КУЛЬТУРА НАРОДІВ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Культура Стародавнього Сходу – один із найважливіших етапів історії людства. Саме тут з океану первісних культур виникають перші цивілізації, формуються такі специфічні елементи культури, як література, право, мораль, мистецтво. Культура Стародавнього Сходу зароджувалася на великих територіях, розташованих у Північно-Східній Африці, Передній, Південній та Східній Азії, але цей процес відбувався дуже повільними темпами тільки у родючих долинах рік Нілу, Тигру, Євфрату, Інду, Гангу та Хуанхе. Сприятливі природні умови уже у IV ст. до н.е. започаткували розвиток землеробського господарства, заснованого на штучному зрошенні. Однак ці долини були лише оазисами, навколо яких вирувала стихія культурно відсталих кочових народів

3.1. Культура Стародавнього Сходу

Для вивчення розділу необхідно звернути увагу на тривале збереження в культурі народів Стародавнього Сходу залишків первісного суспільства. У той же час з’являються нові верстви населення – рабовласники та раби, утворюється така специфічна форма влади як східна деспотія, де вся верховна влада зосереджувалася в руках царя, а земля вважалася власністю держави. Цивілізація – це такий ступінь розвитку та упорядкованості суспільства, де виникає писемність, утворюються міста, будуються монументальні споруди, формується соціально-класовий поділ суспільства та держава. Роль і значення стародавніх цивілізацій для розвитку людства дуже велика. Передусім слід зазначити, що, не являючись прямими нащадками цих цивілізацій, ми багато запозичили від перших цивілізацій, насамперед, державу як форму людського співіснування, закони, що регулюють взаємовідносини між людьми; писемність як засіб передачі та засвоєння інформації, систему рахунку, колесо, філософські, наукові й практичні знання, мистецтва та ремесла. Представники перших цивілізацій, не маючи засобів сучасної техніки, створили величезні кам’яні монументи, які ми, володіючи ними, не можемо зрушити з місця, вони могли бачити у темряві, відчувати колір глибинних шарів каменю, створювати на землі зображення, які сприймаються лише з великої висоти.

Особливе значення у подальшому розвитку людства має писемність. Близько 6 тис. років тому вона з’явилася як клинопис у Месопотамії та ієрогліфи у Стародавньому Єгипті.

Перші цивілізації, що розпочали своє існування у IV тисячолітті до н.е., в історичному та географічному аспектах об’єднує термін “Стародавній Схід”. Він і дотепер вживається відповідно до античної традиції – так називалися території на схід від Риму, де проживали народи неантичного походження, що були втягнуті у середземноморський світ культур за часів розквіту давньоримської держави – Шумер, Єгипет, Вавилон, Палестина.

У соціально-політичному плані відмінними рисами перших цивілізацій були: деспотичний характер правління, жорстока монополізація й централізація влади, персоніфікація влади в особі монарха (царя або фараона), підпорядкування усіх форм суспільного життя релігійним нормам, повна домінація держави над особистістю. Такий порядок організації суспільства забезпечував функціонування життєво важливих іригаційних систем та будівництво пірамід, сприяв активній завойовницькій політиці.

Трипілля — село Обухівського району Київської області.

Розташоване на правому березі Дніпра, у долині річки Красна (ріка). Назва його, як вважають (помилково), пов'язана з характером місцевості: тут сходяться три родючі долини, три поля, розмежовані річками Стугною, Красною та Бобрицею. Біля р. Бобриці три поселення трипільської культури, одне з них досліджував у 1897 та 1901 р. Вікентій Хвойка.

При в'їзді в село Трипілля височіє Дівич-гора, на якій було розкопано жертовник богині-діви зарубинецької культури. На території с. Трипілля збереглися могильник зарубинецької культури Дівич-Гора (ІІІ ст. до н. е. — ІІ ст. н. е.), залишки давньоруського городища — рештки міста Треполя, згаданого в літописі від 1093 р. як уже існуюче. Вірогідніше за все, побудоване воно було близько 1032 р., коли Ярослав Мудрий, укріплюючи кордони Русі, ставив міста по Стугні.

Місто Треполь відігравало значну роль у Київській Русі. Вже у другій половині ХІ ст. воно було одним із центрів ремесла іторгівлі і вважалося «водними воротами». Біля нього знаходилися стоянки торгових суден, що ходили по Дніпру. У місті розвивалося гончарство. Вироби місцевих майстрів вивозилися далеко за межі Київської землі.

Треполь був також важливим укріпленням, що захищало Русь від нападів печенігів, а пізніше — половців, а також збірним пунктом для військ руських князів, які вирушали на боротьбу з кочовиками.

Згадується в літописах Треполь і в 1135 та 1205 рр. Під час монголо-татарської навали, наприкінці 1240 р., місто було пограбоване і спустошене, але вже в 1300 р. Треполь згадується серед відроджених міст Київської землі.

Від Трипілля беруть початок і йдуть у різні боки Змієві вали.

КУЛЬТУРА ЕПОХИ РАННЬОГО ЗАЛІЗНОГО ВІКУ (КІММЕРІЙЦІ, СКІФИ, САРМАТИ)

З відкриттям та поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха, позначена докорін­ним зламом старих соціально-економічних структур. Залізний вік з Україні датується XII ст. до н.е. — IV ст. н.е. Ранній період ранньозалізного віку традиційно обмежують часом існування кім­мерійських і чорноліських пам'яток. Беручи до уваги, що заліз­ний вік почався з часу білозерської та білогрудівської культур, ми вважаємо існування цих культур першим етапом ранньозалізного віку (початок XII —X ст. до н.е.), а кіммерійські, чорноліські та синхронні їм пам'ятки відносимо до другого етапу раннього пе­ріоду (IX —перша половина VII ст. до н.е.).

Білозерська культура стала основою кіммерійської, яка є, ймовірно, пізньою частиною білозерської. Кіммерійці розселилися у степах Північного Причорномор'я наприкінці II —на початку І тис. до н.е. Це найдавніший народ на території України, назву якого донесли до нас писемні джерела. Геродот (V ст. до н.е.), зокрема, повідомляє про те, що території, зайняті скіфами, нале­жали раніше кіммерійцям.

Етнічність кіммерійців остаточ­но не з'ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іраномовного на­селення. Провідною галуззю їх­нього господарства було кочове скотарство, дуже висока ефектив­ність якого давала змогу створю­вати значний додатковий продукт.

Без цього не могли б існувати військові кінні загони згаданого народу, котрі здійснювали далекі грабіжницькі походи аж у Передню Азію. Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Поряд з економічними в кіммерійському середо­вищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостері­гався перехід від військової демократії до станово-класового сус­пільства на базі рабовласницького способу виробництва.

Кіммерійські пам'ятки представлено лише похованнями, зазви­чай курганними, відомі й безкурганні поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено два ступені куль­тури: чорногорівський та новочеркаський. На першому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'я­ним перекриттям (іноді — з підбоями) у скорченому на боці положенні. Чоловіків супроводжували зброя (стріли з бронзови­ми та кістяними наконечниками, кинджал з бронзовим руків'ям та залізним лезом), збруя (часто стременоподібні вудила), а жінок — золоті та бронзові пронизки, намистини, глиняний посуд. Посуд зберігав білозерські традиції (товстостінні круглотілі горщики, часто орнаментовані наліпним валиком із "вусиками", кубки з цилінд­ричними шийками та черпаки, орнаментовані канелюрами, ши­шечками), але зникли одноручні черпаки, поширилися лощені кубки та дерев'яні кубки із золотими пластинками.

На новочеркаському ступені істотно змінився поховальний обряд: з'явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев'яним дахом, поставленим на дерев'яні стовпи. Предмети почали класти і на перекриття. Поширилася цільнозалізна зброя, в тому числі й залізні наконечники стріл, замість стременоподібних — двокільчасті вудила. У посуді стали переважати кубки, подібні до жаботинських (прикрашені геометричним орнаментом). Важливою рисою культури кіммерійців є стели, які хоча й не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу та озбро­єння (подібні до стел бронзового віку України).

Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен. Кіммерійська культура частково розчинилася у скіфській. Частина кіммерійців мігрували на Близький Схід.

У середині VII ст. до н.е. у південноукраїнських степах з'яви­лися іраномовні племена скіфів, витіснивши звідси, а частково асимілювавши кіммерійців.

У Джерелом наших знань про культуру скіфів є твори античних авторів (насамперед Геродота) і археологічні розкопки, позаяк свого письма скіфи не мали.

Скіфська культура була тим новоутворенням, яке виникло завдяки складним етносоціальним процесам у євразійських степах.

За культурно-господарським типом скіфська культура належала до кочової (точніше - напівкочової) скотарської.

Лісостепова зона скіфських часів була заселена різноетнічними племенами: неври на Правобережжі, гелони і будини на Лівобережжі. Геродот згадує про калліпідів-елліно-скіфів, тобто, змішане греко-скіфське, не кочове плем'я.

У середині V ст. до н.е., після підкорення лісостепу і вздовж Дніпра вже мешкали напівскіфські етноси - скіфи-орачі та скіфи-землероби. Різниця між ними полягала в тому, що перші культивували злаки для власного споживання, а другі на продаж.

На формування синкретичного характеру скіфської культури вплинули контакти цих племен з грецькими містами-державами, що з'являються в VII ст. до н.е. в Північному Причорномор'ї, а також з Китаєм і Персією.

Третя чверть V - кінець IV ст. до н.е. - період розквіту скіфської держави, що тривав майже століття і закінчився наприкінці IV ст. до н.е. глибокою кризою.

Основним заняттям царських скіфів - провідного племені в скіфській державі було кочове скотарство. Розводили коней, велику та дрібну рогату худобу. Внаслідок цього, стаціонарних будівель у скіфів не було. Геродот писав, що житла у них на візках. Інші античні автори повідомляють, що найменші візки бувають чотириколіс­ними, а інші - шестиколісними.

Вже на початку IV ст. до н.е., на поселеннях степового Подніпров'я фіксуються постійні житла. Це двокамерні напівземлянки з округлими приміщеннями, де розміщувалося відкрите вогнище та земляні лави по периметру.

Іноді трапляються наземні однокімнатні споруди, округлі в плані. У деяких поселеннях Подніпров'я зафіксовані прямокутні в плані землянки (поселення біля с. Первомаївка на Херсонщині та Лиса Гора біля м. Василівка Запорізької обл.). Основним матеріалом для виготовлення цих будівель були глина і дерево.

До наших днів дійшли відомості про одяг скіфів. Чоловіки носили куртку з поясом та штани на взірець шаровар, м'які чобітки, шапки з гострим верхом.

Жінки - широку довгу сорочку, яка доповнювалася різними деталями.

Прикраси - браслети, перстні, гривни, оздоблені пояси носили не тільки жінки, але й чоловіки.

Вірування скіфів відносились до політеїзму, тобто існувала віра в багатьох богів. Геродот називає сімох скіфських богів, яких він ототожнював із грецькими богами. На чолі пантеону стояла богиня Табіті (Гестія) - охороняла вогнище та житло (саме ім'я Табіті означає "та, що зігріває"). Далі Папай (Зевс) та його дружина Алі (Гея) - божества неба і землі, союз двох стихій - джерело життя. Далі Гойтосір (Аполлон), Аргімпаса (Афродіта), Галімасад (Посейдон).

Арей - молодший з богів, але в житті Скіфії його культу належала провідна роль. Геродот пише, що на честь Арея проводилися щорічні жертвоприношення. По всій Скіфії споруджувалися велетенські чотирикутні жертовники з хмизу, на верхівці яких був укріплений старовинний залізний меч (символ Арея). Цьому мечу скіфи приносили в жертву овець та коней.

Високого рівня у скіфів досягло ювелірне мистецтво. На парадному посуді, кінському спорядженні, головних уборах та одязі бачимо характерні зображення тварин - ведмедя, рисі, бика, коня чи кози. Часто це символ-мітка: ратиця хижака, пильне око або потужне крило птаха, гостре ікло або пазур хижака. Саме зображення тварин чи характерних для них частин тіла, дало назву особливій течії в декоративно-прикладному мистецтві "звіриний стиль". Основним матеріалом для виготовлення творів скіфського мистецтва були кістка, ріг, бронза, срібло, золото, залізо тощо. До шедеврів світового мистецтва належить золотий гребінь із кургану Солоха (Запорізька область). Верхня частина гребня прикрашена динамічною батальною сценою за участю трьох воїнів ймовірно скіфських воєначальників. Дослідники припускають, що автор цього твору був вихідцем із грецького місцевого середовища і, прекрасно оволодівши художніми засобами античного мистецтва, знав і степову атмосферу життя кочівників.

До відомих у світі шедеврів скіфського золотарського мистецтва належить кубок із кургану Куль-Оба - виготовлена із сплава золота з сріблом ваза. На верхній частині вази зображені сцени з життя скіфів, нижня частина заповнена вертикальними жолобками у вигляді вузьких пелюстків.

Сьогодні чи не найвідомішим у світі зразком мистецтва скіфів є золота пектораль із кургану Товста Могила - нагрудна прикраса ритуального характеру. Розділена на три смуги - зооморфну, рослинну і антропоморфну пектораль є яскравим прикладом греко-скіфського ювелірного мистецтва. Особливо майстерно виконана композиція із зображенням двох напівроздягнутих скіфів, котрі стоять на колінах і тримають сорочку з овечого хутра - золоте руно.

Вражає досконалістю прикрашений фігуркою вепра кинджал з експозиції Національного музею історії України.

До наших днів дійшли взірці скіфської скульптури - виконані з граніту, пісковику чи вапняку, воїни у бойовому обладунку. Цей образ володаря причорноморських степів у ІП-ІІ ст., до н.е. ставили на могилах у Степовій Скіфії.

Знайдені в Неаполі Скіфському (столиця скіфської держави) терракотові статуетки і бронзові фігурки грецьких богів (Деметра, Кора, Афродіта, Гермес, Зевс) належать до предметів імпорту, але деякі з них, імовірно, виготовлялися на місці за античними зразками. Відомі й примітивні зооморфні та антропоморфні фігурки, ритуальні "хлібці", які свідчать про поширення місцевих землеробсько-скотарських культів.

Зародження цивілізації на території України

Первісносуспільний лад — найдавніший період в історії людського суспільства. Загальноприйнятою в науці є періодизація цього ладу відповідно до змін знарядь праці (матеріалу та технології їх вироблення) та фізичного типу людини. Згідно з цими критеріями, первісний етап життя людства поділяють на кам'яний вік, який охоплює епоху від виникнення людини та закінчується 10 тис. років тому, бронзовий вік, який тривав з III до І тис. до н. е., та залізний вік (І тис. до н. є. — перші століття нашої ери).
Кам'яний вік, як самий найдовший, поділяють на ранній палеоліт (у перекладі з грецької мови палайос — старовинний, літос — камінь) — від появи людини до 150 тис. років тому, середній палеоліт — 150—40 тис. років тому, пізній палеоліт — 40—10 тис. років тому, мезоліт (середньокам'яний вік) — 10—6 тис. років тому, неоліт (новий кам'яний вік) — VI—III тис. до н. е., енеоліт (мідно-кам'яний вік) — IV — початок II тис. до н. є.
Характерними рисами первісного ладу були:
• низький рівень розвитку знарядь та продуктивності праці, що обумовлювало повну залежність людини від природи;
• об'єднання людей у первісні стада, пізніше в общини та існування общинної власності на засоби виробництва;
• добувальний (привласнювальний) тип господарства, за якого основними заняттями людей були мисливство та збиральництво;
• соціальна однорідність суспільства, незначний обсяг та простота суспільних відносин;
• рівність людей, участь усіх членів общини в управлінні без спеціально уповноважених осіб та особливих установ (відсутність держави та права);
• язичницькі (політеічні) вірування, обожнення тих сил природи, які мали безпосередній вплив на людину.
За палеоліту почався і завершився процес виділення людини з тваринного світу. Первісна людина на території України з'явилася майже 1 млн. років тому, а залишки місць її поселення належать до раннього палеоліту.
М'який клімат тодішньої епохи сприяв збиральництву, яке поряд з полюванням було головним заняттям. Люди цього періоду — архантропи (пітекантропи, синантропи) користувалися найпростішими знаряддями праці — масивними ручними зубилами, що виготовляли шляхом оббивання каменю, загостреними палицями, рогатинами. Появі общини передувало існування первісного людського стада, коли люди жили невеликими групами, які являли собою першу форму організації суспільства. Спільна праця, добувальний тип занять сприяли розвитку в архантропів елементів мови, свідомості, перших трудових навичок.
Найдавніші стійбища раннього палеоліту знайдені в Україні біля с Королеве (Закарпаття), під м. Ізюмом (Харківщина), під м. Амвросієвкою (пониззя Дону).
За середнього палеоліту відбулися суттєві зміни у кліматі, почалося різке похолодання. У цих умовах зменшилися можливості збиральництва та зросла роль полювання (панував загінний спосіб полювання на стадних тварин — мамонтів, оленів, печерних ведмедів).З наступом похолодання, у боротьбі за виживання, люди навчилися добувати вогонь, який раніше тільки використовували, виготовляти одяг зі шкір тварин, споруджувати перші житла з великих мамонтових кісток (або жили у печерах).
У середньому палеоліті вдосконалюються знаряддя праці з каменю, з'являються кам'яні гостроконечники, різці, скребла, якими обробляли шкури тварин, знаряддя праці з кісток — проколки. У результаті розвитку людини з'являються неандертальці (палеоантропи). Фізичним типом людини стає Homo Habilis (людина вміла).
За пізнього палеоліту завершився процес формування людини сучасного типу — людини розумної — Homo Sapiens, відомої під назвою кроманьйонця. Для кроманьйонців — представників давнього типу сучасного виду людини — були характерні високий зріст, широке обличчя і добре розвинене підборіддя.
У період пізнього палеоліту люди розселилися майже по всій Східній Європі. На території сучасної України відомо багато пізньопалеолітичних поселень — Мізинська (Чернігівщина), Межирицька (Канівщина), Кирилівська (на території Києва) стоянки. їх вивчення свідчить про те, що у той час тривало вдосконалення мисливських знарядь, форми обробки кременю, почалося виготовлення наконечників списів, дротиків, ножеподібних пластин тощо. Вдосконалювалася техніка обробки знарядь з кісток — з'явилися голки, шила, гарпуни. Виникла нова галузь господарства — рибальство.
Водночас у період пізнього палеоліту завершився процес формування суспільства, виник родовий лад, за якого, на зміну первісному стаду, основною формою організації стала родова община. Вона існувала тоді у формі матріархату — панівну роль у суспільному виробництві відігравала жінка. Це пояснюється тим, що родовід за групового шлюбу можливо було вести тільки за жіночою лінією. Родинні стосунки вели до виникнення об'єднаних споріднених родів — племен.
Кроманьйонці у той час вже мали релігійні уявлення, пов'язані з анімізмом (вірою в існування душі, духів, які впливають на природу і саму людину), тотемізмом (вірою в походження людини від єдиного предка — тварини або рослини), фетишизмом (вірою в надприродні властивості предметів неживої природи) тощо. Про виникнення ідеологічних уявлень також свідчать перші захоронення пізнього палеоліту.
Важливі зміни в житті людського суспільства відбулися за мезоліту. На території нашої країни найдавніші поселення мезоліту знайдені у Криму (Мурзак-Коба та Фатьма-Коба), на Одещині (Гребениківська стоянка), на Чернігівщині (Журавська стоянка) та інші.
Мезоліт є доказом великого впливу географічного середовища на життя та еволюцію суспільства. Це був час пересування людства з півдня на північ. Закінчився льодовиковий період, вимерли великі тварини, полювання вже не могло задовольнити потреби кількості населення, що зростало. Разом з тим потеплення клімату відновило рослинний світ (флору), що спричинило відновлення збиральництва та створення умов для появи землеробства. Змінюється форма мисливства — загінне перетворюється на індивідуальне та дрібногрупове. За мезоліту було винайдено лук і стріли, почалося приручення тварин. Людина удосконалює старі знаряддя праці, створює нові — долото, сокиру з кременю для обробки дерева.
Ще більш значущі зміни припадають на епоху неоліту — нового кам'яного віку, заключного періоду кам'яної доби. Відбувся перехід від привласнювального типу господарства до відтворювального — землеробства і скотарства. Історики називають період цього переходу «неолітичною революцією».
Землеробство (вирощування культурних злаків) виникло зі збиральництва. Свідченням появи землеробства є знахідки зернотерок, серпів, мотик тощо. На території України вирощували пшеницю, ячмінь, просо, жито.

Скотарство (приручення господарських тварин) виникло із мисливства. У цей час люди приручили свиню, бика, вівцю, козу. «Неолітична революція» сприяла подальшому розвитку племінної організації суспільства, зростанню ролі та значення парної сім'ї.
У нашій країні виявлено понад 500 неолітичних поселень, найвідомішими з яких є Кам'яна Могила (поблизу Мелітополя), с Мікольська Слобідка (Київщина), с Бондариха (Сіверський Донець) та інші.
За епохи неоліту вдосконалюються техніка виготовлення каменю (розпилювання, шліфування, свердлення), крем'яні знаряддя, винайдені у попередній період. Широкого розповсюдження знаходять крем'яні ножі, наконечники списів і стріл, поширюються знаряддя для обробки дерева.
Важливим досягненням неоліту стало винайдення глиняного (керамічного) посуду. Це досягнення людей створило умови для зберігання запасів продуктів, вживання вареної їжі і взагалі переходу від кочового до осідлого способу життя.
У IV — на початку II тис. до н. е., за міднокам'яного віку — енеоліту — відбувався подальший розвиток скотарства та землеробства, що привело до значних змін у первісному суспільстві. На зміну примітивному мотичному землеробству неолітичної епохи прийшло значно продуктивніше орне землеробство з використанням рала і тяглової сили.
Темп історичного розвитку значно прискорився у зв'язку з відкриттям металу — міді та бронзи (сплав міді з оловом). Енеоліт — це період виникнення та розвитку металургії міді, що передував бронзовому віку. Використання бронзи спричинило подальший розвиток виробничих сил та перший великий суспільний розподіл праці — відокремлення скотарства від землеробства. У степових племен посилюється роль кочового скотарства, а у лісостепових — землеробства.
Провідну роль періоду енеоліту на території України відігравали племена трипільської культури (IV—III тис. до н. е.). Ця археологічна культура дістала таку назву від поселення, відкритого та дослідженого В. Хвойкою, видатним вченим, у 1896 р. біля с Трипілля на Київщині. Трипільська культура заклала підвалини землеробської цивілізації на території України.
Господарство трипільської культури базувалося на мотиковому землеробстві, скотарстві та полюванні. Трипільці також займалися ремеслом — ткацтвом та особливо гончарством. Особливістю трипільської культури є мальований фарбами глиняний посуд, при розмальовуванні якого використовувалося багато орнаментів.
Жили трипільці у відкритих селищах, деякі з них мали вигляд великих за площею будинків, що розташовувалися концентричними колами. Величезні поселення трипільців створюють враження організованості та впорядкованості суспільства. Приміщення у трипільських поселеннях часто розмальовувалися мінеральними фарбами.
Досить розвиненою була духовна культура трипільців. Ідеологія цих племен пронизана ідеєю плодороддя — характерна риса суспільств, основою господарства яких було землеробство. Духовна культура трипільців включала різні землеробські культи — матері-землі, що свідчить про існування матріархату, свійських тварин, вогню.
Багато дослідників вважають, що традиції трипільської культури у видозміненому вигляді існували і в подальші часи й збереглися у культурі українського народу.
У державному історико-культурному заповіднику «Трипільська культура», який створено на Черкащині, зараз зберігається понад шести тисяч експонатів — результат великої праці не одного покоління дослідників історії українського народу. Цей заповідник розташований на місці, де було знайдено велике трипільське поселення IV тис. до н. е., яке налічувало дві тисячі будинків.
У період енеоліту відбувається перехід від матріархату до патріархату, оскільки головну роль у господарському житті почав відігравати чоловік. Із розвитком патріархальної організації суспільства на зміну родовій общині поступово приходить сусідська (територіальна) община, у якій родинні зв'язки замінюються спільністю територіального чи господарського життя. Головним фактором стає територіальний поділ, а не належність до роду та племені. Сімейна власність спричиняє майнову нерівність, зростає соціальна неоднорідність суспільства, обсяг та складність соціальних відносин. Доказом майнової нерівності епохи бронзи є виявлені археологами дорогоцінності і перші багаті поховання. Виникає необхідність регулювання життєдіяльності суспільства, зростає роль і влада племінних вождів і воєначальників, відбувається процес відокремлення від населення особливої категорії осіб, які здійснюють управління.

На початку І тис. до н. є. (XI—IX ст. до н. е.) в розвитку племен, які мешкали на території України, сталися великі зміни, пов'язані з відкриттям заліза, масовим використанням залізних знарядь праці і зброї, які були значно міцніші та продуктивніші, ніж знаряддя з каменю, міді та бронзи.
Предки слов'ян та інших народів, які заселили величезні простори у Центральній та Східній Європі, одержали з відкриттям заліза можливість більш швидкого розвитку. Освоєння заліза мало велике значення для прогресу всіх галузей господарства — землеробства, скотарства, ремесел. Одним з наслідків став другий великий суспільний розподіл праці — відокремлення ремесла від землеробства. Виникло та набуло розвитку виробництво безпосередньо для обміну, а також торгівля.
У кінці X — початку VII ст. до н. е. степи України займають кімерійці — найдавніші племена з відомих на території нашої країни, назва яких збереглася у писемних пам'ятках.
Головним заняттям кіммерійців було кочове скотарство. їхня матеріальна культура і побут відомі, головним чином, за похованнями. У кіммерійців виділилася і сформувалася панівна верхівка, в руках якої зосереджувалися влада і багатства. Високоякісна бронзово-залізна зброя та досконале кінське спорядження, які часто зустрічаються у похованнях, свідчать, що війна для кіммерійців була однією з галузей господарства. Найпоширенішою зброєю у цих войовничих племен були луки, стріли та мечі.
У VII ст. до н. є. кіммерійців із степів Північного Причорномор'я витіснили скіфи — кочові іраномовні племена. Відомості про скіфів залишилися в ассирійських і грецьких писемних джерелах. Особливу наукову цінність для вивчення скіфів має «Історія» знаменитого грека Геродота, «батька історії», який у першій половині V ст. до н. є. здійснив подорож у скіфські землі. Від Геродота до нас дійшли докладні відомості про розселення, заняття, побут і звичаї скіфів.
Скіфські племінні об'єднання перебували на ранньому етапі кочівницької державності, що досягла періоду розквіту і могутності у IV ст. до н. е., за царя Атея. Скіфи, з'явившись на історичній арені, зарекомендували себе як могутня військова сила. Умілі стрільці й вершники, вони брали найактивнішу участь у житті тогочасного світу — на величезних просторах від Північного Причорномор'я до Південно-Східної Азії. У результаті об'єднання скіфських племен утворилася держава — Скіфія, що підкорила місцеве населення на великій території між Доном і Дністром.
Згідно зі свідченням Геродота, скіфи поділялися на так званих царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-землеробів та скіфів-орачів. Для нас особливий інтерес складають два останні народи. Скіфи-землероби населяли середню течію та верхів'я р. Гіпаніса (Бугу), скіфи-орачі — середню течію Борисфена (Дніпра). Сучасна наука свідчить, що у ті часи по Бугу та середньому Дніпру якраз знаходилися землі південно-східного краю праслов'янського етносу.
Вивчення вченими численних курганних поховань (Чортомлик, Солоха, Гайманова та Товста могили) свідчать про багату культуру скіфів. Великий внесок у дослідження скіфської історії зробив видатний археолог Б. Мозолевський. Саме він у 1971 р. знайшов у кургані Товста могила біля м. Орджонікідзе на Дніпропетровщині всесвітньо відому нині скіфську пектораль IV ст. до н. е., яка вважається найзначнішим археологічним відкриттям XX ст. на території України.
Знахідки у курганах розкривають картину майнового розшарування скіфського суспільства, його зв'язки з античною цивілізацією, релігійні вірування тощо.
В історії скіфів значною подією була війна проти могутнього перського царя Дарія І, який у 514—513 pp. до н. є. здійснив похід проти царських скіфів. Виявивши неабиякі військові здібності, скіфи завдали поразки завойовникам.
Однією з причин загибелі у IV ст. до н. є. скіфської держави вчені вважають загрозу армії царя Македонії Філіпа II, а згодом його сина Олександра Македонського західним кордонам Скіфії. На сході скіфи постійно відбивали напади племен сарматів. Під таким тиском скіфи з часом змушені були поступитися своїми землями, хоча скіфське царство у Криму (Мала Скіфія) проіснувало до III ст. н. є.
Починаючи з III ст. до н. є. тривалий період в історії України був пов'язаний з племенами сарматів (савроматів), які витіснили скіфів з більшої частини Північного Причорномор'я. В історичних джерелах також є повідомлення про сарматське плем'я аланів. Сармати, як і скіфи, належали до іранського етносу. Вже у II—І ст. до н. є. вони займали степи між Дніпром і Доном, а на початку нашої ери розселилися аж до кордонів Римської імперії.

Сармати перервали жваву торгівлю праслов'ян з грецькими містами на Чорному морі. В результаті слов'янський світ східної частини Європи ніби випав на певний час з поля зору античних істориків. Але вже у І ст. н. є. еллінський світ знову відкриває слов'ян.
Сарматська культура відома нам за тілопокладними похованнями. Основою господарської діяльності сарматів було скотарство, важливу роль відігравали промисли, ремесло, торгівля. Особливістю соціального розвитку сарматів було те, що жінка посідала високе почесне місце у суспільстві. Геродот навіть розповідає легенду про походження сарматів, які вели свій рід від амазонок. Сарматські жінки були воїнами, виконували функції жерця, посідали верховні родові та племінні посади.
У середині III ст. н. є. військова могутність сарматів була послаблена готами — племенами східних германців, а у IV ст. — гунами.
Скіфському періодові у степах Північного Причорномор'я відповідає час існування грецьких міст-колоній (полісів). Грецька колонізація (організація поселень за межами своєї країни) була зумовлена відносним перенаселенням материкової та острівної Греції, посиленням майнової нерівності, обезземеленням значної частини дрібних селян, загостренням соціальної боротьби у грецьких містах. Усе це призводило до еміграції греків у інші регіони, у тому числі на узбережжя Чорного моря та у Крим.
Найвідомішими грецькими поселеннями були Тира (у Гирлі Дністра), Ольвія (на Бузькому Лимані, неподалік від сучасного Миколаєва), Херсонес (у південно-західній частині Криму, поблизу сучасного Севастополя), Феодосія тощо. Грецькі міста-колонії були рабовласницькими республіками (аристократичними або демократичними). У кінці V ст. до н. є. виникло Боспорське царство — монархія, — столицею якого було місто Пантікапей (на місці сучасної Керчі).
В античних державах значного розвитку набули землеробство, яке доповнювалося виноградарством та садівництвом, ремесла, торгівля, архітектура, мистецтво. Скотарством греки майже не займалися, оскільки мали тваринні продукти від кочівників — скіфів та сарматів, з якими вели торгівлю. З території сучасної України греки вивозили перш за все хліб, а також рабів, вино, сіль.
З III ст. н. є. почалася загальна криза античного суспільства (праця рабів стала невигідною, значно зменшилися обсяги внутрішньої та зовнішньої торгівлі). Крім того, смертельного удару полісам завдали напади готів та гунів.
Існування протягом тисячоліття у Північному Причорномор'ї та Криму античної цивілізації мало велике значення. Вона сприяла розвиткові економіки, суспільних відносин та культури місцевих племен, що прискорювало в них процес розкладу первісного ладу. Зв'язки з греками на тривалий час визначили південний напрямок слов'янської цивілізації, що в пізніші часи сприяло тісним зв'язкам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури — Візантії.

¦ Проблема походження людини та зародження людського суспільства.

¦ Проблема появи людини на території сучасної України.

¦ Періодизація первісного ладу.

¦ Походження та історична доля трипільців, кіммерійців, скіфів, сарматів.

¦ Проблема виникнення релігійних вірувань.

2. Київська Русь — одна з могутніх держав Європи IX—XII ст. Вона відіграла велику роль в історії східних слов'ян та інших слов'янських народів. Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку.

Вплив християнства на розвиток культури.

Культура Київської держави – яскраве та багатогранне явище, яке стало наслідком тривалого процесу внутрішнього розвитку східнослов’янського суспільства і увібрало все краще від своїх слов’янських предків та від світової цивілізації.

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалося і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ “чудотворних” ікон, культ святих.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.                                                                                       

У процесі поширенню та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з “поганством” християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев’яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.

Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною мовою на Русі стала, церковнослов'янська мова, створена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.

1.        Розвиток літератури. Літописання.

Коли християнство стало державною релігією. Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, жи-тіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створенні давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

Слід зазначити, що до літератури-посередниці древньо-руські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До перекладної літератури входили: богослужбові книги - Свя'те Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих агіографи, патерики - збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги - пам'ятки церковного права, церковні статути; філософські твори типу “Шестодневу”; історичні хроніки; гомілетика - урочисті “слова” на церковні свята.

Важливі політичні та історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, що ґрунтувалися на досвіді усної дохристиянської культури. 

Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досягнень світової культури сприяли тому, що, в основному, першими руськими письменниками були священнослужителі київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, Ігумен Печерського монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр та інші.

2. Вплив християнства на розвиток освіти в Київській Русі

Розвивалася в Київській Русі освіта. Освіченими були багато представників влади – князів, правителів, воєвод: Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Рюрик Ростиславович та ін. Князі завжди переймалися проблемами освіти. Літопис свідчить, що Володимир Святославич відкрив у Києві школу, де навчалися князівські і боярські діти. Ярослав Мудрий відкрив у Новгороді школу для дітей старост і священиків.

Основу освіти становили богослов’я, філософія, риторика, граматика. Вивчали в Київській Русі й іноземні мови. Кількома мовами володіли Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославич, Святослав Ярославич, Володимир Мономах та ін.

Були відомі на Русі й твори античних філософів – Геродота, Сократа, Платона, Піфагора, Аристотеля, Аврелія.

Осередками освіти були церкви та монастирі, які сприяли розвиткові літератури та мистецтва. Одним з таких осередків був Києво-Печерський монастир, що його за правління Ярослава Мудрого заснував виходець з м. Любича (на Чернігівщині) преподобний Антоній. Печерський монастир був центром не тільки православ’я, а й літописання, мистецтва, медицини; він уславився іменами Нестора літописця, Іоанна, Симона, Аліпія, Агапіта, Григорія і багатьох інших.

При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях створювалися книгосховища. У знаменитій бібліотеці князя Ярослава Мудрого були книги багатьма мовами. Приватні бібліотеки мали правнук Ярослава Мудрого Микола-Святоша, волинський князь Володимир Василькович, чернець Григорій (середина XII ст.). Одночасно з бібліотеками виникли і перші архіви. Вважається, що найдавнішим сховищем рукописних документів була церква св. Іллі у Києві.

3. Розвиток архітектури

Запровадження християнства на Русі справило великий вплив на розвиток кам'яної, архітектури. Першого кам'яного церквою на Русі булл Десятинна церква, побудована у Києві в 989-996 рр. Це був хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. На утримання церкви князь Володимир дав десяту частину своїх доходів, тому й назвали її Десятинною (спершу - церква Богородиці).

Києво-Печерський монастир є чудовою пам’яткою архітектури, де поєднується візантійське і руське архітектурне мистецтво.

У середині ХІ ст. з’явилися перлини давньоруського зодчества - Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоцьку. Вони поєднали в собі візантійський і місцевий типи будівель, елементи розпису балканських художників давньоруської дерев'яної архітектури деякі романські традиції, наприклад, наявність двох веж на західному фасаді. Від візантійських майстрів древньоруські майстри запозичили технічні прийоми цегляної і кам'яної, кладки стін.

Риси самобутнього древньоруського мистецтва яскраво проявилися у Софійському соборі у Києві – найвидатнішій архітектурній споруді Київської Русі, що збереглася до нашого часу. За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням “руська митрополія”, закладена у 1037р., належить до видатних мистецьких пам'яток стародавності. За розмірами собор перевищував візантійські храми.

Побудований за типом хрестово-купольних храмів з п'ятьма нефами й апсидами, оточений відкритими галереями і вивершений тринадцятьма главами. Інтер'єр собору багато оздоблений фресками, мозаїкою у вівтарі, мозаїчними плитами, різьбленням, орнаментикою. Колористична палітра мозаїк має близько 150 відтінків. Композиція фресок та мозаїк символізує навернення Русі до християнства, рівноправне становище її в колі європейських християнських держав. Спустошений монголо-татарами у 1240 році. На початку XIV ст. Софійський собор був уже без крівлі, а вся західна частина лежала в руїнах. У XV ст. знову двічі спустошували храм татари.

У 1630-1640 роки Софійський собор відбудовував на замовлення Київського митрополита Петра Могили італійський архітектор Октавіано Манчіні. Особливо відновлено й перебудовано собор за митрополита Варлаама Ясинського та гетьмана Івана Мазепи в 1690-1697 роках. Внаслідок перебудов собор став пам'яткою українського бароко.

В 1050-ті роки у Києві було збудовано на замовлення Ярослава Мудрого Ірининської та Георгієвської церков (церкви названі за християнськими іменамикнязя та його жінки). Це були типові для давньоруської архітектури споруди: хрестово-купольні триапсидні тринефні або п'ятинефні храми з галереями. Зруйновані під час монголо-татарського нашестя.

ВИСНОВОК

Запровадження християнства на Русі справило великий вплив на розвиток її культури. Воно зміцнило державну єдність, освятило владу великого князя, сприяло поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек. Після прийняття християнства розширилися політичні, економічні та культурні зв’язки з багатьма європейськими державами, насамперед з Візантією, Болгарією, Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, Римом та скандинавськими державами.

Християнство на Русі справило великий вплив на розвиток кам'яної, архітектури. Першого кам'яного церквою на Русі булл Десятинна церква, побудована у Києві в 989-996 рр.

Києво-Печерський монастир є чудовою пам’яткою архітектури, де поєднується візантійське і руське архітектурне мистецтво.

Давньоруський  іконопис набув самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послаблювалися, створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису.

Осередками освіти в Київській Русі стали церкви та монастирі, які сприяли розвиткові літератури та мистецтва.

Розвиток духовної і матеріальної культури Київської Русі

Культура Київської Русі постала на ґрунті матеріальних і духовних здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю. Часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. Але водночас вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції або знищення.

Основою культури Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство. Для обробки землі наші предки застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля -- одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.

Досить високого рівня досягло до Х ст. і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. У Х столітті майстерність київських ковалів і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський географ за сторіччя до Нестора писав: «Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі» [4,96].

Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах цілі вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями.

Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну як всередині общини, так і між племенами та землями. Згодом зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських монет. Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і Західною Європою, куди руські купці везли свої і східні товари.

Відбувалося швидке зростання міст. До початку Х століття в літописах згадуються понад двадцять міст, до XII століття -- біля двохсот, а перед татаро-монгольським нашестям -- вже більше трьохсот міст і фортець. Велич столиці давньоруської держави настільки вражала сучасників, що Київ часто називали «суперником Константинополя». Так, європейський хроніст Тітмар Магдебурзький у своїй хроніці 1018 року пише про Київ як «столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців».

Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян обумовив розкладання первісних відносин. Хоч економічною основою суспільства була родова власність общини на землю, все ж мала сім'я найближчих родичів починає відігравати дедалі значнішу роль. Літопис «Повість временних літ» свідчить, що у східних слов'ян переважала парна патріархальна сім'я, багатожонство зустрічалося рідко.

Родова община називалася «мир» або «вервь». За спостереженнями середньовічних західних письменників, крадіжка і обман у слов'ян зустрічалися настільки рідко, що вони не замикали своїх скринь з добром. Члени общини були пов'язані круговою порукою, діяв закон кровної помсти. Пізніше традиційне (звичаєве) право було нелегко замінити державним. Процес впровадження першого писаного закону «Руської правди» (ХІ--ХІІ століття) супроводився численними конфліктами, описаними літописом [5,150].

Як і в інших народів, князівська влада у слов'ян на стадії розкладання суспільного ладу і військової демократії підкорялася раді старійшин і загальним племінним зборам. Зазвичай князя обирали або призначали для відсічі зовнішнього ворога, але по мірі формування князівських дружин з молодців, готових за командою вдатного ватажка «пошукати собі честі, а князеві слави» в набігах на сусідні території і племена, його фактично стала обирати дружина.

Більшість воїнів ішла в похід піхотою, маючи лук і стріли, невеликі щити і списи. Важкого обладунку у слов'янських воїнів не було. У бою слов'яни були мужні і безстрашні. У IX--X столітті широко використовуються такі види зброї і спорядження, як важкі мечі, метальні машини, кистені на ланцюгу або ремені, бойові сокири, булави, дротики. Пізніше з'явилася кіннота, використовуються кольчуга, шолом. Давньоруські воїни уміло влаштовували засідки, могли довго переховуватися під водою, дихаючи через тростинку. Іноді вони навмисне кидали здобич, щоб переслідувачі зайнялися її розподілом: тоді слов'янські воїни раптово нападали на ворога. Вже у VI столітті руські князі мали вітрильно-весельні кораблі, які досягали берегів Візантії. З перетворенням князівської влади у спадкову і її зміцненням дружина поступово стає частиною державного апарату [1,105].

Отже, народ Київської Русі був умілим в ремеслах, землеробстві, мав гарну військову підготовку, що сприяло подальшому розвитку держави і укріпленню Русі на міжнародній арені, про що свідчать не тільки місцеві згадки, а й літописні спогади у багатьох країнах світу.

1.1 Релігійні вірування

християнство мистецтво вірування культура

Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.

Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун -- бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог -- бог вогню, Стрибог -- бог вітрів, який втілює стріли і війну, Даждьбог -- бог успіху, який ототожнювався з сонцем, Хорс -- бог сонця (іноді місяця), Симаргл -- бог підземного світу, як він здебільшого трактується [6, 266].

У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) -- бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) -- богиню дощу і води, яка в той же час протегувала ткацтву, а також Дану -- богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях) та різні берегині.

Відмітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало схожі на людину, нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств виконувалися частіше за все з дерева, рідко з каменю. Унікальним пам'ятником культової скульптури є так званий Збручський ідол. Вчені досі сперечаються, кого ж саме він зображає. Одні вважають, що це ідол Святовита -- чотириликого божества.

Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т. д., такі місця називалися капищами.

Культи божеств -- прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов -- відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон.

Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу («світове дерево»), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі -- «суду божому». Правда, доля у східних слов'ян не була, очевидно, такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.

Отже, релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Русі відбулися вже після прийняття християнства.

1.2 Прийняття християнства

У Х столітті християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 році. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988--990 рр.

Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва, спробу пристосувати його до потреб централізованої держави. Язичницькі боги на чолі з Перуном повинні були викликати у людей не тільки повагу, але і страх, символізувати волю правителя, обов'язковість його наказів, невідворотність покарання. Для цього на Старокиївській горі було створено пантеон, де боги мали дійсно урочистий і грізний вигляд. Більш того, за переказами, Володимир відродив забутий і, очевидно, не вельми популярний звичай людських жертвоприношень, щоб надати новому культу трагічно пишного характеру: «І приносив їм жертви, називаючи їх богами, -- говориться в «Повісті временних літ», -- і поганилася кров'ю земля Руська і горб той» [5,141].

Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком. У Візантії -- на відміну від західноєвропейських країн -- церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади. Певну роль відіграло і те, що дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами.

Володимир хрестився сам (згідно з «Повістю временних літ» в Корсуні, у Криму), хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни. Поряд зі слов'янами в Київській Русі проживало понад 20 різних народів. Християнство через Київ прийшло згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило -- зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) -- до Воскресіння Ісуса Христа і т. д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося похитнути віру народу в «нижчі духи». Процес християнізації на Русі розтягнувся на віки.[3,11]

Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. При церквах мешкали численні служителі: крім священика, були так звані «церковні люди» -- ігумен, диякон, а також просфірниці, паломники, лікарі, задушні люди (невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів. Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051). Чернецтво, або «чорне» духовенство, найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. У XIII столітті на Русі було біля 50 монастирів, з них 17 -- у самому Києві. Вищі посади в церковній ієрархії займає тільки «чорне» духовенство.

Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух.

Отже, прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів -- церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Незважаючи на політичні протиріччя, християнство зблизило Русь з Візантією -- найбільш розвиненою феодальною державою з передовою культурою. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення.

РОЗДІЛ 2. ОСВІТА І ЛІТЕРАТУРА

Писемність у східних слов'ян з'явилася приблизно ще в першій половині IX століття. У «Житії» слов'янського просвітника Кирила зберігся переказ, що він бачив у 860 р. в кримському Херсонесі (Корсуні) книги, написані «руськими письменами». Ці ж «руські письмена» згадують й арабські письменники Х століття. В історичних джерелах зустрічається також повідомлення про те, що руська писемність, нарівні з староєврейською, розповсюджувалася в Хазарії. Важливим свідченням того, що писемність була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в одному зі смоленських курганів глиняна посудина середини Х ст. з давньоруським написом «гороухща» (гірчиця) [3,13].

Треба виділити такі принципи, характерні риси вітчизняної освіти і науки доби, яка розглядається. Це відкритість до світу, активне запозичення і використання набутків інших народів, що виражалося у вживанні грецької та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх центрів. Чітко простежується європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей. У освіті поряд з домінуючими церковними існували сильні світські компоненти. При високому рівні історико-літописної, релігійно-філософської думки сфера природничих наук ще не розвинена.

2.1 Писемність і літературна традиція

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX століття візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) -- Костянтина (в чернецтві -- Кирило) і Мефодія. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов'янську мову Євангеліє. На початок ХI століття на Русі використовувалися дві системи письма -- кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця -- розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ століття місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.

До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослов'янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам'ятки світської літератури («Слово о полку Ігоревім»). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі і зрозумілі народу, і сам факт введення богослужіння слов'янською мовою гідно був оцінений «Повістю временних літ»: «І раді були слов'яни, слухаючи про велич божу своєю мовою».

Писемна література, яка сформувалася в Київській Русі на початку ХI століття, спиралася на два найважливіших джерела -- усну народну творчість і християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав, насамперед Візантії.

У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів'я, приказки, замовляння і заклинання, билинний епос. Народні пісні і перекази широко використовувалися літописцями. Від усної народної творчості древньої Русі у фольклорі українського народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії -- колядки і щедрівки. Усна творчість народу безпосередньо впливала на писемну літературу [2,67].

З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література. За літературними зв'язками Київська Русь тяжіла до Візантії, яка була центром античних і східносередземноморських цінностей. Одним з перших був переклад Євангеліє. Також поширювалися апокрифічні твори -- твори релігійного змісту, неканонізовані церквою.

Згодом на Русі з'явилися оригінальні твори. Мабуть, першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х століття. «Повість временних літ» є літописним зведенням. Вона була створена на початку XII століття ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів X--XI століть. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об'єднав місцеві, регіональні записи «за літами» в єдиний, загальноруський літопис.

З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200) і Галицько-Волинський (кінець XIII століття). Галицько-волинський літопис -- головне джерело для вивчення історії південно-західних князівств.

У такому жанрі оригінальної літератури Русі, як філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна спрямованість. Першим її зразком стало «Слово про закон і благодать» ченця Ілларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в 1051 році митрополитом. «Слово» Ілларіона стало своєрідним маніфестом самосвідомості народу, який живе у великій державі зі славною історією.

В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання. Князь Святослав Ярославич створив знаменитий «Ізборник», присвячений проблемі, «яко подобає людині бути». Перу князя Володимира Мономаха належить «Повчання», адресоване дітям. Головна його ідея -- турбота про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до єдності. Також популярним жанром була житійна (агіографічна) література. Важливе місце зайняли житія святих -- біографії духовних і світських осіб, канонізованих церквою. Були складені «Житія» княгині Ольги, Бориса і Гліба, Володимира Святого [2,59].

Отже, говорячи про зліт давньоруської літератури після прийняття християнства, не треба забувати, що вона багата насамперед своїм національним світовідчуттям. Давньоруські книжники закликали любити Батьківщину, виховували патріотизм і прагнення до виправлення недоліків суспільства.

2.2 Освіта та наукові знання

Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молоді з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах.

Джерела свідчать, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для «дітей кращих людей», давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання [1,917].

Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з елементарною грамотою. Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю, любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий. Галицький Ярослав Осмомисл отримав своє прізвисько саме за те, що знав їх цілих вісім. Щонайменше п'ять мов знав Володимир Мономах. Обидва вони були знайомі з грецькою і латинською книжністю, самі написали блискучу публіцистику -- «Повчання».

Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилася у Софійському соборі, і спочатку там нараховувалося біля 1000 примірників книг. Тут же було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд Русі складав щонайменше 130--140 тисяч томів. Переписана від руки, зроблена з пергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого -- приблизно стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок [1,1008].

Частіше за все вчені були одночасно релігійними діячами. Так, знаменитий письменник і філософ Ілларіон був митрополитом, відомий письменник, лікар Агапіт -- ченцем Печерського монастиря тощо філософ, оратор Климентій Смолятич -- митрополитом, письменник і проповідник Кирило Туровський -- єпископом.

У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні потреби. Це обумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів, обчислення процента, площі круга [1,896].

Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви, чарівники, проти яких виступало духовенство. Але в XI--XII століттях місце знахаря займає лічець, або лікар. Лікарі були, як правило, з ченців. Головними в арсеналі їх лікувальних методів були настої і відвари з лікувальних трав, а також молитви і взагалі вплив словом на хворого -- те, що сьогодні належить до психотерапії. Підсумком накопичення даних в різних галузях знань стало створення енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі став «Ізборник» митрополита Іларіона (1073 р.).