ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ ГЕОГРАФІЇ РЕЛІГІЙ. ТЕРИТОРІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ РЕЛІГІЙ ТА ЇЇ СКЛАДОВІ.

ПРАКТИЧНА РОБОТА № 2

Завдання 1. За допомогою різних інформаційних джерел (підручники з релігієзнавства, географії ті мережу Інтернет) дайте визначення поняттям: церква,секта, культ, деномінація. Наведіть приклади.

Церква (грецьк. κυριακον — "Господній дім") являє собою централізоване, численне самоврядне об’єднання віруючих, яке склалося на основі спільності релігійних уявлень та культової діяльності. Для цього типу релігійного об’єднання характерні такі ознаки:

• централізоване ієрархічне управління;

• наявність професійного священства (кліру), чітко відокремленого від простих віруючих (мирян);

• зовнішнє формальне членство замість облікованого.

Фактично членом Церкви вважається кожна людина, про що красномовно свідчить обряд хрещення немовлят у деяких напрямах християнства.

У канонічному праві Римо-Католицької Церкви невід’ємною ознакою Церкви є наявність єпископату—адміністративних округів, які об’єднують громади, місії, монастирі на певній значній території.

Церква є вищою формою релігійної організації. Рівню Церкви в організаційному відношенні якраз відповідає історично панівне в нашій країні православ’я.

Секта (латин. secta — вчення, напрям) — релігійне об’єднання із самобутнім віровченням і культом, що, як правило, відкололося від більш великої організації та характеризується порівняною нечисленністю, замкнутістю, ізольованістю від світу й від інших релігій, претензіями на винятковість поглядів, що сповідуються його прихильниками.

Сектантські догмати прості, але тяжіють до основ вчення тієї релігії, з якої виникла секта. Самобутність сектантського віровчення зводиться до того, що якісь другорядні елементи віри, які вже існували у вихідній релігії, тут зводяться до положення центральних. Наприклад, це можуть бути зцілення, пробудження або вчення про кінець світу.

Культова практика сектантів наділі спрямована не на підтримку внутрішнього духовного зв’язку з надприродним, а на демонстрацію свого різко негативного ставлення до світу. Численні заборони, дотримання яких вимагає від своїх прихильників секта, покликані зіграти роль своєрідного сита, проходячи через яке, гідні відокремлюються від негідних. Така поведінкова твердість виробляє почуття приналежності до елітарної меншості, що володіє недоступною всім іншим повною й остаточною істиною.

Релігі́йний культ (лат.cultus — поклоніння, шанування) — система релігійних дій, предметів і символів, випробуваних у релігійній практиці впродовж певного часу та змінюваних за потребою. Пов'язаний з релігійними уявленнями вірян і спрямований на задоволення їхніх релігійних потреб.

Релігійний культ — явище конфесійно зорієнтоване. Воно передбачає певний набір культових заходів. Найбільш вони розвинені в язичництві, яке фактично складається з різноманітних культів: тотемічний культ, похоронний культ, промисловий культ, родові й сімейні культи, шаманський культ, культ племінного бога та ін. Можна також виділяти види культів за об'єктами: культ сонця, культ неба, культ води, культи тварин, культи рослин, культ вогню, культ предків, культ царя і т. д.

Деномінація(латин, denominatio — наділення спеціальним ім’ям) — релігійне об’єднання, що перебуває в стадії організаційного оформлення. Цей термін використовується також як синонім слів "віросповідання", "конфесія", що означають приналежність до визначеної релігії. Деномінація є широким релігійним об’єднанням. їй властиве пряме, обліковане членство. Керують деномінацією органи, обрані віруючими. Хоча серед групи служителів культу в деномінації часто виділяється невелика кількість людей, яким надається "особливий дар" розуміння й витлумачення "Слова Божого". Деномінаціями вважаються понад 200 релігійних організацій з центрами у Сполучених Штатах Америки. Це переважним чином різні напрями такого відгалуження християнства, як протестантизм (баптисти, адвентисти, методисти).

Завдання 2.За допомогою довідкового матеріалу заповніть таблицю «Територіальна організація релігійної сфери». Наведіть приклади основних елементів територіальної організації релігії.

Територіальна організація релігійної сфери – це просторове поєднання релігійних елементів, а саме релігійних об'єднань та їх сукупностей, які формуються на основі територіальних утворень систем розселення населення, взаємозв'язки, які виникають між цими елементами та діяльності населення, що виникають на різних ієрархічних рівнях організації суспільства.

Функціонально-компонентна структура – це просторове поєднання різних складових частин релігійного життя і діяльності населення певної країни, включаючи конфесії та набір різного роду допоміжних та обслуговуючих компонентів, що впливають на процеси соціально-економічного і культурно-духовного розвитку території. Головна функція існування релігійних структур – надання духовних послуг.

Функціонально-територіальна структура – це набір компонентів релігійної сфери та їх концентрація на певний території відповідно до факторів, що зумовлюють вибір місця локалізації будь-якого релігійно-географічного об‘єкта, включаючи як точкові, так і просторові створення. Основними елементами функціонально-територіальної структури є точкові (релігійно-географічний пункт і релігійно-географічний центр) та ареальні (релігійно-географічний район).

Релігійно-географічний пункт – це поєднання будь-яких компонентів релігійного життя і діяльності в певному населеному пункті, які стаціонарно здійснюють хоча б один вид культової практики і надають духовні послуги населенню на порівняно малих територіях. Важливою характеристикою релігійно-географічного пункту є зона його впливу, тобто територія, яку фактично поширюється вплив однієї культової споруди. У більшості випадків релігійно-географічні пункти мають незначний радіус впливу. Ця величина дає змогу оцінити, на яку відстань поширюються релігійні послуги, що надають стаціонарні об'єкти релігійної сфери.

Релігійно-географічний центр – це таке поєднання елементів релігійного життя і діяльності в населеному пункті, яке включає в себе обов‘язково три і більше головних та інші компоненти РС, в тому числі хоча б один управлінський – кущового типу.

Релігійно-географічний район – це територія, що характеризується інтенсивним проявом релігійного життя й активності населення, спільністю релігійно-географічного положення, на якій проявляються стійкі ознаки релігійної діяльності. Виділяють релігійно-географічні райони двох видів: моноконфесійні (коли спостерігається чітке домінуюче переважання певної конфесії на даній території) і поліконфесійні (зустрічаються кілька конфесій без вагомої переваги в кількості громад і самих віруючих).

Функціонально-управлінська структура – це сукупність керівних релігійних органів та інституцій діяльності населення на певній території відповідно до вимог церковних правил та ієрархічної субординації конфесійних структур з урахуванням адміністративних особливостей території. За масштабом вона має такі рівні організації: 1) місцевий; 2) кущовий; 3) регіональний; 4) всесвітній.

Функціонально-соціальна структура – це сукупність показників, що характеризують існування різних соціальних і громадських груп населення певної території відповідно до їх релігійних вірувань і суспільних характеристик (рівня освіти, соціального статусу і походження, рівня матеріального достатку, національно-етнічного складу, релігійної (конфесійної), статево-вікової структур тощо) [Патійчук]. Вона передбачає поділ усіх людей на будь-якій території за релігійними ознаками, враховуючи вікові, статеві, культурно-освітні особливості населення, рівень його матеріального достатку тощо, на такі категорії:

Завдання 3.Нанесіть на контурну карту основні етнокультурні регіону світу за релігійною ознакою за О. Лобжанідзе. Порівняйте з конфесійними регіонами світу В. Вольського. Що лежить в основі виділення даних регіонів, поясніть відповідь.

Существует распространенное мнение о том, что духовная составляющая культуры определяется в первую очередь исповедуемой религией. Поэтому зачастую этнокультурные регионы выделяются по конфессиональному признаку. Такой подход использует и известный американский политолог С. Хантингтон и ЮНЕСКО в своем районировании. Цивилизации могут быть расположены на территории сравнительно компактно (индуистская, православная) или разбросаны (протестантская в Европе, Северной Америке, Южной Африке, Австралии и Новой Зеландии). Компактность территории усиливает связи субкультур внутри этнокультурного региона.

Таким образом, границы крупных геокультурных регионов мира есть результат взаимодействия природных, хозяйственных и историко-культурных (цивилизационных) составляющих. Видный российский географ В.В. Вольский так определил понятие «цивилизационный макрорегион»: «исторически сложившийся комплекс соседних народов, принадлежащих к одной региональной цивилизации и взаимозависимо развивающихся в определенных географических условиях», при этом выделяя 11 цивилизационных регионов: Западная и Центрально-Восточная Европа, Российско-Евразийский регион, Северная Африка и Средний Восток, Южная, Восточная и ЮгоВосточная Азия, Африка южнее Сахары, Северная Америка, Латинская Америка, Австралия и Океания.

В рамках крупных историко-географических регионов существуют историко-культурные области более низкого ранга, вплоть до местных культурных районов. Например, в пределах Западноевропейского региона можно выделить следующие историко-культурные области: Северная, Центральная, Западная (Атлантическая), Южная (Среднеземноморская). Однако, как полагают некоторые авторы, в условиях смешения культур деление геопространства на историкокультурные миры вообще утратило всякий смысл.