Первісна міфологія як підґрунтя релігійних вірувань

Як правило, появу релігії пов'язують із початком символічного відображення людиною світу, що виникає в первісному суспільстві разом із доцільною предметною діяльністю (збиральництвом, полюванням, землеробством тощо). Символічне відображення набуває форми міфологічної свідомості. Вона є історично первинним способом освоєння світу.

Міф (гр. mythos — розповідь, переказ, оповідка) — духовне відтворення дійсності у формі легенд, розповідей, персонажі й події яких визнаються об'єктивно наявними або такими, що існували в минулому.

Міфи виникають як результат колективної творчості й опанування навколишнього світу за допомогою уяви, у формі наочно-чуттєвих образів. Вони поєднують у собі інтелектуальне, емоційне і вольове ставлення до світу, що отримує різноманітне відображення у малярстві, піснях, танцях, ритуалах тощо.

У міфах людина нерозривно поєднана із природою. Її індивідуальна свідомість не виокремлена з групової. Не набули ще статусу відокремлених предмет і образ, об'єктивне і суб'єктивне: те, що має місце тільки у свідомості, сприймається як таке, що об'єктивно відбувається. Принципи діяльності нерозривні із самою діяльністю. Колективізм первісного суспільства переноситься на природні явища: природні властивості та зв'язки пояснюються на зразок відносин у родовій общині, шляхом одухотворення природних явищ і надання їм людських рис. Таке пояснення називається антропоморфізмом. У свою чергу, людина, родові зв'язки набувають натуроморфного забарвлення: людині приписуються ознаки тварин (зооморфізм), рослин (фітоморфізм) тощо.

Мислення у міфах не здатне чітко зафіксувати певні властивості й закріпити їх за конкретною річчю. Звідси й тенденція наділяти одного міфічного персонажа цілою низкою різноманітних властивостей і багатьох — однією ознакою. Логічні структури опосередкування, обґрунтування, доведення були розвинені вельми недостатньо. Набули поширення логічні бінарні опозиції: небо — земля, світло — темрява, праве — ліве, життя — смерть, чоловіче — жіноче тощо, за допомогою яких первісна людина структурувала свої знання про світ, фіксуючи таким чином у ньому певні закономірності.

Всі ці особливості первісного мислення знайшли своє відбиття й у мові, яка мала небагато слів, що фіксували родові поняття, і безліч імен для позначення конкретного предмета в різних часових та просторових контекстах. Одна і та ж річ мала різні назви, а різним предметам, істотам і явищам (живому і неживому, людині й природі, тварині й рослині і т. ін.) надавалось одне ім'я. Все це породжувало багатозначність, а згодом — метафоричність і символізм.

Формуються різноманітні системи міфів здебільшого як етіологічні оповідки (розповіді про походження певних явищ). Ці пояснення дають відповіді на питання на кшталт «чому», «звідки», «яким чином», «для чого», а узагальнення не виходять за межі принципів «усе є все», «все у всьому», «частина є ціле» тощо. Найпоширенішими були космогонічні (про виникнення світу), теогонічні (про походження богів), астрогонічні (про Сонце, Місяць, зорі), антропогонічні (про людину), етногонічні (про рід, родові зв'язки) міфи, а також легенди про кінець світу, душу, небесний вогонь тощо.

Гарною ілюстрацією особливостей первісного світогляду є міф про яйце як початкову форму світотворення, що існує майже в усіх народів планети. Наприклад, у грецьких міфах Космос виникає із яйця блискучого і білого, як срібло», яке зніс Хаос. Символом творення світу у фінікійців є зображення змії, яка тримає в роті яйце. Із подібним уявленням перегукується і кельтська легенда про чарівне космічне яйце, яке зніс клубок змій. У міфології давнього Єгипту мотив космічного яйця також вельми поширений і має кілька варіантів. У одному з них орлиноголовий бог Клеф приніс із неба яйце, що містило в собі вогонь. Бог Осиріс розмістив у ньому дванадцять білих і дванадцять чорних пірамід. В іншому варіанті «батько усіх начал» — бог Пта створив «яйце Сонця і Місяця».

Згідно з ассиро-вавилонською легендою світ висидів голуб із гігантського яйця, яке колись хтось залишив у річці Євфрат. У міфології індусів збереглось уявлення про космічне золоте, тобто сонячне, яйце, що плаває на воді. У ньому сам бог Брама спокійно перебував триста шістдесят днів, кожний із яких дорівнював дванадцяти мільйонам звичайних років. У релігійно-космогонічній системі іранців епохи зороастризму також існує міф про космічне яйце. Початковий акт творення тут розпочинається з надлуплення яйця биком Адудою, який є старішим, ніж Всесвіт, тобто постає майже його первинною формою.

А в знаменитому міфі давньофінської Калевали світ походить із семи яєць, що знесла качка, яку верховне божество послало на воду. При цьому, подібно до інших міфів, світ у свідомості творців Калевали виникає не шляхом поступового оживлення матерії, яка міститься в яйці, а внаслідок того, що космічне яйце розбили. Божественна діва Ілтамар Калевали не витримала спеки, що виходила з яйця, і випадково його розбила.

Фольклор слов'янських народів теж переповнений легендами про космічне яйце, що здатне вміщати в собі цілі царства. Одна із них розповідає, що Бог послав на висушену землю півня, який і зніс яйце. Воно розбилося, з нього витекло сім річок, які й запліднили землю.

Із наведених прикладів стає очевидним, що космічне яйце є втіленням Сонця і його найголовніших функцій. А різні варіанти зародження життя (здебільшого через розбиття яйця) символізують різні форми весняного сонцетворення, тобто тієї реальної події, осмислення якої привело до виникнення фантастичних космогонічних побудов різного ґатунку.

Як єдино можливий універсальний засіб духовного освоєння світу міфологія поєднувала в собі не лише реалістичні знання, художні образи, соціальні норми і зразки поведінки, а й певну систему вірувань та пов'язані з ними ритуали. Сучасні дані археології й етнографії дають змогу стверджувати, що найпростіші форми вірувань виникають із появою людини розумної (homo sapiens) приблизно 40— 45 тис. років тому. В ході історії у різних народів утверджувались і розвивалися відмінні релігійні системи. Водночас їх еволюція підпорядковувалася певним спільним закономірностям. Ось чому основні форми ранніх релігій схожі між собою. Так у межах міфологічного комплексу практично всіх народів світу виникає схожа система вірувань, своєрідна проторелігія, до якої відносять анімізм, фетишизм, тотемізм і магію.

Анімістичні вірування

Одними з перших з'явилися вірування первісних людей в духів, які виникали з міркувань про природу, сон, хворобу, смерть, потойбічне життя. Такі вірування називають анімістичними (анімізмом).

Анімізм (лат. аnimа — душа або animus — дух) — віра в існування самостійної духовної сутності (сили чи істоти), здатної вселятися в людину, тварину, рослину (тобто у щось живе) чи полишати їх.

Найповніше анімістичні вірування описав у книзі «Первісна культура» (1871) відомий англійський етнограф і релігієзнавець Едуард-Бернет Тайлор. Він не лише ввів у науковий обіг поняття «первісний анімізм», а й доводив, що вірування в духовні істоти, які є у всіх народів планети, доцільно вважати мінімумом релігії. Тайлор обстоював ідею природного і поступового розвитку релігійних ідей у людському суспільстві, вказував на те, що нижчі фази розвитку релігії слугують для пояснення вищих (розвинутих).

Найпростішою формою анімізму була віра в духів. її появу етнографи в першу чергу пояснюють своєрідним тлумаченням первісними людьми цілої низки оптичних і акустичних явищ: тіні, луни, відображень, шумів і т. п., в реальності яких вони зовсім не сумнівалися. Адже існування цих явищ щоразу підтверджувалося чуттєвим сприйманням, яке примушувало їх прийти до висновку, що у навколишньому світі поруч із тілесними є й істоти, що мають здатність бути невловимими у своїй тілесності. Ці істоти — духи.

Для тогочасних людей духи не були чимось надприродним. Навпаки, вони належали до природного порядку, як і всі інші речі. Єдина їхня відмітна ознака — здатність бути таємничими, невловимими, водночас набуваючи вигляду будь-якого предмета (наприклад, дерева, каменя тощо). Пізніше світ цих істот поступово диференціюється, розмежовуючись на добрих і злих духів. Найвищою формою анімізму є віра у відносно самостійне існування душі. Тому найчастіше анімізм визначають як уявлення про існування в тілі людини її двійника — душі, від якої залежить життя, фізіологічний і психічний стан індивіда.

На думку етнографів, різні фізіологічні стани (сон, непритомність, а також явища, що супроводжують смерть — кровотечі, останні подихи тощо) навели на думку, що функціями життя керують особливі тілесні істоти (душі). Від їх волі й залежить людське життя. Адже вони мають особливу, «надчуттєву», здатність робити людину живою, мертвою, непритомною, хворою, бадьорою, веселою і т. ін. Душі не лише мають індивідуальний характер, але й можуть виявлятися у різних формах: як чоловічок у зіниці ока, пташка в грудях, пара, кров тощо. Душа може переселятися до інших людей, тварин, рослин. Врешті-решт це привело до визнання існування душі як двійника конкретної людини, як частини її організму, яка оживляє його, а згодом й одухотворює.

Відомий український фольклорист і етнограф Володимир Гнатюк (1871—1926) подає такі узагальнені відомості про душу, відтворені з численних записів розповідей своїх співвітчизників. У нашого народу, пише він, немає чіткого погляду на природу душі, її витоки. Немає однозначних уявлень і про місце перебування душі в людськім тілі. Одні думають, що місце душі в голові або ямці під шиєю, інші — що в крові, грудях, у животі, печінці... Коли людина умирає, тоді душа покидає тіло. Вона може виходити ротом у вигляді пари, мати вигляд маленького чоловічка з чистим та прозорим тілом, дитини з крильми. Може з'являтися як біле ягня, золота пташка, бджола, муха або пара. Ці уявлення свідчать, що спочатку душа мислилася як певна тілесна, тобто чуттєва, сила. Лише пізніше, у християнстві, душа набуває статусу духовної субстанції.

Отже, анімізм має два основні «догмати»: перший — про духів, а другий — про «чуттєво-надчуттєву» душу, здатну існувати самостійно поза людським тілом. На своєму найвищому щаблі розвитку анімізм передбачає вірування у богів і підпорядкованих їм духів, душу і майбутнє життя.

За Тайлором, анімізм — це давня філософія, яка в теорії виявна у формі віри, на практиці — у формі пошанування. Концепція Тайлора, згідно з якою в основі всіх релігій лежать первісні уявлення про душу і духовні сутності, мала й серйозних опонентів, які бачили в ній вразливі аспекти. По-перше, висловлювалася думка про ідеалізацію Тайлором первісної людини, яка прагнула пояснити кінцеві причини надто складних явищ і приходила в результаті своїх міркувань до вельми абстрактних висновків. На думку критиків, мислення, здатного до формування понять «душа» чи «дух», не мали не лише найдавніші люди (архантропи), а й люди сучасного виду (неоантропи) на початковій стадії свого інтелектуального розвитку. По-друге, зверталась увага на те, що теорія Тайлора у формуванні первісних вірувань не враховувала соціального чинника. Так, Е. Дюркгейм доводив, що жодні спостереження людини над зовнішньою та власною природою не в змозі породити релігійних вірувань. Ці вірування могли з'явитися лише в суспільстві, у сфері колективних уявлень, які стають надбанням людини не завдяки її особистому досвіду, а під впливом суспільного середовища.

Серйозні теоретичні аргументи супроти теорії Тайлора були сформульовані й шотландським дослідником Е. Ленгом (1844—1912). У своїй праці «Становлення релігії» Ленг намагався знайти відповіді на два важливих запитання: 1) яка природа видінь і галюцинацій, що, згідно з твердженням Тайлора, лежать в основі уявлень про душу; 2) чи пов'язана ідея Бога, навіть у її найпервинніших формах, із первісними уявленнями про духів і духовні сутності. Даючи негативну відповідь на друге запитання, Ленг приходить до висновку, що головним джерелом релігії є віра у могутність найвищого Буття, Творця всіх релігій, Батька моралі та Суддю людей.

Але чи не найбільше критикував теорію Тайлора англійський антрополог, етнограф Роберт Маретт (1866—1943), який обґрунтував ідею преанімізму, ввівши термін «аніматизм».

Аніматизм (лат. animatus — живий) — віра в єдину безособову силу, що керує явищами природи та впливає на життя людей.

Маретт висунув гіпотезу про існування первісної стадії релігійного розвитку людини, на якій ще не було анімістичних уявлень. На цій стадії людина, на переконання вченого, вірує в існування безособової надприродної сили. Але при цьому вона скоріше відчуває її, ніж усвідомлює. Акцентуючи увагу на переважно емоційному ставленні індивіда до цієї сили, Маретт прагне відійти від надмірної раціоналізації релігійних вірувань первісної людини, до якої був так схильний Тайлор.

Надприродне має два аспекти існування — негативний і позитивний. Його негативним аспектом є табу — «не смій легковажно наближатися». Ця заборона не поширюється на всі відносини з надприродним і стосується лише нечестивих стосунків. Позитивним аспектом надприродного є мана — «інстинктивне відчуття чудодійної сили». Табу і мана описують надприродне в його первинному, або екзистенційному, вимірі. Маретт переконаний, що формула табу-мана найприйнятніша для вичерпного вираження універсальної природи надприродного.

Тож при розгляді історії релігії, на думку Маретта, слід всебічно враховувати не тільки пізніші, а й раніші гілки розвитку вічно живого «материнського дерева» людської культури.

Фетишизм

Складовою первісного міфологічного комплексу є й фетишизм.

Фетишизм (франц. fetishe, від португ. feitico — амулет) — віра в те, що окремі предмети мають надзвичайні якості, та відповідне пошанування їх.

Фетишизм — форма найдавніших вірувань, у яких предмети неживої природи (каміння, кістки, пір'я тощо), а згодом і виготовлені людиною речі наділялися «чуттєво-надчуттєвими» якостями: здатністю зцілювати, запобігати хворобам, охороняти від ворогів, допомагати на полюванні та ін. Такі речі ще мають назву амулетів (талісманів).

Фетишам не поклонялися, але їх шанобливо берегли. Гносеологічно фетиш мав своїм підґрунтям уявлення первісної людини про те, що зміни в природі, за аналогією з її власними вчинками, пов'язані з розумово-вольовою діяльністю і можуть бути спрямовані на людину та її довкілля.

Уперше цей специфічний спосіб олюднення природи описав французький дослідник Шарль де Бросс у книзі «Культ богів-фетишів» (1760), дослідивши первісні вірування африканських негрів, давніх єгиптян, греків та римлян. Фетишем, свідчив учений, міг стати будь-який предмет, що чимось уразив уяву людини: камінь незвичної форми або кольору, панцир черепахи, зуб тварини, пташиний дзьоб, шматок дерева тощо. Це могло бути що завгодно, але воно мало якось незвично виявити свою «силу». У праслов'ян ці вірування презентують, зокрема, камінці-фетиші та стулки річкових черепашок із поховань засильнівського могильника, рибоподібні піщаникові чуринги з Кам'яної Могили, що на Мелітопольщині, тощо.

Тотемізм

До первісних вірувань належать і тотемістичні уявлення.

Тотемізм (алгонкін., букв. — його рід) — уявлення або віра в існування «чуттєво-надчуттєвих» кровних (родинних) зв'язків між певною групою людей (родом, племенем) і певним видом тварин, рослин чи явищем природи.

Люди вірили, що вони є братами і сестрами тварин, рідше — рослин, походять від спільного з ними предка, що тотемні тварини ставляться до них як до своїх родичів. Тотем видавався реальною істотою, яка завдяки особливим, «надчуттєвим» якостям робила свою конкретну справу: піклувалася про людей певного роду, надавала їм певну допомогу, навіть могла наділяти людей своїми визначними здатностями: орел — гостротою зору, ведмідь — силою тощо.

Уперше тотемістичні уявлення описав англійський етнограф Джеймс-Джордж Фрезер у 12-томній праці «Золота парость» (1911—1915). Природу тотемізму дослідник тлумачив неоднозначно. Спочатку він виводив тотемізм із анімізму. На його переконання, душа зі смертю людини покидає її тіло і змушена знаходити собі прихисток. Ним і стає тотемна тварина чи рослина. Пізніше Фрезер пояснював тотемізм як різновид суспільної магії, спрямованої на примноження тотемного виду.

Досліджував етнограф і зв'язок між тотемними уявленнями й екзогамією (звичаєм, що забороняв шлюби між членами однієї родової групи). Учений прийшов до висновку, що тотемізм виник із незнання процесів зачаття. Первісний розум, на думку Фрезера, приписував причини зачаття будь-яким предметам, біля яких відчуваються перші ознаки вагітності. З цим процесом він і пов'язував появу індивідуального тотема. За Фрезером, тотемізм двоаспектний: з одного боку, він є формою соціального об'єднання, як таємничий зв'язок між групою кровних родичів, з іншого — це релігійна система вірувань і практичних дій.

Тотемом було те, з чим людина була безпосередньо пов'язана у своєму житті (олень, вовк, орел, кабан тощо). Це міг бути і об'єкт, що привертав увагу якимись особливими рисами, наприклад черепаха кольору, що нагадував кров. Тотемів берегли. Інколи тотема-тварину могли й забити, аби колективно засмажити м'ясо, з'їсти його і в такий спосіб отримати від нього бажані риси (сміливість, силу, легкість тощо). Багато тотемних племен вірили, що після смерті кожна людина перетворюється на тварину їхнього тотема, а отже, кожна тотемна тварина — це померлий родич. Були й інші уявлення. Так, за свідченням Геродота, стародавні слов'яни — неври вважали, що кожен із них щороку на кілька днів перетворюється на вовка, а потім знову набирає людської подоби.

Згідно з Іпатіївським літописом (приблизно 1425) наші предки вірували і поклонялися не тваринам, а рослинам. Вони вшановували окремі гаї та ліси, забороняючи полювати в них, ловити птахів, рубати дерева тощо. Священні гаї слов'янам замінювали храми. Навколишня природа для них була живою: вони вірили, що дерева і трави говорять між собою, з птахами і людьми. Предметом особливого пошанування був дуб, який вважали житлом таємничих сил, духів. Йому приносили пожертви. Герої багатьох українських народних казок часто по цьому дереву потрапляють у небесне царство, найчастіше це покійники. За давніми слов'янськими віруваннями, померлі піднімаються міфічним дубом на небо до своїх предків. Звідси, на думку деяких дослідників, і походить фразеологізм «дати дуба», «врізати дуба» і т. ін.

За твердженням відомого українського релігієзнав-ця Бориса Лобовика (1923—1999), образ дерева життя у картині світу слов'ян домінував у системі вшанування природи.

Дерево життя — невід'ємна складова космогонічних /часових первісних уявлень: вважалося, що його коріння йшло з глибин землі, з царства померлих, стовбур символізував покоління живих, а листя / крона — житло богів та духів.

Культ дерева наявний у багатьох народів. Він пов'язаний із образом дерева-захисника. Під деревом молилися, їли, відпочивали, помирали. За деревами ховалися від ворогів. Довголіття дерева підносило його над життям людей і тварин. Рослини, що несли в собі часточку плідної сили природи, були мовби гарантом її сприятливих впливів на долю людини. Віра в це, у свою чергу, породжувала виробничу та лікувальну магію, ворожіння на рослинах (племена друїдів навіть створили рослинний гороскоп, побудований на зв'язку людських характерів із деревами).

Але тотемізм — не стільки віра у певну рослину чи тварину, скільки віра в певну безіменну й безособову силу, що в них перебуває, не змішуючись при цьому ні з чим. Ніхто не володіє нею повністю, але всі мають до неї відношення. Вона є незалежною від індивідів, у які втілюється, передує їх появі, живе після них. Умирають індивіди — одні покоління замінюються іншими. Та ця сила залишається завжди сучасною, живою і незмінною.

Тотемізм — не просто система вірувань і обрядів, а своєрідний соціальний інститут, що обумовлював відносини між людьми, їхню поведінку. Він давав санкцію родовим інститутам, оберігаючи підвалини роду — недоторканність життя родичів, недоступність тотемної обрядності для осіб чужої крові, правила статевих стосунків, регламентував обов'язкове наслідування тотема по чоловічій і жіночій лінії тощо. Тож тотемізм — це форма ідеального відображення і вираження в певних соціальних інститутах первісного суспільства реальної єдності роду, суспільного способу його існування.

Магія

Магія (гр. mageia, лат. magia — чаклунство) — сукупність уявлень і обрядів, в основу яких покладено віру в таємничі сили, з допомогою яких шляхом певних символічних дій можливо здійснювати вплив на людей, предметний світ чи хід подій.

Інколи магію визначають як віру в можливість впливу на довкілля через фетиші, духів і чаклунські дійства: заклинання, жертвоприношення, табу, ритуальний танок тощо.

Природу магії досліджував Дж. Фрезер. Щоправда, він зважав, що магія не є релігією. Вона є її попередником в еволюції мислення, своєрідною формою «примітивної» науки, яка була притаманна ранньому періоду розвитку людства. Але цей погляд не набув загального визнання з боку як антропологів, так і етнографів.

Магічне мислення у своїй основі має два принципи:

1) подібне творить подібне, або наслідок схожий на свою причину;

2) речі, які хоч раз торкнулися один одного, продовжують взаємодіяти на відстані й після припинення безпосереднього контакту.

Звідси й своєрідний імператив магічних операцій — «pars pro toto» («частина замість цілого»). Волосся, крапля крові, зрізані нігті, слід ноги на землі чи снігу, будь-який (бажано — натільний) предмет одягу заміщують у магічному ритуалі ціле — саму людину. Частинами (замість цілого) «виганяється» з тіла неміч. Так само частинами «навіюється на людину» або «виводиться з неї» любовна жага. Навіть сама хвороба ніби ділиться на частини — окремі її симптоми.

Магія, як і релігія, передбачає символічний спосіб дій: чаклун не безпосередньо, а опосередковано прагне досягти певного результату. По суті, це вплив-дія за аналогією. Топиться віск — тане від кохання серце. Згорає зрізане волосся — гинуть в очисному вогні хвороба і неміч тощо. Залежно від змісту ранніх релігійних вірувань магію поділяють на фетишистську, тотемістичну та анімістичну. У функціональному відношенні (за метою впливу) магія буває мисливською, лікувальною, любовною, лиходійною тощо.

Фрезер поділяв магію на позитивну (чаклунство) й негативну (табу). Оскільки метою позитивної магії є завдання зробити так, щоб бажана подія відбулася, то в її основі — імператив «дій так-то, щоб відбулося те-то». Метою негативної магії є блокування (недопущення) небажаної події чи явища. Тому її імператив — «не чини того-то, щоб не трапилося те-то».

Магію поділяють також на приватну і громадську. Перша складається з магічних обрядів і замовлянь, спрямованих на викликання корисного чи шкідливого для окремої особи, а друга відповідно — для всієї громади.

Фрезер проводив аналогію між магічним і науковим світоглядом і прийшов до висновку, що їх поєднує переконаність у наявності порядку в природних явищах, віра в те, що послідовність подій абсолютно визначена, підпорядкована незмінним законам і є циклічною. Чаклун, як і вчений, не має сумніву в тому, що однакові причини породжують однакові наслідки, тобто що здійснення необхідного обряду із певними замовляннями неодмінно дасть бажаний результат.

Інший англійський соціолог, етнограф Броніслав Малиновський (1884—1942) називав магію «псевдонаукою». На його думку, наука, навіть на рівні знань первісних людей, базується на спільному досвіді повсякденного життя, який набувається у процесі боротьби людини із силами природи, ґрунтується на спостереженнях і фіксується розумом. Магія ж народжується з переживань емоційних станів, у яких людина не стільки спостерігає природу, скільки переймається своїми відчуттями, коли істина осягається здебільшого не розумом, а емоціями. В основі науки лежать переконання в самодостатності досвіду й розуму, в основі магії — віра в певну містичну безособову силу. Наукове пізнання керується, як правило, логікою, магія — асоціаціями, які виникають під впливом пристрасного бажання. Структури раціонального і магічного знань мають різні традиції, різну соціальну й духовну природу, а тому передбачають і різні типи діяльності. За Малиновським, наука утворює сферу профанного, магія ж входить до сфери сакрального.

Генеза надприродного

Первісна релігія за своїм складом не є однорідною. У своєму розвитку вона поступово включає до своєї сфери фетиші, уявлення про духів предків і душу, віру в тотем тощо. Поняття фетишизму, тотемізму, анімізму й певною мірою магії репрезентують перший, «чуттєво-надчуттєвий» тип надприродного, характерними рисами якого є уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, взаємозумовленість «чуттєвого» і «надчуттєвого». При цьому «надчуттєве» є дифузним, індивідуалізованим, обмеженим у своїх діях, зведеним до розпорядницької функції.

«Чуттєво-надчуттєві» фетиші, тотеми, душі стали передумовою виникнення другого типу надприродного — демоністичного. Йому властиві уявлення про демонів (гр. daimon — дух), в основі яких лежить ідеалізація надприродного, перетворення його на духовну сутність, що існує поряд із тілесним і є незалежною від нього.

Демоністичний тип надприродного, особливо віра в тухів-господарів, у свою чергу, передує зародженню й розвитку третього типу надприродного — теїстичного (політеїстичного), тобто вірі у богів. На відміну від фетишів, тотемів, душ і духів, образи богів не зоо-, а антропоморфні: вони вже мають людську подобу і людські імена, с доброчинними, караючими й милостивими. Вони одружуються, вмирають, воскресають, учать, судять, контролюють тощо.

У теїстичних віруваннях формується й уявлення про ієрархію надприродного. У найдавніших формах віри не знайти жодного випадку, щоб один фетиш чи тотем панував над іншим, щоб одна душа була підпорядкована іншій. Та вже у Давньовавилонському царстві бог Мардук вважався царем богів. У стародавніх греків верховному богу Зевсу, що управляв усіма сферами, підкорялися, виконуючи його волю, всі інші боги. Прадавні українці творцем Всесвіту, Богом над богами вважали Рода. На їх погляд, він жив на небі, їздив на хмарах, дарував життя людям, звірам, птахам, лив дощ на посіви та давав людині долю. Тобто він уявлявся як заклинатель усього живого, розпорядник доль людей і богів, оскільки був творцем Апрію — українського Олімпу (Олімп у стародавніх греків — гора, на якій мешкають боги).

З'являється й деміургічна функція (функція творення) богів, якої не було в ранніх віруваннях. Хоча фетиші, тотеми, духи могли оберігати від хвороб, ворогів, викликати дощ, господарювати в лісах, горах, степах, водах тощо, вони не створювали їх. Боги ж уже творять предмети, явища і світ в цілому з нічого. Отже, формування уявлень про надприродне та розвиток віри в нього є тривалим і складним процесом, що розпочався в сиву давнину. Кожен етап розвитку первісних вірувань має свої особливості.

Резюме

• Міфологія з її інтелектуально-емоційно-вольовим ставленням до світу та принципом «усе у всьому» («все є все») закладає підвалини поняття надприродного, що передбачає віру в його субстанційність, уособленість та вищість.
• Анімістичні уявлення пройшли еволюційний шлях від віри в духів природного порядку й «чуттєво-надчуттєву» душу до вірувань у богів, підпорядкованих їм духів та душу, які мають духовно-субстанційну форму.
• «Чуттєво-надчуттєве» у вимірі фетишів уявлялося як внутрішня властивість природного, як тілесне, що наділене таємничими силами, а тому здатне впливати на життя людей і природні явища.
• Тотемізм — це не лише форма ідеального відображення світу, що коріниться безпосередньо в родовій практиці, а й своєрідна система життєдіяльності людей, певний соціальний інститут первісного суспільства.
• Уявлення про надприродне зароджується в межах світорозуміння, в якому реалістичний і вірувальний «потоки» духовності були взаємозумовлені і включені в недиференційовану розумово-практичну діяльність.
• Первісна релігія була неоднорідною: у процесі її розвитку в ній з'явилися фетиші, уявлення про духів предків, душу, життя і смерть, віра у всепроникну мана, тотеми. Тому цю релігію не можна визначити тільки як, наприклад, «поклоніння «духам», «культ предків» чи «культ природи». До неї належать анімізм, тотемізм, фетишизм, магія. Але первісна релігія не зводиться до них, як і не є простою їх сукупністю.

Література

Лобовик Б. О. Вірування давніх українців та інших пращурів. — К.. 1996.
Малерб М. Религии человечества. — М.—СПб., 1997.
Мень А. Истоки религии. — Брюссель, 1981.
Паскаль Б. Думки про релігію. — Львів, 1995.
Токарев С. Ранние формы религии. — М. 1990.
Павленко Ю. В. Дохристиянські вірування давнього населення України. — К., 2000.
Пенник Н., Джонс П. История языческой Европы. — СПб., 2000.
Чмихов М. Від Яйця-райця до ідеї Спасителя. — К., 2001.
Элиаде М. Мефистофель и андрогин. — СПб., 1998.
Элиаде М. Трактат по истории религии: В 2-х т. — СПб., 1999—2000.
Элиаде М. Миф о вечном возвращении: Архетипы и повторяемость. — СПб., 1998.
Элиаде М. Шаманизм: Архаическая техника зкстаза. — К., 1998.
Чмыхов Н. А. Истоки язычества Руси. — К., 1990.

Наступним етапом в еволюції релігії є етнонаціональні (національні, етнічні, локальні) релігії, які за умов докорінних суспільних трансформацій здебільшого приходять на зміну первісній «чуттєво-надчуттєвій» релігійності.

Етнонаціональні релігії — релігії, чия поява і функціонування, межі поширення та основні символи пов'язані з певною етнонаціональною спільнотою.

Більшість дослідників пояснює зародження цього типу релігій із розкладанням родоплемінного устрою і становленням класового суспільства — нового типу об'єднання людей у формі держави. Виникають етнонаціональні релігії лише у деяких народів, і до того ж не завжди одночасно. Поява одних датується IV тис. до н. е., інших — XX ст. н. е. Вони виростають із суспільних умов існування певного етносу, який є їхнім творцем, і тому відрізняються не лише окремими елементами, а й духом та часом виникнення, типом відношення до трансцендентного, змістом віровчення, а також культовими формами.

Іудаїзм

Однією з найдавніших етнонаціональних релігій є іудаїзм, якому належить особливе місце в історії релігії та світової культури.

Іудаїзм — одна з найдавніших етнонаціональних релігій, яка започатковує ідею єдиного Бога-творця й володаря Всесвіту; поширена здебільшого серед євреїв.

Назва цієї релігії виникла в VI ст. до н. е. в середовищі грекомовних євреїв («елліністів») з метою відокремлення власне еллінізму від єврейського релігійного способу мислення. Сам же іудаїзм як релігія єврейського народу зародився значно раніше. Його походження і розвиток можна прослідкувати в Старому Завіті.

Походження. Історично євреї — одне із семітських племен Аравії та Палестини — беруть свій початок десь за два тисячоліття до нашої ери. За Біблією, спілкування Авраама з Богом датується приблизно 2085 р. до н. е. Бог цьому праведному чоловіку оголосив, що його нащадки будуть численними й утворять народ, обраний серед всіх інших народів світу. Після цього прабатько євреїв переселився з Месопотамії до Ханаану. Він, його син Ісаак та онук Яків поклонялись одному Богу — Ягве (Яхве, Єгові). Біблія розповідає про те, що Яків, якому Бог дав ім'я Ізраїль (євр. — Божий герой), разом із дванадцятьма синами та їх сім'ями переїхав у долину Нілу, до Єгипту. З часом добровільне переселення перетворилося на рабство, а народ Ізраїлю із невеликої групи людей, практично однієї сім'ї, став декількамільйонною нацією.

Приблизно 1250 р. до н. є. Мойсей (з коліна Левія) вивів євреїв з єгипетського полону в землю, обіцяну Богом, тобто в Палестину. Мойсей був першим єврейським законодавцем, який персонально від Ягве одержав і Декалог, і весь Закон. Тому Мойсея можна назвати батьком іудаїзму. На околицях гори Синай (на Синайському півострові) євреї мешкали майже рік. Саме тут Мойсею Бог дав ще й вказівку спорудити скинію, тобто молитовний будинок для богослужінь у похідних умовах. Все це детально описано у п'яти перших книгах Старого Завіту (Буття, Вихід, Левит, Числа, Повторення Закону), які ще називаються П'ятикнижжям Мойсея, або Торою. Тому Тора є основним священним текстом іудеїв. По тому ізраїльтяни протягом 38 років, за непослух Богу, подорожували по пустелі між Мертвим морем та східною затокою Червоного моря. Після сорокарічного блукання по пустелі вони розташувалися на Моавітських рівнинах, звідкіля рушили далі, перейшли Іордан та частково завоювали Ханаан.

Потім настали періоди суддів, об'єднаної монархії під керівництвом Саула (євр. Шауль — випрошений). Знаменитим було царювання Давида (євр. — улюблений). Вершини могутності євреї досягли в часи царювання над усіма колінами сина Давидового — Соломона (євр. Шлом — мирний, багатий миром). Соломон спорудив храм у Єрусалимі (євр. Єрушалаїм — місто Великого Царя), який у Старому Завіті називається домом Господнім, або домом Божим.

Цей храм проіснував з 1004 по 586 р. до н. е. Другий храм — Зоровавеля — з 516 по 20 р. до н. е., а третій храм — Ірода — з 20 р. до н. е. по 70 р. н. е., поки римляни не спалили його дотла. Священний посуд із храму, інші реліквії було вивезено до Риму. Через 400 років вандали пограбували Рим і захопили золоті світильники та інші речі з Єрусалимського храму. Проте їхній корабель, на якому були ці скарби, потонув на шляху до Африки, у Середземному морі.

Приблизно 935 р. до н. е. відбувається поділ нації на Ізраїль (Північне царство, 10 родів) та Іудею (Південне царство, 2 роди). Приголомшливими для древніх ізраїльтян стали у VIII та VI ст. до н. у. періоди руйнування їхнього самобутнього етнічного укладу. Спочатку ассирійський цар Салманасар 722 р. до н. е. захопив Самарію, столицю Ізраїльського царства, розорив її і переселив більшість його жителів до Ассирії. А у 587 р. до н. е. вавилоняни на чолі з царем Навуходоносором увійшли в Єрусалим, зруйнували його вщент, а мешканців забрали як полонених до Вавилону. За цей час загинуло безліч громадян Ізраїлю та Іудеї, спустошилася їхня земля. Перетворився на руїни споруджений Соломоном Єрусалимський храм.

Перський цар Кір (559—530 до н. е.) надав іудеям свободу, і вони повернулися на батьківщину. Згодом, у 515 p., було побудувано новий храм. І хоча він не був таким величним, як споруджений Соломоном, все ж став центром національного життя і релігії. Проте не всі іудеї захотіли повернутися додому, і згодом саме вавилонська діаспора відіграла важливу роль у збереженні єврейської культури та розвитку сучасного іудаїзму. Вавилонський полон, або вигнання, тривав 70 років.

Якщо ассирійський та вавилонський полон були тимчасовими, і колишні бранці мали змогу відновлювати державу, то після нашестя в 70—73 pp. н. е. римлян Ізраїль було практично знищено. Загинуло більше мільйона людей. 100 тис. полонених завойовник Тит відправив на каторжні роботи в Рим. З того часу єврейський народ існував без царя, без жертовника і жертвопринесень та був розсіяний по різних провінціях Римської імперії. А імператор Адріан у 130 р. навіть перейменував Єрусалим на Елія Капітоліна, заборонивши під страхом смерті в'їзд у нього євреям. Лише один раз на рік, в день поразки повстання 70 p., їм дозволялося прийти до фундаменту зруйнованого храму і поплакатися біля нього. З того часу і бере свій початок традиція плакати біля стіни Плачу. І лише на початку IV ст. імператор Костянтин Великий повернув місту попередню назву.

У деяких джерелах можна знайти критику раннього іудаїзму за багатобожжя, ідолопоклонство та примітивізм. Проте немає ніяких достовірних даних, які б підтверджували таку позицію. Насправді вже ранні книги Старого Завіту свідчать про розвинуте етичне єдинобожжя, яке не має собі подібних серед вірувань давнього світу. Із самого початку Бог Старого Завіту явив себе як всемогутній, люблячий, благий і справедливий. Він — безкінечний і глибоко персоніфікований Творець усього сущого. Бог поставив перед народом Ізраїлю високі моральні вимоги і його благословіння залежало від соціальної та моральної справедливості, досягнутої обраним народом.

Як визначальний елемент культу було введено своєрідну систему жертвопринесень, які демонстрували необхідність спокутувати гріхи. Ізраїль повинен був стати безгрішним богообраним народом, яким би постійно опікувався Всевишній. Мета вчення Старого Завіту полягає в тому, що кінець кінцем Бог — через обраний народ Ізраїлю — благословить усіх. І тоді Месія з роду Давида прийде спокутувати гріхи людства і правити як цар усіма народами.

Сучасний іудаїзм значною мірою відрізняється від іудаїзму Старого Завіту. Суттєві зміни в релігії іудеїв почалися ще в часи Вавилонського полону. Ще тоді вони почали збиратися для молитов і роздумів в особливих місцях — синагогах. Навіть після відновлення Єрусалимського храму синагоги продовжували залишатися місцями молитовних зібрань більшості іудеїв. Коли ж римляни остаточно знищили храм, синагоги стали офіційними центрами розповсюдження іудаїзму.

Зі знищенням храму перервалась і традиція жертвопринесень. Синагоги були місцями обрядів, молитов. Іудейських жерців (левітів) замінили вчителі Закону — рабини, що походили, як правило, з фарисеїв (іудеїв, що вимагали суворо дотримуватися релігійних догм та відзначалися показним благочестям), які започаткували традицію його усної передачі. Закон став регламентувати навіть незначні моменти повсякденного життя.

Святе Письмо. Святе Письмо іудаїзму відоме також за давньоєврейською абревіатурою як ТаНаХ. Воно складається з Тори (Закону, П'ятикнижжя Мойсеевого), Невиїм (євр. — Пророки — 21 книга) та Кетувім (євр. — Писання — 13 книг). Цей канон було остаточно затверджено приблизно у 100 р. рабинським собором у м. Ямнія (Палестина) під керівництвом рабина Іонафана Бен Закката. Іонафан заснував рабинську школу в Ямнії, яка проіснувала 60 років. Її вчителі почали складати збірку коментарів до Тори.

Приблизно 220 р. цю усну традицію було нарешті зафіксовано письмово. Рабином Палестини Ієгудою га-Насі на основі численних коментарів танаїв (єврейських вчителів Закону) до Тори було укладено збірку правових норм, яка одержала назву Мішна (євр. — Повторення). До Мішни увійшли кодекс нормативних актів Галаха (євр. — Закон) та Агада (євр. Передання) — оповідання і притчі, які пояснюють фрагменти з ТаНаХу і Галахи. Сама Мішна складається з 63 трактатів, 524 розділів та 4 тисяч мішнайон (віршів) і містить майже 4 тисячі суджень 150 найшанованіших рабинів.

У IV—V ст. амораїми (євр. — ті, хто пояснює Мішну) додали до Мішни нові законодавчі положення, і ця книга одержала назву Гемара (євр. — Завершення). Точніше, Гемар у іудеїв дві: менша за обсягом, палестинська, створена приблизно у 220 p., та більша за обсягом і шанованіша — вавилонська, написана приблизно у 500 р. Поєднання Мішни та вавилонської Гемари відоме як Вавилонський Талмуд. Мішна і палестинська Гемара називаються разом Палестинським Талмудом.

Талмуд (євр. — Вчення) складається з великої кількості томів. Так, виданий у 60-х роках Радою синагог Америки Талмуд має 13 томів. Його детально вивчають у іудейських семінаріях, коледжах і суботніх школах, адже він є основою основ усієї повсякденної практики і теології іудаїзму. До Талмуду входять моральні міркування, афоризми життєвої мудрості, метафізичні ідеї, історичні оповіді, мрії про майбутнє євреїв, месіанське уявлення про шляхи порятунку всього людства тощо.

Віровчення та культ. Спасіння іудея досягається жорстким дотриманням усіх 613 вимог Тори. 365 із них (за кількістю днів сонячного року) забороняють певні вчинки, наприклад «не вбий», «не вкради». 248 (за кількістю органів людського тіла) наказують, наприклад «шануй батька твого і матір твою». Кожна з цих вимог розроблена до найменших дрібниць.

За недотримання передбачено систему покарань, що складається із семи сходинок: побиття камінцями; спалення; вбивство; задушення; смерть, послана з неба; знищення; тілесне покарання. Шістнадцять злочинів караються побиттям камінцями; дев'ять — спаленням; два — відсіченням голови мечем; дев'ять — задушенням; двадцять два — знищенням (карет); одинадцять — смертю, посланою з неба. Загалом за сімдесят один злочин передбачено смерть, а двісті сімдесят сім злочинів підлягають тілесним покаранням. Так, людина, що свідомо порушила накази про обрізання та пасхальну жертву, підлягає знищенню. Окрім двадцяти двох, існує ще чотирнадцять злочинів, які караються карет, якщо їх вчинено свідомо, але без попередження.

За свідоме порушення заборон карають знищенням, за несвідоме — людина зобов'язана принести очищувальну жертву (хатат). Відмінність між знищенням (карет) та смертю, посланою з небес, полягає в тому, що на знищеного кара чекає і після смерті, тобто по тому, як він залишить цей світ. Смерть, послана з небес, несе спокуту.

Кожного, хто порушив заборони Тори, карають: йому наносять тридцять дев'ять ударів паском із волячої шкіри. Перед екзекуцією покараного оглядають, щоб визначити, чи зможе він витримати тридцять дев'ять ударів, чи це не приведе до смерті. Не можна карати людину більше, ніж вона зможе витримати. Рішення про покарання смертю могло затверджувати лише зібрання із 71 мудреця Тори — Синедріон (Великий Бет-дін), що збиралося в Єрусалимському храмі. У 60 р. до н. е. смертну кару в Ізраїлі було відмінено, і нині тілесні покарання не застосовуються.

Зруйнування давньоєврейської держави римлянами поклало край первинному іудаїзму і стало початком його синагогального періоду. Синагогу (євр. — Будинок для зборів) будували завжди на громадські кошти. Як правило, це приміщення чотирикутної форми, поділене колонадами на три відділення. В середині ставлять лави для сидіння віруючих, кафедру рабина і головне — спеціальну шафу для зберігання пергаментних сувоїв Тори. Синагогу могли утворити не менше 10 чоловіків-євреїв, що мешкали поряд. Вона була не тільки місцем богослужінь, а й своєрідною школою та центром громадського життя.

Під час богослужіння чоловіки одягають спеціальні головні убори і білі шарфи. Віруючі євреї носять головні убори, не знімаючи їх. В ортодоксальних синагогах чоловіки і жінки сидять окремо. Особливе значення в іудаїзмі мають молитви, в яких мова йде про нескінченні біди та страждання єврейського народу, розсіяного по всьому світі.

В іудаїзмі чільне місце посідає сім'я. Значна кількість релігійних свят водночас є сімейними. Найзначніше з них — щотижневий Шабат (євр. — Субота) розпочинається увечері в п'ятницю із заходом сонця. Це — свято, повне спокою від роботи. Господиня запалює світильник шабату, молиться за свою сім'ю і просить благословіння у Бога. Стіл накривають чистою скатертиною. На нього ставлять чашу з вином і дві хали (хлібинки). Перед шабат-вечерею глава сім'ї проголошує похвалу добропорядній дружині та читає вірші з Тори про створення світу (Буття 2, 3): «І благословив Бог сьомий день і освятив його; того бо дня спочив Бог від усього свого діла, що творячи зробив був». Після цього він від імені Бога благословляє хліб і вино.

Урочисто відзначають у сім'ї й інші свята. Протягом віків іудейська сім'я була і продовжує залишатися джерелом релігійної духовності, незважаючи на численні гоніння, фізичне знищення, приниження та придушення євреїв.

Одна з найхарактерніших рис іудаїзму — щорічні свята та пости, в яких беруть участь усі віруючі. Передусім це Шабат (Субота) — щотижневий святковий день відпочинку. У цей день віруючий єврей не працює, не користується транспортом і не бере в руки ніяких знарядь праці, якщо тільки не виникає небезпеки для життя, що автоматично знімає всі суботні заборони.

Головне свято іудеїв — Песах (Великдень), яке випадає на 15-й день місяця нисан (березень — квітень). Воно водночас є символом весняного відродження природи й ізраїльської нації після виходу з Єгипту.

Друге щорічне свято — Суккот (свято кущів), яке починається на 15-й день місяця тишрей (вересень — жовтень). Це веселе свято жнив, коли будують курені з гілляк, в основному пальм та маслин, згадуючи ходіння ізраїльського народу в пустелі після звільнення з єгипетського рабства. У цих куренях їдять і сплять, вчаться і моляться (якщо не йдуть до синагоги). Тобто все, що людина робить удома цілий рік, вона повинна робити протягом семи днів у курені. Особливої похвали заслуговує той, хто поза кущем не вип'є навіть склянки води.

Є й інші свята: Рош-Ашана — єврейський Новий рік, що випадає на перший день Тишрея, Иом-Кіпур (день Спокути), Пурілі, Ханука (Освячення) тощо.

Течії теології іудаїзму. Теологія іудаїзму знає кілька течій. Це — караїми та кабала.

Рух караїмів виник у VIII ст. у Вавилоні як новий підхід до коментування Тори. Прихильники цієї школи називалися караїмами, тобто «Синами Писання». Засновником її був учений Анан бен Давид, мешканець Багдада. Він зі своїми послідовниками повністю відкинув рабинські коментарі до Талмуду і вчив, що єдиним авторитетом має бути єврейська Біблія, в першу чергу Тора. Караїми, які згодом розділилися на багато малих груп, не погоджувалися з лібералізацією в дотриманні вимог Тори, яка проявилась у Талмуді. Так, вони були проти медичного лікування, посилаючись на слова «я Господь, цілитель твій» з книги Вихід (15:26). Хоча цей рух і не набув значного поширення, проте спонукав багатьох ортодоксальних рабинів перевірити правильність тлумачення Святого Письма.

Кабала — містичне релігійне вчення, яке виникло в іудаїзмі у ХIII ст. Його прибічники оголошують себе продовжувачами давніх таємних релігійних учень. З часом Кабала стала центром найрізноманітніших окультних течій, що не мають нічого спільного з іудаїзмом.

Власне Кабалу поділяють на дві основні течії: теоретичну та практичну. Прибічники теоретичної течії опікуються в основному метафізичними та містичними проблемами; практичної — цікавляться насамперед тавматургією (практичними основами магії). «Теоретики» досліджують філософські питання космогонії (походження і розвитку Всесвіту), космології (будови Всесвіту), епістемологію (теорію пізнання) та інші світові проблеми. Перша течія за своєю суттю є єврейською теософією — пізнанням Бога засобами містичного проникнення у сутність Всесвіту.

Кабала — єдина форма окультизму, в основу якої покладено поетико-фантастичне тлумачення Старого Завіту, в першу чергу П'ятикнижжя Мойсея. Одним із центральних положень кабалістичного вчення є еротичний містицизм, у якому статеві стосунки розглядаються як найвище священнодіяння.

Течії іудаїзму. Сучасний іудаїзм має три головні течії: ортодоксальну, реформістську і консервативну.

Серед ортодоксів виділяються ультраортодокси, що дістали назву хасиди (євр. — благочестиві). Заснована ця течія в Україні в середині XVIII ст., а її фундатором є БЕШТ (абревіатура імені Ісраеля Баал Шем Това). Він учив, що соціальна нерівність, притаманна цьому світу, не впливає на стосунки між людиною і Богом. Звичайна, але істинно благочестива людина цінніша того, хто зарозумівся від своєї вченості. Справжнім праведником є не той, хто віддає весь свій час власному навчанню, а той, хто турбується про простих людей. Служити Богу слід із радістю. Навіть покаяння повинно стати не сумом про минуле, а радістю від отриманої гармонії душі. Молитву, під час якої людина зливається з божеством, хасиди поціновують як головний засіб проникнення у його суть. Кожний, хто виконує міцвот (заповіді Тори), за життя може стати цадиком — хранителем божественного знання.

Демократизм і релігійний темперамент нового вчення, сприятливі історичні умови спричинили широке і відносно швидке його поширення в єврейських масах. З України хасидизм потрапив разом із мігрантами до єврейської діаспори. Нині його центр перемістився до США.

Ортодоксальний іудаїзм мало змінився за останні двадцять століть. Його послідовники навіть у найдрібніших деталях дотримуються правил, передбачених Талмудом, святкують Суботу, обмежуються кошєрною їжею (з якої виключено певні м'ясні страви) тощо. Однією з головних причин такої незмінності є те, що євреї, зазнаючи протягом історії переслідувань і жорстоких гонінь у багатьох країнах, постійно були змушені виокремлюватися, замикатися і прагнути до самодостатності в житті та релігії.

Реформістський іудаїзм виник в Америці. У ньому менше значення надається положенням і приписам Талмуду. Синагоги реформістів, як правило, називаються храмами, а святкування Суботи вони перенесли на неділю. Вчення реформістів передбачає майбутнє пришестя Месії й тілесне воскресіння. Вся їхня релігійна система побудована на фундаменті суворого єдинобожжя.

Консервативна течія займає серединне положення між ортодоксальною й ліберальною. Іудаїсти-консерватори відзначають свята і дотримуються основних традицій, намагаються зберегти незмінною сутність національної культури і релігії. У той же час вони в сучасному стилі, але обережно інтерпретують Закон Мойсея, пробують краще пов'язати його із сучасною культурою, філософією. Іудеї-консерватори — це, як правило, освічені люди, які відіграють значну роль в інтелектуально розвинених прошарках суспільства.

Нині в Україні діють десятки ортодоксальних, хасидських і реформістських іудейських організацій, які об'єднано у республіканські структури.

Даосизм

Серед давніх релігійно-філософських систем, що виникли на благодатному китайському ґрунті, помітне місце посідає даосизм.

Даосизм — релігійно-філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Походження та духовні джерела. Даосизм виник у другій половині І тис. до н. е. в Китаї. У II—III ст. він розділився на філософію (дао цзя) і релігію (дао цзяо). Першим патріархом релігійного об'єднання даосів був Чжан Фухань. Із проникненням у Китай буддизму даосизм і конфуціанство, специфічно поєднавшись із ним, утворили сан цзяо («три релігії»).

Основним священним текстом даосів є трактат «Дао де дзин» («Книга про шлях до доброчестя», або «Книга про дао і де»), в якому викладено погляди засновника даосизму китайського філософа Лао-цзи (друга половина VI — перша половина V ст. до н. е.).

Розвинув і пропагував вчення Лао-цзи його учень філософ Чжуан-цзи (приблизно 369—286 до н. е.). Він написав коментарі до «Дао де дзин», які даоси вшановують як ще одну священну книгу. Повний (із коментарями) канонічний текст «Дао де дзин», у якому викладено сутність дао та правила життя, що йому відповідають, налічує 1120 томів.

Віровчення. Релігія даосизму базується на вченні про дао — першоначало, першооснову і всеохопний закон світобудови.

Дао — у даосизмі вічне, незмінне, безформне, непізнаванне начало всіх речей і явищ.

Дао — шлях, вічний, абсолютний і загальний закон спонтанного виникнення, розвитку й зникнення Всесвіту. Дао — доля, природна закономірність, порожнеча, яка все породжує; невидиме, яке наявне у видимому. Воно перебуває у безперервному русі, а дії його невичерпні.

Даоси розрізняли безіменне (постійне) дао і дао, що має ім'я. Перше дао вічне, це форма без форм, образ без істоти, всюдисуще, яке інколи називають матір'ю Піднебесної (Китаю). Друге дао, на відміну від першого, постає перед людиною як щось конкретне, що складається з ці (найдрібніших частинок) та містить у собі образи-речі. Воно нескінченне, всемогутнє, і дія його виявляється скрізь. Цим воно відрізняється від безтілесного, туманного, порожнього, невизначеного, бездіяльного, одинокого дао. Але друге дао внутрішньо пов'язане з першим, оскільки, як свідчить трактат, вони мають одне походження, але різні назви. Два дао переходять один в одного, відкриваючи таким чином двері до всього чудесного.

Водночас через такий дуалізм у визначенні відношення дао до конкретних речей його важко звести до якоїсь логічної схеми. Дао — нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Але вона не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні речей. Дао є і субстанцією, і несубстанцією (вічним рухом). Воно існує мовби окремо і в той же час невідокремлено від речей, пронизує їх, творить речі й перебуває в речах. Оця невловимість дао, відсутність означеного правдоподібного зв'язку між видимим і невидимим зумовлюють містицизм даосизму як релігійно-філософського вчення. Таємниця дао відкривається не всім: «хто вільний від пристрасті, бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасті, бачить його тільки в конечній формі».

Стосовно відношення дао і де, то згідно з положеннями даосизму дао породжує речі, а де їх формує, вдосконалює, робить зрілими, доглядає і підтримує. Створювати і не присвоювати, творити і не хвалитися, бути старшим і не командувати —- ось що, за трактатом «Дао де цзин», називається глибинним де.

Де — у даосизмі опредметнений, конкретний вияв дао в речах і в поведінці людини (міра її доброчинності).

Суть дао зумовлює і правила поведінки людини. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Тому практика цієї містичної китайської релігії базується на принципі наслідування дао — у-вей (недіяльність або бездіяльна дія). Хто служить дао, поступово приглушує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до недіяння. Не слід змінювати реальність, треба залишати речі такими, якими вони є, і вести тихе, пасивне життя, «пробуджуючись» та діючи тільки в разі крайньої необхідності. Тобто потрібно пасивно існувати, уподібнившись, настільки це можливо, природі та Всесвіту. Даос має запобігати будь-якому насиллю. При цьому слід пам'ятати, що недіяння є найбільшим діянням, завдяки чому можливо досягнути більшого, ніж активною діяльністю. Мудра людина, яка живе за принципами дао, досягає граничної простоти, ясності та спокою.

Найкраще характеризує дао рівновага і поєднання (змішання) двох основних принципів китайської міфології: інь (земної сили) і ян (небесної сили). Вони символізують дві протилежності, що існують у кожному предметі одночасно, протидіючи і доповнюючи одна одну. Немає нічого, що було б або суто інь, або суто ян. Кожен із них може переважати, ніколи не усуваючи іншого.

Цікаво, що китайські ієрогліфи інь і ян мають той самий ключ — пагорб. Із погляду етимології, інь — північний схил пагорба, тобто схил, обернений до півночі й тіні. Ян — протилежний схил пагорба, обернений до сонця. У сиву давнину під час свят весни й осені юнаки танцювали на північному березі (бік ян), а дівчата — на південному березі. Після чого наступала черга заручин, шлюбів. Так інь став символом жінки і темряви, а ян — символом чоловічого начала і світла. Начало інь домінує також у таких поняттях і предметах, як північ, зима, долини, хмари, вази, персики, піони, хризантеми, гриби тощо. Ян — у таких, як південь, літо, гори, барани, жеребці, півні, дракони, нефрит, у всьому, що є червоним, гарячим, блискучим, високим, небесним, проникаючим тощо.

У природі спостерігається нескінченний конфлікт між протилежностями інь і ян, але в кінцевому підсумку у разі взаємного проникнення вони точно врівноважують один одного.

Хоча в даосизмі є єдине абсолютне поняття — неосяжний принцип дао, тут пошановується й ціла плеяда богів. Так, Всевишній імператор Сангді інколи уподібнюється Полярній зірці. Сонце, Місяць, річки, гори, імператори, генії, захисники полів чи врожаїв можуть набути божественного статусу. Пантеон даосизму має також тисячі безсмертних духів, героїв місцевих культів та інших істот. Спочатку на його чолі стояли три абстрактні містичні символи: Тай-гу, Тай-су, Тай-і, за іншою версією — Тянь-і (небесний початок), Ді-і (земний початок) і Тай-і (найвище єдине). У процесі розвитку даосизму і поглинання ним народних культів абстрактні категорії цієї тріади було персоніфіковано в образах Лао-цзи, Хуань-ді і Пань-чу. З проникненням у Китай буддизму (приблизно VIII—IX ст.) до даосизму ввійшли й боги — аналоги китайського буддійського пантеону.

Релігійний даосизм увібрав у себе магію, алхімію, прийоми лікування, демонологію та інші елементи народних культів та шаманських вірувань. Абсолютизація ідеї безсмертя стимулювала пошуки даосами різних способів продовження життя (цан шен) за допомогою сексотерапії, дієти, пневмотерапії тощо. Проповідь довголіття та безсмертя забезпечила їм популярність у народі та прихильність імператорів. За офіційної підтримки володарів Піднебесної даосизм вижив і навіть утвердився, незважаючи на домінування конфуціанства.

Інша річ, що на перший план за умов такого виживання вийшли численні даоські маги та проповідники, знахарі та шамани, які приєдналися до даосизму, вміло синтезувавши народно-міфологічні обряди та вірування з деякими філософськими ідеями даосизму. Так поступово даосизм із респектабельного вчення придворних проповідників та алхіміків став віруванням широких народних верств Китаю. Згодом потужне лаоське угруповання під керівництвом Чжан Лу перетворилося навіть на самостійне теократичне утворення, що мало певну адміністративну автономію. З ним рахувалася офіційна китайська влада. Воно проіснувало в Китаї до середини XX ст. (63-й лаоський папа з роду Чжанів після 1949 р. переїхав до Тайваню). «Держава» даоських пап-патріархів спочатку була чітко організована і складалася з 24 релігійних громад, які очолювали єпископи, що успадковували, як і папи, свою владу. Однак за межами своєї громади вони не мали ані найменшого адміністративного впливу.

Сьогодні діє кілька даоських монастирів, зокрема в Гонконзі, на острові Лан-тау і на Тайвані. Щоправда, термін «монастир» тут має інший зміст, ніж, скажімо, в християнстві. В даоських монастирях немає суворих правил, туди можна ввійти і вийти за власним бажанням. Це скоріше особливе місце духовного усамітнення і медитації.

Культ. Даоси здебільшого здійснюють свої ритуали у китайських храмах, де вшановується і Будда. Служитель продає палички ладану, які запалюють у пучку. Потім цей пучок стискують між з'єднаними долонями і легко рухають ним по вертикалі. Щоб дізнатися, чи будуть події сприятливими, моляться, тримаючи між з'єднаними долонями два види дерев'яних мушлів, які потім кидають на землю: залежно від того, на який бік упадуть мушлі (випуклий чи ввігнутий), визначають, чи усміхнеться удача. Другий спосіб полягає в тому, щоб сильно стріпнути бамбукову палицю, в яку поміщено кілька паличок, поки одна з них не впаде на землю. Це й є паличка, визначена долею, що має надписи, які дають змогу відшукати потім відповідний гороскоп у продавця ладанових паличок при вході до храму.

Щоденні культові дії доповнюють щорічні свята, наприклад свято вогню на честь бога Хуо-куна. З цього приводу готують великий чан, наповнюють його маслом. До того як масло закипить, віруючі вмочують у нього руки, а потім їх витирають папером, на якому написано молитви, і кидають його в багаття. Служитель із оголеним торсом концентрує свою увагу, щоб досягти трансу, потім занурює руки в чан і щедро змащує маслом обличчя та груди у присутності захоплених глядачів. Згодом до масла додають листя імбирю, щоб отримати ліки. Інколи служитель вибирає віруючу серед присутніх, яка має стати на коліна, щоб він із-за її спини наніс їй масло на шию і лоб.

Даоський служитель культу відіграє роль своєрідного медіума. Про його причетність до світу богів свідчать особливі здібності і здатність байдуже сприймати страждання, яку він демонструє під час різних обрядових дій. Наприклад, після того, як помічники закріплять червону стрічку в його волоссі, він швидко проносить палаючі ладанові палички біля власних грудей або до нестями стискує голою рукою лезо шаблі. Такі здібності дають йому змогу відігравати роль духовного радника своєї громади: зазвичай торкаючись палаючими ладановими паличками букету квітів, він слухає, сповідь віруючого і дає йому свою пораду.

Визначити кількість прихильників даосизму важко, оскільки багато з них ще й апелюють до буддизму чи конфуціанства. Деякі дослідники вважають, що нині даосів приблизно 50—60 млн.

Конфуціанство

Найвідомішою і найвпливовішою релігійно-філософською системою Китаю є конфуціанство.

Конфуціанство — комплекс давньокитайських філософських, релігійних, етичних доктрин, сформованих Конфуцієм (551— 479 до н. е.). У їх основі — питання моральної природи людини, її життя в родині, державі, суспільстві.

Походження та духовні джерела. Релігійна концепція конфуціанства своєрідно поєднала давні анімістичні вірування китайців із філософсько-етичною системою Конфуція, якого і вважають засновником цього вчення. Справжнє ім'я Конфуція — Кун-цзи, але його учні та послідовники звали мудрецем Кун Фу-цзи (Кун — учитель), звідси і латинізоване Конфуцій. Основні думки Конфуція, а також його найближчих учнів зібрано у двох книгах: «Лунь юй» («Бесіди і судження», «Бесіди і висловлювання», «Вислови»), яку послідовники філософа уклали з його висловлювань і яка вважається твором самого Конфуція; та «Лі цзи» («Книга настанов», «Книга обрядів»), яка створювалася в IV—І ст. до н. е. і є одним із шести канонів конфуціанства. Тривалий час у Китаї вона була основою освіти й освіченості. Не знаючи конфуціанських канонів, у Давньому Китаї неможливо було навіть одержати державну посаду.

Конфуцій заснував свою школу вже у зрілому віці, маючи значну кількість своїх учнів, послідовників, які не лише популяризували його вчення, а й прагнули всебічно його поглибити. Після смерті мудреця його вчення розробляли вісім самостійних шкіл. Найвідомішими серед них були школи філософів Мен-цзи (приблизно 372—289 до н. е.) і Сюнь-цзи (приблизно 313—235 до н. е.).

Мен-цзи розвивав далі вчення Конфуція про Небо як безособову об'єктивну необхідність, долю, що стоїть на варті добра. Нове у Мен-цзи полягало в тому, що він вбачав найадекватніше відображення волі Неба у волі народу. Філософ стверджував, що Всесвіт складається з ці — життєвої сили, енергії, яка в людині мусить бути підпорядкованою волі і розуму. «Воля — головне, а ці — другорядне. Тому я й кажу: змінюйте волю і не вносьте хаосу в ці». Найхарактерніший момент вчення Мен-цзи — його теза про те, що людина від народження є доброю.

Його наступник Сюнь-цзи це рішуче спростовував. У своєму основному трактаті «Про злу природу людини» він писав протилежне: природними рисами людини є прагнення до наживи і жадібність. Інстинктивна пожадливість протиставляє людей один одному. Коли б людина за своєю природою була доброю, зазначав Сюнь-цзи, то непотрібними були б ні виховання, ні ритуали, ні закони, ні обов'язок, ні сама державна влада, зміцненню якої й сприяла значною мірою етична система Конфуція.

Поступово конфуціанство стає релігійно-філософською системою всього Китаю. В епоху династії Хань (приблизно 206 до н. е. — 186—220 н. е.) конфуціанство набуває статусу державної релігії. «Імператор може завоювати імперію, борючись на коні, але він не зможе зберегти її без ідеології», — заявляли вчені-конфуціанці. Саме в цю епоху було введено екзамени для державних службовців. Принципи Конфуція влада використовувала такою мірою, що навіть після падіння імперії Хань конфуціанство не тільки не заперечувалось, а й продовжувало поціновуватися як основне духовне надбання ще дві тисячі років, до встановлення в 1912 р. республіки. Упродовж цього періоду «Збірники» Конфуція були найважливішими підручниками у китайських школах. Учення Конфуція, гармонійно, творчо й глибоко ввібравши культурне, зокрема етичне, надбання раннього Китаю, сформувало всю китайську цивілізацію і визначило напрями розвою китайської думки на багато століть наперед.