Кредитно-банківської системи

Банк (від італ. banco – лавка, контора міняйли) – особливий вид підприємницької діяльності, фінансово-кредитна установа, що пов’язана з рухом позичкових капіталів, їх мобілізацією і розподілом.

Для більшості країн з ринковою економікою характерна дворівнева банківська система (див. рис.8.3). Перший рівень цієї системи створює центральний банк, який обслуговує лише дві категорії клієнтів: банківські інститути та урядові структури. Другий рівень утворюють самостійні, але підконтрольні центральному банку неемісійні банки, клієнтами яких є підприємства, організації, населення.

                                                                                1-й рівень

                                                                                                  2-й рівень

Рис.8.3. Дворівнева структура банківської системи

Сучасна банківська система України створилася і розвивається з врахуванням світового банківського досвіду, має два рівні: на верхньому – Центральний (національний) банк України (НБУ), на нижньому – різноманітні комерційні банки, а також філії і представництва іноземних банків. Це дозволяє національній банківській системі поступово інтегруватися у світову банківську систему.

Центральний банк – це, як правило, головний державний банк, наділений особливими правами регулювання, контролювання і цілеспрямованого впливу на всю кредитно-банківську систему, економіку країни.

Свою діяльність центральний банк будує, виходячи із загальнонаціональних інтересів. Він не керується прагненням отримання прибутку, хоча його діяльність також приносить дохід – переважно, завдяки наявності у нього цінних паперів казначейства. Його головне призначення – сприяти сталому економічному розвитку країни.

Центральний банк як “банк банків” виконує багато функцій, які взаємопов’язані між собою. Основними є:

– державна емісія грошей та організація їх обігу; зберігання золотовалютних резервів держави;

– кредитування та ведення рахунків комерційних банків і уряду; зберігання резервного фонду інших кредитних установ;

– здійснення контролю за діяльністю кредитних установ.

Центральний банк у ринковій економіці – це, як правило, юридично самостійний і незалежний інститут.

Особливе місце у ринковій системі посідають комерційні банки (КБ) – окремі юридичні особи, які відповідають за своїми зобов’язаннями усім своїм майном. За характером своєї діяльності вони є комерційними структурами зі специфічним видом підприємницької діяльності. Комерційні банки щільно пов’язані з усіма суб’єктами ринку, суттєво впливають на економічні процеси в суспільстві.

Комерційні банки –це багатопрофільнікредитні установи, що здійснюють операції (залучають вклади суб’єктів ринкових відносин, видають позики, виконують фінансове обслуговування клієнтів тощо) у різних секторах ринку позичкових капіталів, обслуговуючи юридичних і фізичних осіб.

Зміст комерційних банків характеризується багатьма функціями, які поділяються на базові і додаткові. Основними базовими функціями є:

– мобілізація тимчасово вільних грошових засобів юридичних та фізичних осіб і перетворення їх у капітал;

– кредитування підприємств, держави і населення;

– розрахунково-касове обслуговування клієнтів;

– випуск кредитних знарядь обігу.

Усі функції тісно пов’язані між собою та забезпечують комерційному банкові статус органа, що емітує платіжні засоби для обслуговування всього кругообігу капіталу в процесі виробництва й обороту товарів.

Комерційні банки є основною ланкою кредитно-банківської системи, її головними “нервовими” центрами. Їх завдання – концентрувати ділову частину кредитних ресурсів, перетворювати заощадження людей у капітал. Вони мають здійснювати повне (розрахункове, касове, кредитне) обслуговування клієнтів, розрахунок і виплату податків, консультувати населення з питань інвестування, надавати сейфи для зберігання цінних паперів і коштовностей, проводити трастові операції і багато інших операцій.

Комерційні банки класифікуються за різними критеріями.

За формою власності комерційні банки бувають державними, приватними і змішаними. Державні – це банки, що знаходяться у власності держави і керуються державними органами. Приватні банки– це акціонерні товариства (відкритого та закритого типу), або товариства з обмеженою відповідальністю, де є невелика кількість сталих членів, передача акцій та паїв обмежена, акціонерний капітал створюється шляхом розміщення акцій серед засновників. Змішані – це: 1) банки з участю іноземного капіталу; 2) напівдержавні банки з участю державного і приватного капіталів.

Суто державних комерційних банків у світовому кредитно-фінансовому просторі дуже мало, в основному вони приватні. За організаційно-правовою формою діяльності – це банки акціонерні або пайові. Акціонерні банки – це банки, що організовані у формі акціонерних товариств. Пайові банки – це товариства з обмеженою відповідальністю, засновані на сумах грошових внесків чи частки в загальному капіталі банку, яка припадає на юридичну або фізичну особу.

Залежно від кола здійснюваних операцій комерційні банки поділяються на універсальні і спеціалізовані.

Універсальні банки – це кредитні установи, що здійснюють основні види банківських операцій: кредитні, депозитні, фондові, розрахункові, довірчі та ін. (за винятком емісії банкнот). В силу диверсифікації ризику вони є найбільш стійкими, що дозволяє їм витісняти спеціалізовані банки.

Спеціалізовані банки – це кредитні установи, що спеціалізуються в певній царині кредитування і на виконанні вузького набору спеціалізованих функцій. Серед спеціалізованих банків виділяються: інвестиційні, інноваційні, облікові, ощадні, іпотечні.

За територією діяльності банки поділяються на: регіональні, міжрегіональні, загальнонаціональні, міжнародні.

За приналежністю до країн розрізняють банки: національні, іноземні, спільні.

За розміром статутного капіталу банки бувають малі, середні, великі.

Банківська діяльність пов’язується з здійсненням витрат та отриманням доходів. Видатки банків складаються з:

– виплати відсотків від пасивних операцій (за поточними і депозитними рахунками);

– плати за кредитні ресурси, отримані від інших банків;

– оплати послуг (обчислювальних центрів, поштових, телеграфних та інших);

– амортизаційних відрахувань з основних фондів;

– платежів із страхування майна і діяльності банків;

– виплат на утримання апарату;

– інших витрат (збитки від списання безнадійної заборгованості клієнтів, дебіторської заборгованості, виплачені банком штрафи за порушення правил здійснення операцій тощо).

Доходи банків складаються за рахунок таких джерел:

– перевищення отриманих банком відсотків за надані кредити над відсотками, що виплачуються від депозитів;

– плати за розрахункове і касове обслуговування клієнтів;

– доходів (відсотки та дивіденди) від інвестицій в цінні папери;

– комісійних винагород, доходів від переказних, факторингових (посередницькі торговельно-комісійні операції), лізингових (операції, пов’язані з орендою, майновим наймом), трастових (операції, пов’язані з довірчим управлінням майном, цінними паперами, фірмами тощо) та інших посередницьких операцій;

– доходів від біржових угод;

– доходів від валютних та інших операцій з іноземними клієнтами;

– інших доходів (проведення консультацій, розробка нормативних активів тощо).

Прибуток банку – це різниця між сукупними доходами та витратами банку; перевищення сукупних доходів над сукупними витратами. Він формується в результаті здійснення кредитних, розрахункових, грошових операцій та інших видів діяльності банку.

Небанківська (парабанківська) система – це сукупність небанківських кредитно-фінансових установ, які мають право обслуговувати певні типи клієнтів, або здійснювати окремі (один-два види) банківські операції, зазвичай, спеціального характеру.

Парабанківська система складається з двох підсистем:

· спеціалізовані кредитні організації;

· поштово-ощадні установи, які через поштові відділення залучають вклади населення, здійснюють прийом і видачу грошових коштів.

Серед спеціалізованих кредитних установ вирізняють організації, що спеціалізуються на одному виді кредиту (ломбарди, лізингові компанії, факторингові компанії, пункти прокату тощо) і організації, що виконують роль фінансових посередників (страхові компанії, інвестиційні фонди і компанії, пенсійні фонди, довірчі товариства, кредитні спілки тощо).

Небанківські кредитні організації, з одного боку, мають подібніз банком риси, а з іншого, мають деякі особливості, що й слугує підставою для віднесення їх до особливої групи.

Проблема формування ефективної кредитно-банківської системи є однією із ключових в українській економіці. Без розвитку і постійного удосконалення відносин всередині банківської системи неможливо досягнути будь-якого економічного зростання.