Стиль мислення і особливості Середньовічної філософії.

Середньовічний світогляд має певні особливості, які відрізняють його від античного.

Античний світогляд орієнтований на зовнішній світ (космоцентризм). Людина займає в ньому центральне місце в силу центрального положення Землі в структурі світобудови. Нерівність людей пояснюється їх природою (за Арістотелем). Час в античному світорозумінні циклічний, він рухається немовби по колу.

У середньовічному світогляді, який ґрунтується на християнській релігії (теоцентризм), світ вперше набуває часового вектора (спрямування) – час втрачає циклічність, світ рухається від створення його Богом до майбутнього "страшного суду". Історія набуває направленості. Центральне місце людини в світі обумовлене тим, що вона є вищим творінням Бога, створена за образом і подобою його.

Суттєва відмінність людини від усього тваринного світу в середньовічному світогляді вбачалася в духовності. За цим критерієм зрівнювалися всі люди. Визнання природної (людина – творіння Бога) і духовної рівності людей було величезним кроком вперед у самопізнанні людини, але кроком суперечливим. Адже воно не означало визнання соціальної, економічної та політичної рівності.

Відбувається також зміна основних тем, які підлягають усвідомленню, що було пов'язано з загальним світоглядним переворотом у розумінні місця людини в світі та статусу самої людини в теологізованій філософії Середніх віків.

Центральною у філософській проблематиці стає тема внутрішнього світу людини. На відміну від античного культу людської тілесності, захоплення її красою, в середньовічному світогляді людська плоть розумілася як носій гріховності. Тому її необхідно постійно приборкувати, умертвляти.

Важливішою темою середньовічної філософії була тема відношення Бога та створеного ним світу. Особливо активно розроблялася ця тема так званою схоластикою (XI–XVI ст.), яка ставила своїм завданням раціональне обґрунтування віри. Це вже певною мірою сприяло виправданню людському розуму, визнанню його ролі в пізнанні, хоча це спочатку обмежувалося сферою релігійних догматів віри. В цей час знання розглядалося як абсолютне, незмінне, як "божественне одкровення". Джерелом всіх знань вважалася Біблія. Процес пізнання зводився до процесу викладання, передачі знання Біблії від знаючих до незнаючих. Під наукою розумівся зміст Біблії, під вивченням – засвоєння давно знайденого людством знання. Метою пізнання була перебудова душі за допомогою слова Божого. Не випадково слово "схоластика" стало синонімом абстрактних умоглядних міркувань, які не ґрунтуються на досвіді, відірвані від практики.

Ансельм Кентерберійський (1033–1109 pp.) вирішував її в дусі платонізму і прагнув довести реальність універсалій, розглядав їх як думки Бога перед актом творення, оскільки творення не могло здійснитися без певного плану та зразку. Цей погляд отримав назву "реалізм".

Вільям Оккам (1281–1349 pp.) запропонував інший підхід до вирішення проблеми взаємозв'язку універсалій (загальних понять), речей та явищ. Цей різновид схоластики відомий під назвою "номіналізм". В. Оккам стверджує, що загальні поняття – це продукти людського мислення, вони є лише іменами, назвами предметів. Існують одиничні предмети, вони є справжніми, дійсними, а універсали – це фікції, що спираються не на справжню самостійну реальність, а лише на подобу індивідуальних речей.

Одним із найбільш авторитетних філософів Середніх віків був Августин Блаженний (354–430 pp.). Головними темами його роздумів були проблеми буття і часу, руху історії, а також особистості людини, її волі і розуму.

Августин вважає, що Бог створив світ із нічого, тобто він створив не лише порядок і влаштування в світі, а й саму субстанцію (першоматерію). Бог створив і час, який не існував до нього, сам Бог перебуває поза часом. Людина нерозривно пов'язана з часом, народжується і проходить в ньому. Час є людським поняттям, наш розум має здатність розкладати події на "до", "зараз" і "після". Він існує лише в розумі людини, яка згадує, споглядає, чекає, тобто час може бути лише у свідомості.

З ідеєю часу в Августина пов'язана й ідея історії. Августин вважав, що історія визначається божественним провидінням, вона має спрямування (вектор руху). Рух історії – це рух її від "земного града" до "града Божого" або, по-іншому, від земних язичницьких царств до царства Христа, прообразом якого є християнська церква. Історія закінчиться другим пришестям Христа, який буде судити народи й окремо кожну людину за гріхи. Для наступної філософії важливе значення мала ідея Августина про історію не як вічний "кругообіг", повторення, а як процес, що мае певний смисл, значення і кінцеву мету.

Гуманізм і натурфілософія епохи

Відродження.

Філософія Відродження датується періодом кінця XIV–XVI ст. Видатними її представниками були Микола Кузанський, Піко делла Мірандола, П'єтро Помпонацці, Бернардіно Телезіо, Лa Боесі, Мішель Монтень, Нікколо Макіавеллі, Микола Копернік, Джордано Бруно, Томас Мор, Томмазо Кампанелла та ін.

У цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним. У центрі уваги останнього була людина. Характерною рисою світогляду епохи Відродження є орієнтація на мистецтво. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського буття та його величезна цінність. Саме людина, її тілесність, почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюються і змальовуються такими, якими вони є насправді: не носієм гріховності (Середньовіччя), а як вища цінність і онтологічна реальність.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили й таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є її гуманізм.

Визначний мислитель цього періоду Піко делла Мірандола (1463–1494) так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її центром світу, звернувся до неї з такими словами: "Не даю тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і лице, й обов'язок ти мав за власним бажанням згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений в межах законів, які я встановив. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю".

Отже, Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі, Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає Хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина. Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами.

Основним смислом свого життя гуманісти вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. У суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси – проповідування гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури.

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечуэ тлумачення останньої як начала несамостійного. Але водночас це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстично (від гр. "пантеїзм" – "всебожжя"). Бог зливається з природою, начебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється. Християнський Бог немовби приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним. Характерними є погляди з цього приводу німецького натурфілософа Парацельса (1493–1541), який розглядав природу як живе ціле, що пронизане магічними силами. Якщо в людині всіма діями тіла "керує" душа, то в кожній частці природи знаходиться живе начало – архей. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути його, ввійти з археєм у магічний контакт і навчитися ним управляти.

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився у поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473–1543) та Джордано Бруно (1548– 1600).