Тема 14. Кейнсіанська теоретична революція 30-х років XX ст. та її вплив на світову економічну думку

• Історичні умови виникнення та методологічні принципи кейнсіанства

• Макроекономічний аналіз і державне регулювання: вихідні теоретичні принципи

• Теорія мультиплікатора Дж. М. Кейнса та її економічне значення

• Загальна характеристика неокейнсіанства

• Крива Філліпса та її економічний зміст

Кейнсіанство – одна з провідних течій економічної думки сучас­ності, яка дістала назву за прізвищем автора основних її концепцій – Джона Мейнарда Кейнса (1883–1946), англійського економіста, дер­жавного й політичного діяча. Вплив кейнсіанства на сучасну еконо­мічну думку такий великий, що це вчення вважається кейнсіанською революцією в економіці. Воно стало своєрідною реакцією на неокла­сичну школу й маржиналізм, які панували в економічній науці до часів великої депресії. Значення теорії Кейнса передусім пов'язане зі зміною структури викладу економічної теорії, появою її нового розділу – макроекономіки, без якої нині неможливе функціонування будь-якої економічної системи. Кейнсіанство стало основою держав­ного регулювання економіки та процесу суспільного відтворення в 30-х рокахXX ст.

Макроекономічний аналіз передбачає вивчення сукупних народно­господарських величин, що визначають структуру й динаміку проце­су суспільного відтворення. За визначенням Е. Жамса, макроекономі-ка "має справу не з численними покупцями та продавцями, що діють окремо один від одного, а із сукупним попитом і сукупною пропози­цією; не з численними загонами власників грошових засобів, а із зао­щадженнями або нагромадженнями; не з окремими підприємцями, а із сукупними капіталовкладеннями" [17, с. 293–294]. Закономір­ності макроекономіки відрізняються від законів функціонування ок­ремих економічних одиниць і враховують переважно техніко-економічні та кількісні аспекти процесу виробництва.

В економічній системі класичного мікроекономічного підходу цен­тральне місце посідали такі категорії, як ціна, вартість, розподіл дохо­ду відносно окремого, локального ринку певного товару. Умовою та-^ кого раціонального господарювання на окремих ринках, а отже, і у масштабах національної економіки в цілому, на думку класиків, була вільна, необмежена конкуренція суб'єктів економічної діяльності.

Сучасних економістів можна умовно поділити на дві групи залеж­но від проблем, якими вони займаються. З одного боку, це питання мікроаналізу, діяльності підприємства, фірми, з іншого – відтворення на основі макроаналізу, що охоплює державу та суспільство в ціло­му. Ще на початку 20-х років XX ст. головним завданням економіч­ної науки вважалося з'ясування зв'язку між поставленими цілями й наявними ресурсами без оцінки існуючої економічної політики. Економічна криза 1929–1933 рр. не тільки виявила ілюзорність уяв­лень про вільну конкуренцію, а й різко змінила погляди вчених-економістів. Соціальна небезпека, що випливала з економічної кризи й масового безробіття, змусила Дж. М. Кейнса зайнятися пошуками виходу з такого становища. Учений рішуче відмовився від поглядів свого вчителя А. Маршалла й заявив, що держава не може далі сто­яти осторонь проблем відтворення суспільного капіталу, нагромад­ження та споживання, повної зайнятості, ролі в них грошового обігу та кредиту. Таким чином, Дж. М. Кейнс чітко сформулював новий напрямок економічної теорії – макроекономіку і теорію державного регулювання економічної системи.

Предметом дослідження Дж. М. Кейнса є кількісні функціональні залежності процесу відтворення, кількісні зв'язки економічних явищ, які формулюються у вигляді узагальнених, агрегативних категорій. Абстрагування від якісних змін дало змогу вченому, з одного боку, проаналізувати деякі найзагальніші функціональні закономірності економічної системи, а з іншого – уникнути розгляду соціально-еко­номічного аспекту капіталістичних відносин. Розглядаючи економіч­ні процеси як відображення психології господарюючих суб'єктів, Дж. М. Кейнс залишився на ідеалістичних позиціях: "Ідеї економістів і політичних мислителів – і тоді, коли вони мають слушність, і тоді, коли вони помиляються, – могутніші, ніж думають. Насправді світ майже цим тільки й управляється" [23, с. 458]. На відміну від австрійсь­кої школи, яка розглядала індивідуальну психологію продавця й покуп­ця, Дж. М. Кейнс узяв за основу психологію мас, суспільну психологію, обґрунтовуючи такі психологічні закони, як схильність до споживан­ня, схильність до заощадження, схильність до інвестування, надання переваг ліквідності.

Оперуючи граничними величинами, Дж. М. Кейнс уводить поняття граничної схильності до споживання  і граничної схильності до заощадження  , де С – споживання; Y – сукупний доход; S – заощадження; ΔC, ΔY, ΔS – прирости відповідних величин. Сукупний доход поділяється на дві частини: споживання і заощадження, Y=C+S, звідки

Графік споживання як функцію від доходу (С = /(У)), за Дж. М. Кейнсом, наведено на рис. 4.

Функція споживання була б близька до бісектриси координатних осей, якби весь доход споживався (Y=C). Але це суперечить основному психологічному закону Дж. М. Кейнса: зі збільшенням сукупного до­ходу зростає й особисте споживання, але меншою мірою, ніж доход. Точка О відповідає нульовому рівню заощадження, зліва від неї спожи­вання перевищує доход (за рахунок запасів або боргів), справа – певна частина сукупного доходу заощаджується (якщо рівень сукупного доходу Y₀, то АY₀ – величина споживання, АВ – обсяг заощадження).

Функція заощадження у Дж. М. Кейнса є також функцією від дохо­ду, що побудована за принципом "заощаджується те, що не спожива­ється": S=Y-C(Y). Тому класичне рівняння "заощадження = інвес­тиції" (S=I), регулятором якого є норма відсотка (i), у Дж. М. Кейнса трансформується в рівняння S(Y)=І(і), що підкреслює функціональ­ну залежність заощадження від доходу, а інвестування – від норми відсотка.

Свою книгу Дж. М. Кейнс назвав "Загальна теорія зайнятості, про­цента й грошей" (де слово "загальна" означає "спільна", "єдина"). У назві відображено суттєву деталь: Дж. М. Кейнс відкинув класичне уявлення про три окремі ринки – праці, товарів і грошей – і запро­понував ідею єдиного взаємопов'язаного ринку. Таким чином, еконо­міка на мікрорівні складається з трьох сфер взаємодії:

1) найманих робітників і роботодавців;

2) споживачів (які заощаджують) і виробників (які інвестують);

3) власників ліквідних коштів і осіб, які формують попит на гроші.

На відміну від неокласиків Дж. М. Кейнс дійшов висновку, що вирішувати життєво необхідні проблеми високорозвиненого капіталістич­ного суспільства потрібно не з пропозиції ресурсів (їх рідкісності, цінності, ефективності поєднання), а з позиції попиту, що забезпечує ре­алізацію ресурсів. Виступивши з критикою закону Ж.Б. Сея, згідно з яким пропозиція автоматично породжує попит, Дж. М. Кейнс першо­чергову увагу приділив проблемі "ефективного попиту" та його компо­нентів – споживання та заощадження (нагромадження), а також фак­торів, які визначають рух цих компонентів. Саме недостатній "ефек­тивний попит", за Дж. М. Кейнсом, лежить в основі кризових явищ – безробіття, недовантаження виробничих потужностей, низьких темпів розвитку виробництва, економічних криз тощо. Вирішення проблеми зайнятості через визначення закономірностей руху ефективного попиту та приросту національного доходу – центральна ідея кейнсіанства.

Повна зайнятість і ефективний попит, який її зумовлює, можливі лише тоді, коли два компоненти попиту – споживання та капітало­вкладення (інвестиції) – перебувають у певному співвідношенні й до­сягають необхідного рівня. Частина національного доходу, що йде на особисте споживання, зменшується відповідно до основного психоло­гічного закону. Унаслідок цього збільшується частина національно­го доходу, що йде на заощадження, і це спричинює зменшення попиту на споживчі товари. Недостатнє зростання особистого споживання слід компенсувати за рахунок збільшення інвестицій, тобто виробни­чого споживання. Розширення попиту на ринку засобів виробництва визначається динамікою двох факторів: граничної ефективності ка­піталу (норми прибутку) і норми позичкового відсотка. Зменшення позичкового відсотка й підвищення граничної ефективності капіталу збільшують національний доход, а отже, й зайнятість. Дж. М. Кейнс не приховував, що таких результатів можна досягти шляхом знижен­ня заробітної плати. Він обґрунтував благотворний вплив такого зниження на активізацію економіки (номінальна заробітна плата мо­же зростати, тоді як реальна залишається сталою або зменшується). Державне регулювання, за Дж. М. Кейнсом, має проявлятися в заморо­жуванні заробітної плати, оскільки її зростання лише збільшує зао­щадження, не сприяючи зростанню споживання.

Центральне місце в економічній теорії Дж. М. Кейнса посідаєкон­цепція мультиплікатора, спрямована на пошуки кількісних функціо­нальних залежностей суспільного відтворення та обґрунтування кон­цепції походження доходу від інвестицій. Інвестиції в будь-яку галузь сприяють зростання зайнятості, збільшення доходів і споживання не тільки в цій галузі, а й у споріднених виробництвах. Зміни в цих галу­зях, своєю чергою, породжують збільшення зайнятості й попиту в га­лузях "другого порядку", які віддалені від сфери первинного інвесту­вання. Це означає появу ефекту мультиплікації. Обсяг національного доходу, а отже, і сукупного попиту, перебуває в певній кількісній за­лежності від загальної суми інвестицій. Цю залежність виражає особ­ливий коефіцієнт – мультиплікатор, який визначається за формулою

де МРС – гранична схильність до споживання .

З формули мультиплікатора можна зробити висновок, прямо про­тилежний класичним уявленням: мультиплікатор, а отже, й мульти­плікаційний ефект, тим більший, чим більше бажання витрачати (а не заощаджувати) доход.

Збільшення доходу дорівнює приросту загальної суми інвестицій, помноженому на мультиплікатор:

Ця формула є загальним математичним виразом ефекту мульти­плікації на ринку споживчих товарів, який через певний час стиму­лює розвиток інших галузей. Дж. М. Кейнс пише: "Ми можемо вва­жати встановленим закон, згідно з яким збільшення зайнятості, без­посередньо пов'язане з інвестиціями, неминуче повинно стимулюва­ти й ті галузі промисловості, які виробляють товари для споживан­ня, і, таким чином, сприяють загальному приросту зайнятості в певно­му кратному розмірі до тієї первинної зайнятості, яка безпосередньо пов'язана з інвестиціями" [23, с. 182–183]. Такий закон можна вва­жати інтерпретацією функціональної залежності, але не причинно-наслідкового зв'язку між інвестиціями й національним доходом, тому що інвестиції не можуть бути лише одним джерелом останнього.

Дж. М. Кейнс загалом песимістично ставився до можливості капі­талістичної системи господарства досягти постійних, стабільно ви­соких темпів зростання шляхом ринкового саморегулювання, проти­ставляючи цьому активне втручання держави в економічне життя. Запропоновані ним заходи спрямовані не на стимулювання вироб­ництва, а на збільшення попиту. Частка споживання в сукупному до­ході має тенденцію до зниження, тому об'єктом державної політики мають стати насамперед інвестиції. Дж. М. Кейнс вирізняє два спо­соби регулювання попиту: грошово-кредитну та бюджетну політику. Перша має на меті стимулювання попиту через зниження норми відсотка та вплив на прагнення до ліквідності (обмеження бажання зберігати вільні кошти у грошовій формі). Сутність бюджетної по­літики полягає в організації інвестиційного процесу. На думку Дж. М. Кейнса, зменшення чи недостатнє збільшення приватних інвестицій має компенсуватися державою. При цьому навіть не має значення, куди спрямовуються бюджетні кошти; важливо лише, щоб через ефект мультиплікатора вони спричинилися до зростання зай­нятості й національного доходу. Такий підхід виправдовував не тільки некорисні інвестиції, а й інвестування військових витрат, мілітариза­цію економіки. Дж. М. Кейнс наполягав на використанні бюджетних коштів приватними інвесторами через систему державних замовлень і закупок. Він обстоював не державні інвестиції, а активне державне регулювання обсягів інвестиційної діяльності.

Учення Дж. М. Кейнса здобуло багато прихильників, особливо в післявоєнні роки, коли на перший план висунулися не проблеми зай­нятості, а питання економічного зростання й економічної збалансо­ваності.Неокейнсіанці, передусім Рой Харрод (1900–1978), ЄвсейДо-мар (нар. 1914) Джон Хікс (нар. 1904), багато в чому пішли далі від вчителя: вони аналізували втручання держави в економічні процеси, вплив науково-технічного прогресу, наполягали на державних вкла­деннях у наукові дослідження й на структурній перебудові економіки.

В основу теорій економічної динаміки та довготермінового еконо­мічного зростання Р. Харрода і Є. Домара покладено такі положення Дж. М. Кейнса:

1) стихійні коливання попиту та пропозиції призводять до непов­ної зайнятості й недовикористання ресурсів;

2) державне регулювання, формуючи ефективний попит, забезпе­чує стабільність.

Довготермінова динамічна рівновага забезпечується, на думку вче­них, таким співвідношенням факторів виробництва, яке встановлює рівність приростів сукупного попиту й сукупної пропозиції. Модель Р. Харрода має такий вигляд:

CG=S

де С – капіталоємкість продукції; G – темп зростання національно­го доходу; S – частка заощаджень у національному доході.

Допускаючи, що С=const за умов рівності темпу нагромадження капіталу й темпу зростання продукції, а S=const внаслідок стабіль­ності функції споживання, можна зробити висновок про постійний (гарантований) темп зростання національного доходу:

Головними факторами економічного зростання визнаються інве­стиції та капіталоємкість (відношення використовуваного капіталу до обсягу виробленого продукту). З цим пов'язаний головний не­долік зазначеної моделі – ігнорування впливу праці, підвищення її продуктивності, технічного прогресу, освітнього та професійного рівня робітників тощо.

Інше продовження кейнсіанської традиції – пошук шляхів досяг­нення економічної рівноваги одночасно на двох ринках: товарів і гро­шей, здійснений Дж. Хіксом і А. Хансеном (рис. 5). Рівноважний стан обох ринків визначається перетином кривої IS (інвестиції – заощад­ження), що відображає рівновагу товарного ринку, і кривої LМ (лік­відність – грошова маса), що виражає рівновагу на ринку грошей. Стану рівноваги відповідають норма відсотка і₀ та рівень національ­ного доходу Y₀.

У неокейнсіанській моделі поряд з мультиплікатором суттєву роль відіграє акселератор як відношення приросту інвестицій до приросту доходу. Лауреат Нобелівської премії Дж. Хікс об'єднав ідеї мульти­плікатора й акселератора у визначенні національного доходу:

де К – мультиплікатор; Y_t, Y_t-1, Y_t-2, – національний доход в період відповідно t, t-1, t-2; А_t, – автономні інвестиції; V– акселератор.

Неокейнсіанство не є одноманітною течією; у ньому можна виок­ремити два напрямки – вже розглянуту так звану ортодоксальну тео­рію (представники – Дж. Хікс, А. Хансен, Є. Домар, Р. Харрод) і ліве кейнсіанство, або кембриджську школу (Дж. Робінсон, П. Сраффа, Н. Калдор та ін.). Окремо можна зазначити також посткейнсіанство, у якому чільне місце посідає А. Філліпс.

Видатним представником лівого кейнсіанства була Джоан Робін-сон (нар. 1903). Ліві кейнсіанці погоджувалися з Дж. М. Кейнсом у тому, що основна проблема капіталізму – проблема ефективного попиту, але головну причину недостатнього попиту вони вбачали в нерівномірному розподілі національного доходу. Засобом підви­щення попиту вони вважали обмеження діяльності монополій, а в теоретичному плані прагнули об'єднання кейнсіанства й марксизму. Ліві кейнсіанці обстоювали позицію соціальної орієнтації державних витрат: відмови від гіпертрофованих військових витрат і збільшення капіталовкладень у житлове будівництво, інфраструктуру, охорону здоров'я, освіту, соціальне страхування.

Артур Філліпс здійснив графічне обґрунтування концепції оберне­ної залежності безробіття та інфляції, яка дістала назвукривої Філліпса. За допомогою математичних формул і статистичного матеріа­лу вчений намагався пов'язати динаміку заробітної плати з динамі­кою ступеня безробіття, аналізуючи дані за період 1861–1957 рр. Він указав на функціональну залежність аналізованих величин, але зазна­чив, що зв'язок між темпами зростання зайнятості й динамікою заро­бітної плати не є лінійним. Крива Філліпса була побудована на ста­тистичних даних відносно стабільного періоду капіталізму, тому інфляція й безробіття змінюються на ній у протилежних напрямах. У наш час тісно пов'язати темпи інфляції з темпами безробіття, як це робили посткейнсіанці, практично неможливо.

Крива Філліпса (рис. 6) підтверджує такий висновок: державна по­літика регулювання сукупного попиту не може повністю ліквідувати безробіття ціною посилення інфляції чи зменшити інфляцію ціною звільнення робітників. Вона має спрямовуватися на одночасне досяг­нення найнижчих показників інфляції та безробіття (треба вибрати оптимальну точку на кривій, наприклад А, де рівні інфляції та безро­біття дорівнюють 3 %).

Починаючи з 1968 р. в розвинених країнах ринкової економіки ско­рочення виробництва та зростання безробіття збіглися в часі з поси­ленням інфляційних тенденцій (явище стагфляції). Спроби побудува­ти криві за новими показниками не мали успіху – вчені отримували не криву, а ламану лінію. Неможливість за допомогою кривих Філліпса пояснити сучасні економічні процеси значною мірою вплинула на подальше ставлення до всієї кейнсіанської теорії. Це спричинило поя­ву нового пояснення стагфляції (з боку неокласичного напрямку) че­рез так звану гіпотезу природного рівня, яка ставить під сумнів сам факт існування оберненої залежності між інфляцією та безробіттям, наполягаючи на тому, що в довгостроковій перспективі економічна система досягає стабільності та стійкості за умови природного рівня безробіття. Останній був емпірично встановлений на рівні 6 %, що збі­гається з рівнем безробіття в умовах відсутності циклічного безробіття.

Кейнсіанство та його модифіковані варіанти – неокейнсіанство та посткейнсіанство – істотно вплинули на світову економічну думку, але у сфері економічної політики їх домінування різко обмежилось у 60–70-ті роки XX ст. Ці теорії не дістали такого продовження, на яке сподівалися. Кейнсіанство було створене як теоретичне обґрунтування виходу з кризи, тому виявилося неспроможним вирішити проблеми постійного, динамічного розвитку. Це значною мірою спричинилося до активізації критики кейнсіанства та його різновидів неокласиками та неолібералами.

Контрольні запитання та завдання

1. Що таке макроекономіка? Назвіть основні макроекономічні по­казники.

2. Чому мікроекономічний підхід неокласиків поступився місцем макроекономічному аналізу Дж. М. Кейнса?

3. Поясніть психологічні закони, сформульовані Дж. М. Кейнсом. У чому суть основного психологічного закону?

4. Як формується "ефективний попит"?

5. Доведіть тотожність формул мультиплікатора:

6. Охарактеризуйте основні положення кейнсіанської економічної політики.

7. Як неокейнсіанці вирішували питання довготермінового еконо­мічного зростання?

8. У чому полягає економічний зміст моделі IS-LM?

9. Яку залежність відображає крива Філліпса? Що таке стагфляція?

10. Визначте основні економічні проблеми, які досліджували нео- і посткейнсіанство.