Особливості методів навчання

Залежно від змісту навчального матеріалу обирають спосіб його засвоєння, тобто конкретний метод навчання. Наприклад, опанування знань про навколишню дійсність вимагає передусім зорового, слухового та інших видів сприймання, а отже, наочних і практичних методів. Осмислення матеріалу забезпечують бесіда, пояснення, розповідь, тобто словесні методи.

Конкретний метод визначає особливості діяльності вихователя і дітей, напрям процесу навчання. Як правило, в педагогічній практиці орієнтуються на комплексне застосування різноманітних методів.

Використовувані у дошкільній дидактиці методи навчання класифікують за різними ознаками. За джерелами знань розрізняють наочні, словесні та практичні методи.

Наочні методи. Особливість цих методів навчання полягає у набутті дітьми знань шляхом сприйняття окремих процесів, явищ, предметів або їх зображень. Наочні методи широко використовують при повідомленні дошкільникам нової інформації. За словами К. Ушинського, вони ґрунтуються на конкретних образах, безпосередньо сприйнятих дитиною. «Цей хід навчання від конкретного до абстрактного, від уявлення до думки такий природний і ґрунтується на таких зрозумілих психічних законах, що відмовлятися від його необхідності може лише той, хто зовсім відхиляє необхідність дотримуватися у навчанні вимог людської природи взагалі і дитячої особливо». До цієї групи методів належать спостереження і демонстрація.

Спостереження. Воно є провідним у навчанні дітей дошкільного віку. Суттю спостереження є безпосереднє, цілеспрямоване, планомірне сприйняття дітьми процесів, явищ, об'єктів навколишнього світу за допомогою органів чуття, без втручання у їх буття.

Під час спостереження активно взаємодіють сприймання, мислення і мовлення, дошкільники виокремлюють у предметах і явищах основні, суттєві ознаки, встановлюють причинно-наслідкові зв'язки, залежності, засвоюють основні знання. Воно максимально відповідає особливостям пізнавальної діяльності дітей, сприяє розвитку їхніх пізнавальних здібностей (інтересу до навколишнього світу, допитливості, спостережливості), удосконалює сенсорні процеси (відчуття, сприймання).

Спостереження буває короткочасним (наприклад, за поведінкою тварини) і тривалим (за будівництвом будинку, ростом рослини тощо).

У процесі навчання використовують такі види спостережень:

— розпізнавальні спостереження, їх застосовують у всіх вікових групах для ознайомлення з новими об'єктами, уточнення та розширення уявлень дітей;

— спостереження за зміною і перетворенням об'єктів. Полягають у зіставленні стану об'єкта на конкретний час із попереднім його станом, виокремленні серед різноманітних ознак тієї, що свідчить про зміну. Такі операції стимулюють розвиток пізнавальної активності дітей;

— репродуктивні спостереження. Вони засновані на відтворенні образу об'єкта, формують уміння використовувати знання у вирішенні практичних і пізнавальних завдань.

Дошкільна педагогіка ставить такі вимоги до спостереження як методу навчання:

1) умотивованість, чіткість формулювання мети спостереження, доцільність завдань, які ставить перед дітьми вихователь;

2) врахування рівня розвитку дошкільнят, їхніх інтересів при виборі об'єкта спостереження, конкретність об'єкта;

3) планомірність розгортання процесу спостереження;

4) цілеспрямована активізація інтересу дітей з метою задіяння різних органів чуття;

5) стимулювання самостійності, розумової активності дошкільників під час спостереження за об'єктами, використовуючи словесний супровід (проговорювання дітьми назв об'єктів, вказівки вихователя, його запитання);

6) використання знань, вражень, набутих під час спостереження, у подальшій діяльності дошкільників (на заняттях, у грі тощо).

Демонстрація, її використовують для уточнення, узагальнення і систематизації знань дітей про предмети і явища, формування уявлень про недоступні для безпосереднього сприймання об'єкти. Метод демонстрації полягає у показі дітям натуральних предметів або їх зображень (картин, діапозитивів, кінофільмів). Використовуваний під час демонстрацій ілюстративний матеріал повинен реально відображати навколишню дійсність, не спотворюючи її, а його зміст — відповідати пізнавальним можливостям, рівню розвитку дітей.

У дошкільному закладі для демонстрації використовують: спеціально створені дидактичні картини (серії про тварин, пори року); репродукції картин відомих художників (пейзажі, натюрморти, портрети дітей, казкові сюжети); книжну графіку (ілюстрації до художніх творів); предметні картинки, згруповані за відповідними темами («Одяг», «Наше місто», «Праця дорослих» та ін.). У процесі навчання дошкільникам демонструють слайди, діафільми, відео-фільми, комп'ютерні програми для дітей. При цьому важливо забезпечувати не лише відповідну для певного віку кількість вражень, а й необхідні гігієнічні умови (тривалість, якість зображення, відстань, освітлення та ін.).

За допомогою демонстрації картин, ілюстрацій, схем формуються уявлення про статичні наочні образи, а при використанні технічних засобів навчання — динамічні.

Словесні методи навчання.Основою цієї групи методів є слово як джерело здобуття знань, що відкриває для дітей можливості виходити у процесі пізнання за межі безпосереднього сприймання. Основними словесними методами, які використовують у навчанні дошкільників, є розповідь, читання (слухання дітьми) творів художньої літератури, бесіда.

Розповідь. Вона збагачує дитину різноманітними враженнями, впливає на її розум, почуття, уяву. Розповіддю є живий, образний, емоційний, логічно структурований виклад подій, заснований на фактичному матеріалі. Розповідь вихователя повинна мати чітко визначену тему, художню форму, бути динамічною, засновуватися на близьких і цікавих для дітей фактах. Вони можуть бути присвячені поточним подіям, праці дорослих, явищам природи, святам та ін.

Найпоширенішими видами дитячих розповідей, які використовують у навчальному процесі, є перекази літературних творів, розповіді за картинами, про предмети та іграшки, про події з власного досвіду, складання казок, закінчення початку розповіді вихователя та ін.

Читання (слухання дітьми) творів художньої літератури. Цей метод навчання сприяє розширенню знань дошкільників про предмети і явища, формуванню художніх смаків, умінь сприймати й аналізувати художні твори, відтворювати словесні образи, простежувати і розуміти зв'язки у творі, виникненню співпереживання.

Бесіда, її використовують для узагальнення і систематизації знань. Беручи участь у бесіді, дитина повинна знати, про що йдеться, уміти включатися в діалог, підтримувати і розвивати його, слухати і розуміти співбесідника, керувати своєю увагою та ін.

Важливо правильно побудувати бесіду, враховуючи її вид (вступна, підсумкова), підібрати питання, які повинні бути простими і зрозумілими за змістом, короткими і чіткими за формою. Вони можуть бути констатуючими, причинно-наслідковими, проблемними.

5)Диференціація та індивідуалізація навчання і виховання охоплює всіх без винятку учнів, бо кожен учень повинен отримувати в школі "порцію" педагогічної уваги і піклування про його зростання і формування особистості.

Диференціація виховання — це поділ учнів класу на умовні мікрогрупи з однорідними психологічними характеристиками.

Індивідуалізація виховання — система педагогічних відносин і дій, спрямованих на управління формування особистості кожного учня. Педагогічний шлях до учня пролягає від загально-колективних дій через диференціацію до індивідуалізації. Диференціація, може відбуватися за такими ознаками:

§ розумовими, коли мікрогрупи учнів виявляють здібності до гуманітарного, фізико-технічного, математичного, природничого циклів. Учні таких мікрогруп часто переходять до гімназії, спеціальних шкіл з поглибленим вивченням, вони виявляють надпрограмну ерудицію в певній сфері знань, зорієнтовані на професію, мають життєві плани, розвинений інтелект або виявляють потяг до певного предмета, інтерес до нього;

§ трудовими — коли виявляється здібність учнів до певних видів праці, ремесел, оволодіння навичками майстерності. Такі учні беруть участь у виготовленні виробів для шкільних виставок, мають чітку профорієнтацію на певне матеріальне виробництво, робітничу чи селянську кваліфікацію;

§ економічними — учні виявляють здібності до комерційних операцій, бізнесу та торгівлі, вони бережливі, передбачливі, вміло розраховують сімейний бюджет, рано заробляють гроші чесним шляхом;

§ теїстичними — ці учні схильні до релігії, прагнуть до майбутньої духовної кар'єри. Існують атеїстичні мікрогрупи, у яких не визнають релігії;

§ естетичними — це учні, які спрямовують себе на активний розвиток своїх естетичних здібностей і смаків, вони мають єдині погляди на рок-музику, ансамблі, солістів, а також на мистецтво, класичну спадщину в ньому. Вони зорієнтовані або на професію митця, або на участь у художній самодіяльності, навчання в музичній школі тощо;

§ комунікативними —- вони відрізняють учнів за організаторським хистом, лідерством у колективі, відкритістю перед людьми, профорієнтацією на певну організаторську (парламентську, депутатську) чи молодіжну роботу;

§ спортивними — ці здібності ведуть людину до кваліфікаційних досягнень у певних видах спорту, роблять пріоритетним її заняття фізкультурою.

Існують й інші класифікації мікрогруп: сімейні мікрогрупи, поділ на мікрогрупи у зв'язку з проведенням вільного часу, залежно від ставлення до політичного життя, політичної культури старшокласників.

Диференційований підхід свідчить про глибину рівня виховної роботи школи, її адміністрації, педагогів. Він дає можливість згуртувати навколо кожного адміністратора, вчителя групи учнів, що тяжіють до нього, додатково працювати з ними на вищому від стандартного рівні, готувати їх до вступу до відповідного навчального закладу. Це далеко не суцільно теоретична проблема, а суто практична робота, яка споконвіку проводиться в школах і не є зайвою зараз, в умовах загальної і стандартної освіти. Історія індивідуального підходу поєднує у собі досягнення американської ("педоцентризм" Дьюї), європейської (система шкіл Ж. Піаже), російської і вітчизняної педагогіки (СТ. Шацький, П.П. Блонський).

Індивідуалізація як система складається з циклів.

1. Вивчення особистості учня до того, як впливати на нього. Матеріали, які допомагають педагогові пізнавати учня, містяться в загальній, віковій та педагогічній психології. Головне для практичного вчителя, класного керівника — вироблення в собі спостережливості, чималу допомогу може надати в цьому практична психологія.

2. Прогнозування виховання учня на основі його пізнання. Зробити оптимістичний прогноз — це виявити, які позитивні риси і якості потрібно розвинути, які недоліки усунути, якими методами діяти. А. С. Макаренко в 30-х роках ввів у науковий обіг термін "проектування особи". Він тісно пов'язував проектування з метою виховання, із засобами впливу колективу: "Від людини треба вимагати, вимагати, вимагати! І кожна людина повинна від себе вимагати... Я повинен вдосконалювати колектив доти, доки не буде недоліків" (Макаренко А. С. Твори: в 7 т. — К., 1954. — Т.5. — С.399). Прогноз виховання залежить від диференційовано-групової чи індивідуальної програми виховання. Диференційовано-групова програма складається для груп чесності (для нечесних), сміливості (для боязких), зосередженості (для неуважних), стриманості (для нестриманих), вольовитості (для безвольних) та ін. Для кожної групи застосовують методи переконання, вимоги, вправи, створення ситуацій.

Індивідуальна програма складається для талановитих хлопчиків або дівчат, яким не вистачає якихось якостей, або для важковиховуваних дітей. Добір методів у таких програмах індивідуальний, не схожий на групові програми. Педагог ставить перед собою питання: яким хоче бачити учня, у який термін цього досягне, як досягти, щоб учень став союзником у самовихованні. У вихователя повинен бути власний оптимізм, упевненість у позитивності наслідку. Після досягнення успіхів у вихованні складається вища програма.

3. Виконання групових та індивідуальних програм — це серцевина виховного процесу в класному колективі.

4. Індивідуальне виховання особистості в класному колективі, який є також суб'єктом виховання і створює умови для підвищення учнів авторитету.

Індивідуальна виховна робота класного керівника за програмою. Тут індивідуальне виховання здійснюється і в колективі, і наодинці. Програма складається з мислительної частини, дійової частини та ведення педагогом обліку наслідку своїх дій.

5. Педагогічне рішення і дія — це словесне попередження (відстрочене і негайне), виставлення оцінки, покарання, схвалення, довіра. Учитель не має права приймати антипедагогічного рішення, яке. ображає гідність учня, показує безпорадність учителя. Вміле розв'язання ситуації свідчить на користь учителя і працює на його авторитет.