Живопис – це зображення на площині картин реального світу, які переформовуються у творчій уяві художника.

Перші живописні роботи можна віднайти вже у пору первісності, хоча метою „художника” тоді було бажання передати не стільки реальне зображення, скільки смисл побаченого. Довершені зразки живопису залишили культури Стародавнього Єгипту, Греції, доби Середньовіччя. Але переломним етапом у розвитку живопису стала епоха Відродження, коли повною мірою виявилися найголовніші переваги живопису у вивченні та фіксації живого людського образу в багатоманітності його проявів.

Сьогодні живопис у своєму арсеналі має безліч засобів для відтворення творчої фантазії художника. Використовується живопис:

Ø монохромний (одноколірним тоном чи відтінками одного тону) та система взаємозалежних колірних тонів (барвиста гама);

Ø незмінний локальний колір і зміни кольору (півтони, переходи, відтінки), що показують розходження у висвітленні предметів та в їх положенні в просторі;

Ø рефлекси, що показують взаємодію фарб;

Ø загальний тон дозволяє зобразити предмети в єдності з навколишнім середовищем, вальори утворять найтонші градації тону;

Ø на безпосередньому вивченні натури основане відтворення природного висвітлення і повітряного середовища (пленер).

Виразність живопису визначається й характером мазка, обробкою барвистої поверхні (фактура). Передача обсягу та простору зв'язана з лінійною і повітряною перспективою, світлотіньовим моделюванням, використанням тональних градацій та просторових якостей теплих і холодних кольорів. Живопис може бути одношаровим (Алла прима) й багатошаровим, що має підмальовок і лесировки.

Основою живопису, як й інших образотворчих мистецтв, є рисунок (лінія). Але вже у ХІХ ст. остаточно відбулося розмежування живопису і графіки. Живопис, залишивши рисунок допоміжним компонентом, узаконив перелік основних виражальних засобів. Ось вони:

Ø колорит – гармонійне поєднання кольорів, їх спільне звучання;

Ø композиція – поєднання всіх елементів картини у єдине ціле;

Ø світлотінь;

Ø фактура, спосіб накладання фарб.

Колорит – це система кольорових зіставлень, яка будується за законами гармонії, доповнення та контрасту.

Композиція.В основі – латинське слово, що означає поєднання, складення. Види композиції різноманітні й поширюються на всі форми організації художнього твору. Композиція виступає основою будь-якого твору мистецтва, вона надає йому єдності та цілісності. За її допомогою погляди художника, його переконання дістають гармонійне і зрозуміле втілення. У композиції свої закони, що складаються у процесі художньої практики, свої прийоми, котрі залежать від особливості художньої мови. Якщо композиція формується прямими горизонтальними або злегка нахиленими лініями, створюється відчуття спокою, розміреності. Поєднання ж різких вертикальних та округлих ліній надає картині динамічності. Так звана діагональна композиція допомагає відчути натиск, рух, силу, експресію.

Іноді художники користуються „круговою побудовою композиції”, коли компонують велику кількість людей у деякому порядкові. Цей прийом особливо вдається, коли є потреба привернути увагу до кожного персонажа зокрема. Якщо хаотично розмістити на площині фігури, око буде сприймати їх як загальну масу, не затримуючись на жодній. Якщо ж розташувати їх по більш-менш замкнутих кривих, наш погляд організується, замкнута лінія буде вести погляд за собою, акцентуючи увагу на потрібному. Згадайте хоча б „Мадонну в скелях” Леонардо да Вінчі – яскравий приклад кругової композиції.

Розповсюджені в живописі й ритмічні побудови, коли всі елементи композиції підкоряються тільки ритму. Відповідно необхідно розв’язувати складні проблеми симетрії та асиметрії. Це особливо актуально для сучасного живопису, як правило, безсюжетного, який створює нові форми художньої композиції.

Фактура.Перш за все, необхідно зазначити, що живопис існує у двох видах: станковий та монументальний. Станковим вважається живопис, який виконується на спеціально заготовленій поверхні (полотно, картон тощо) із використанням деяких допоміжних пристроїв, як-от: мольберт, планшет. Монументальний живопис нерозривно пов'язаний з архітектурою, несе функцію оздоблення. Тому існують різноманітні техніки живопису, і це ще одна можливість для художника підсилити емоційний вплив створеного образу. Основні технічні різновиди – масляний (олійний) живопис, живопис водяними фарбами по штукатурці – сирій (фреска) та сухій (а секо), темпера, клейовий живопис, восковий живопис, емаль, живопис силікатними, синтетичними фарбами, мозаїка, вітраж; акварель, гуаш, пастель, туш тощо. Найвідоміші техніки: темпера, олійні фарби, гуаш, пастель, акварель (дві останні використовуються й у графіці), фреска і мозаїка. Техніка живопису олійними фарбами була розроблена на початку XV ст. братами ван Ейками. Завдяки інтенсивності тонів та тонким кольоровим переходам вони мають унікальні можливості для передачі багатства навколишнього світу і є найбільш популярними для використання.

Скульптур.

Назва цього виду мистецтва походить від латинського слова, що означає „висікаю”, „вирізаю".

Скульптура – це вид мистецтва, в якому образи дійсності відтворюються в пластичних, об'ємно-просторових формах при використанні різних матеріалів.У скульптури як мистецтва є свої особливості, своє коло сюжетів. Це пов'язано насамперед з можливостями, якостями того матеріалу, з котрого робиться скульптурний твір. Відтак, можемо виявити декілька найголовніших способів творення скульптури: висікання (якщо використовуються тверді матеріали: мармур, граніт), вирізання (дерево), ліплення (глина та інші м'які матеріали), литво (метал, пластмаса). У наш час кількість матеріалів, які можуть використовувати скульптори, значно розширилась, і це дозволяє урізноманітнити виражальні засоби цього виду мистецтва.

Скульптура – один із найдавніших видів мистецтва, який своїм корінням сягає доби палеоліту. Вже тоді люди робили фігурки людей та звірів, використовуючи їх, як правило, у культових потребах. У Стародавньому Єгипті скульптура була пов'язана з культом мертвих. Переконання, що душа живе, поки живе зображення людини, примушувало робити скульптуру з довговічних матеріалів і максимально точно передавати образ людини, що померла. Найвищого розквіту досягає скульптура Стародавньої Греції. Недарма Регель називав саме скульптуру провідним видом мистецтва античності. До сьогодні дивують і захоплюють людство гармонійні й одухотворені образи, створені великими давньогрецькими скульпторами Фідієм, Міроном, Праксителем, Лісіппом та іншими. Середньовіччя розвинуло монументальні форми скульптури, що існували в нерозривному взаємозв'язку з архітектурою. Готична сакральна скульптура втілювала повною мірою світоглядні установки епохи, які утверджували перевагу духовності над тілесністю.

З повною силою, в усьому різнобарв'ї жанрів і технік скульптура проявилася у мистецтві великих епох – емоційному Ренесансі, урочисто-пафосному бароко, раціонально виваженому класицизмі. Скульптори XIX ст. намагалися утвердити реалізм у скульптурі, надати образам історичну конкретність, побутову та психологічну достовірність.

Абсолютно нові підходи демонструє скульптура XX ст., яка несе в собі, як правило, символ, емоційний імпульс, а не реалістичність і подібність. Авангардисти досягають цієї мети відвертою гротесковою деформацією пластичної форми, пошуками її вихідних конструкцій і цим на перший план виводять найголовнішу характерну рису скульптури, що коріниться у самій її природі, – здатність до широкого узагальнення.

Скульптор передає рух, який фіксує один момент дійсності. Але в ньому сконцентровано відчуття того, що передувало йому і як він буде продовжуватися в майбутньому. Таким чином, сприйняття скульптури поступово розгортається у часі, створює відчуття безупинного руху. Навіть повний спокій сприймається у скульптурі як внутрішній рух.

Ці уявлення досягаються за допомогою таких засобів виразності у скульптурі, як світло й тінь. Площини і поверхні скульптури, віддзеркалюючи світло та кидаючи тінь, створюють просторову гру форм, яка відповідно впливає на глядача. Тут важливо врахувати все: масштаб зображення, реакцію на світло того матеріалу, який використовується, основні композиційні ритми. Так, бронза допускає різке розділення світла і тіні, дає потужний художній імпульс. А мармур може передати тонку світлотіньову палітру.

Види скульптурирозрізняють за її призначенням. Скульптура поділяється на:

Ø монументальну (включаючи монументально-пам'ятникову та монументально-декоративну),

Ø станкову (камерну); 

Ø скульптуру малих форм.

 Монументальна скульптура буває, як правило, великих розмірів, вона розрахована на складну взаємодію з архітектурою або ландшафтом. Це пам'ятник, монумент, інтер'єрні оздоби. Якщо скульптор робить фігуру у повний зріст – це статуя, до стегон – напівфігура, торс, зображення до пояса – бюст, від плечей – скульптурна голова (якщо із стесаними плечима – герма). Скульптурними групами називають композицію, де є фігури декількох людей.

Склалися два основні різновиди скульптури: кругла – якщо є можливість розглядати скульптуру з різних точок зору, рельєф – об'ємне зображення, розташоване на деякій площині. Розрізняють плоскі рельєфи, в яких зображення утворюється цілком площинними силуетами, проміжки між котрими заглиблені (як у граверній дошці для високого друку), барельєфи (буквально – „низькі рельєфи”), якщо їх виступаючі частини мають більш-менш складну опуклу поверхню, горельєфи (буквально – „високі рельєфи”), форми яких значно виступають над фоном. Зображення може утворюватися і заглибленнями, виступи між котрими правлять за тло (як у граверних дошках для глибокого друку). Такий спосіб називається контррельєфом (буквально – „протирельєф”).

Скульптура малих форм – це скульптурні твори, орнаменти та деталі, які прикрашають предмети побуту. Це різні статуетки, підстаканники, попільнички, настільні лампи, все, що знаходиться посередині між станковою скульптурою і декоративно-прикладним мистецтвом. Сюди ж належать медальєрне мистецтво, гліптика (різьба по каменю) та ін.

Жанри скульптури за її змістом (темою):

Ø портретна (зображення людей);

Ø анімалістична (зображення тварин);

Ø побутова;

Ø жанрова(зображення різних сцен та епізодів життя);

Ø історична;

Ø орнаментальна (орнаменти, гірлянди, квіти, маски тощо).

Графіка

Це вид мистецтва, назва якого походить від грецького слова, що в перекладі означає „пишу, дряпаю, малюю”. Графіку можна вважати основою всіх образотворчих мистецтв.Аджеголовним засобом створення художнього образу в графіці виступає найбільш простий для людини спосіб відтворення побаченого – лінія, штрих, які творять контур предмета або фігури. Малюнок – це найбільш давній вид графіки, з нього і починається зародження образотворчого мистецтва. Витоки малюнку можна знайти у наскельному живописі неоліту, в античному вазописі, середньовічній мініатюрі. З епохи Відродження малюнок набуває самостійного значення у формі ескізів, альбомних замальовок, етюдів, які виконуються із застосуванням багатьох засобів: олівця, вугілля, крейди, сангіни, пера, пензликів і різних сортів чорнил, туші, акварелі.

Інший різновид графіки – гравюра,або естамп(станкова графіка). Це вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком рельєфного акватинта малюнка, що виконується художником на тому чи іншому матеріалі. Існує дуже багато різновидів гравюри. Це –

Ø гравюра на дереві та лінолеумі (ксилографія та ліногравюра);

Ø гравюра на металі (акватинта, мецо-тинто);

Ø пунктирна манера;

Ø м'який лак;

Ø суха голка

Ø  офорт;

Ø літографія.

Найдавніший вид естампу – ксилографія, гравюра на дереві. Це так званий високий друк. Фарба на папір відтискується з випуклих частин друкарської форми, проміжки між якими робляться спеціальними інструментами (штихелями, різцями). Тобто художник залишає лінії малюнка непорушними і видаляє ті місця, які на папері повинні залишитися пустими. В ксилографії, крім настінних естампів, робили й книги, тобто вирізали окремі сторінки з текстом та ілюстраціями, а відбитки з них зшивали. Це вже був крок уперед порівняно з переписуванням уручну. Реалізація геніальної ідеї набірного шрифту Йоганна Гутенберга спростила й пришвидшила процес створення книги, дозволила поєднати на книжковій сторінці набраний текст і граверну ілюстрацію. З появою лінолеуму гравірування на ньому стало ще одним різновидом високого друку.

У різцевій гравюрі на металі та офорті фарба при друкуванні набивається у штрихи – нивки, що зроблені на дошці різцем або витравлені кислотою. Потім фарба під пресом передавлюється на папір. Це глибокий друк.

Глибокий друк має низку важливих переваг над високим завдяки ширшим зображальним можливостям і більшій кількості відбитків. Офорт був улюбленою технікою багатьох видатних художників світу. Назвемо, зокрема, Рембрандта та Шевченка, які залишили неперевершені шедеври. Принагідно зазначимо, що, крім досконалої майстерності й вправності, офорт вимагає від художника і неабиякого здоров'я та мужності. Адже робота з отруйними матеріалами є досить небезпечною. Важкі хвороби, якими наприкінці життя страждали і Рембрандт, і Шевченко, теж, очевидно, були спричинені цією обставиною.

Літографія – вид плоского друку. Друкована форма у ній не має рельєфу. Тому, в строгому смислі, це не є гравюра. На спеціальному літографському камені жирними чорними олівцями малюють, як на папері, лінії. Вони залишаються непідвладними кислоті. Фарба пристає лише до жирних ліній, а інші ділянки, просякнуті водою, залишаються пустими. Перші малюнки на камінні були зроблені німцем А. Зенефельдером у 1797 р. Завдяки простій технології, швидкості друку літографія розповсюдилась дуже широко. Вже на початку XIX ст. було безліч майстерень, у яких друкували офіційні папери, афіші, етикетки, картинки, книжкові ілюстрації. В цій галузі працювало дуже багато художників. Назвемо лише декількох найвідоміших – Франсіско Гойю, Теодора Жеріко, Ежена Делакруа, Валентина Сєрова.

Наприкінці XIX ст. почалися розвиток і утвердження нового способу друку, фотомеханічного, набагато ефективнішого й дешевшого, ніж усі інші графічні техніки. Це викликало до життя новий різновид графіки, так звану друковану графіку:

Ø книжкову;

Ø журнально-газетну;

Ø художньо-виробничу.

Та при цьому своєї привабливості не загубили й традиційні способи гравірування. Цьому сприяють особливі характеристики графіки як виду мистецтва – високий ступінь умовності зображення, лаконізм, загостреність образів, сконцентрованість засобів виразності, імпровізація, ефект незакінченості, котрий примушує глядача довершити процес творення художнього образу в своїй уяві.