Із таких грецьких збірників церковних законів, що були перенесені до нас на Україну, найбільш важливе значення мали «Номоканон», «Еклога» і «Прохирон».

Церковне право

Прийняття віри Христової справило на правовий розвиток нашого народу величезний вплив. Нові християнські ідеї, нові думки, які принесено було на Україну християнством, охоплювали своїм впливом все більші та ширші кола; потроху ці впливи почали відбиватись і на правно-побутових відносинах тогочасного населення. На Україну з'являються грецькі єпископи, священики і церковники та приносять з собою різні збірники грецького церковного права. Потроху народжується, крім духовенства, ціла категорія людей, які знаходяться в близьких і тісних стосунках з церквою. Коло останньої починають утворюватися різні благодійні інституції—странноприїмниці, богадільні і т. ін. Будучи незалежною від державної, а зокрема князівської, влади, українська церква, як відомо, підлягала лише царгородському патріархові — церква правується сама на підставі норм грецького церковної права, але саме правниче становище церкви, а також духовенства і взагалі «церковних» людей в самій державі потребувало з боку останньої визначеної регламентації. Це визначення державною владою прав церкви і духовенства! знайшло для себе вираз в т. зв. «церковних уставах»

Із «церковних уставів» загальноцерковне значення мають: «Устав Володимира Святого», «Устав князя Ярослава» і «Устав князя Всеволода Новгородського»[9]. «Устав Володимира Святого» відноситься до Х в., всі інші більш пізнішого часу: XI і XII вв.                          

УСТАВ ВЛАДИМИРА СВЯТОГО «О СУДЕХ ЦЕРКОВНЫХ И ДЕСЯТИНЕ» («Устав Св. князя Володимира, крестившаго Русьскую землю, о церковных судех»), дошел до нас в одной кормчей XIII в., хранившейся в Московской Синодальной библиотеке. В этой кормчей находится следующая приписка: «В лето 6790 написаны быша книгы сия повелением благовернаго князя новгородскаго Дмитрия и стяжанием боголюбиваго архиепископа новгородскаго Климента, и положены быша в церкви Св. Софии на почитание священникам и на послушание крестьеном и собе на спасение души». Отсюда видно, что список Владимирова устава сделан никак не позже 267 лет по смерти св. равноап. кн. Владимира и, следовательно, старше 95 годами Лаврентьевского списка летописи, который считается древнейшим и почти не претерпевшим искажения, а тем менее мы можем подозревать в подделке или искажении текста переписчика, который был старше монаха Лаврентия. Притом устав был записан в книгу по приказанию самого князя и именно для почитания и научения, т. е. руководства в делах, как памятник законодательный, официальный, поэтому переписка его, конечно, была сделана с большей тщательностью, чем переписка какой-нибудь летописи. Мы также не можем предполагать, что устав был написан не Владимиром, а каким-либо монахом в позднейшее время, т. е. в XI, XII и XIII вв., для каких-либо выгод или привилегий, потому что о подделках и ложных актах такого рода в нашей древней истории нет упоминаний; они нисколько не подходили к характеру наших предков; даже в гражданском законодательстве того времени нет и вопроса о подложных актах, следовательно, и в жизни русского народа они тогда не встречались, притом подделка или сочинение подложных актов, подобных Владимирову, не могли предоставить каких-либо выгод в то время, ибо, как мы уже видели из сличения уставов, князья руководствовались соображением местных обстоятельств, а не следовали неотступно уставам своих предшественников, да и само отношение духовенства к княжеской власти, насколько мы его знаем, вовсе не нуждалось в подложных актах. Притом десятина и суды церковные, главные привилегии, заключавшиеся во Владимировом уставе, подтверждаются, во-первых, летописью, где при известии о построении Десятинной церкви прямо сказано: «Владимир рек сице: даю церкви сей Святей Богородици от именья моего и от град моих десятую часть», а во-вторых, то же подтверждают последующие уставы: Всеволода, Святослава-Николая и Ростислава Мстиславича Смоленского. Наконец, язык Владимирова устава дышит неподдельной древностью, против которой не могли возражать даже те исследователи, которые сомневались в подлинности устава; при сравнении языка, которым написан устав, с языком Русской Правды, мы не встречаем никаких подновлений в первом, ни грамматических, ни лексикологических; предположить, что кто-нибудь мог так подделаться в XIII или XII в., нет никакой возможности.

Содержание устава. По содержанию своему устав Владимира делится на 4 отдела. В 1-м изложено правило о сборе десятины для церкви. По правилам устава для церкви предоставлялись в десятину: 1) десятая часть судебных доходов князя, 2) десятая неделя, или десятая часть, торговых пошлин, собираемых в казну князя, 3) десятая часть доходов от княжеских домов, стад и земли. Вот подлинные слова устава: «…От всего княжа суда десятую векшу, из торгу десятую неделю, а из домов на всякое лето, от всякаго стада и от всякаго жита Чудному Спасу и Чюдней Богородици». Эти правила для церковной десятины послужили образцом и для следующих князей, которые, впрочем, в своих изданиях церковных уставов не строго следовали Владимирову уставу, а изменяли его по обстоятельствам и по своему отношению к церкви. Так, Ростислав Смоленский дал в десятину Смоленской церкви десятую долю от всех своих доходов, не исключая даже полюдья, и сверх того подписал ей несколько сел. Но, как известно из истории, положение Ростислава было совсем другое, чем Владимирово. Ростиславу хотелось округлить свои владения, но этому препятствовало положение духовенства в его владениях: в Смоленске не было своего епископа, и смоленское духовенство зависело от епископа Черниговского, а т. к. Ростислав был вовсе не в ладах с князем Черниговским, то поэтому употреблял все меры устроить так, чтобы в Смоленске был свой епископ. Чтобы легче привести в исполнение свой план, Ростислав вошел в сделку с Черниговским епископом и предположил епископскую кафедру в Смоленске его племяннику, обещая назначить ему и всему смоленскому духовенству самую значительную десятину. Напротив, Андрей Боголюбский дал в десятину церкви хотя и более того, что дал Владимир, но все-таки гораздо менее Ростислава. Боголюбский дал Владимирской церкви десятину от судных пошлин и торговых пошлин и от сел своих. А в некоторых владениях и десятина от судебных доходов князя не отделялась в пользу церкви. Из всего этого видно, что устав Владимира вовсе не был непреложным законом для последующих князей.

 2-й отдел, в котором заключаются правила о церковных судах, составлен по византийскому Номоканону. (О десятине в византийском Номоканоне нет и упоминания, и Владимир, вероятно, заимствовал правила о церковной десятине из узаконений западной Церкви.) Церковному суду по уставу Владимира подлежали:

 1) все преступления и тяжбы по делам семейным: раздоры, похищения, разводы, споры между мужем и женой, дела по наследству, опеке и т. п.;

 2) чародеи, колдуны, составители отрав и т. п.;

 3) христиане, не оставлявшие языческих суеверий и обрядов;

 4) оскорбители Церкви, церковные тати и гробограбители;

 5) все дела, касавшиеся людей, состоявших в ведомстве Церкви.

 Суд по большей части этих дел был отделен на Церковь, согласно греческому Номоканону. Но Владимир не удовлетворился греческим Номоканоном, а, желая как можно резче отделить своих подданных-христиан от подданных-язычников, узаконил, чтобы во всех, даже светских, судах вместе с княжескими судьями участвовал в суде и митрополит или его наместник, который пояснял бы то или другое дело в духе христианского учения. В уставе сказано так: «А тиуном своим приказываю суда церковнаго не обидити, ни судити без владычня наместника».

 Впрочем, пошлины со всех судов Владимир предоставил себе, а Церкви определил выделять только десятую часть. В уставе его говорится: «И своим тивуном приказываю судов церковных не обидети и с суда давати девять частей князю, а десятая часть святей церкви». Т. о., по уставу Владимира суд церковный и суд светский только обозначались, но еще не были разделены; Владимир еще не мог или, по крайней мере, не хотел решиться разделить их.

 В 3-м отделе Владимирова устава находятся правила о надзоре Церкви за торговыми мерами и весами. Эта часть устава взята прямо из византийского законодательства, которое поручало епископам следить за торговыми весами и мерами и хранить образцы их в притворах церковных; епископ же отвечал за их исправность. Это узаконение долго существовало в городах Смоленске, Новгороде, Пскове и др. Так, в Смоленске торговые весы и меры находились в притворе церкви Пресвятой Богородицы на горе, в Новгороде, по свидетельству грамоты Всеволода, в притворе церкви Иоанна Предтечи на Опоках, в Пскове — в церкви Св. Троицы. Порядок этот был общим по всей Европе: во всех европейских государствах духовенство наблюдало за весами и мерами, образцы которых находились в церковных притворах. Из договорных грамот Мстислава Давидовича с Ригой и Готским берегом и новгородцев с Гамбургом видно, что немецкие купцы, проживавшие в Смоленске и Новгороде, имели также в своих церквях образцовые весы и меры.

 В 4-м отделе говорится о людях церковных, т. е. о лицах, находившихся в ведомстве Церкви. По уставу Владимира к церковному ведомству принадлежали: 1) все духовенство, т. е. все лица, служащие церкви с их семействами; 2) паломники и рабы, отпущенные на волю на помин души, пока они не приписывались ни к какой общине. Церковь, исходатайствовавшая вечную свободу рабам, брала их и под свое покровительство, когда они оставались вне законов; они селились большей частью на церковной земле и для них не было обязательным приписываться к какой-либо общине, потому что они на всю жизнь могли оставаться в церковном ведомстве. Так, в Новгороде были целые улицы, населенные изгоями, т. е. лицами, не принадлежавшими ни к какому из светских обществ и состоявшими в ведомстве церковном; 3) все престарелые, вдовы, сироты, инвалиды и т. п.; 4) гостиницы, странноприимные дома, больницы и лекари; последние были причислены к Церкви потому, что они прежде лечили волшебством и призыванием нечистых духов, Церковь же позволяла лечить только естественными средствами. Все вышепоименованные лица и учреждения были в полном ведении Церкви, и все дела, касавшиеся их, какого бы рода они ни были, решались епископом или судьями, поставленными им. В уставе сказано: «Митрополит, или епископ, ведает межи ими суд, или обида, или котора, или вражда, или задница. Аже будет иному человеку с тым человеком речь, то обчий суд». Т. о., дела, касавшиеся веры и нравственности, а также все дела лиц, находившихся в церковном ведомстве, судились чисто церковным судом, но если в каком-нибудь деле был замешан с церковным человеком нецерковный, в таком случае они судились общим, смешанным судом, в котором вместе с церковными судьями присутствовали и светские.

 Значение устава. Владимиров устав оставался в силе на Руси в продолжение долгого времени. Хотя он и подвергался в разное время различным изменениям и сокращениям, тем не менее в основных своих чертах оставался одним и тем же. Как первый устав, определивший отношения Русской Церкви к обществу, он в основных своих положениях считался образцом для всех уставов последующего времени: на него ссылается Московский Собор 1556; мало того, даже патр. Адриан, современник Петра I, ссылался на устав Владимира как на один из основных законов Русской Церкви. Действительно, устав этот имеет весьма важное значение, потому что он обозначил тот путь, которым следовали новообращенное русское общество и князья в своих отношениях к Греции. Отношения эти были совершенно отличны от тех, в каких находились по отношению к Римской Церкви западноевропейские государства, получившие от нее христианство. Вместе с христианской верой они получали от Рима и гражданские законы, точно так же и все церковные законы, как определяющие отношение Церкви в обществу, так и чисто церковные. У нас же, напротив, с введения христианства из Греции князья продолжали издавать законы и от Греции заимствовали одни только законы церковные. Но из этих они берут целиком только законы чисто церковные, те же, которые определяют гражданские отношения Церкви, наши князья издают сами. Поэтому между греческим Номоканоном и уставом Владимира существует значительная разница. Номоканон был взят Владимиром только как образец для своего устава. Т. о., отношения Русской Церкви с Греческой, определившиеся уставом Владимира, были совершенно свободны.

Устави церковні дійшли до нас у списках пізніших, і в науці навіть були висловлені гадки, що устави Володимира, Ярослава та інших князів не є продуктом діяльності цих з князів і що ці устави складено було не раніше XIII і навіть XIV в. Такого погляду, між іншим, дотримується професор Суворов і відомий автор «Истории русской церкви» професор Голубинський .

Устав князя Ярослава про церковні суди — пам'ятка права Київської Русі, один з найвідоміших давньорус. церк. статутів, який розвинув і доповнив положення Статуту князя Володимира Святославича. Оригінал пам'ятки не зберігся, проте відомо понад 90 її списків, вміщених у літописах і кормчих книгах 15— 19 ст. Ці списки більшість дослідників поділяє на 6 осн. редакцій — Поширену (об'єднує понад 60 списків), Коротку (19 списків), Рум'янцевську, Тарновську, Устюзьку та Західноруську, або Свиток Ярославль. Редакції, своєю чергою, поділяються на ізводи. Окр. дослідники перші 5 редакцій називають групами списків єдиної Східноруської редакції. Тексти редакцій відображають систему матеріального забезпечення церкви, межі церк. юрисдикції і норми церк. права, істор. зміни в становищі церкви та його особливості в окр. землях Давньорус. д-ви.

Статут виявлено рос. істориком В. В. Крестиніним 1771 в Архангельську у збірнику 1-ї половини 16 ст.; вперше опублікував 1780 академік Рос. АН 1.1. Лепехін. Досліджували Статут К. О. Неволін, О. С. Павлов, В. Й. Ключевський, М. М. Карамзін, Є. Є. Голубинський, М. С. Суворов, О. Г. Лотоцький, В. М. Чернов, М. М. Тихомиров, С. В. Юшков, О. О. Зимін, Я. М. Щапов.

Питання про походження пам'ятки та її окр. редакцій були і залишаються об'єктом багатьох наук, дискусій. Частина авторів (М. М. Карамзін, О. О. Зимін) дотримувалася поглядів, що Статут безпідставно пов'язується з Ярославом Мудрим, оскільки виник він не раніше 14 ст. Проте більшість дослідників підтримує думку, вперше висловлену К. О. Неволі-ним, що в основі пам'ятки лежить автентичний текст, складений Ярославом Мудрим. У дослідженнях С. В. Юшкова і, найбільше, Я. М. Щапова підтверджено достовірність згадки у тексті Статуту про складання його Ярославом Мудрим за погодженням з митрополитом Іл аріоном, що, на думку вчених, відбулося у 1051—54. Проте початковий (нині невідомий) архетип Статуту остаточно склався упродовж 11 — 12 ст. Дві попередні редакції пам'ятки є переробками цього початкового архетипу. Зокрема, Поширена редакція виникла у 12 — 1-й чверті 13 ст., а походження Короткої редакції пов'язують з іменами моск. князів і митрополитів серед. 14 ст. Інші, пізніші редакції, виникли не раніше 15 ст. у результаті переробки поперед, текстів (ймовірно, списків Поширеної редакції). Кількість статей і зміст пам'ятки помітно різняться залежно від редакції. Так, Коротка редакція, яку вважають текстуально найближчою до оригіналу, включає 39 статей, а найвідоміша Поширена редакція — 56 статей. Найдавніші за походженням статті присвячено питанням укладання і розірвання шлюбу, відносин всередині родини, відповідальності за зґвалтування, крадіжку (умикання) жінок та деякі ін. злочини. Закріплено особливий моральний та юрид. статус духівництва, ченців та ін. церк. людей з відповід. вимогами до їх поведінки. Порівняно зі Статутом Володимира Святославича, коло осіб, підлеглих церк. суду, було помітно розширено. З часом, зі змінами сусп. і політ, ладу Давньорус. д-ви, норми шлюбно-сімейного та крим. права доповнювалися окр. нормами цив.-прав. характеру. Джерелами Статуту, вважається, слугували не стільки візант. правові пам'ятки (хоча пряме посилання на Номоканон є в тексті Статуту), скільки «Руська Правда» та звичаєве право. Свідченням цього є: заміна у Статуті покарань, властивих церк.-суд. практиці візант. права (єпітимій, поклонів, постів, відлучення від церкви та фіз. санкцій включно зі смертною карою), грош. штрафами (вирою та пів-вирою), відомими з «Руської Правди»; включення до церк. юрисдикції справ, характерних саме для давньоруського, а не візант. життя (крадіжка нареченої, незабезпечення батьками доньки на випадок їхньої смерті, розлучення через осліплення дружини, замах на самогубство через примус, шлюб, образа чужої дружини словом, образа чоловіка через пошкодження його волосся, вбивство під час весілля, образа дівчини відмовою одружитися після зговору, бійка без правил та ін.). Паралелізм частини норм «Руської Правди» і Статуту (про підпал гумна, крадіжку жита тощо) з питань, які традиційно не належали до церк. юрисдикції, пояснюється тим, що церкві вдалося добитися права отримувати (поруч з потерпілим і князем) певну частину від стягнутих з винного штрафних санкцій.

Зміст церковних уставів становлять, головним чином, ті норми права, якими означається компетенція так званих церковних судів, що з'явилися як один із наслідків прийняття нами християнської віри; в уставах також означається підлеглість «церковних людей» суду церковному. На підставі уставів церква мала право на т. зв. «десятину ».

З цих уставів церковний устав, який приписується князю Ярославу, в Литовсько-Українській державі (в окремій редакції кінця XV в.) був відомий під назвою «Свитку Ярослава». Він на Русі Литовській мав силу здкону. «Свиток Ярослава» був у 1499 р. поданий київським митрополитом Іосифом великому князю Олександру для потвердження прав київської церкви[10]. Науці відомі взагалі чотири редакції цієї пам'ятки права («Устава князя Ярослава»).

Християнська православна церква, як відомо, правується і керується на підставі певних церковних правил, канонів, постанов вселенських соборів і т. п. Все внутрішнє життя церкви спирається на певні норми, церковні закони. Цілком природно, що з прийняттям християнської віри від Візантії на Україну стали переноситись духовенством грецьким різні візантійські збірники церковного права, які були потрібні для провадження церковної служби і взагалі для організації церковного життя на певних підвалинах.

Із таких грецьких збірників церковних законів, що були перенесені до нас на Україну, найбільш важливе значення мали «Номоканон», «Еклога» і «Прохирон».

«Номоканон» — це збірник законів, якими керувалася грецька церква. Із грецьких номоканонів відомі «Номоканон Іоанна Схоластика» (VI в.) і другий—патріарха Фотія (883). Номоканони, як і інші церковні збірники, переходили до нас в списках (переписувалися переписувачами і перекладалися з грецької на слов'янську мову). «Номоканон Іоанна-Схоластика» дійшов до нас через Болгарію вже в перекладі на мову слов'янську. Номоканони відомі були на Україні і Московщині під назвою «Кормчих книг».

В зміст номоканону входили не лише виключно церковні правила, але й закони світські; останні були необхідні в судах церковних длй розв'язання справ.

Другий збірник — так звана «Еклога» — був виданий візантійським імператором Львом Ісаврянином і його сином Константаном у 741 р. «Еклога» являла собою власне виняток із різних візантійських законів, що заховують у собі головно норми права цивільного (світського).

В «Еклогу» входять норми цивільного візантійського права, які торкаються права спадкового, опіки, духівниць; є також в «Еклозі» норми прецесуального характеру; містяться також норми права родинного, шлюбного. Єсть в «Еклозі» норми права карного, які складають 17-й її титул. «Еклога» має 18 титулів, і в «Кормчій книзі», куди вона увійшла, має таку назву: «Главизна царей Константина і Леона».

Третім збірником візантійського права був «Прохирон». Він виданий імператором Василієм Македонином у 870 р. на заміну «Еклоги». «Еклога» Ї «Прохирон» входили також у «Номоканон», а через це увійшли також і в «Кормчу книгу». В останній «Прохирон» вміщено «Закони градские».

В той час, окрім цих офіційних збірників візантійського , права, вживалися в церковних судах на Україні й інші збірники візантійського походження, наприклад: «Судебник царя Константина», або «Закон судний людем». | Зокрема, дуже важливе значення має збірник, відомий під назвою «Книги законныя». В збірник цей увійшли матеріали із «Прохирону» і «Еклоги».                

Важливим є те, що в наші «Кормчі», власне в другу їх частину, яка складалась із збірників права світського, увійшло чимало положень українського звичаєвого права, Таким чином, рецепції права візантійського в значній мірі були переробкою права грецького; вони входили в наші церковні збірники, пройшовши попередньо, так би мовити, через фільтр українського правничого світогляду. З цього боку ці збірники права мусять спиняти на собі особливу увагу історика українського права і взагалі всіх, хто цікавиться правовою еволюцією українського народу. Так, наприклад, «Книги законныя», про які ми вже згадали, дали можливість вченому професору Максиму Ковалевському науково обгрунтувати положення, що «займанщина» як спосіб осягнення тимчасового права користування. землею і навіть набуття права спадкової власності на землю була відома на Україні ще тоді, «коли Київ як столиця України знаходився на чолі князівств, у яких панували нащадки Рюрика» [11].

 Відомий коментатор і видавець цієї книги професор А. С. Павлов писав, що ці книги хоч не мали сили закону, але, мабуть, досить часто вживалися для різних справок у церковних судах особами церковного відомства. Таким чином, рецепції права візантійського, зокрема норми візантійського цивільного права в переробці та обробленні тогочасних українських правників, не мали лише академічного характеру, привчаючи думку «возводити» факти до юридичних понять[12], але й знаходили для себе застосування в реальному житті. Поширюючи взагалі правничі знання тогочасного суспільства, привчаючи людей освічених до юридичного думання, деякі рецепції права візантійського в українському переробленні входили в саме життя.

Головним чином рецепції права візантійського вплинули у нас на розвиток права цивільного: під візантійськими впливами складалися юридичні формулювання понять про спадщину, духівниці і т. д. Цих впливів, однак, не треба занадто перебільшувати, бо ті норми права, що не мали для себе грунту в житті народному, не відповідали народному правовому почуттю, очевидно, просто відкидалися народом і не входили в життя. Характерно, між іншим, що візантійське поняття про спадкового монарха, яке знайшло для себе потім сприятливий грунт у Московщині, на Україні потім зовсім не привилося, хоч за­конодавство і взагалі візантійська правнича практика виявляється для ідеї народовластя в той час, кажучи словами М. Попова, «міцним супротивником» [13].

2

Основним джерелом найдавнішої та середньовічної історії України є літописи. Це один з різновидів наративних джерел у вигляді оповідей, в яких події викладаються, як правило, за хронологією. Свою назву вони дістали від того, що виклад матеріалу в перших літописах починався словами "в літо". Щоправда, деякі з них, наприклад первісний текст "Галицько-Волинського літопису" (XIII ст.), складалися і без датування за роками.

Україна має давні власні літописні традиції, які закладені ще на світанку виникнення писемності на Русі. Створювалися вони в Києві, Переяславі, Володимирі-Волинському, Галичі, Львові, Чернігові та інших містах. При цьому в різні часи виникло кілька різновидів літописів:

• княжі літописи, що укладалися, як правило, у центрі князівств;

• місцеві літописи, які створювалися в інших містах та монастирях;

• козацькі літописи, що виникли як своєрідні хроніки визвольних змагань козацтва.

До нашого часу дійшли сотні списків давньоукраїнських та козацьких літописів, проте найдавніші з них збереглися лише у пізніших списках, тобто вони є зведеннями попередніх літописів. При їх складанні літописці використовували твори своїх попередників, зарубіжні хроніки, Біблію, житія святих, сказання, усні перекази (легенди), власні спостереження. Цінність літописів як джерела зростає й унаслідок того, що з найдавніших часів до них у повному обсязі або в уривках уміщувалися документи, які не дійшли до нас в оригіналах. Першими з них були договори київських князів із Візантією, укладені на початку X ст.

Серед найдавніших писемних джерел найбільшу цінність мають княжі літописи. Вони дають уявлення про політичне та релігійне життя в князівствах, у них наводяться біографічні відомості про київських та інших князів, їх походи, взаємовідносини із сусідніми державами тощо.

Зародження літописання в Київській державі більшість істориків відносить до X ст. Академік Б. Рибаков появу першого Київського, так званого зводу Володимира, датує 996 — 997 pp., причому, на думку дослідника, йому передували лаконічні записи, які до нас не дійшли, але були включені до тексту. Аналогічної думки дотримується інший знавець літописів Л. Черепній, який датував виникнення літописання 996 р. Видатний український історик М. Грушевський висловив припущення про існування у Києві літописного зводу з 945 p. М. Брайчевський схильний віднести початок давньоукраїнського літописання до IX ст.

Найдавнішими літописними творами, що дійшли до нашого часу, є "Повість временних літ", "Київський літопис" (XII ст.) та "Галицько-Волинський літопис" (XIII ст. ). "Повість временних літ" збереглася у трьох редакціях і багатьох списках. її укладання пов'язують з ім'ям ченця Києво-Печерського монастиря Нестора. Це своєрідний вступ до вітчизняної історії, конспективний виклад подій, подекуди без їх точного датування, від створення світу до 1110 — 1113 pp., тобто до подій, свідком яких був сам Нестор. На думку вчених, у "Повісті" використані й більш ранні літописні тексти. Розповідь про слов'ян починається в ній з легенди про заснування Києва братами Києм, Щеком і Хоривом та їхньою сестрою Либідь. Поряд із відомостями про Київську землю тут наводяться дані про події у Візантії.

"Повість временних літ" дійшла до нас не в первісному вигляді, а в списках найдавніших літописів, зокрема, Лаврентіївського та Іпатіївського. Перший із них переписаний монахом Лаврентієм у 1377 р. на замовлення Суздальського і Нижегородського великого князя Дмитрія Костянтиновича з "вітхого" літописця, який закінчувався подіями 1305 p., інший — Іпатіївський літопис — або, як його ще називають, "Літопис руський", переписаний близько 1425 р. з різних старих зведень. Він складається з трьох частин: "Повісті временних літ", Київського та Галицько-Волинського літописів. Історія Русії-України викладається у цих трьох частинах з найдавніших часів до кінця XIII ст. Зазначимо, що під час переписування літописів їхні тексти зазнали редагування, на них відбилася мовна культура північно-східних князівств XIV—XVI ст.

"Київський літопис" висвітлює історію Подніпров'я. У Його створенні брали участь багато авторів. Літопис охоплює події з 1118 по і 198 p., причому викладені вони з більшою хронологічною точністю. Під 1187 р. тут уперше вживається слово "Оукраина". Згадуючи про смерть князя Володимира Глібовича. літописець писав: "О нем же Оукраина много постона".

Події у Галицькій землі та на Волині у XIII ст. відображені в "Галицько-Волинському літописі". Він складається з двох частин: літописця Данила Галицького (1205—1258) і Волинського "Поученіє" (Лаврентіївський літопис) та автограф-графіто князя Володимира Мономаха у Софійському соборі літописця (1259—1290). Створений за часів, близьких до описаних у ньому подій, літопис досить докладно передає зміст подій, що відбулися в XIII ст. Його первісний текст мав досить своєрідну структуру. Літопис складався з кількох повістей, які лише пізніше були зведені укладачами воєдино. На цю своєрідність літопису вперше звернув увагу у своєму дослідженні М. Котляр3.

Літописання не припинилося і за польських та литовських часів. Воно продовжувалося, головним чином, у монастирях. Найвідоміші з цієї групи джерел "Густинський літопис", "Літописці Волині й України", "Кройника" Феодосія Софоновича, а також численні місцеві літописи: "Межигірський літопис", "Межигірський рукопис", "Львівський літопис", "Чернігівський літопис за новим списком", "Хмельницький літопис" та ін. Деякі з них охоплюють події до XVIII ст. включно.

Яскравою й унікальною сторінкою українського літописання є козацькі літописи XVII—XVIII ст. їх поява була пов'язана із зростанням національної самосвідомості українського народу й розгортанням його визвольної боротьби проти польського панування на українських землях. Авторами літописів виступали найбільш освічені представники козацької старшини, причому прізвища деяких із них досі точно не встановлено.

За змістом та формою козацькі літописи наближаються уже до історичних творів, оскільки їх автори, крім власних спостережень, використовували старі літописи, хроніки, щоденники, історичні праці сучасників, доступні офіційні документи, частина з яких не збереглася до нашого часу. Це зумовило особливу цінність козацьких літописів як історичних джерел. їх автори, поєднуючи традиції літописання княжої доби із використанням нових можливостей для збирання історичних джерел, створили унікальні твори, кожен із яких є не лише історичним, а й історіографічним джерелом. Не випадково вони розглядаються як у курсі джерелознавства, так і в історіографії історії України. Більшість із них присвячена Визвольній війні українського народу середини XVII ст. Зокрема, досить змістовними джерелами про ці події є літописи Самовидця, Григорія Граб'янки, Самійла Величка. Джерельна цінність кожного з них не однакова, але їх об'єднує спільна ідея утворення та зміцнення козацько-гетьманської державності України.

3.

Одним з виявів високого рівня розвитку культури Київської Русі була поява оригінальних літературних творів: історичних, філософсько-публіцистичних, юридичних, художніх та церковних.

Виникнення і розквіт літератури Київської Русі тісно пов'язані з соціально-економічним розвитком країни, поширенням писемності та усною народною творчістю — фольклором. Головним спрямуванням фольклору, що відбивав народну ідеологію, було звеличення простої людини. Ще задовго до виникнення писемності у східних слов'ян існувала багата усна творчість: обрядові пісні, легенди, загадки, приказки, заговори, заклинання, епічні та ліричні пісні. Пізніше особливо поширилися епічні пісні — билини, які присвячувалися важливим подіям у житті народу, боротьбі Київської Русі з ворогами, різним соціально-побутовим явищам. Відомі билини так званих київського та новгородського циклів. Серед них найраннішими вважаються билини про богатиря Святогора. Улюбленими героями билин київського циклу, що належать за змістом до часів Володимира Святославича, були воїни-богатирі Ілля Муромець, Добриня Микитич та Альоша Попович. Найбільш популярний герой серед них — Ілля Муромець — селянський син, узагальнений образ руського воїна-патріота, безкорисливого захисника Руської землі, «удов і сиріт».

Популярний герой народного епосу — селянин-орач Микула Селянинович, в образі якого оспівувалася велич селянської праці. До найбільш відомих і поширених билин належали: «Ілля Муромець і Соловей-розбійник», «Ілля Муромець та Ідолище», «Добриня і Змій», «Добриня і Василь Казимирович», «Альоша Попович і Тугарін Змієвич», «Добриня Микитич і Альоша Попович», «Ілля Муромець і Калін-цар» та ін.

Усна народна творчість справляла великий вплив на літературу Київської Русі, на її форму, мову і стиль. Особливо це позначилося на історичних творах. Виникнення історичної літератури тісно пов'язане з розвитком суспільної свідомості, інтересом до минулого рідної землі, намаганням визначити місце Русі серед інших країн світу. Важливою подією давньоруської дійсності стала поява літописання.

Однією з проблем вивчення давньоруського літописання є встановлення часу появи першого історичного твору. Вагомий внесок у вивчення давньоруського літописання зроблений українськими вченими. Виникнення першого історичного твору на Русі відноситься ними до раннього часу Так, Б. О. Рибаков вважає, що окремі записи історичного характеру велися у Києві ще за часів князя Аскольда (Осколда), тобто починаючи з другої половини IX ст. Це був так званий «Літопис Осколда», відголоси якого збереглися у пізнішому Никонівському літописі.

На думку Д. С. Лихачова, появі давньоруського літописання передувало «Сказання про початкове поширення християнства на Русі» — твір, який ще не мав хронологічної канви і торкався лише церковної історії Київської Русі.

Написання першого літописного зводу на Русі за останніми дослідженнями датується 996—997 pp. Це був історичний твір, в якому підбивалися підсумки діянням Володимира Святославича та його попередників. Звід, як вважає Б. О. Рибаков, закінчувався словами: «И живяше Володимер по устроенью отьню и дедню».

У 1037—1039 pp. при Софійському соборі у Києві написано літопис, який дослідниками умовно названий Найдавнішим Київським зводом. Його автором, можливо, був згаданий письменник та політичний діяч Іларіон. Закінчувався звід великою статею, що вміщувала похвалу будівничій та просвітительській діяльності Ярослава Мудрого.

З другої половини XI ст. літописання продовжувалося в Києво-Печерському монастирі. Тут у 1072—1073 pp. ігумен монастиря Никон склав літописний звід. Никон приділив багато уваги літературній обробці тексту, уточненню хронології, залученню нових матеріалів. Він уніс до літопису розповіді про походи на греків київських князів: Аскольда, Олега, Ігоря та Святослава. Існує думка, що саме Никон — автор основного тексту літопису 1037—1073 pp.

У 1093—1095 pp. ігумен Іоанн написав звід, названий дослідниками Початковим. У ньому знайшло своє відбиття посилення князівських усобиць та боротьба Русі з половцями.

1113 р. написана «Повість временних літ» — найбільш видатний історичний твір Русі. Її автором був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. «Повість временних літ», якою починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу, краще збереглася у двох пізніших списках. Більш ранній з них — Лаврентіївський список «Повісті временних літ» — входить до складу Владимиро-Суздальського літопису, який 1377 р. переписав чернець Лаврентій. В Іпатіївському списку початку XV ст., крім «Повісті временних літ», вміщено ще Київський (XII ст.) та Галицько-Волинський (XIII ст.) літописи.

«Повість временних літ» за змістом — складний твір. До нього ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками та редакторами. Головна мета Нестора — з'ясувати походження Русі. «Повість» розпочинається історико-етнографічним оглядом. Автор багато уваги приділяє розповіді про розселення слов'янських племен та географічному опису Русі. Він перелічує річки та шляхи, що пов'язують Русь з іншими країнами, описує шлях «от Грек», а також по Волзі до Каспійського моря, згадує частини світу — Європу, Азію, Африку (Північну). У літописі подаються докладні відомості про звичаї слов'янських племен та народів, що їх оточують. У ньому вміщено такі літературні твори, як «Повчання» Володимира Мономаха своїм дітям та його лист до Олега Святославича, оповідання про осліплення Василька Теребовльського; уривки з перекладних творів: Хроніки Георгія Амартола, «Житія Василія Нового», «Літописця вскоре» Никифора; офіційні державні документи — договори Русі з греками тощо. «Повість временних літ» — це загальноруський літописний звід і літературно-енциклопедичний твір, в якому читач знаходив відповідь на всі питання історії, що його цікавили. Він відбиває ідеологію панівної верхівки Русі — князівську та дружинно-боярську. У «Повісті» вперше зроблено спробу визначити місце Русі у загальноісторичному процесі, пов'язати руську історію з світовою. У творі послідовно проводиться ідея збереження та захисту Руської землі, засуджуються князівські чвари.

«Повість временних літ» доведена до 1110 р. У 1113 p., після народного повстання у Києві, князем став Володимир Мономах. На його замовлення у 1116 р. «Повість» переробив ігумен Видубицького монастиря Сильвестр, а 1118 р. — син Мономаха Мстислав або близька до нього особа. Мета переробки полягала в тому, щоб висунути на перший план Володимира Мономаха й показати його як мудрого князя, захисника Руської землі від половців. «Повість временних літ» у редакції Сильвестра дійшла до нашого часу в Лаврентіївському списку літопису. Закінчується вона авторською припискою 1116 р.

У період феодальної роздробленості характер давньоруського літописання значно змінюється. Виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському, Переяславі-Залісському, Владимирі на Клязьмі, продовжується літописання у Новгороді та інших містах. З'являються нові оригінальні форми історичних творів: сімейні та родові князівські літописи, життєписи князів, повісті про княжі злочини.

У XII ст. київське літописання продовжувалося у Видубицькому монастирі. Тут за князя Рюрика Ростиславича ігумен Моїсей склав Київський літописний звід — цікавий історичний та літературний твір часів феодальної роздробленості Русі. До нього ввійшли: життєпис київського князя Ізяслава Мстиславича, князівські літописи Ігоря Святославича та Святослава Ольговича, родовий літопис смоленських Ростиславичів, повість Кузьмищі Киянина про вбивство Андрія Боголюбського тощо.

У середині XIII ст. важливим центром літописання стало галицьке місто Холм. Тут складено початкову частину Галицько-Волинського літопису — звід Данила Галицького, доведений до 1260 р. Головну увагу літописець приділив опису боротьби з крамолою бояр, звеличенню князя та дружини. До літопису ввійшли: перелік київських князів від Аскольда до воєводи Данила Галицького — Дмитра, документи канцелярії та княжого архіву. Галицький літопис — зв'язне оповідання, але початкова частина його не має хронологічної прив'язки. Значне місце в ньому посідають народні приказки, вислови та прислів'я. Волинська частина літопису написана в останні роки життя володимиро-волинського князя Володимира Васильковича і продовжувалася за його наступників.

Оригінальних літературних пам'яток XI та XII ст. збереглося порівняно небагато. Це поодинокі твори, що випадково вціліли від вогню пожеж, ворожих погромів та плину часу. Деякі з них, дуже поширені в свій час, дійшли до наших днів в окремих, часто пошкоджених примірниках, до того ж у складі пізніших, багато разів переписаних творів. Найбільш визначні серед них «Слово о законі і благодаті...» Іларіона, «Повчання» дітям Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Ходіння Даниїла» та ін.

Одним з найбільш ранніх оригінальних давньоруських творів XI ст., що дійшли до нашого часу, є «Слово о законі і благодаті...» Іларіона, написане між 1037 і 1051 pp. Твір складається з трьох частин. Спочатку автор торкається питань середньовічної церковної історії. Далі він розвиває основну думку твору — думку про рівноправність народів у духовному та політичному житті. Він доводить, що народу Русі не потрібна опіка Візантії, це — новий народ, якому належить майбутнє.

Остання частина твору, сповнена піднесення, присвячена Володимиру Святославичу. Іларіон порівнює діяння Володимира та княгині Ольги з діяннями візантійського імператора Константина і його матері Олени. Іларіон цілком ігнорує думку про норманське походження Русі й призвання варягів, він навіть зовсім не згадує Рюрика. Говорячи про князів — попередників Володимира, автор високо ставить авторитет Руської землі, яка «відома и слышима есть всіми четырьми конци земли». Іларіон згадує й продовжувача «добрих дел» Володимира — його сина Ярослава, перелічує й звеличує його заслуги, будівничу діяльність, особливо побудову Софійського собору в Києві.

Видатною пам'яткою юридичної літератури є «Руська правда» — збірник законів, складений у XI—XII ст. на основі звичаєвого права східних слов'ян. Відомі дві основні редакції «Руської правди»: коротка та розширена. Коротка редакція складається з «Найдавнішої правди», або «Правди Ярослава», та законів його синів — «Правди Ярославичів». У «Руській правді» знайшли відображення розвиток феодальних відносин на Русі, загострення класової боротьби. Багато статей в ній присвячено захисту феодальної власності. «Руська правда» — важлива пам'ятка феодального права давньої Русі.

Нестор, пізніше автор «Повісті временних літ», наприкінці XI ст. написав «Чтенія о житії і о погубленії... Бориса і Глеба». Це агіографічний твір, в якому розповідається про життя князів Бориса та Гліба, вбитих за наказом Святополка Володимировича під час боротьби за київський стіл. Прославляючи Бориса та Гліба, автор водночас гостро засуджує непокірність молодих князів старшим і тим самим підкреслює непорушність принципу старшинства серед князів. В іншому творі — «Житії Феодосія Печерського» — Нестор змалював яскраву картину давньоруського життя, насичену багатьма побутовими подробицями.

На початку XII ст. на Русі з'явилися твори мандрівників-прочан. Подорожі на прощу, до «святих місць» у Палестину, набули у XII ст. значного поширення. Про «ходіння» не раз згадується у літописі. Одним з таких прочан був ігумен Даниїл — можливо, виходець з Чернігівської землі. На початку XII ст. він відвідав «святі місця», прожив там два роки й залишив ґрунтовний опис всього, що бачив. Твір «Ходіння Даниїла» пронизаний ідеєю патріотизму. Це твір-путівник або, правильніше, подорожні нотатки, написані простою мовою, без ораторських прикрас. «Аз написах не хитро, но просто», — каже він. Завдяки цьому твір був доступний для всіх верств населення і тому швидко набрав значного поширення.

1115 р. минало сто років з дня смерті Бориса та Гліба. У зв'язку з цим, вірогідно, з'явився твір «Сказання про Бориса та Гліба», автором якого, можливо, був Лазар з м. Вишгорода, але питання про авторство ще остаточно не розв'язане. У творі є багато різних відомостей історичного характеру, відсутніх в інших джерелах.

До Лаврентіївського літопису під 1096 р. ввійшли літературні твори Володимира Мономаха «Повчання» дітям та лист до Олега Святославича. Літературна форма «Повчання» у вигляді звернення батька до дітей не була новою. Вона характерна для середньовічної літератури і набула поширення на Русі. До Ізборника 1076 р. вміщено, наприклад, згадане «Слово некоего отца к сину своєму...»

Ідейна основа «Повчання» Володимира Мономаха — тривога за долю Русі. Мономах, який був очевидцем великих соціальних конфліктів (повстання 1113 р. у Києві), в своєму творі затушовує класові суперечності та намагається довести необхідність зміцнення внутрішнього миру на Русі. Героєм твору є ідеальний князь — захисник рідної землі. Він протиставляється князям, що прагнуть лише до особистого збагачення та влади.

До церковної літератури XII ст. належать твори Климента Смолятича — другого після Іларіона митрополита з руських, поставленого за Ізяслава Мстиславича. Климент був освіченою людиною, літопис називає його «книжником» і «філософом». Він написав багато творів, але до нашого часу збереглося лише його «Посланіє просвітеру Фомі» — особі, близькій до смоленського князя Ростислава Мстиславича. «Посланіє» Климента свідчить про обізнаність освічених людей Русі з творами видатних античних авторів.

Відомий письменник XII ст. Кирило Туровський — автор багатьох творів, головним чином повчань, проповідей («Слів»), молитов. Кирило Туровський мав ораторський та поетичний талант, знав грецьку мову й літературу. На його творчості позначилися характерні риси грецької літератури — драматизм, символізм, протиставлення позитивного та негативного тощо. У творах Кирила Туровського с чимало реалістичних рис. Судячи з його «Притчі про людську душу і телеса», Кирило Туровський брав участь у політичній боротьбі проти Андрія Боголюбського.

Справжнім шедевром художньої літератури Київської Русі XII ст. є «Слово о полку Ігоревім». «Слово» написане у тяжкий час, позначений посиленням нападів на Русь кочовиків. У ньому розповідається про один з трагічних епізодів боротьби з кочовиками — невдалий похід проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича у 1185 р. Мета походу — розгромити кочовиків та «поискати града Тьмутороканя либо испить шеломом Дону». Цей сміливий план заздалегідь був приречений на невдачу через нерівність сил. Перший день походу приніс русам перемогу. На другий — половці, зібравшись з силами, оточили Ігореве військо. Три дні тривала нерівна кривава битва. Руське військо зазнало поразки. Ігор та три інших князі потрапили у полон. Розгром війська Ігоря засмутив Русь. Поразку автор «Слова» бачить не в карі божій за гріхи князя, як вважав літописець, а у відсутності єдності та сепаратистських тенденціях князів.

Поет розуміє, що князівські незгоди гублять Руську землю. Звертаючись до далекого минулого, він пригадує князівські чвари за Олега Святославича. В його словах — пересторога. Минулі битви принесли багато лиха, але такої кровопролитної поет не пригадує. Так автор порівнює сучасні події з минулими. В уста Святослава Всеволодовича, київського князя, він вкладає «золоте слово» — заклик до єднання князів. «Чи не прилетів би ти здалека, щоб подбати про батьківський золотий стіл?» — звертається поет до Всеволода Суздальського. На допомогу Ігорю він закликає Рюрика Ростиславича, Ярослава Осмомисла Галицького, волинського князя Романа Мстиславича та ін.

 «Слово о полку Ігоревім» — талановитий художній і пристрасний публіцистичний твір, який висував актуальну ідею часу — об'єднання всіх сил Руської землі для боротьби а ворогом. «Суть поеми — заклик руських князів до єднання якраз перед навалою власне монгольських полчищ», — писав К. Маркс. Автор «Слова» відобразив думки, почуття й сподівання народу. На прикладі поразки Ігоря він показав, до чого призводять князівські незгоди та усобиці.