Поняття злочину і його ознаки

1. Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об’єктивні й суб’єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості – той чи інший рух або відсутність його, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості – прояв свідомості й волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

Однак на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його найважливіші інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об’єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби й інтереси є критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою.

При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства перебувають в постійному розвитку, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди має відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:

1)    поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим;

2)    визнання законом певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи вилучення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки суспільному розвитку.

2. Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в кримінальному праві надавалося і надається велике значення.

В історії кримінального права поняття злочину визначали по-різному. Залежно від того, чому надавалось більше значення – соціальній чи правовій характеристиці злочину, можна виділити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне.

Формальне визначення — відображає юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, що передбачається законом як кримінально каране (злочинно те, що карано, або злочинним є те, що передбачено кримінальним законом).

Матеріальне визначення виділяє лише соціальну сутність злочину, суперечність його певним соціальним цінностям (злочин – суспільно небезпечне діяння).

Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну та юридичну характеристику злочину (злочин — суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння).

Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш обґрунтованим, більш цінним, то, насамперед, необхідно мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли воно максимально точно і вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні формально-матеріальне визначення має перевагу: воно дозволяє відповісти не тільки на питання, які діяння закон визнає злочином, а й чому закон визнає їх злочином, що в сукупності відбиває соціальну і правову природу, суть злочину.

КК України дає саме таке визначення. Стаття 11 встановлює: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне, винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину».

Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, це характеристика злочину як діяння: дії (активної поведінки), або ж без-діяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення: злочин як свідомий вольовий вчинок людини має бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не дістали свого вираження в актах дії або бездіяльності, як би вони не суперечили інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом із тим навіть конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння – свідомого і вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), — не є злочином. Це і пояснює, чому в ст. 11 вказано, що злочином є лише діяння, вчинене суб’єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст. 18 є фізична, осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє з свідомістю і волею, достатніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння.

Аналіз ч. 1 ст. 11 свідчить, що в ній чітко закріплено три ознаки злочину: передбаченість його в законі про кримінальну відповідальність, суспільна небезпечність діяння і винність. Перша – передбаченість діяння КК – формальна, що відбиває юридичну, нормативну його природу, тобто його протип-равність. Інші дві ознаки — суспільна небезпечність і винність — є матеріальними, такими, що розкривають соціально-психологічну природу злочину.

Разом із тим аналіз ч. 2 ст. 1, яка визначає завдання Кримінального кодексу, дозволяє стверджувати, що передбаченість діяння в КК одночасно означає й обов’язкову караність його за цим Кодексом. Частина 2 ст. 1 вказує, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин від злочинних посягань Кодекс визначає, «які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили» (курсив наш. — Авт.). У цій нормі чітко відбивається нерозривний зв’язок кримінальної протиправності та кримінальної караності в характеристиці злочину.

Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов’язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності та караності.

З урахуванням цих ознак можна дати наукове визначення поняття злочину: злочином визнається суспільно небезпечне, винне, протиправне і кримінально каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

 3. Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні властивості, має свій зміст.

Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, що охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це – об’єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння зумовлені об’єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв’язком із тими соціально-економічними процесами, що відбуваються в суспільстві. У частині 1 ст. 11 суспільну небезпечність як обов’язкову ознаку злочину тільки названо, зміст її закон не розкриває. Між тим, порівняльний аналіз різних видів правопорушень (адміністративних, дисциплінарних і ін.) свідчить, що суспільна небезпечність їх не є рівнозначною суспільній небезпечності злочину: суспільна небезпечність злочину як виду правопорушення значно більша. Не тотожні за своєю небезпекою і різні злочини. Достатньо порівняти вбивство і крадіжку.

Оцінка суспільної небезпечності діяння як ознаки злочину відбувається на двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець криміналізує певне суспільно небезпечне діяння; по-друге, на правозастосовному, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність вчиненого конкретного злочину. Тому суспільна небезпечність і належить до оціночних понять. Критерієм оцінки суспільної небезпечності, її ступеня, є об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочину: об’єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб здійснення злочину, форма вини, мотив і мета тощо. Тільки оцінка всієї їх сукупності може розкрити об’єктивну, реальну небезпечність злочину — його тяжкість.

Значення суспільної небезпечності як матеріальної ознаки злочину полягає в тому, що вона: по-перше, є основним об’єктивним критерієм визнання діяння злочином, його кримі-налізації; по-друге, дозволяє класифікувати злочини за ступенем тяжкості (ст. 12); по-третє, визначає межу між злочином та іншими правопорушеннями; по-четверте, є однією із загальних засад індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65)

4.    Другою обов’язковою ознакою злочину, що відбиває його

внутрішній психологічний зміст, є винність.

У цій ознаці втілено найважливіший принцип кримінального права – принцип суб’єктивного ставлення, тобто відповідальності тільки за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України.

Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об’єктивне ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини. Вина відповідно до ст. 23 є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та їх наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Злочин являє собою єдність об’єктивного і суб’єктивного: діяння і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрито поза зв’язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначено поза зв’язком із характером діяння: об’єктом, на який особа посягає, способом, наслідками й іншими його об’єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості та є важливим критерієм визнання його злочином.

5.    Обов’язковою ознакою злочину є також його протиправність. Як формальна ознака злочину вона означає передбаченість його в кримінальному законі. Кримінальна проти правність тісно пов’язана із суспільною небезпечністю: вона є

суб’єктивним вираженням об’єктивної, реальної небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки. Тому кримінальна протиправність юридична, правова оцінка суспільної небезпечності, закріплена в законі. Саме суспільнанебезпечність, її ступінь визначає об’єктивні межі протиправності. За цими межами питання про криміналізацію діяння виникати не може. Виділення законом кримінальної протиправності як обов’язкової ознаки злочину — це конкретне вираження принципу законності в кримінальному праві: кримінальній

відповідальності та покаранню підлягає лише особа, що вчинила таке суспільно небезпечне діяння, яке передбачено законом як злочин. Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів. Тому, якщо навіть діяння становить небезпечність для суспільства, але не передбачено законом про кримінальну відповідальність, воно не може розглядатися як злочин.

Звідси випливає найважливіше положення про неможливість застосування кримінального закону за аналогією до такого діяння, що прямо в ньому не передбачено. Частина 4 ст. 3 КК прямо вказує, що застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

Слід зазначити, що КК України 1922 і 1927 років допускали аналогію закону, яка означала, що у разі відсутності в Кримінальному кодексі вказівок на окремі види злочинів, покарання застосовується за тими статтями КК, що передбачають найбільш схожі за важливістю і характером злочини, з урахуванням правил Загальної частини. Введення в ці роки аналогії мало усунути прогалини в кримінальному законі, що пояснювалося неможливістю передбачити в тих умовах у КК вичерпний перелік злочинів. Хоча аналогія в перших КК і обмежувалася, якоюсь мірою, обов’язковим встановленням схожості діянь (вчиненого і передбаченого кримінальним законом) за об’єктивними ознаками, вона давала простір суб’єктивному розсуду правозастосовних органів в оцінці діяння як злочину і, в кінцевому підсумку, часто приводила до порушення закону. Тому необхідність укріплення законності вимагала вилучення аналогії з Кримінального кодексу та утвердження принципу: немає злочину без вказівки на те в законі. Це і було зроблено вже в ст. 7 КК України 1960 р., хоча норми, яка б прямо забороняла аналогію, у ньому не було. Конституція України в ч. 2 ст. 58 містить найважливіший принцип законності: «Ніхто не може відповідати за діяння, які під час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Частина 4 ст. 3 чинного КК цілком відповідає цьому положенню Конституції України.

6. З ознакою протиправності пов’язана четверта обов’язкова ознака злочину – його караність. Під караністю розуміють загрозу застосування за злочин покарання, що міститься в кримінально-правових санкціях. Караність, за своєю сутністю,випливає із суспільної небезпечності та протиправності діяння: воно тому і є кримінально караним, що суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом як злочин.

У той же час, діяння, за яке в законі передбачено кримінальне покарання, не втрачає властивостей злочину, якщо в конкретному випадку його вчинення за нього не буде призначено покарання (наприклад, унаслідок закінчення строків давності, за амністією тощо). Ще в 1961 р. В. В.Сташис слушно зазначав, що «зовсім неправильно ототожнювати караність як ознаку злочину з застосуванням покарання в будь-якому випадку його вчинення. Караність слід розуміти як встановлення в законі за вчинення певного діяння кримінально-правової санкції, що дає можливість застосування в належних випадках (а не завжди) покарання»1.

З урахуванням викладеного, підкреслюючи єдність ознак злочину, можна зробити висновок, що тільки наявність сукупності розглянутих чотирьох ознак — суспільної небезпечності, винності, протиправності, караності — характеризує діяння, вчинене суб’єктом злочину, як злочин.

Питання

Поняття і ознаки малозначного діяння, що формально містить ознаки злочину.

1.Частина 2 ст. 11 вказує: «Не є злочином дія або без­діяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпечності, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі».

Як бачимо з цього визначення, першою обов’язковою умо­вою застосування ч. 2 ст. 11 є наявність у вчиненому діянні фор­мально ознак діяння, яке передбачено КК, тобто всіх тих об’єк­тивних і суб’єктивних ознак, що у відповідній статті Особли­вої частини КК характеризують певний злочин. Тим самим у вчиненому діянні дістає відображення кримінальна протиправність як формальна ознака злочину, передбаченого зако­ном. Якщо хоча б однієї ознаки, передбаченої в статті Особли­вої частини, немає у вчиненому діянні, то ч. 2 ст. 11 застосова­но бути не може. Наприклад, якщо при зловживанні владою або службовим становищем (ч. 1 ст. 364) немає істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окре­мих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, і воно не було спрямовано на запо­діяння такої шкоди, то таке зловживання службовим станови­щем не підпадає під ч. 2 ст. 11: у ньому немає однієї з обов’яз­кових ознак цього складу злочину. Таке діяння за своєю юри­дичною природою і характером протиправності належить не до злочинів, а до службових проступків.

Другою обов’язковою умовою застосування ч. 2 ст. 11 є ви­знання вчиненого діяння таким, що лише формально містить у собі ознаки діяння, передбаченого в КК: внаслідок всіх кон­кретних обставин воно не відповідає матеріальній ознаці зло­чину – його суспільній небезпечності. Тобто є розбіжність між законодавчою оцінкою типової суспільної небезпечності пев­ного виду злочинної поведінки і небезпечністю конкретного випадку такої поведінки. Діяння, передбачене ч. 2 ст. 11, не містить тієї суспільної небезпечності, яка є типовою для зло­чину, а тому визнається малозначним: не заподіює шкоди охо-ронюваним законом суспільним відносинам або заподіює їм, що, очевидно, незначну шкоду. В цьому і полягає малозначність діяння.

Третьою умовою застосування цієї норми слід вважати суб’єктивну характеристику малозначного діяння: воно не тільки об’єктивно не спричинило шкоду, а й суб’єктивно не було спрямоване на заподіяння значної, істотної шкоди.

Тільки сукупність цих умов дає можливість визнати діян­ня малозначним, тобто таким, що не є злочином. Наприклад, правильно було визнано малозначними дії С., яка, працюючи головним бухгалтером акціонерного товариства, використала своє службове становище і за відсутності директора підробила його підпис на 38 платіжних дорученнях, за якими банк пере­рахував кошти акціонерному товариству.

Суд визнав, що такі дії хоча і містять в собі ознаки службо­вого підроблення (ст. 366), але внаслідок малозначності не є суспільно небезпечними, оскільки здійснені платежі були обо­в’язковими для підприємства і випливали з закону та дого­вірних правовідносин. Матеріальної або іншої шкоди підприє­мству чи окремим громадянам спричинено не було. На цій підставі суд визнав підроблення малозначним, тобто таким, що не є злочином.

Значення ч. 2 ст. 11 для поняття злочину полягає в тому, що вона конкретизує таку ознаку злочину, як його суспільна небезпечність, тим самим підкреслюючи його матеріальну сутність.

Питання

 Класифікація злочинів

1.        Під класифікацією злочинів розуміють розподіл їх на гру­
пи залежно від того чи іншого критерію. Наприклад, залежно від форми вини злочини можна поділити на умисні та необе­режні; залежно від ступеня завершеності злочинної діяльності –назакінчені та незакінчені й ін. Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має і теоретичне і практичне значення (див., наприклад, ст. 13, що визначає за­ кінчений і незакінчений злочини). Однак розвиток кримінального права останніми роками не­розривно пов’язаний із завданням поглиблення індивідуалі­зації кримінальної відповідальності та покарання залежно від тяжкості злочину. КК багатьох держав, які прийнято останнім часом, тією чи іншою мірою передбачають спеціальні норми про класифікацію злочинів залежно від їх тяжкості (ступеня суспільної небезпечності). Це, наприклад, КК Росії, Латвії, Іспанії.

2.        Саме така класифікація і міститься в ст. 12 КК України, яка встановлює, що залежно від ступеня тяжкості злочини под­ іляються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Із змісту цієї норми можна зробити однозначний висновок, що законодавець в основу такої класи­ фікації кладе матеріальний критерій, що відбиває внутрішню соціальну сутність злочинів – ступінь небезпечності для сусп­ ільних відносин, які охороняються кримінальним законом.

Як уже було зазначено в § 1 цього розділу, характер і ступінь суспільної небезпечності, що відображає ступінь тяжкості зло­чину, дістають вираження в сукупності його об’єктивних і суб’єктивних ознак: важливості об’єкта, характері діяння,способах його вчинення, тяжкості наслідків, формі та видах вини, мотивах і меті тощо. Саме тому класифікація злочинів за ступенем тяжкості є суттєвою, універсальною, такою, що визначає зміст і структуру більшості інститутів криміналь­ного права.

Поряд із матеріальним критерієм класифікації, законода­вець у ст. 12 передбачає і її формальний критерій — певний вид і розмір покарання, типовий, такий, що найбільш повно відоб­ражає тяжкість конкретної групи (категорії) злочинів. Напри­клад, для злочинів невеликої тяжкості закон передбачає як гра­ничний критерій покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років чи інше, більш м’яке покарання; для злочинів середньої тяжкості – покарання у вигляді позбавлен­ня волі на строк не більше п’яти років; для тяжких злочинів – покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше де­сяти років, а для особливо тяжких – покарання у вигляді по­збавлення волі понад десять років або довічне позбавлення волі.

Наявність у законі не тільки матеріального, а і формально­го критеріїв пояснюється тим, що саме покарання, передбаче­не у санкції конкретної статті КК, є тією мірою, що найбільш повно виражає ступінь суспільної небезпечності злочинів, доз­воляє розмежувати їх за тяжкістю і визначити їх різні правові наслідки. Це ж дає законодавцеві можливість об’єднати в одну категорію близькі за ступенем суспільної небезпечності зло­чини і визначити типову санкцію – вид і розмір покарання, що є показником для певної групи злочинів, які належать до однієї категорії. При цьому злочини однієї категорії повинні мати санкції, мінімальні та максимальні розміри яких обмежено ме­жами типової санкції, зазначеної в ст. 12. Наприклад, виходячи з ч. 3 ст. 12, типовою санкцією для злочинів середньої тяжкості є покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше п’я­ти років. Це означає, що до цієї категорії належатимуть різні види злочинів, у санкціях яких позбавлення волі не переви­щує п’яти років. Це і умисне вбивство, вчинене в стані силь­ного душевного хвилювання (ст. 116), і грабіж (ч. 1 ст. 186), одержання хабара (ч. 1 ст. 368).

3.Встановлена в ст. 12 класифікація на чотири категорії злочинів дістає своє конкретне відбиття в інститутах Загаль­ної й Особливої частин КК. При цьому чітко виявляється позиція законодавця щодо застосування пільгових інститутів до осіб, що вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості. Наприклад, готування до злочину невеликої тяжкості взагалі не тягне кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 14); мож­ливість звільнення від кримінальної відповідальності пов’я­зується зі вчиненням злочинів невеликої або середньої тяж­кості (статті 45—48). Звільнення від покарання також мож­ливо лише при вчиненні злочинів невеликої та середньої тяжкості (ч. 4 ст. 74 та ін.).

Щодо злочинів тяжких або особливо тяжких, то з ними за­кон пов’язує найбільш суворі наслідки, такі, наприклад, як: можливість призначення за особливо тяжкий злочин довічно­го позбавлення волі (ст. 64); або призначення такого додатко­вого покарання, як позбавлення спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54). Конфіскацію майна може бути застосовано лише за тяжкі й особливо тяжкі корис­ливі злочини (ст. 59); найбільш тривалі строки давності, пога­шення судимості встановлюється саме для тяжких і особливо тяжких злочинів (статті 49, 80, 89) тощо.

Передбачена ст. 12 класифікація злочинів відбита й у нор­мах Особливої частини КК: у багатьох статтях вчинення тяж­кого чи особливо тяжкого злочину виступає як основна або кваліфікуюча ознака. Наприклад, заздалегідь не обіцяне при­ховування злочинів карається як самостійний злочин, якщо воно пов’язано з приховуванням тяжкого чи особливо тяжко­го злочину (ст. 396); створення злочинної організації передба­чає таку обов’язкову ознаку, як мета вчинення тяжкого чи особ­ливо тяжкого злочину (ч. 1 ст. 255). У частині 2 ст. 383 і ч. 2 ст. 384 кваліфікуючою ознакою визнається вчинення цих зло­чинів, якщо вони поєднані з обвинуваченням особи в тяжкому або особливо тяжкому злочині.