Традиції і новаторство в літературному процесі

Основний закон життя — його постійний розвиток. Цей закон спостерігаємо і в літературі. У різні історичні епохи її стан постійно змінювався, вона мала здобутки і втрати. Твори Гомера, Есхіла, Софокла, Данте, Шекспіра, Сервантеса, Пушкіна, Шевченка, Франка, Лесі Українки, Миколи Хвильового, Винниченка, Тичини, Рильського, Гончара дають підстави говорити про поступальний розвиток літератури.

Термін "літературний процес" виник на рубежі 20—30-х років XX ст. і почав широко використовуватися, починаючи з 60-х років. Саме ж поняття формувалося протягом XIX—XX ст. У XIX ст. використовувалися терміни "літературна еволюція", "літературне життя". "В сучасному літературознавстві утвердився погляд на історію літератури як на зміну типів художньої свідомості: міфопоетичної, традиціоналістської, індивідуально-авторської. Ця типологія враховує структурні зміни художнього мислення".

Літературний процес — важливий предмет історії літератури. Класи-цисти, романтики, прихильники біографічного методу вивчали кращі твори геніїв. Літературознавство другої половини XIX ст. здолало вибірковість у вивченні літератури, предметом його дослідження стали всі твори письменників незалежно від рівня художності та ідеологічного спрямування.

Літературний процес складають не лише шедеври, але й твори низькопробні, епігонські. Вій включає літературно-художні видання, літературну критику, розвиток течій, напрямів, стилів, родів, видів, жанрів, епістолярну літературу, мемуари. В історії літератури були випадки, коли значні твори недооцінювалися, а посередні переоцінювалися.

Традиції і новаторство (лат. tradition — передавання) — це передавання художнього досвіду від одного покоління митців до іншого. Продовжувати традиції — значить творчо засвоювати досвід попередників і йти далі. Кожен новий крок у мистецтві завжди спирається на набутий естетичний досвід, навіть коли його не сприймають, що властиве авангардистам. "Чистого новаторства, як і чистої традиції, — відзначає Ю. Ковалів, — не існує, проте абсолютизація першого з них може призвести до гри задля гри на зразок літературних практик постмодернізму або до пасеїзму, характерного для літературної діяльності МУРу, зокрема для його концепції "Великої літератури". З другого боку, абсолютизація традиціоналізму, орієнтація лише на канон може зашкодити розвитку літератури, породивши епігонство. Традиційними у літературі є теми, мотиви, образи, жанрові, композиційні особливості. Новаторство полягає у відкритті нових тем, жанрових форм, типів, засобів відображення художньої дійсності. Письменник-новатор опирається на світовий і національний досвід усної і писемної творчості, використовуючи вічні сюжети, образи, алюзію, ремінісценсію, переспів, переклад, монтаж, колаж тощо.

Традиції і новаторство не слід сприймати як бінарну опозицію, це два взаємопов'язаних аспекти розвитку художньої літератури. Ф. Ніцшее у поемі "Так казав Заратустра" закликав "розбити скрижалі", покинути "країну батьків" (відійти від традицій). Таке заперечення традицій приховує небезпеку забуття письменників-попередників, воно не виправдане і шкідливе.

Першою моделлю співвідношення традиції і новаторства є фольклор і художня література. На художній творчості писемного характеру в перші століття вплив фольклору був значним, особливо помітним. У давніх літературах (Єгипет, Месопотамія) домінувала традиція. Новаторські елементи були неусвідомленими, естетично незначними. Помітними вони є у класичному мистецтві Давньої Греції, коли утверджуються нові жанри (трагедія, комедія, лірична поезія, наукові і філософські трактати).

Період середньовіччя характеризується домінуванням традиції, яка базувалася на християнських цінностях. В епоху середньовіччя з'являються нові жанри (героїчний епос, куртуазна лірика, рицарський роман).

Складним синтезом традиції і новаторства була література Відродження і класицизму XVII—XVIII ст. Це період естетично усвідомленого повернення до традицій античного мистецтва. Письменники, художники, різьбярі використовують античні і середньовічні сюжети та образи. До образу Андромахи звертається Ж. Расін і Л. Катенін, до історії Дон Жуана Тірсо де Моліна і Ж.Б. Мольєр, Фауста — К. Марло і Й.В. Ґете.

Новаторство починає переважати у літературі другої половини XVIII ст., коли утверджується сентименталізм. Сентименталісти зосереджують увагу на приватному житті людини, а романтики на початку XIX століття оголошують важливою особливістю літератури оригінальність. Свого апогею новаторство досягає у літературі модернізму. Прагнення повернутися до традицій помітне у творах неоромантиків, неокласицистів і постмодерністів.

Складний взаємозв'язок традиції і новаторства виявляється у розвитку літературних напрямів і стилів. У кожному новому напрямі заперечується попередній і використовуються елементи більш раннього. Так, мистецтво Відродження і класицизму звернулося до античного; бароко певною мірою повертається до середньовічного спіритуалізму; сентименталісти відкидають раціоналізм і нормативність класицизму й повертаються до літератури середніх віків; реалізм XIX століття використовує окремі положення поетики романтизму і раціоналістичні конструкції просвітителів; модерністи відкидають життєподібність ренесанського мистецтва і звертаються до умовності середньовічного мистецтва. Футуристи, відкидаючи нормативи реалізму, модифікували спадщину бароко.

Традиції можуть втілюватися у формі ілюзій, перекладу, ремінісценсії, переробки, адаптації, наслідування, впливу, стилізації, колажу, епігонства, монтажу тощо.

У розвитку літератури важливу функцію виконують стильові традиції: нормативність класицистичного стилю, яскравість романтичного, витонченість і вишуканість стилю бароко, витонченість і фрагментарність імпресіоністичного, контрастність і різкість експресіоністичного стилю.

В літературі постійно чергуються традиції і новаторство. Коли проходять суттєві зрушення у художніх системах, які супроводжуються дискусіями в період переходу від одного літературного періоду до іншого, взаємозв'язок між традиціями і новаторством стає напруженим. Це властиве ранньому модернізму, коли відбувалася переорієнтація з арістотелівського мімезису на платонівський. На цьому етапі розвитку літератури представники авангардистських течій різко виступають проти класичної літератури. Полеміка між традиційниками і новаторами триває постійно. На початку XX століття вона розгорілася між модерністами (М. Вороний, Леся Українка, О. Кобилянська, І. Франко, М. Євшан) і народниками (І. Нечуй-Левицький, С. Єфремов). У 90-х роках XX століття велася дискусія між письменниками старшого покоління і учасниками літературних угрупувань "Бу-Ба-Бу", "Нова література", "Нова дегенерація", "Творча асоціація 500", свідченням цього є статті Ю. Му шкетика "Колесо" ("Літературна Україна". — 1994. — Ч. 45), В. П'янова "На кого наїхало "Колесо" ("Літературна Україна". — 1995. — Ч. 3).

У "Лексиконі загального та порівняльного літературознавства" відзначається, що традиції мають "колективно-груповий характер і чітко виражену національну своєрідність", новаторство — категорія наднаціональна, космополітична і втілюється на особистому рівні. По-друге, важливу роль в інноваційних процесах у мистецтві та літературі кінця XIX—XX ст. відіграє загальний цивілізаційний прогрес, лавиноподібно зростаючий потік інформації, досягнення у філософії, науці, техніці (зокрема, винахід фотографії сприяв трансформації образотворчого мистецтва), нові засоби транспорту і зв'язку надихнули футуристів, кінематографічні засоби вплинули на літературу"1. Відповідно у літературі XX століття швидко змінювали одне одного різні напрями і течії: футуризм, експресіонізм, сюрреалізм, драма абсурду, постмодернізм. З'явилися поліфункціональні жанри (інтелектуальна драма, лірична проза, філософська лірика), набули популярності рухливі жанри (роман, новела, оповідання). У поетиці утвердилися нові художні засоби: потік свідомості, монтаж, колаж, підтекст, віртуальність, логіка абсурду.

Все ж більша частина художніх відкриттів базується на персусвідомленні традицій, гармонія традицій і новаторство є запорукою успішного розвитку літератури.