як відомо, буржуазна революція в Англії була організована і проведена на гроші сіоністів за-для захоплення влади в країні з метою утворення першого центрального банку у світі. (насправді не зовсім першого – перший був утворений в Швеції нащадками єгипетських жерців за принципом не привертати до себе уваги, наразі він передислокований до Швейцарії, і навіть не значиться у сотні найбільших банків світу. Деякі довірливі археологи до цього часу шукають золото Єгипту, навіть не здогадуючись, що воно давно в Европі разом з жерцями в утаємниченому банку). Але першим центральним банком, який отримав публічний розголос, став банк Англії. Це була надзвичайно важлива для сіоністів подія на шляху до всесвітньої влади. Без структури центральних банків европейські держави не можливо було поставити під контроль, тому така важлива мета була варта витрат на революцію.

Революція здійснювалася під банальними гаслами типа: права народу! Владу народу! Рівність, свобода! - і тому подібна єресь для дурників, як наслідок – зміна короля, нова монархія була обмежена законом, встановлена республіка.

Дж. Гаррінгтон намагався з’ясувати причини революції у праці «Республіка Океанія» (1656 р.). Він визначив, що влада є такою, якою є «баланс власності» у країні.

Сіоністи, що знаходилися за межею «оседлості» не зважаючи на свої мільйони фунтів стерлінгів, які кредитували короля, а він не вважав за потрібне повертати борги та йти на поступки для євреїв, вважали справедливим його усунення з заміною на більш поступливого та підконтрольного. Народ, як звичайно, використали як сліпу рушійну силу. Рівність та свобода були потрібна в першу чергу сіоністам для проникнення до влади та концентрації власності за допомогою лихварського відсотка. Революція в Англії призвела до зміни балансу влади та власності: від короля, знаті і церкви - до «народу», за яким стояли сіоністи. Зрозуміло, що за наслідками революції народ Англії нічого не отримав, сіоністи отримали все. Новий король Англії був змушений бути поступливим, і дав згоду на утворення приватного центрального банку, кінцевими бенефіциарами якого були сіоністи разом з королевською родиною. Вперше, сіоністи, яких століттями вбивали за лихварство отримали реальну владу над цілою країною шляхом контролю над її фінансами. А хто контролює фінанси, той контролює все. Як сказав Амшель Ротшильд: «Дайте мені керувати фінансами країни, і мені не буде діла до того, хто пише у ній закони».

Оскільки на той час Франція була самою успішною, самою економічно розвинутою державою, що мала наймогутніший у світі флот та непоступливого короля, який не бажав домовлятися з сіоністами і віддівати їм під контроль фінанси країни, то наступною державою, в якій спалахнула революція, була Франція.

В зв’язку з обмеженістю часу на виконання контрольної роботи, користуючись своїм контутиційним правом на використання мови національної меншини, хочу навести витяги книг на російській мові (перекласти на українську не встигаю):

Український профессор Н.І. Сенченко пише: «Сегодня очень легко доказать, что более двух столетий опреде­ленные силы, называемые многими исследователями — Заговором, уничтожали сформированные на протяжении тысячелетий государст­венные и религиозные учреждения, творческую и политическую элиту наций, придумывали различные теории псевдоулучшения жизни человечества и внедряли их в практику. Иллюминизм, синдикализм, социализм, коммунизм, мондиализм, новый мировой порядок, либерализм, глобализм и прочие теоретические измышления на самом деле ведут человечество к вырождению, создавали и создают условия к депопуляции во всех странах насильственным и "мирным" путем, к дальнейшему процветанию небольшой части населения, так называемого “золотого миллиарда” — счастливого будущего для избранного меньшинства.»

Детально розглянула революцію у Франції, англійський історик Неста Вебстер в книзі «Всемирная революция. Заговор против цивилизации», що була написана нею ще у 1921 році, але в Україні опублікована лише у 2012 році, оскільки всі подальші революції придумувалися та організовувалися масонами беручі за основу французську революцію. Методологія та технологія однакові, як і наслідки.

В 1921 году Неста Вебстер написала: «Бесспорным является то, что на протяжении последних 145 лет пожар революции тлел над поверхностью нашей древней цивилизации, лишь моментами разгораясь в полную силу и грозя уничтожить само основание общества, которое созидалось 18 столетий. Так что нынешний кризис не является порождением новейшей истории, а представляет собой новый шаг масштабного движения, зародившегося в середине XVIII ст. Одним словом, речь идет об одной-единственной революции той, чья премьера состоялась во Франции в 1789 г. Революция, которую мы ныне переживаем, является не локальной, а всемирной, не политической, а социальной, и ее причины следует искать не в недовольстве народа, а в масштабном заговоре, толкающем людей к их собственной гибели».

Далее она пишет: «Организация тайных обществ была необходима, чтобы превратить философские теории в особый и весьма грозный механизм разрушения цивилизации. Чтобы выявить корни этих сект, нужно обратиться к событиям, происходившим почти за шесть столетий до первой Французской рево­люции. Еще в 1185 г. во Франции возник орден, называвшийся “Братство мира”, который ставил своей целью перераспределение собственности, по-современному национализацию (декларативную национализацию в пользу народа, а как ещё масоны могли заставить народ убивать свою аристократию, и отдавать сионистам своё государство под финансовый контроль – примеч. моё).

Тот факт, что “Братство мира” двенадцатого века было решительно уничтожено, никак не помешал, однако, формированию новых подобных сообществ; в начале следующего столетия появились альбигойцы, исповедовавшие аналогичные воззрения; в 1250 г. венгерский священник Якоби организовал выступление против духовенства и знати, и почти тогда же в Иерусалиме группой пикардийских дворян, участвовавших в крестовых походах, был создан орден тамплиеров. В 1312 г. некоторые из членов ордена были схвачены и казнены, включая основателя ордена Жака дю Моле. А в 1771 году Адам Вейсгаупт основал орден иллюминатов в Пруссии, в основу которого были положен египетский оккультизм, полученный от сиониста Кельмера, который искал подходящих адептов для создания масонских орденов, (те станут официальными зачинщиками революций, а сионисты в это время будут находится в тени – примеч. мое).

16 июля 1782 г. состоялся Вильгельмсбадский конгресс тайных обществ, на котором присутствовали представители всех тайных обществ — мартинисты, масоны, иллюминаты (в мире в то время насчитывалось не менее трех миллионов человек), которые заключили между собой тайный союз. Что именно происходило на том роковом конгрессе, никогда не станет известно непосвященным, поскольку те, кто были втянуты в это движение, были связаны клятвой молчания. Один такой честный масон, граф де Вирье, член ложи мартинистов в Лионе, возвратившись с Вильгельмсбадского конгресса, не мог скрыть свою тревогу и на вопрос о том, какие “пугающие тайны” он привез оттуда, ответил: “Я могу только сказать вам, что все гораздо серьезнее, чем вы думаете. Готовящийся заговор так хорошо продуман, что, говоря отвлеченно, ни монархии, ни церкви не будет от него спасения”.

1781—1782 гг. были переломными и для еврейского вопроса, затронутого на Вильгельмсбадском конгрессе. В этот период Европа пережила всплеск просемитских настроений, спровоцированный книгой Домма “Об улучшении положения евреев”. За восемь лет до Французской революции в Пруссии была издана программа поддержки иудаизма. Эта книга значительно повлияла на революционное движение; это был призыв к борьбе за интересы евреев, сигнал к выступлению.

На масонском Вильгельмсбадском конгрессе было решено допускать в масоны евреев и переместить штаб-квартиру масонов-иллюминатов во Франкфурт, являвшийся, цитаделью евреев-финансистов, среди которых выделялись такие репрезентанты своей нации как Мейер Амшель Ротшильд.

Во Франкфурте, в главной ложе, и был разработан грандиозный план всемирной революции, а на большом масонском конгрессе в 1786 г. два французских масона вынесли смертные приговоры Людовику XVI и Густаву III, королю Швеции (не удивительно – оба короля препятствовали созданию независимых от государства центральных банков, подконтрольных сионистам).

Курфюрст Баварии, проинформированный об опасности, которую представляли для государства иллюминаты, заявлявшие, что “будут со временем управлять миром”, издал указ, запрещающий все тайные общества (1784 г.). Проведенное следствие по четырем масонам не оставило места для сомнений относительно сатанинской природы иллюминизма. “Христианская религия, — заявили они, — любовь к отечеству и преданность монарху — все это должно было быть уничтожено».

Схематично цели иллюминатов можно представить как уничтожение:

1. Монархии и всех форм правительства.

2. Частной собственности.

3. Права наследования.

4. Патриотизма.

5. Семьи (т. е. брака и традиционной морали)

6. Религии.

Огромная опасность, которую представляли собой иллюминаты, наконец, стала очевидной, и баварское правительство, рассудив, что лучший способ предупредить о ней цивилизованный мир заключается в том, чтобы дать их бумагам возможность говорить самим за себя, приказало немедленно опубликовать указанные документы и распространить их в самых широких масштабах. Экземпляры этого сборника, озаглавленного “Подлинные сочинения ордена иллюминатов”, были направлены всем европейским правительствам, но наглость и цинизм плана заставил сомневаться в его правдивости, в итоге был проигнорирован.

За два года до запрещения иллюминизма в Баварии его адепты развернули свою деятельность во Франции. К марту 1789 г. 266 лож французских массонов, были иллюминизированы. Спустя месяц началась революция.»

Цікавість представляє той факт, що ніякого пригноблення французського народу не було. Були відсутні об’єктивні підстави для виникнення народного гніву.

Так, Н.Вебстер пише: «Социалист Бабеф впоследствии заявлял, что народу Франции жилось не хуже, чем всем прочим, а Артур Янг, ранее поддерживающий революцию, позднее умудренный опытом, стал утверждать, что “старое правительство Франции, при всех его ошибках, было все-таки лучше, чем любое другое в Европе” .

Більше того, «сам король стремился провести реформы. Философия Руссо открыла глаза многим дворянам на необходимость реформ и, вероятно, в мировой истории не было более подходящего момента для того, чтобы осуществить масштабные преобразования с минимальным насилием. Однако действия революционеров были направлены не на то, чтобы ускорить реформы, а на то, чтобы их приостановить: это усилило бы недовольство народа и привело их к власти. В событиях Французской революции впервые прослеживается тот план действий, который реализуется вплоть до сегодняшнего дня и состоит в систематическом наращивании негативных явлений с целью использования создавшейся ситуации.

Революция проводилась под лозунгами: Народ Франции! Мы скажем тебе: святое начинание, организуемое нами, имеет единственной целью положить конец нищете народа! Открой глаза свои и сердце свое открой навстречу полноте счастья. Признай и провозгласи вместе с нами Республику равных!» Народ не посвящали в цели движения, парижский люд слепо следовал ложным призывам, исходившим от агитаторов, в очередной раз становясь на путь самоуничтожения.

А наслідки були наступними: «Революция длилась три года. Франция была деморализована. Она была полностью истощена — разрушенная, она застыла у последней черты. Нет больше никакого общественного мнения, или, точнее, оно сводится к ненависти. Но где ненависть достигает своего пика, так это в отношении нуворишей. Какой прок в том, что уничтожены короли, знать и аристократы, если их место заняли депутаты, финансисты и торговцы? Спустя восемь лет после окончания террора Франция все еше не оправилась от его разрушительных последствий. Революция, которую совершали якобы во благо низших слоев общества, довела их до такого уровня деградации и нищеты, до какого они никогда не опускались прежде, при короле. Они были раздеты, лишены имущества и всех источников существования, за исключением возможности грабить во время военных кампаний».

Французский народ пал жертвой уродливого режима террора: «До сих пор основу государственности составляла религия, везде соблюдались основные моральные заповеди; но стоило гражданскому обществу достичь доселе невиданной степени совершенства (выделено мной – Франция была могуча и успешна, именно поэтому её и подломили сионисты, она представляла конкуренцию и опасность для Англии, где уже начал функционировать центральный банк), как почти повсеместно развернулось движение, направленное на его уничтожение. Атеизм поднимается против религии, анархия — против правительства, бездельники — против тружеников, люди, которым нечего терять — против тех, кто довольствуется тем, что получил от своих предков или заработал собственным трудом, и этот конфликт перешел, наконец, в ту стадию, когда все решает оружие».

«К концу 1793 года стало очевидно, что нет никакой возможности трудоустройства выброшенных на улицу людей, поскольку погромы в промышленных городах Франции нанесли сокрушительный удар по ее экономике. Республика лицом к лицу столкнулась с сотнями тысяч безработных. Тогда Комитет общественного спасения, приступил к реализации своего страшного проекта, известного как система уничтожения населения: проект сокращения населения Франции, которое в тот период составляло 25 млн человек, до одной трети от его численности - до восьми миллионов. Необходимость в таких крайних мерах диктовалась не только нехваткой хлеба, денег, имущества, но и тем, что после уничтожения аристократии и буржуазии в стране не доставало работы».

 Як відомо результатом французської революції став прихід до влади Бонапарта Наполеона, який дав дозвіл на створення у Франції центрального банку та розпочав війни у Європі, потім війну проти Росії, що повністю відповідало намірам сіоністів. Але Наполеон не схотів віддавати центральний банк під контроль сіоністів, тобто робити його незалежним від держави, внаслідок чого фінансування його військової кампанії було припинено, а самого Наполеона було усунуто від влади.

Всі наступні революції, в тому числі Жовтнева 1917 року, здійснювалися за тим самим сценарієм сіоністів. Відомо, що саме еврейська діаспора в Російській імперії та її іноземні куратори, а не російський народ, була рушійною силою революції.

Відомо, що напередодні першої світової війни та росыйських революцій, передував черговий з’їзд сіоністів, на якому були затверджені широко відомі «Протоколи сіонських мудреців». Оригінальний екземпляр цих протоколів був викрадений російською розвідкою. В Протоколах шла мова про захват влади у всьому світі шляхом повалення монархій, утворення війн та революцій, ну і звичайно ж побудова фінансової піраміди Мошиаха за допомогою лихварського відсотка. Зміст протоколів був настільки жахаючим, що цар Микола ІІ, розіслав копії протоколів монархам Європи, а також до найбільших газет Европи, щоб попередити людство про небезпеку. Проте, як і у випадку з французською революцією, коли були оприлюдені “Подлинные сочинения ордена иллюминатов”, «Протоколи сіонських мудреців» не отримали адекватної реакції з боку європейської спільноти. Пізніше, коли Російська Імперія була знищена, а всі російські розвідники, що приймали участь в операції по вилученню протоколів померли, сионісти через суддів-масонів домоглися визнання Протоколів фальшивкою. Проте, через 100 років після тих подій, коли, все що планувалося сіонистами, вже досягнуто, фінансова піраміда Мошиаха на 95% побудована, можна ствердувати, що Протоколи містять достовірну інформацію.

Також відомо, що масони винесли смертний вирок царю Миколаю ІІ, як і Людовику XVI. Обох було знищено під час революції ніби-то розгніваним народом як тиранів. Проте, це була помста аристократу царської крові за непоступлівість у стосунках з сіоністами. Відомо, що Миколай ІІ розпочав фінансову реформу з метою усунення сіоністів від втручання у справи державної казни, також цар почав витісняти Ротшильдів з російського нафтового бізнесу (станом на 1917 рік Російській Імперії належало близько 50% світових поставок нафти). Також цар видав закон, який розширив перелік населених пунктів, де іудеям заборонялося жити та вести бізнес, в тому числі Київ. Крім того, на замовлення Миколая ІІ, відомий російський вчений Володимир Даль написав книгу для силових структур Російської Імперії про небезпеку сіонізму для держави, а також брошуру «Записка о ритуальных убийствах», які були видані за особисті кошти царя та вручені кожному керівнику всіх ланок силових структур Російської Імперії. Після революції 1917 року сіоністи знищили весь тираж цих наукових праць. Випадково зберігся лише один екземпляр «Записки о ритуальных убийствах». Миколай ІІ розпочав кримінальне та судове переслідування іудеїв за ритуальні людські жертвоприношення.

Крім того, Микола ІІ майже виграв першу світову війну, перемога російської зброї була для всіх в Європі очевидною, вже велися переговори про капітуляцію Німеччини, Микола ІІ міг розповсюдити боротьбу з сіонізмом по всій Европі, що перешкодило б побудові фінансовій піраміді Мошиаха.

Більше того, цар Миколай ІІ мав реальний впилив на фінансову систему світу:

ІсторикСергій Желенков, біограф царської родини, пише: «В 1904г., группа представителей 48 государств /G-48/ на секретном заседании в Париже утвердила Процедуру создания Международной Финансовой системы /МФС/ и Мирового Источника Денежной Массы. Русский Царь Николай-II по согласованию с руководителями других государств решил создать Лигу Наций /сейчас она называется ООН/. Для улучшения торговых отношений между странами, было решено на базе Лиги Наций, создать единый Мировой Финансовый Центр со своей валютой.

Для создания «золотого пула» Лиги Наций, Россия через банкира Дома Романовых Эдварда Ротшильда внесла в «уставный капитал» Мировой Финансовой Системы /МФС/ поставив в США 48600 тон золота, которое было направлено в хранилище Форт Нокс. Этой поставкой золота в США в 1904–1912 гг., Россия получила права на активы в Золотом Пуле в размере 52 миллиардов долларов золотом.

Но Ротшильды обманули Императора России Николая II. После того, как он вывез золото для обеспечения работы новой мировой валюты, Ротшильды заставили президента США Вудро Вильсона, профинансировав его избирательную кампанию, передать в их частную собственность Федеральную Резервную Систему /ФРС/ вместе с золотом «Золотого Пула».

Огромная доля /88,8%/ участия в Федеральной Резервной Системы /ФРС/ и в доле Мирового Источника Денежной Массы принадлежит России, а остальные 11,2% — 43-м международным бенефициарам.

Расписки в размере 88,8%, имеющие защитный код 1226 (золотые сертификаты), соответствуют Международному Коду Женевского регистра Постоянной Представительной Организации 14646 ACS HQ/PRO Высшего Международного Комитета Лиги Наций /впоследствии — ООН/ находятся под контролем Ротшильдов и были переданы семье Русского Императора Николая-II, в 6 экземплярах. Годовой доход /Interes/ по этим депозитам был зафиксирован в размере 4%, включая «ставку LIBOR», и обозначал годовую процентную ставку за использование Золотого Депозита».

Після революції одним з перших розпоряджень Леніна було вказівка шукати Золоті сертифікати царя Миколая ІІ. Як відомо, 4 екземплярів було знайдено, а два царській родині вдалося приховати.

Профессор, доктор історичних наук В. Сіроткін також повідомляє наступні обставини, що передували російській революції 1917 року:

«Царское правительство разместило в США заказы на вооружение и снаряжение на общую сумму 1 млрд 237 млн руб. Американский импорт в Россию увеличился в семнадцать раз по сравнению с довоенным временем. Уже в 1916 г. Соединенные Штаты заняли первое место во внешней торговле России, оттеснив Англию и Францию. Если в 1913 году доля США в импорте России составляла 13,2%, то в 1916 году — уже превысила 60%. В годы Первой мировой войны из России в Америку поступила большая партия золота, царь Николай II внес это золото в качестве доли в акционерный капитал Федеральной резервной системы США, решение о создании которой Конгресс и президент США приняли в последних числах 1913 года.

Америка до вступления в Первую мировую войну очень мало кредитовала другие страны (в начале войны Америка была крупным нетто-должником, однако к середине войны её международная долговая позиция стала нулевой, а затем она стала превращаться в чистого кредитора). В 1913 году Америка начинает активно раздавать кредиты своим ближайшим военным союзникам. По оценкам Г. Фиска, США предоставили военных кредитов всего на сумму 7,1 млрд долл., в том числе (млрд долл.): Великобритании — 7,1; Франции — 2,0; Италии — 1,0 млрд.дол.» Масони США покращили фінансовий стан США за рахунок російського золота, та почали кредитували російським золотом інші країни.

 Причому всі дослідники першої світової війни, звертали увагу на той факт, що американці продавали зброю обом ворогуючим сторонам, при чому відверто саботували виконання російських військових замовлень, виконуючи їх в останню чергу та затримуючи виконання замовлень. Все робилося для того, щоб Россійська Імперія несла якомога найбільші втрати у війні.

Дослідники також звертають увагу, що в 1913 році в США була утворена незалежна від держави Федеральна резервна система, що почала виконувати функції центрального банку. Через півроку після її утворення за допомогою провокації, організованою контррозвідкою англосаксів, була спровокована перша світова війна. Дата початку першої світової війни співпадає з запланованою датою світової війни, передбаченою Протоколами сіонських мудреців. Россія, що активно розвивалася, та за обсягом поставок нафти створювала суттєву конкуренцію США, мала бути зруйнованою війною. Проте, цар Миколай ІІ всупереч очікуванням банківського масонського інтернаціоналу почав вигравати війну.

За те, що Миколай ІІ мав намір створити фінансову систему, що могла конкурувати з сіоністською банківською системою, він мав померти разом зі своєю імперією. Оскільки першу світову війну цар Миколай ІІ майже виграв, то единий вихід для масонів – це зрада всередині країни – державний переворот. Російські революції 1917 року були приречені відбутися. Ніякого пригноблення народу тут не було, це була відверта боротьба за владу у світі. Спочатку її програла французька монархія, потім – російська. А виграли її сіоністи.

Найзацікавленішими особами в російському бунті були англосаксонські масони. Путин В.В. так відверто відповів іноземним журналістам щодо подій 1917 року: «Роль партии большевиков в развале фронта Первой мировой войны известна. Мы проиграли проигравшей стране - уникальный случай в истории.»

ІсторикСергій Желенков, біограф царської родини, пише: «Карл Маркс писал в своём «Капитале»: «Обеспечьте капиталу 10% прибыли, и капитал согласен на всякое применение, при 20% он становится оживлённым, при 50% положительно готов сломать себе голову, при 100% он попирает все человеческие законы, при 300% нет такого преступления, на которое он не рискнул бы пойти, хотя бы под страхом виселицы». А тут на кону не прибыль, а мировое господство!

«… стало понятно, что без устранения Николая и всех его приближённых угроза над ФРС и Ротшильдами будет сохраняться вечно. Через банковские дома братьев Рябушинских, Поляковых, Рафаловичей и Животовских (родные дяди Льва Троцкого) была профинансирована вначале Февральская, а затем и Октябрьская революции. Правой рукой Ротшильдов в России был зампредседателя Госдумы масон и кадет Николай Некрасов. Он дирижировал практически всеми банкирскими домами, давая им доступ к западным кредитам через свои связи. Позднее, в 1939 году, был арестован. На допросах рассказал всё о финансировании Февральской и Октябрьской революций (протоколы допросов засекречены до сих пор).»

Як і за часів французької революції, народ Російської Імперії під яскраві лозунги про свободу та процвітання розпочав власне самознищення, сіоністи використали народ для державного перевороту як сліпу рушійну силу. Причому масова участь народу у бунті була явно перебільшена пропагандою. Зараз достовірно відомо, що революції 1917 року були самими безкровними в історії 19-20 століть. Під-час лютневого та жовтневого переворотів 1917 року загалом померло всього 5 осіб та поранено близько 30. Зате наслідки революцій були жахаючими – громадянська війна тривала 5 років, була вщент зруйнована економіка країни, більше 2 млн. осіб змушено було покинути батьківщину, 25 миліонів людей було вбито, тотально пограбована православна церква, що накоплювала багатства тисячу років.

Сіоністи Англії добре обагатилися на цій війні. Руководитель снабжения колчаковской армии английский генерал Альфред Нокс заявлял ^«Каждый патрон, выстреленный русским солдатом в большевиков, сделан в Англии, английскими рабочими, из английского материала, доставленного во Владивосток английскими пароходами».