III. ПІЗНЯ ГРЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ

Етичні системи

Після великих систем теоретичної філософії приходить час занепаду філософічної творчости. Занепад цей зв'язаний з політичними подіями (занепад грецьких держав) і з культурним змішанням у старому світі. Маємо тепер філософічні системи, що займаються проблемами практичного життя, долею особи. Проблеми ці розв'язуються з увагою не стільки дотеоретичного вирішення питань, скільки до практичних шляхів (психічної техніки), до певного задоволення потреб окремої людини. Здається вже остільки безнадійним шукати такого задоволення в світі, що основною тематикою філософування стає встановлення засобів, якими можна досягнути "внутрішньої свободи" — незалежности від світу. Як жити? — основне питання цих систем. Часто до того ж типу філософування збочують і представники старших шкіл (Академії та Ліцею). Оцей напрям думання ми бачили вже в часи розквіту філософії — в сократичних школах. А є ухил до вироблення "техніки" психічного життя, можна навіть вважати збоченням до східньої, в кожнім разі позагрецької психології (не дурно ж Антистен був взагалі чужинцем, а Арістип — сином екзотичного грецького міста в Африці! (Це збочення посилюється в пізніші часи: і зараз серед філософів багато не греків, а ще важливіше — просякання до культури старого світу, що в цей період в цілому "грецизується" релігійних та й не тільки релігійних культурних елементів. Розвиток думки йде помалу. Навіть і визначні системи здебільше лише комбінують елементи старшої традиції. Найширший вплив мають системи етично закрашені. До старших течій (кінізму, що засвідчений майже весь час — з перервами) приєднуються нові: найважливіші — епікуреїзм.

Епікуреїзм

Епікур (341-271) з острова Самосу жив та вчив в Атенах, визначному філософічному центрі грецького світу. Мотиви свого філософування він сам пояснює, говорячи про своє бажання звільнити людей від страху перед невідомим, таємничим, головно перед смертю. З цим мотивом зв'язані всі частини його філософії: логіка, фізика і етика (цей поділ стає пізніше традиційним). Епікурейська "школа" — себто течія — проіснувала довгі століття, але по Епікурі вже не дала якогось мисленника більшого маштабу. Знайдено цілу бібліотеку епікурейської літератури (в дуже пошкодженому стані) в Геркулянумі, що дає нам змогу скласти собі уявлення про характер пізнішої літератури цієї "школи". Епікурейці можуть з гордістю подивитись лише на великого римського поета Люкреція (він жив в 1. в. до Хр.), що в своїй поемі про природу (єство) речей дав поетичний (але не оригінальний) виклад філософії епікуреїзму.

1. Логіка епікурейців (т. зв. каноніка) має подати критерії розрізнення правдивого та помилкового. Вона не оригінальна, найближча вона до сенсуалізму Аристипа. Головну роль в пізнанні грає змислове поняття, яке лише може контролюватись уявленням (якщо вони протирічать одно одному) та розумом. Але власне приняття завжди має перевагу.

2. Натомість велике значення має в системі Епікура фізика. Усунення із сфери фізичного світу всього таємничого є головний спосіб звільнення людини від страху. Епікур використовує теорію Демокрита, не додаючи до неї нічого нового. І пізніше епікурейці, що ніби так цікавилися природою, не зробили в галузі природнознавства, як здається, нічого, що дорівнювало б математичним досягненням платоніків. Не розвинули вони і якоїсь методи, нпр. експериментальної.

Світ складається з атомів, що мають певні розмір, відпорну силу та вагу. Із сполучення атомів повстають речі, що вже по собі мають змислові якості (барву, смак, запах тощо). Повстання світу Епікур викладає теж в цілому за Демокритом: його цікавить філософія природи власне лише як засіб звільнити людину від страху смерти та привести її до правильної форми життя, тому він часто обмежується загальними тезами, не розвиваючи їх далі. Атоми падають в пустому просторі усі донизу. Цілком випадково якийсь окремий атом ухиляється вбік, штовхає інші, так повстає вихор атомів, в якому подібні до себе атоми збираються в купи і так повстає світ, що є цілком матеріальний, та в якому все відбувається механічно, та не все добре: багато речей "повинні б бути утворені зовсім інакше". Богів та демонів Епікур сам не відкидав, але вони, на його думку, зовсім не вміщуються в події у світі, вони живуть або "поміж світами" (яких є багато), або в ті часи, коли один світ загинув, а інший ще не повстав: відповідні думки висловлені для нас неясно. Пізніші епікурейці почасти цілком відкидали існування богів.

3. Та власне та чеснота, що єдина цікавить Епікура, наука про людину — етика.

Етична наука Епікура призначена не для поліпшення всіх людей, а хоче лише допомогти "ліпшим" — тим, хто може стати мудрецем, ніби вищим типом людини, що дійсно звільнилась від пут світу, втекла від нього, досягла "внутрішньої свободи".

Основа етичної науки Епікура є його психологічні уявлення. Душа людини — теж матеріяльна, хоч і складається з суміші якихось тонших елементів (атомів). Якби вона була безтілесна, вона не могла б мати ніякого зв'язку з тілом.

Основне прагнення людини, яке Епікур визнає за єдиний критерій моральної чинности — насолода, щоправда, не окрема насолода, а життя, повне насолоди, як ціле. Щоб правильно вибрати насолоді потрібне "вміння міряти" насолоди, а для цього людині потрібен розум, — хоч і теоретичний, а практичне розумування (грец. фронесіс). Таке розумування вчить нас, що треба розрізняти насолоди та уникати тих, які зв'язані зі стражданням. "Вищі" насолоди є "чисті", не сполучені з болем, із стражданням. А до таких належать головне помірковані — здоров'я тіла та спокій духу. Отже, цілком помилкове уявлення про епікурейців, як про людей, що не знали меж у вжитку насолод життям. В дійсності вони прагнули до "природного", спокійного, та приємного життя, яке можливо найлегше, якщо "заховуватись від світу". В такому житті приязнь, приятелювання є одна з головних приємностей.

Моральні вимоги від людини епікурейців цілком відповідають традиції. Лише мотивоване дотримування моральних обов'язків лише розрахунком: розумна людина уникає злочинів із страху перед карами. Держава та правні інституції користні, вони полегшують нам життя.

Головне завдання людини — досягнути стану "атараксії", стану, в якому людину не занепокоюють впливи світу. Тому епікуреєць не зв'язує себе занадто тісно з суспільством, уникаючи навіть шлюбу, а тим більше якихось суспільних функцій та обов'язків.

Як вже сказано, не всі люди здібні досягнути цього ідеалу. Епікурейці найбільшу ідею складають на "мудреців", на ліпших людей.

4. До пізнішої традиції належить епікурейська філософія історії, подана в гарній поемі епікурейського латинського поета Люкреція (96-55 р. до Р. X.). Тут епікуреєць не обмежується думками свого головного керівника, Епікура, а черпає з Демокрита, а може, і з софістичної традиції: він малює ступені розвитку людського суспільства від природного, власне тваринного стану, та показує певну історичну необхідність, з якою повстає культура, зокрема, матеріяльна, суспільні організації: родина, громада, держава. Вища форма суспільного життя, яку малює Люкрецій, є демократична держава.

Ще в іншому пункті пізніш! епікурейці почасти відійшли від основоположника школи: вони зміняють його релігійний індиферентизм атеїзмом (Епікур, мовляв, не висловив своїх атеїстичних переконань лише із страху перед атенянами). Так і Люкрецій, який з великим патосом доводить, що віра в богів є одним з джерел "неволі" людини та страху смерти, від якого Епікур в першу чергу хотів своїх прибічників звільнити. Що уявлення про смерть, як повне небуття і тіла і душі, має впливати заспокоюючи, здається нам дивним. Так здавалося і сучасникам Люкреція, бо розповсюджений був переказ про те, що він, мовляв, закінчив своє життя в нападі меланхолії самогубством.

Взагалі епікурейці не шукали нових думок та не прагнули доповнювати системи Епікура: вони шукали головно "спокійного життя", в повній замкненій самотності невеликого кола однодумців. Школа Епікура ("садок" за місцем, в якому вона уміщалась в Атенах) не займалась науковою працею, як це було в інших філософічних школах античности.

Стоїки

Значно глибше та детальніше розроблені були філософічні погляди стоїків, хоч їх інтереси були приблизно ті самі, що епікурейців — досягнення внутрішньої свободи, але шлях був інший, інша була й практика. Наукові інтереси стоїків дуже широкі, чинність їх на тому полі плідна.

Школу стоїків заснував Зенон з Кіпру (336-264), що діяв в Атенах, але був не грек, а семіт. Його учень був Клеант (304-233) та напівчужинець Хрисіпп з Кілікії (281-208) були головними представниками "старої стої" (назва походить від тієї "стої", колонади, в якій в Атенах приміщувалась школа). Ними покладена основа філософічної системи, яка придбала ще більше вплив, зокрема в Римі, під час діяльности "середньої стої" з її представниками — видатними універсальними вченими Панетієм з Родосу (приблизно між 180-99 роками), у якого слухав лекції між іншим Цицерон, та Посидонієм з Сирії (приблизно 130-50) до "пізніших стоїків" належать письменники, що їх твори (які збереглися цілком) залишились популярними аж до нових часів: Сенека (3-65 по Христі), імператор Марк Аврелій (121-16), раб Епіктет (50-12), — як бачимо, стоїцизм притягнув до себе представників усіх шарів суспільства. Думки пізніших стоїків мали деяку спорідненість з християнством (легенда про зносини Сенеки з Апостолом Павлом та їх — фальшоване — листування).

1. Логіка стоїків — це добре розроблена система. Стоїкам належать і спроби реформи логіки Арістотеля ("логіка реляцій"). Головне питання про критерій правди вирішується так, що правдивими уважаються змислові пізнання, що є ясні та роздільні і змушують нас визнати їх правдивими, отже, ніби все залежить від того психічного переживання, що сприяняття є правдиве, що його має суб'єкт.

В основі знання будується на досвіді: зовнішній світ залишає в душі людини, що є первісне незаписана дошка (цей образ у Арістотеля вже є), відбитки, відтиски, з яких складаються загальні поняття. В дійсності "загального буття" немає (нпр. ідей), є лише окремі речі, загальні поняття є лише в нашому уявленні ("номіналізм"). Людина здібна, одначе, пізнавати і світ в цілому і Бога.

2. Фізична картина світу широка та суцільна, зокрема в "середній стої", наприклад, у Посидонія: Світ є цілком матеріяльний (чотири елементи), навіть і душа, що складається з якоїсь власне "тонкої" матерії. Світ є розумна істота, що має душу. В середній стої розвинуті уявлення про гармонійність та загальну спорідненість та зв'язок усіх речей у світі. Світ є ніби велика держава, якої людина є громадянином.

Та стоїки визнають і існування панівної сили у світі: це є розум, Логос, іноді говорять про "Дух" (Пневма) або Вогонь, як про таку основну силу у світі. В окремих речах чинять так звані "сіменні логоси", що є ніби розумними зародками речей, які зформовують їх з матерії. Але й ці сили стоїки не різко відрізняють від матерії.

Світ обмежений та круглий. Обмежений він і в часі, він повстав, переживає різні періоди, щоб наприкінці загинути від Вогню ("світова пожежа") та знову повстати, відновитися ("палінгенеза"). При тому все, що було в одному періоді існування світу, має повстати знову (без усяких змін, або з малими відхиленнями) при відновленні світу. Це уявлення про коловорот світу та постійне відновлення того самого, розуміється, закрашує світогляд стоїків певним песимізмом.

Так само й уявлення про "долю", "необхідність" (лат. "фатум"), що її не можна перебороти і яка керує світом та людиною навіть проти її волі ("доля того, хто хоче йти, веде, а того, хто не хоче (силоміць), тягне"). Але разом з тим стоїки вважають, що все у світі має сенс та значення, навіть зло та лихо ("теодіцея"), що "провидіння" веде все до доброго кінця (пізніші "похвали", що їх писали стоїки).

Та поруч з песимізмом зустрічаємо у стоїків досить рожевий оптимізм, надзвичайно позитивну оцінку усього в світі, "оборону" сенсу усього того, що нам здається базглуздим або лихим.

3. В світі самому живе божественний принцип, Бог (що є теж матеріяльний). Система стоїків з'являється пантеїстичною. Але вони ближче нав'язують свої думки на традиційний поганський політеїзм: в них зустріваємо, як божественну основу тієї чи іншої сфери світу старих грецьких богів. Деякі стоїки навіть подали (вперше!) філософічне обгрунтування поганських релігійних культів. Але загалом беручи, монотеїстичні мотиви у стоїків значно переважають: здебільше вони обороняють єдність (найвищого) божества.

Головне, що робить їх погляди часто принадними для пізнішого християнського читача, це окремі мотиви стоїчної "теології": віра в божественне "провидіння", що керує світом; ближче означення Бога, як досконалої в усіх відношеннях істоти; жива побожність, що знайшла вияв навіть в молитвах (відомий гімн Клеанта); нарешті багато мотивів стоїчної етики,

4. Ця етика — головне завдання, ядро сократичної філософії. Вона зв'язана з іншими частинами філософічної системи стоїків, з одного боку, з етичною традицією, що йде від Сократа, з другого.

Одна з головних тез етики стоїків: треба жити згідно з природою (теза, що її повторює Сковорода). Це значить, правда, з людською природою, себто з людським розумом, доброчинність має стояти у згоді з вимогами розуму. Доброчинність є знаття про зле й добре; але переведення цього знаття вимагає вільного рішення волі, вправи та звички. Так людина досягає "автаркії", тієї незалежности від світу, в якій стоїки вбачають єство внутрішньої свободи. У стоїків, як ідея того, що "належить", "личить" робити людині.

Визначну ролю грає в етиці стоїків інша нова думка — ідея "афектів", пристрастей. Афекти, пристрасті "нерозумні та протиприродні рухи душі" і одно з головних завдань людини є боротьба проти афектів за допомогою розуму. "Очищення" душі від афектів приводить до стану свободи від афектів, "апатії" (що не треба змішувати з "нечулістю", сучасне значення цього слова інше, аніж у стоїків).

Найвищого ступеню досконалосте досягає не кожна людина, а лише мудрець — "свята", божественна людина, "приятель богів", пророк. Він — в протилежність до "найліпших" у епікурейців — не усувається від життя суспільства, а приймає в ньому активну участь.

Стоїки вважали, що все в світі відбувається з необхідністю, підлягає невмолимій долі ("геймармене"). Примирити це уявлення з вимогою свободи людської волі (бо інакше не мало б сенсу ставити людині якісь етичні вимоги) було для стоїків дуже важке, та задовільного рішення цього завдання вони не дали.

5. Не ухиляючись від суспільного життя, стоїки високо цінили державу, щоправда, не якусь з сучасних, а ідеальну, що вони її уявляли, як світову державу, що збудована на певних соціяльних та моральних підвалинах. Ідеал світової держави був таким уже недосяжним в часи пізньої античности, коли весь старий світ сполучився по меншій мірі в культурну єдність. Але стоїки були також першими та найбільш послідовними проповідниками ідеї гуманности в старому світі: вони були переконані в однаковості людської гідности усіх людей та вимагали любови до всіх людей. Зенон був навіть прибічником комуністичних теорій, інші представники стої трималися в межах більш поміркованих вимог. Розповсюджений був космополітизм чи інтернаціоналізм — мудрець — "громадянин всесвіту".

Розвиток суспільства стоїки уявляли собі зовсім інакше, ніж епікурейці (див. вище про Люкреція): на початку розвитку суспільства стояв "золотий вік"; завданням дальшого розвитку є до певної міри поворот до цього первісного стану.

"Середня стоя" значно поширила картину світу старих стоїків, а почасти її грунтовно переробила. Панетій прийняв до своєї системи ряд думок тодішньої просвічености: він зовсім скептично ставився до народньої релігіТ (розрізняючи "державну релігію", мітологічну "релігію поетів" та "релігію філософів", має суто спекулятивний характер), що розірвав той тісний зв'язок, який був між етикою та релігією у старих стоїків, він відмовився від думки про безсмертність душі, від уявлення про "світову пожежу" (світ є, мовляв, вічний), наблизився до теорії пізнання до платонізму та арістотеїзму (вирішальну роль в пізнанні грає розум, а не прийняття), відмовився від радикальних вимог в етиці, навіть сумнівався в можливості досягнути "апатії" тощо. — Значно своєрідніший мислитель був Посидоній: працюючи як вчений в різноманітних галузях природознавства, він вибудував широку картину всесвіту, в якому все відбувається на основі закону причиновости (що не перешкоджало йому вірити в можливість чудес та магічних впливів); його релігійність стоїть між монотеїзмом та пантеїзмом (божественний дух — "пневма" проникає весь світ); зокрема, він доводив, що все в світі стоїть в подиву гідній гармонії ("симпатія") між собою; на симпатії збудоване й людське суспільство; в обгрунтованні етики Посидоній залишив сутий раціоналізм та надавав певну ролю й іраціональним елементам. Власне, через середню стою елементи стоїцизму пройшли до різноманітних систем пізнішої античної філософії.

Сутими моралістами були представники пізньої стої (хоч Сенека написав й обсяглий природознавчий твір). Головне їх значення в надзвичайно доброму літературному формулюванні стоїчних моральних ідеалів та в репрезентації ідеалу стоїчної етики не в літературних творах, а в житті. Релігійні мотиви етики в них значно посилені, — Сенека в своїх популярно-моральних творах приймає вироки мудрости також інших шкіл (навіть Епікура він цитує досить часто). Його завдання — етичне виховання своїх читачів. З елементами досить неясної релігійности, з уявленням про поворот по смерті душі до Бога (це життя підготовка до "життя по смерті" він сполучує далекосяглі моральні вимоги, що багато де в чому нагадують християнську етику: всі люди рівні, також і раби є такі самі люди; Сенека вимагає любови до всіх людей, в тому числі і до ворогів, він цінить не добрий вчинок сам, а намір робити добро; поліпшення людини має бути наслідуванням Бога, нашого отця.

Епіктет, що, звільнившись від рабського стану, був чинний, як вчитель філософії, залишив твори, в яких він багато де в чому виходить також із думок Сократа та кініків; і його конкретні моральні вимоги нагадують християнські (християнство йому знайоме, але він ставиться до нього негативно); але ще більше релігійні мотиви його думання: людина є син Божий, він вимагає любови й довір'я до Бога, усе життя є служба Богові; Бог ніби розподілив ролю людей на театрі цього світу, кожен має грати свою ролю якмога ліпше; Бог Епіктет, щоправда, іноді утотожнює з Природою. Щоденник імператора-стоїка Марка Аврелія є "людський документ" надзвичайної моральної височини; у нього бренять почасти досить песимістичні ноти в оцінці дійсности; ідеали його традиційно-стоїчні, може, з деяким новим присиленням ролі розуму. Християнство йому відоме, але, не вважаючи на певну спорідненість своїх моральних вимог з християнськими, він християнства не розуміє, та за часи його правління відбулося навіть жорстоке переслідування християн.

Не треба перебільшувати значення стої, як якоїсь ступені "підготовки" християнства в античному світі. Але розповсюдження стоїчних поглядів, розуміється, в певних колах античного суспільства могло підтримати й успіх християнської проповіді. Значно більше значення придбала стоїчна філософія пізніше, коли її творами захоплювалися християнські читачі, аж до 18. (Сковорода) та 19. (Л. Толстой) віку. Здебільшого думки, що при цьому робили найбільше враження, були лише окремі думки, вирвані з контексту філософічної системи. Система сама мала в собі багато елементів, непримиримих з християнством: віру в "долю", пантеїстичну закраску релігійности, здебільшого занадто високу оцінку розуму для моралі, ідеал "апатії", окремі моральні погляди — наприклад, високу оцінку самогубства як останнього засобу в випадку потреби врятувати "внутрішню свободу" тощо.

Скептики

Певний успіх мали скептичні течії, що виходили з різних філософічних шкіл, зокрема в Академії. Критика змислового пізнання, а часом і розумового приводила до сумніву в його правдивості та до сумніву в можливості пізнання взагалі. Із цієї критики часто робили висновки етичного змісту, — потребу утриматись від висловлювання теоретичних тверджень (грецьке слово "епохе").

Немає сумніву, що критика змислового та розумового пізнання, яку провадили скептики, мала велике значення в розвитку науки про пізнання. Дехто (як найстарший із скептиків, Пірон (в 4. віці до Р. X.) обмежувався встановленням того факту, що філософи висловлювали надзвичайно розбіжні думки. Теоретичні погляди скептиків відомі нам найліпше з великих обсягом творів Секста Емпірика, що жив коло 200 року до Р. X., та про якого ми нічого ближчого не знаємо — він подає не лише критику основ пізнання, але й збірку скептичних аргументів проти теорії окремих наук. Він сам — не чистий скептик, а прибічник емпіричної, досвідної науки (зокрема медицина). Та для старого світу саме емпіричні науки мало характеристичні, — найбільші наукові досягнення старого світу лежали в галузі математики.

IV. КІНЕЦЬ АНТИЧНОСТИ

Загальна характеристика

Незалежно від розвитку християнства почалися в старому світі коло Р. X. важливі зміни світогляду. Увага філософічного думання помалу перейшла з природи (досократична філософія) та людини на Бога. Це знайшло свій вплив і в "релігійному синкретизмі", — в розповсюдженні чужих релігій (з Орієнту), при чому головну увагу притягали такі з них, що вчили про звільнення, "спасіння" і "викуплення" людини Богом.

Релігійні настрої вели до того, що поруч із знанням, яке здавалося старшим поколінням головною цінністю людського життя (Арістотель), стає віра. Через віру людина може спастися, звільнитися, відродитися і т. д. Це відродження чи спасіння є визволення з пут смислового світу. Уявлення про світ різко дуалістичне (матерія-дух). Душа людська ніби заплутана, закована в цьому світі, але походить з іншого світу. Розповсюджене уявлення, що бог сам сходить у світ, щоб визволити з нього людину. Вихід із цього світу часто уважають за можливий шляхом містичним, шляхом екстази тощо. Ці настрої пояснюють і успіх християнства, і повстання різних філософічних теорій, розповсюджених серед християн та поган.

Значна частина поглядів, хоч і філософічне закрашених, мала мало спільного з філософією. Лише окремі мислителі досягають знову певної височини філософічної творчости та глибини думки. Але навіть значна частина справжніх філософів обмежується повторенням, коментуванням та лише почасти доповненням та розробленням думок старших філософів. Для нас мають цікавість лише окремі представники філософії цього часу, зокрема ті, хто дійсно подав щось нового, або ті, що з тих або інших причин досягнули значного впливу та мають через те культурно-історичне значення.

Найвпливовішими філософічними теоріями є поруч із стоїками — неопітагорейська та неоплатонівська. Ці течії не дуже тісно дотримуються теорій старих пітагорейців та платоніків, але доповнюють їх релігійними мотивами різного походження або перероблюють їх у напрямі підсилення релігійних мотивів.

Філон Олександрівський

Не оригінальний філософічний зміст творів Філона Олександрівського (приблизно 25 р. до Р. X. — 50 р. після Р. X.). Він — жид з жидівської діаспори (розсіяння) в Олександрії в Єгипті. Діставши грецьку освіту та не знаючи навіть гебрейщини, він зробив спробу довести, що зміст грецької філософії вже цілком заложено в Старому Завіті. Цей оригінальний задум — витовмачити святе письмо як філософічний твір — надає численним творам Філона повного значення.

Філон користується грецькою філософічною літературою різних напрямків, найбільше стоїчною та платонічною, хоч не нехтує й творами інших шкіл. Найцікавіші є ті його твори, в яких він, користаючись грецьким перкладом Старого Завіту, подає детальний коментар до них, витовмачуючи кожен епізод історичних оповідань та кожен текст Письма, щоб довести свою сміливу тезу.

Філон досить насильно при допомозі алегорій витовмачує св. Письмо. Він може досить легко зібрати з творів грецьких філософів матеріял, який доводить старожидівські уявлення про буття та єство Боже; найсильніше є вкладення до грецьких філософічних систем думки про утворення світу Богом (у греків часто маємо лише уявлення про впорядковання матерії, що вже існувала раніше, Богом та про панування Бога над світом). В цьому йому допомагає негативна характеристика матерії, яко "небуття" в платонізмі; визнання існування такої матерії до утворення світу він приписує навіть Мойсею. Ще більшим насильством є утотожнення ідей Платона з янголами (хоч і пізніший платонізм прийшов до подібного утотожнення ідей з богами політеїзму). З другого боку, він утотожнює ідеї з думками Бога про світ; світ ідей він зве Логосом (= Словом) та первонародженим Сином Божим. Біблійного оповідання про утворення світу Філон розуміє так, що світ утворений Богом одноразово (не за "днями створіння").

Філон подає і систему етичних думок. Людина належить двом світам — матеріяльному та духовному, її завдання — наслідувати Бога, образом і подобою якого вона є: це ідеал "обожнення", для якого підстави Філон міг знайти й у Платона й у стоїків. Він переймає платонівське вчення про чесноти, доповнюючи систему платонівських чеснот побожністю, яку він ставить над усі інші чесноти. Думка про "обожнення" зв'язана у Філона з містичною теорією (неясного походження), що бачить найвищу ступінь людської досконалости в досягненні в екстазі сполучення з Богом.

Філон витовмачує в деталях і законодавство Мойсея, і історію патріярхів, причому кожній окремій реальній подробиці він надає алегоричне значення; так дозволові вживати лише м'ясо тварин з подвоєними копитами та таких, що пережовують жвачку, він надає морально-пізнавального: подвоєні копита значать, що треба розрізняти матеріяльне від ідеального, пережовування — що треба піддавати матеріял пізнання обробці розумом.

Філонова спроба синтези грецької та жидівської культури мала, здається, серед його одновірців лише тимчасовий успіх; вже століття пізніше не зустрічаємо в жидівській літературі ніяких слідів цих думок. Зате значно більший вплив мав Філон в християнському світі: його алегорична метода витовмачення прийнята як один із можливих шляхів розуміння св. Письма отцями церкви та пізнішими інтерпретаторами, а час від часу знаходились і ближчі йому наслідувачі його методи, — наприклад, Сковорода. Треба визнати, що Філон — хоч і не в багатьох випадках — може, й має рацію. Зокрема, ще більше паралелів знайдемо в античних філософів до думок Нового Завіту, аніж до думок Старого.

Плутарх

Дуже популярний письменник Плутарх з Херонеї (коло 50-130 р. по Христі), що сполучує в своїх на загал дилетантських, хоч літературно видатних творах, погляди пізніших пітагорейців та платоників, але переймає окремі думки і від перипатетиків. Думки Плутарха характеристичні і для багатьох його сучасників, і пізніших філософів. Він алегорично витовмачує та виправдує поганський політеїзм, хоч над усіма богами, демонами та героями для нього стоїть єдиний Бог, нематеріяльний, єдиний, вічний, досконалий, що не має потреб, ані афектів, духовний. Він є приятель людей, знає їх внутрішнє життя, посідає найвищу ступінь доброчину та права. Плутарх відкидає можливість існування жорстокого Бога (як у жидів або сирійців). Бог утворив світ, впорядкувавши матерію, що існувала раніше за своїми думками, як Плутарх, як і Філон, утотожнює з ідеями, що сполучені в єдність в божественному Логосі. Логос вступив у світ і через нього Бог панує та править світом.

Щоб з'ясувати існування недосконалости та лиха в світі, Плутарх припускає існування у світі злої душі світу (думка намічена ще в "Законах" Платона), що чинить проти Бога та якої існування Плутарх обґрунтовує на віруваннях грецької та орієнтальних релігій.

Етика Плутарха поміркована та оптимістична. Він прибічник чинности людини в суспільстві, "згідно з вимогами приязні, поміркованости та справедливости". Ці вимоги людина може виконати, бо в ній живе подібний до Бога "нус" (дух чи розум). Плутарх — космополіт і бажає мирного співжиття та культурної співпраці усіх народів, хоч і вважає греків народом, що користається зокрема прихильністю Бога. В державному житті він прибічник монархії, хоч і з вибраним царем.

Як бачимо, філософія Плутарха, як, до речі, і інших філософів пізньої античности, м. ін. декого із стоїків, є ніби спроба усвідомити та обгрунтувати цінності античної культури. Зокрема характеристична філософічна оборона поганства, що з часом ще зростає. Подібним завданням служить і найпопулярніший твір Плутарха — його моралістичні біографії великих людей грецького та римського світу. В них маємо вже не філософічне, а на прикладах переведене звеличення античної культури.

Плотін.

Найвидатнішим з'явищем неоплатонізму є Плотін (204-270) з Олександрії, що студіював там філософію у загадкового Амонія Саккаса (чи не індус?); сам почав викладати філософію десь коло року 240. Після подорожі до Персії Плотін переїздить до Риму, де до його філософічного кола належав імператор Галлієн та його дружина. В Римі Плотін і вмер. Його твори-трактати. 54 за числом, розподілені старими видавцями на шість "Енеад" (дев'яток), писані на різні теми, видано щойно по його смерті. Вони охоплюють цілу систему думок Плотіна, хоч освітлюють різні питання і нерівномірно.

Справжнє буття залишається у Платіна, як це було у платоніків взагалі, головною темою філософії.

1. Справжнє буття є Бог, але вже його ім'я "єдине" (або "перше") треба розуміти негативно, себто ми не знаємо та не можемо назвати його ознак. Тому всі його ознаки є "негативні". "Єдине" не є многість, воно не потребує нічого, воно є неподільне, не просторове, не часове, в основі не таке, як усі об'єкти у світі. Воно не матеріяльне, але також не дух, ані душа, не має якости чи кількости. Про його єство нічого певного не можемо сказати, бо є зайве питати: можна означити його лише негативно ("негативна теологія"). "Єдине" вище за всі речі, (над-буття), тому ані від чого не залежить, дійсно вільне, залежне лише від себе самого, засноване на собі самім. Негативні означення вказують на те, що "Єдине" посідає абсолютну повноту буття. Воно не має в собі ніякої диференціяції (поділу), тому залишається в абсолютному спокої, без руху. Але все, що існує, залежить від "Єдиного", навіть походить від нього. Воно є, таким чином, абсолютне джерело всякого буття. Але залежність усякого буття від Єдиного не має того характеру, про який говорить філософічна традиція в відношенні до Бога. "Єдине" не впорядковує світу, не утворює його, не знаходиться в ньому. Ті позитивні означення, що їх все ж називає Плотін, характеризують це своєрідне становище Єдиного: воно є, говорячи термінами Арістотеля, "чиста енергія" (=дійсність), чинність, активність. Але, поскільки воно не має поза собою ніякого об'єкта, його чинність направлена на себе самого; воно є творчість, що творить себе самого: тут немає різниці між творцем та утвореним. Свобода та воля — ще інші позитивні означення, що їх відважується вживати Плотін.

2. Від Єдиного починається процес (позачасовий) повстання усіх інших сфер буття. Повнота буття "Єдиного" ніби переливається через край, не втрачаючи свого змісту. Єдине є ніби джерело або світло, яке посилає з себе проміння, що зовсім не заслаблює інтенсивности світла або є оригінал, що відбивається в свічаді, не зменшуючи тим святого існування. Причина є безмірно вища, повніша, сильніша, за свій наслідок. Так шляхом такого "лучіння" ("еманація") повстає з Єдиного Дух ("нус" — думання),

В Дусі є вже множність: розподіл на суб'єкт, що думає, та на об'єкт — предмети думання; об'єкт думання сам по собі множний — це ідеї. Дух є також досконалий, незмінний та блаженний. Його теж можна назвати божественним, Богом (Бог-Син). Зміст духа є духовний всесвіт ("космос ноетос") — гармонійний організм поза часом та простором.

В цьому духовному космосі є зразки усіх речей і усіх цінностей. Як сам дух, так і окремі ідеї Плотін уявляє собі як активні сили.

3. Подібна емонація приводить до повстання з Духа Душі. Це єдина Душа всесвіту, що розпадається на окремі душі, що зв'язані між собою (симпатія). І світову душу Плотін не вважає божественним єством, хоч вона стоїть нижче Духа, з'являючись ніби його тінню, або відбитком. Душа знаходиться вже в часі, з її повстанням повстає час. Душа, з одного боку, дивиться догори, приймаючи з Духа форми буття, з другого боку, вона чинна відносно нижчої сфери (матерії) втискуючи в ній форми ідеального буття, формуючи її. Цей подвійний характер душі різко виявляється в людській душі, що належить "двом світам", та зумовлює собою посереднє становище людини в світі.

4. Формуючи матерію (найнижчу форму буття), Душа приводить до повстання світу, Космосу. Це ніби образ духовного світу, що відбивається в свічаді матерії. Космос Плотін малює цілком в дусі грецьких традицій, як повний краси, гармонійний організм, окремі частини якого зв'язані між собою взаємочинністю симпатії. Плотін символізує Всесвіт в образі великої рослини. Краса і гармонія Всесвіту походить з чинности Душі: краса є взагалі лише виявлення вищої сфери в нижчій, вище ніби просвічує крізь нижчі шари буття.

Плотін, отже, розуміється, значно примирливіше ставиться до мистецтва, ніж ГІлатон.

5. Найнижчий шар буття є матерія, що, власне, є небуття, цілком позбавлена ознак, її ознаки є власне брак, "позбавлення" (стересис) певних ознак. Лише через вплив ідей повстає матеріяльний світ. Матерія як така є лише чиста "можливість" (навіть не можливість-динаміс в сенсі Арістотеля, бо це є певна активна здібність чимось стати). Вона лише приймає впливи згори. Брак позитивних ознак в матерії характеризує її, як джерело зла, також і морального зла.

Картина світу, розуміється, значно відрізняється від християнського світогляду, але вона і не пантеїзм: Бог-Єдине відрізняється від світу, стоїть над ним. Бог не чинний творець світу, процес "еманації" в основі відрізняється від "утворення" світу за уявленням християнської релігії. Але ціла низка мотивів по меншій мірі нагадує відповідні думки християнського світогляду, зокрема ідей "негативної теології".

Те ж саме і в уявленні про людину. Людина належить до різних шарів буття: тіло — до найнижчого матеріяльного шару, душа — до сфери душевного буття (є й інші душі, одушевлений є цілий світ, тут знаходять собі місце й поганські боги). З цим зв'язані і різні функції душі: фізична, здібність приймання та здібність мислення. Душа є в тілі ніби у в'язниці і природно прагне звільнитись з нижчої сфери та піднятись до вищих, а, власне, до свого "джерела". Це є те стремління нижчого до вищого, що знають і інші грецькі філософи (Ерос Платона, подібне в Арістотеля, та навіть у стоїків). Цей поворот до вищого, "шлях догори" є етичний та релігійний шлях людини.

Цей шлях догори проводить душу через усі сфери в порядку, протилежному еманації: душа, а власне, розумна сила в ній прагне звільнити єство людини, вище в ній від усього нижчого та зовнішнього. Чесноти Платона є лише підготовкою, вони утримують пристрасті людини, утворюють певну душевну гармонію. Але власний шлях догори сягає глибше і є власне містичним шляхом. По-перше, душа "очищується" (катарсис) від тіла і зв'язаних з ним пристрастей. Це уможливлює споглядання (теорія) вищого, а через це уподібнення йому (обоження). На цьому шляху душа піднімається до "просвітлення"; душа не може досягнути обоження власними силами, до душі має влитись згори божественне світло; найвища ступінь є злиття, сполучення душі з Єдиним. Це є лише момент екстази, що не триває довго. Завдання людини залишаються в сфері її буття в цьому світі, і Плотін вимагає виконання моральних завдань в родині, в суспільстві, в державі. Доброчинність є разом з тим і блаженство. Плотін не забуває і тих інших сфер, через які веде шлях догори: краса та пізнання.

Містична теорія Плотіна не оригінальна, але вона цілком відповідає пізнішим уявленням християнської містики. Безпосередній вплив Плотіна, що посередньо доторкнувся декого з отців церкви, належить, одначе, не стільки середньовіччю, скільки вже новітньому часу.

Кінець античної філософії.

Дальшу долю античної філософії, її дальше наближення до релігії та навіть злиття з ними не будемо простежувати. Теоретична філософія в значній мірі була неоригінальна. Вже її форма, дуже часто коментарі до творів філософічних клясиків (Платона і Арістотеля), показує цю неоригінальність. Може, найвидатнішим філософом пізньої античности був Прокл (410-481), також видатний математик, новоплатонік. Часи були вже зовсім інші: Прокл навіть потерпів від переслідування з боку християн. Бо за цей час поганська філософія вже виступала проти християнства в обороні політаїзму кесар Юліян Відступник (вмер 363) зв'язав свою спробу реставрації поганства з платонізмом.

Прокл розробив наново "діялектичну методу" Платона: кожна думка, ідея проходить три стадії: залишається при собі, виходить із себе, до себе повертається. Його діялектика є, з одного боку, метода дослідження (також і математичного), з другого — шлях, яким ідуть процеси в сфері ідеального буття: тут все породжене відходить від того, що його породило, та знову повертається до нього. Але цей шлях "донизу" вже не такий простий, як у Плотіна — в сфері душевного буття повстають численні божественні істоти, боги, демони та духи, що утворюють над природою складний світ духовних істот, що вміщуються в життя світу і дають можливість Проклу розвинути забобонні магічні погляди. Картина світу у Прокла в кожнім разі "ієрархічна" — і ще в більшій мірі, як у Плотіна. Дивним чином в той час, як Прокл хоче використати свою філософічну працю (він залишив здебільша складні коментарі до творів Платона) як основу для відновлення античної культури, в першу чергу античної поганської релігійности, його ієрархічний погляд не залишився без впливів на християнську філософію.

Від Прокла залежні і твори впливової християнської містики т. зв. "Араопагіки" (ніби твори Діонісія = Ареопагіта, що жив у 1/2 в. по Р. X./, в дійсності з кінця V віку). Але про з'єднання платонізму з християнством будемо говорити при ознайомленні з філософією середньовіччя.

Зовнішню межу знайшла антична філософія в закритті філософічних шкіл в Атенах імператором Юстініяном (529 рік). Філософи вимандрували на Схід, до Персії, пізніше повернулися назад. Але школи, що мали чимале значення і для освіти християнських шкіл, зникли назавжди.