Літературний процес. Зовнішні та внутрішні фактори літературного процесу.

Міжнародні літературні зв’язки.

Основні типи зв’язків:

І. Типологічні сходження: сутнісна близькість між літературами окремих країн та епох. Напр., у Середні віки у різних місцях виникають героїчні епоси: франц. „Пісня про Роланда”, англ. „Беовульф”, нім. „Пісня про нібелунгів”, сх.-слов. „Слово о полку Ігоревім” і т.д. – їх автори очевидно не домовлялися о спільний жанр, але до цього, як вважається, призвели схожі соціокультурні умови. У давніх міфах різних народів є уявлення про створення світу, людини, про кінець світу („технології” створення та кінця відрізняються, але принциповий сам факт наявності цих міфілогем). Типологічні сходження мотивуються як зовнішніми (соціокультурними) факторами, так і внутрішніми (архетипами колективного несвідомого)

ІІ. Запозичення і впливи. Теодор Бенфе́́й (нім. сходознавець) у сер. 19 ст. висунув теорію мандрівних сюжетів: так, внаслідок походів Александра Македонського греки ознайомились із культурою Сходу, зокрема Індії. Впливи і запозичення бувають:

• синхронними (з творів тієї ж епохи: Мопассан був учнем Флобера) та несинхронними (з творів попередніх епох: насамп. із Біблії, з античної літератури, з фольклору).
• індивідуальними (письменник на письменника) та колективними (одна людина впливає на цілу тенденцію або добу: Вольтер і Просвітництво, Байрон і романтизм)
• свідомими (підтверджується присвятами, цитатами з посиланням на джерело, прямими висловлюваннями письменника і т.п.: книга статей Б.Шоу „Квінтесенція ібсенізму” доводить, що Шоу не випадково схожий на Ібсена) та несвідомими (чужий досвід сприйнятий так, що не відрізняється від власного, важко розрізнити з типологічним сходженням)

Форми освоєння інонаціональної літератури:

• Переклад. Відкриття здобутків певної національної літератури широкому колу читачів: без перекладів письменник не отримає визнання за межами своєї країни, хоч би й був у ній класиком. Переклади „чужого” доповнюють те, що існує у „своїй” літературі, відкривають їй нові горизонти.
• Переспів – вільний переклад, можливі зміни щодо героїв, сюжету, стилю. Напр., з баладою нім. поета Бюргера „Ленора” Жуковський працював двічі: один раз вийшов переклад („Леноре снится страшный сон, / проснулася в испуге...”), другий раз – переспів „Светлана” („Раз в крещенский вечерок / девушки гадали...” – інше як ім’я героїні, так і сюжеті перипетії (наречений Ленори помер, наречений Світлани повернувся). Укр. переспів тієї ж балади Бюргера – „Маруся” Боровиковського.
• Наслідування (рос. подражание) – написання власного твору з використанням чужого стилю, тематики і т.п. Характерно для римської літератури у відношенні до грецької: Катулл спирався на Сафо, Вергілій на Гомера і т.п.

В цілому будь-яке літературне явище (окремий твір або цілий напрям) існує на перетині обох типів зв’язків. Так, неоромантизм рубежу ХІХ-ХХ ст. типологічно близький із романтизмом (сильна особистість, екзотика і т.п.), але взяв дещо як із фольклору („Лісова пісня” Лесі Українки), так і з реалізму та натуралізму (твори Конрада або Дж.Лондона). Попри всі сходження і запозичення, кожне літературне явище також має свою власну неповторність.

Національна специфіка літератури вперше стала предметом наукової рефлексії у сер. 18 ст., потім у добу романтизм: кожен народ має свій унікальний дух. На рубежі ХХ-ХХІ ст. розглядається в контекстах мультикультуралізму, постколоніалізму та критики європоцентризму.

Кожна національна література являє собою цілісність, яка зумовлюється наявністю культурних, мовних та суто літературних традицій, складається в результаті історичного розвитку народу, його психології, мови і т.д.

Національні літератури відрізняються також:

• ступенем і якістю виявлення окремих явищ (жанри, напрями, образи, прийоми і т.п.). Напр., „найкращий” класицизм був у Франції в 17 ст. (Корнель, Расін), у 18 ст. класицизм з’явився в Росії (Ломоносов, Фонвізін), але в силу різних причин поступався французькому. В українській літературі у ті часи до класицизму можна зарахувати хіба що „Енеїду” Котляревського (+ кілька менш значних творів), причому це не висока (трагедійна, епічна) лінія, якою славився „правильний” класицизм, а низька (комічна). Тому питання про український класицизм розв’язується так: або взагалі не було, або був, але надто специфічний
• часом існування окремих явищ: в Європі реалізм припадає приблизно на середину ХІХ ст. (Бальзак, Флобер), а в США реалізм почав розвиватися лише в кінці ХІХ ст. (М.Твен) і досяг вершини у міжвоєнний період (Хемінгуей, Фолкнер).
• ієрархіями та репутаціями: Пушкін – головний російський класик, але на Заході  більше цінують Толстого, Достоєвського, Чехова.

Критерії визначення приналежності письменника до національної літератури:

• походження
• мова
• місце проживання
• особливості творчості (теми, жанри, стиль і т.п.)
• вплив на письменників наступних поколінь (певної нац. літератури)

Вони взаємодіють і звертатися до них варто тоді, коли якийсь критерій не спрацьовує: тоді приналежність письменника до національної літератури доводиться за допомогою інших. Напр., Кафка народився і жив у Празі (нині Чехія, тоді Австро-Угорщина), був за походженням євреєм – але писав німецькою і за характером творчості належить австрійській літературі (умовно кажучи, ближчий до Майрінка чи Музіля (австр. письменники тієї ж доби), ніж до Брехта чи Томаса Манна).

У ряді випадків письменника не можна замкнути у межах однієї національної культури. Так, Гоголя вважають своїм і в російській, і в українській літературі (при цьому в центрі канону опиняються різні твори: „Вечори на хуторі поблизу Диканьки” (укр.) або „Петербурзькі повісті”(рос.)), Набоков водночас російський та американський, Т.С.Еліот – англо-американський, до того ж його твори, як вважається, не мають національних ознак, бо він спирається на досвід всієї світової (насамперед узагальнено європейської) культури.

Окрім суто національної специфіки, існує й регіональна, що відрізняється більш широким охопленням:

• надрегіони: Захід та Схід
• регіони: Західна Європа, Латинська Америка, Далекий Схід, Близький Схід, Африка, слов’яни і т.д.

Специфіку 2 пол. ХХ ст. канадський дослідник Маршалл МакЛюен окреслив метафорою „глобальне село”:  „Ми більше не зв’язані однією культурою – єдиною конфігурацією співвідношення почуттів – так само, як ми не зв’язані однією книгою, однією мовою чи однією технологією”, „До цього часу більшість людей приймала культуру як долю, подібно до клімату або рідної мови. В нашому ж випадку емпатичне проникнення в життя інших культур є нічим іншим, як способом звільнення їх з тюрми”

Літературний процес. Зовнішні та внутрішні фактори літературного процесу.

Літературний процес – це розвиток літератури. Стосовно нього не варто говорити ані про прогрес, ані про занепад: давні твори не гірші й не кращі, ніж сучасні, вони якісно інші і тому їх дуже важко зрозуміти.  Ю.Лотман писав: „Ми можемо забути те, що знав Шекспір та його глядачі, але ми не можемо забути те, що ми узнали після них. А це надає текстові нових смислів”. „Ми” і тут абстраговане та надчасове, бо люди ХХІ ст. не можуть забути те, „що знав Шекспір”, бо вони у своєму житті цього й не знали. Але важче уявити, як інший не знає того, що для мене очевидно, аніж засвідчити своє незнання.

У літературі завжди існують дві різні лінії, одна провідна, друга побічна. Логіка розвитку така, що нове (напрямки, тенденції), яке опиняється в центрі уваги, спирається не на те, що було в центрі уваги прямо перед ним, а на те, що було другорядним. За словами Шкловського, не від батька до сина, а від дядька до племінника. Напр., з приходом реалізму романтизм не зник безслідно, а зайняв другорядне місце. Коли ж після реалізму з’являється символізм, він по суті ближчий романтизму, аніж реалізму. Це свідчить по безперервність та внутрішню єдність літературного процесу.

Терміни, які описують літературний процес: напрям, течія, школа (самостійно!!!)

Фактори літературного процесу поділяються на:

І. Зовнішні:

· соціокультурні зміни: нові події та суспільні явища – нові теми, типи героїв, сюжети

· розвиток технологій. Транспортне сполучення (а тим більше Інтернет) пришвидшують розповсюдження інформації. Письмо від руки, машинопис, комп’ютерний набір зумовлюють різні підходи до письменництва: людина, яка обмакає перо в чорнильницю через кілька слів, пише розважливіше та серйозніше, аніж та, що стукає всліпу.

· особливу роль серед зовнішніх факторів відіграє книгодрукарство. Це сприяє швидкому розповсюдженню творів, розширює аудиторію (зокрема, тому, що поширюється грамотність), врешті решт, зумовлює виникнення феномену масової літератури. Щодо структури тексту: проза починає переважати над віршем, з’являється верлібр; заголовок не просто відділяє один текст від іншого, називаючи героя або подію, а може бути змістовим фокусом, символом („Червоне та чорне”, „Жерміналь”). Маршалл МакЛюен (книга „Галактика Гутенберга”) дивиться глибше і вбачає такі наслідки книгодрукарства: розвиток індивідуалізму (рапсода чи кобзаря слухають групою, рукописну книжку читають вголос для інших – друковану книжку читає кожен сам собі), конфлікт серця і розуму (зорове сприймання тексту суто інтелектуальне, відчужене у порівнянні з аудіо-тактильною єдністю усного слова або хоча б рукописом), поява механічного знання (пор. власноручно та свідомо написаний конспект та роздруківкуJ), розвиток національних мов (латина відходить на другий план), виникнення націоналізму та централізованої держави

ІІ. Внутрішні:

· вплив попереднього літературної досвіду: опертя на традицію або її заперечення. Окрім творчого підходу, існує епігонство: великий письменник пише оригінально, по-своєму, „малі” письменники услід за ним пишуть, як він, не виявляючи власної оригінальності.

· вплив інонаціональних літератур – компенсація того, чого не вистачає „своїй” літературі.

· досвід інших видів мистецтв: прийом монтажу прийшов у літературу з кінематографу, лейтмотивна композиція – з музики і т.д.