Психологія як наука. Головні наукові напрями у світовій психології

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ХОЛОДУ

Затверджую:

Перший проректор

                      Загорученко М.В.

«__» листопада 2009 р.

Навчальний посібник

«Лекції

З дисципліни «Психологія»

Для студентів стаціонару

ІІ-ІІІ курсів»

ОДЕСА – 2009

Укладач: ст. викл. Южакова О. І.

Рецензент: доктор соціології, професор, завідувач кафедри загальної та соціальної психології Одеського національного університету імені І. І. Мечникова Подшивалкіна В. І.

 «Навчальний посібник «Лекції з дисципліни«Психологія» для студентів стаціонару ІІ-ІІІ курсів» розглянуто на методичному семінарі кафедри психології Одеського національного університету імені І. І. Мечникова

Протокол № від    листопада 2009 р.

Завідувач кафедри загальної

Та соціальної психології

ОНУ імені І. І. Мечникова,

доктор соціології, професор                                         Подшивалкіна В. І.

та на засіданні кафедри соціальних наук ОДАХ і рекомендовано до видання

Протокол №   від    листопада 2009 р.

Завідувач кафедри соціальних наук, 

доктор політ. наук, доцент                                        Мілова М. І.                                     

Лекція № 1

Психологія як наука. Головні наукові напрями у світовій психології

Психологія дістала світового визнання і поширення. За наявністю багатьох загальних теоретичних і прикладних підходів учених різних країн існують і своєрідні наукові напрями.

Чим вони відрізняються? На якій підставі? Всі вчені згодні, що слід вивчати поведінку людини в цілому, але різні вчені по-різному уявляють собі природу homo sapiens, хоча розбіжності ці не є непереборними і нездоланними.

Асоціа(я)нізм. Німецький вчений Вільгельм Вундт, з ім’ям якого пов’язують виникнення наукової психології (1879 р.), вважав, що психологія має знайти елементи свідомості, щоб вивчити їх, тому метою психології є розділення складної динамічної картини свідомості на прості, неподільні частини та дослідити їх. Головний метод, що використовували тодішні психологи, – це метод самоспостереження, або інтроспекції, а подібний підхід в психології дістав назву структуралістського, оскільки свідомість наче ділилася на структури для подальшого дослідження. Найпростішими елементами свідомості В. Вундт оголосив відчуття, побудовані за законами асоціації, тому вчених, що поділяли такий погляд, називали асоціаністами, а напрям дістав назву асоціанізму.

Дослідження, проведені В. Вундтом та його учнями, поклали початок основам експериментальної психології, але вундтівська методологія виявилася безсилою при поясненні таких явищ, як мислення і воля. Його ідея про те, що свідомість складається з простих частин, була визнана хибною і наприкінці ХІХ ст. припинила своє існування.

Функціоналізм. В кінці ХІХ ст. у США виникає теорія «потоку свідомості», на підставі якої спростовано можливості асоціаністів, зокрема їхній метод – самоспостереження (інтроспекції). Автором «теорії свідомості» став Уїльям Джеймс (1842 – 1910).

Весь комплекс свідомості, за У. Джеймсом, схожий на політ птаха: періоди спокійного падіння (стійкі стани, коли ми думаємо про щось певне) чергуються зі змахом крил (змінні стани). Перехідні моменти невловимі. Рух свідомості безперервний. Потік свідомості не можна ні припинити, ні повторити, адже нічого не повторюється. Тотожним може бути об’єкт уваги, а не враження про нього. Отже, крім питання як збудована душа, він поставив питання – чому служить душа? Яка функція душі?Цей напрям дістав назву функціоналізму.

За поглядом У. Джеймса, людина може пристосуватися до зовнішнього світу. І, пристосовуючись, вона будує для себе зручний маленький світ, який може не відповідати дійсності, але дає можливість людині жити комфортно. Суб’єктивні світи унікальні і неповторні. Але пояснити, чому так відбувається, він не зміг.

А ми можемо пояснити таке явище з позицій сьогодення? Так.

Наразі нам відомі властивості нашого мозку, зокрема властивість подвоювати оточуючий світ, тобто уявляти матеріальний світ в ідеальній, суб’єктивній формі. Психічне відбиття світу – не дзеркальне, не механічне, не прямолінійне. Психічне відбиття – це процес активного внутрішнього моделювання дійсності людиною. В динаміці суб’єктивний образ дійсного світу може наближатися до реальності. Але модель ніколи не дорівнює оригіналу, вона бідніша і ніколи не вичерпує всіх його властивостей.

Гештальт-психологія.Атомістичний підхід до вивчення психічних явищ, яким користувалися асоціаністи, не влаштовував гештальт-психологів. Цей напрям виник як відповідь на роботи багатьох психологів-дослідників, які спочатку розбивали психіку на окремі мікроелементи, а потім вивчали їх відокремлено. На відміну від асоціаністів, які стверджували, що свідомість – це „споруда з цеглин-відчуттів та цементу асоціацій”, гештальт-психологи надавали перевагу цілісній структурі свідомості, від загальної організації якої залежать її окремі компоненти.

Макс Вертгеймер: «Головну проблему гештальт-теорії можна було б сформулювати так: існують зв’язки, при яких те, що відбувається в цілому, не виводиться з його елементів, які існують мовбито у вигляді окремих шматків, пов’язаних потім разом, і, навпаки, те, що виявляється в окремій частині цього цілого, визначається внутрішнім структурним законом цього цілого» (праця «Про гештальт-теорію»).

Гештальтисти виявляли структуру цих зв’язків і закони її формування. Отже, гештальт-психологія(від нім. Gestalt – образ, форма) – напрям у психології, що вивчає цілісні структури свідомості, образи (ґештальти), які не можуть бути виведені з їх компонентів. Започаткували гештальт-психологію німецькі психологи Макс Вертґеймер (1880-1941), Вільгельм Келлер (1887-1967), Курт Коффка (1886-1941). Слово «гештальт» було введено Генріхом фон Еренфельсом (G. von Ehrenfels) і не має точного еквівалента в українській мові. Вельми приблизно, залежно від контексту, його зміст може передаватися словами «образ», «динамічна форма», «структура», «організоване ціле». Тому в психологічних текстах воно, як правило, не перекладається.

Головне положення гештальт-психології: явище як ціле більше, ніж сума його частин.  Це твердження суперечить геометрії. Але справа в тому, що поборники гештальт-психології порівнюють поведінку швидше з музикою, ніж з математикою. Згадайте улюблену вами пісню: якщо б ви сприймали кожну ноту окремо, ви б не могли відтворити мелодію. Крім того, можна ту саму мелодію відтворити в іншій тональності. Отже, першорядне значення має взаємозв¢язок чи організація нот.

Макс Вертгеймер стверджував: сприймання не можна зводити до суми відчуттів; властивості фігури, яку ми бачимо, не описуються через властивості її частин (славетний експеримент М. Вертгеймера пов’язаний з відкриттям явища «фі-феномена»).

Датський гештальт-психолог І. Рубін дослідив інший цікавий феномен «фігури і фону» і довів: простір структурується, у нашому просторі елементи об’єднуються у фігури на підставі відношень, які до самих елементів не зводяться. Він вважав, що тут діють природжені механізми, і виявив закони, за якими фігури виділяються з фону як структуровані цілості з менш диференційного простору.

Явища фігури і фону чітко виступають під час розгляду подвійних зображень, де фігура й фон мовбито міняються місцями і відбувається «переструктурування» ситуації, причому людина може бачити лише один об’єкт, але ніколи обидва разом.

До речі, явище переструктурування, тобто раптового бачення нових відношень між елементами, відіграли важливу роль для розкриття механізмів творчого мислення. Переструктурування спричинює «інсайт», осяяння, а мовою гештальт-психологів – «ага-рішення». Побудова складного психічного образу відбувається в інсайті – це особливий психічний акт миттєвого вловлювання відношень (структур) у полі, що сприймається.

Відповідно до гештальтистської концепції, людська поведінка втрачає зміст, яку розбито на окремі компоненти, тому що структурна організація поведінки загалом відіграє важливішу роль, на противагу окремим вчинкам. Отже, з погляду прихильників гештальтпсихології, психологія має вивчати відчуття людини, її сприйняття та інтуїтивні процеси. А це вже неминуче стосується галузі свідомості.

Ідеї гештальт-психології виявилися евристичними, оскільки була відкрита нова методологія психологічного пізнання. Ряд її положень було спростовано, бо наприклад, сприйняття визначається не тільки формою об’єкта, але й тим значенням, яке воно має в культурі певної окремої людини. Загалом, ґештальт-психологія орієнтувалася на природничі науки як на зразок наукового знання, але більше використовувала досягнення фізики й математики, а не фізіології.

Біхевіоризм (behaviour – поведінка) – напрям у психології, в рамках якого вважають, що психологія має вивчати лише спостережувану поведінку людини. Основною схемою біхевіоризму є принцип «стимул-реакція».

Початок розвитку біхевіоризму покладено у США наприкінці ХІХ ст. Едуардом Торндайком (E. Thorndike) (1874 – 1949), який експериментально досліджував психіку тварин. Вчений розробив закон вправ (вироблення навичок у результаті багаторазового повторення) та закон ефекту (дія схвалюється – навичка закріплюється, тобто S (стимул) і R (реакція) підсилюються, якщо є підкріплення; позитивне підкріплення – це нагорода, премія..., негативне підкріплення – біль, кара, лайка, невдача. Поведінка людини випливає частіше з очікування позитивного підкріплення. Але іноді переважає бажання уникнути негативного підкріплення. Причинами научіння є не «спроби та помилки», а стан: задоволення – дискомфорт. Торндайк вивів психічне за межі свідомості у сферу взаємодії із середовищем через зв’язок між ситуацією і реакцією.

Пізніше і програму, і сам термін запропонував Джон Вотсон(John Watson) в 1913 р., який вважав, що психологія має бути точною наукою і може ґрунтуватися виключно на спостереженні поведінки, а не свідомості, яку в принципі не можна спостерігати, тобто все, що пов’язане зі свідомістю, слід видалити з наукової психології.

Дж. Вотсон закликав замінити традиційний предмет психології (вивчення душевних явищ) на новий – вивчення поведінки, бо психічні явища неможливо пізнати природно-науковими методами. Вираз «дитина боїться собаки» нічого для науки не означає, необхідний об’єктивний опис – «Сльози, тремтіння в дитини посилюються під час наближення собаки». Кінцева мета науки про поведінку – зрозуміти та пояснити її, а не душевні феномени, без яких наука може обійтись. Що для цього потрібно:

- точно описати поведінку,

- виявити фізичні стимули, від яких це залежить,

- встановити зв’язки між стимулами і поведінкою.

Отже, науковий пошук біхевіористів був скерований на пояснення зв’язків, щоб на їх основі пояснити поведінку як реакцію на стимули.

Він оголосив діаду: S (стимул) – R (реакція).

Що ж таке поведінка? Це сукупність реакцій організму, зумовлених дією зовнішнього середовища. Одиниця поведінки: стимул (причина) – реакція (наслідок) (S – R). Поняття S характеризує всі дії зовнішнього середовища, а поняття R – ті зміни в поведінці, що однаково сприймаються різними спостерігачами, як мінімум двома, тобто зафіксовано об′єктивними методами.

За поглядами біхевіористів того часу, поведінка людини і тварини однакова, тому доцільно «по-людськи» тлумачити види і форми їхньої поведінки. Одночасно було визнано, що людина відрізняється від тварини більшою складністю поведінки і різноманітністю стимулів, на які вона здатна реагувати.

Дж. Вотсон не міг повністю заперечити наявність психологічних явищ в житті людини. Він вважав їх функціями, завдяки яким людина пристосовується до умов життя, але визначити їх ролі не міг. На його переконання, думки і почуття людей мають значення лише настільки, наскільки вони виявляються у вчинках чи якось інакше виражаються в поведінці, у зв¢язку з чим вчений називав людину стимул-реактивною машиною. Нові форми поведінки виникають в результаті утворення умовних рефлексів.

Прихильники біхевіоризму наголошують на тому, що, за винятком невеликої кількості природжених інстинктивних реакцій чи безумовних рефлексів, поведінка є умовно-рефлекторною і складається з научіння, тобто закріплення певних реакцій на певні подразники (стимули). Дж. Вотсон висунув план перебудови суспільства на основі біхевіористської схеми, за якою, маніпулюючи зовнішніми подразниками, можна виховати людину з будь-якими константами поведінки.

Отже, Дж. Вотсон заперечував принципову можливість наукового дослідження свідомості людини. Але досить швидко ортодоксальні погляди основоположника біхевіористів були пом’якшені його учнями.

Вже у 20-х рр. ХХ ст. стало ясно, що одні ті самі стимули викликають у різних людей різну реакцію, і одна та сама реакція може виникати внаслідок дії різних стимулів, тобто одним поєднанням наявних стимулів причини поведінки ані людини, ні тварини пояснити не можна. Ці корективи внесли необіхевіористи – Едвард Толмен (1886 – 1959), Беррес Фредерик Скіннер (1904 – 1990),                С. Келлер (1904-1980), Кларк Халл (1884 – 1952). Е. Толмен вважав, що між S та R існує ще щось, і це «щось» впливає на зовнішню поведінку, внаслідок чого сила поведінки набула вигляду: S – V – R, де V – «проміжна змінна», «цілі», «наміри», але за суттю це було те, що завжди йменувалося душею, свідомістю, психікою.

Поняття «проміжні змінні» впровадив Едуард Торндайк, а найактивніше вчення про них розвинули Е. Толмен і Кларк Халл. В теорії Халла поведінка являє собою комплексний результат механізмів научіння і мотивації. При цьому особлива роль відводилася підкріпленню.

Е. Толмен відмовився від розуміння поведінки тільки як реакції на стимули і використав поняття розумності та доцільності поведінки. Але де свідчення цілеспрямованості поведінки?

1. Поведінка існує без зовнішніх стимулів («роблю сам, не знаю чому»).

2. Поведінка може зберігатися без видимих стимулів («захоплено читаю книжки»).

3. Зміни в поведінці можуть бути не спричинені зовнішньою дією (людина перейшла на другий бік вулиці та продовжує рух).

4. Припинення поведінки має місце навіть тоді, коли стимули діють (викладач говорить, а студенти не слухають).

5. Поведінка може змінитися ще до того, як виникли стимули (дощу немає, а людина бере зонт).

Отже, біхевіористи і необіхевіористи не досліджували того, що відбувається у свідомості, тому цей підхід називають ще підходом до людини з позицій «чорної скрині».

Наразі біхевіористські ідеї не користуються популярністю, але продовжують приваблювати світ з появою теорії нового необіхевіориста  Б. Ф. Скіннера (див. у збірнику «Матеріали для самостійної роботи з курсу «Психологія» для студентів ІІ – ІІІ курсів стаціонару»).

Позитивне в біхевіоризмі:

- був зроблений великий зсув у психології в бік природно-наукової методології дослідження (методи, основані на фіксації та аналізі);

- розширився клас досліджуваних об′єктів (поведінка тварин, немовлят);

- обґрунтовано розподіл проблеми научіння, утворення навичок.

Недоліки теорії біхевіоризму:

- не враховано складність психічної життєдіяльності людини;

- ототожнено психіку вищих тварин і людини;

- недооцінено процеси свідомості, вищих форм научіння, творчого самовизначення особистості;

- зовнішнє оточення розглядалося як ключовий чинник людської поведінки.

Психоаналіз – напрям у філософії, психології і психотерапії, що вивчає сферу підсвідомого: сни, обмовки, незрозумілу тривогу, вчинки, які не можна пояснити з позицій здорового глузду.

Представники психоаналізу на відміну від гештальт-психологів не орієнтувались на точні та природничі науки як на образи для побудови наукового психологічного знання. Вони намагалися знайти вихід зі становища в самій психології, утворивши її тісний зв’язок з іншими науками, які також мали справу з психічними явищами – з медициною.

Фрейдизм намагався наповнити психологічні знання про людину новою правдою, створити теорію і дістати інформацію, корисну для вирішення психотерапевтичних завдань. Отже, Зигмунд Фрейд почав з узагальнення своєї психотерапевтичної практики, а потім накопичений досвід перетворив у теорію.

Психологія у психоаналізі знову знайшла живу людину, змогла проникнути у сутність її душі і поведінки.

Психоаналіз виник на рубежі століть завдяки Зигмунду Фрейду (Sigmund Freud) (іноді Фройд) (1856 – 1939). Мислителі минулого багато писали про те, що людиною керують неусвідомлювані потяги, несвідомі інстинкти і бажання. Але тільки на початку ХХ ст. лікарю-фізіологу з Відня вдалося створити не тільки метод виявлення та лікування психічних захворювань, але й проаналізувати та пояснити частину людської природи, яка схована у підсвідомості. Отже, ще до     З. Фрейда визнавалося існування підсвідомого і несвідомого, але динаміка впливу підсвідомого і несвідомого на свідоме вперше дослідив З. Фрейд.

Несвідоме він порівнював із конем, а свідоме з вершником, і, за його поглядом, вершник не завжди керує конем, бо несвідоме являє собою глибший шар психіки людини, що діє на основі інстинктів життя і смерті – еросу і танатосу. До інстинкту життя належать інстинкт самозбереження, потяг до життя, любов, сексуальний потяг, серед яких головний – сексуальний, енергію якого вчений назвав «лібі´до». До другої групи інстинктів належить інстинкт смерті – Танатос, що лежить в основі жорстокості, самогубств, вбивств, агресії. Задоволенню цих потреб перешкоджає суспільство, тому вони витискуються у несвідоме, але все ж таки прориваються у вигляді символів – снів, обмовок, передчуттів..., борючись із свідомим. Все, що створено людиною, твори мистецтва..., – все це, за переконаннями З. Фрейда, символізація витиснених несвідомих потреб у «підпілля» свідомості.

Ключові поняття для психоаналізу: свідоме інесвідоме

Причому несвідомий шар психіки глибший і важливіший за свідомий, оскільки поведінка людини, за З. Фрейдом, визначається не стільки свідомістю, скільки несвідомим, до останнього належать бажання, потяги, потреби, інстинкти, переживання...

Отже, з погляду психоаналізу людьми керують ірраціональні потяги, сховані у сфері несвідомого. Ми навіть не підозрюємо про більшу частину наших почуттів. Доступна спостереженню поведінка людини, подібна вершині айсберга. За малими свідомими зовнішніми формами поведінки ховається величезна сфера несвідомого. Крім того, у сферу несвідомого витискуються зі свідомості якісь травмуючі переживання, що є головним джерелом невротичних розладів і хвороб.

З. Фрейд наголошував на тому, що лише 1/7 частину психічного змісту усвідомлює людина, а решта – (6/7) виявляється у снах, неясних тривогах і невідчепних, нав¢язливих передчуттях, сновидіннях, обмовках... (схема 1), тобто в своєрідній мові символів, яку можна розшифрувати. На розшифровування цих символів скерований метод психоаналізу, яким користується психоаналітик при лікуванні людини (ефект катарсису – очищення від переживань).

Психоаналіз називають третім великим відкриттям, яке здійснило революцію в уявленнях людства про себе і світ. Спочатку Г. Галілей встановив, що Земля не є центром Всесвіту. Потім Ч. Дарвін сказав, що людина і мавпа походять від єдиного предка. І врешті, З. Фрейд зруйнував традиційні уявлення про природу людської поведінки, стверджуючи, що людиною керує не розум, а несвідомі потяги.

Після З. Фрейда предметом психології стала динаміка співвідношень між свідомим і підсвідомим. Свідомість вже більше не розглядувалася як замкнений когнітивний простір, а як частина емоційного життя, що залежить від мотивації.

                                                                                                        Схема 1

«Психоаналітичний айсберг»

                                     Свідомість

Відповідно до цих поглядів, структуру особистості, за Фрейдом, утворюють три складники: свідоме, підсвідоме, несвідоме. Так вважав молодий З. Фрейд, але потім він перебудував свою модель, склавши її з трьох структур: «Воно» («Ід») --------- «Я» («Его») ---------- «Над-Я» («Супер-Его»).

 Сфера «Воно» підкорюється принципу задоволення (в ній переважають витиснені несвідомі інстинкти). «Я» підкорюється і несвідомим інстинктам, і нормам та вимогам дійсності. «Над-Я» – це сукупність моральних норм суспільства, які виконують роль «критика», «цензора». Отже, «Я» перебуває у конфлікті, оскільки «Воно» і «Над-Я» несумісні, тому «Я» постійно звертається до механізмів психологічного захисту.

Саме З. Фрейдом був відкритий феномен психологічного захисту. Це означає, що той, хто відчуває психологічні труднощі (нездатність впоратися з ними, вагання, тривогу, тривале придушення, стримування бажань, сум, невпевненість, горе...), користується психологічними захисними механізмами. І оскільки людина не усвідомлює психічних процесів, які відбуваються у сфері несвідомого, їй необхідно перевірити себе методом психоаналізу.

Психоаналіз сприяв поширенню у різних країнах інституту психологічної допомоги. Але фрейдизм відіграв і негативну роль у поширеності сексуальної розбещеності, яка мовбито знімає всі психологічні проблеми життя людини.

 Послідовники З. Фрейда (Карл Густав Юнг, Альфред Адлер, Ерік Ериксон, Карен Хорні (Горні), Еріх Фромм) були шоковані таким низьким тваринним розумінням людської суті і прагнули наголосити на інших потягах (див. у збірнику «Матеріали для самостійної роботи з курсу «Психологія» для студентів ІІ – ІІІ курсів стаціонару»).

Наразі так звана глибинна психологія об’єднує фрейдизм, неофрейдизм, психоаналіз і вивчає несвідомі явища. Заслугою глибинної психології є те, що вона доповнила розуміння психології людини існуванням несвідомого і підсвідомого, а також їхньої взаємодії зі свідомістю.

Фрейдизм і неофрейдизм сполучає віра в існування і особливу роль несвідомого в психіці і поведінці людини, переконаність в наявності у людини багатьох стійких негативних «комплексів».

Отже, психоаналіз змінив предмет психології: нею стала динаміка співвідношень між підсвідомим і свідомим. Свідомість не розглядалася вже як замкнутий в собі простір, а як частина живого емоційного життя.

Гуманістична психологія – розмита течія в психології, яка спирається на низку положень:

- життя є те, що ми робимо з нього самі;

- кожному з нас кинуто виклик, тому всі ми стоїмо перед завданням наповнити змістом наше життя в цьому абсурдному світі;

   - люди – мислячі істоти, що вирішують і вільно обирають свої дії.Вонавиникла у США завдяки працям Карла Роджерса (Carl Rogers) і Абрахама Маслоу (Abraham Maslow) у 40-50 рр. ХХ ст., а також теоріям Гордона Уїлларда Оллпорта (1887 – 1967), Г. Мерфі, Г. А. Мюррея та ін.

Предметом психологічних досліджень психологи-гуманісти вважали здорову творчу особистість людини, метаякої не потреба в гомеостазі (збереженні організму від чинників, що порушують внутрішню рівновагу людини), як вважали психоаналітики, апотреба в самоактуалізації,зростанні людського „я”. Людина відкрита світу, наділена здібностями до безперервного розвитку і самореалізації. Кохання, творчість, вищі цінності, смисл – саме це характеризує базисні потреби людини, які виникають лише після задоволення потреб біологічного і соціального характеру. Якщо в людини немає цікавості до життя, вона відчуває важку нудьгу, поринає у власні вади, її розбивають невдачі.

Гуманістична психологія спирається на філософію екзистенціалізму. Найважливіша ідея для неї, яку взято з цього філософського напряму, – концепція становлення: людина не буває статичною, вона в русі становлення, людина відповідна за реалізацію своїх можливостей. Прагнення до зростання, самореалізації – найголовніша якість особистості (Абрахам Маслоу: теорія потреб, концепція самоактуалізації).

Гуманістичні психологи надають головне значення індивідуальному розвиткові особистості. Людина має змогу обирати! Якщо вона відповідно реалізує себе, то досягне успіху. Кожна людина народжується добропорядною, проте необхідні певні умови для виявлення цієї добропорядності. Отже, свобода волі і здатність до незалежного вибору відіграють вирішальну для розвитку особистості роль. Гуманісти-психологи вважають, що реальний світ є таким, яким його хоче бачити людина; особистість кожної людини унікальна, і, природно, світ кожної людини унікальний, тому вона вільна обирати сама, яке життя їй вести.

Вивчаючи духовний розвиток людини і її особистісне зростання, а також проблеми самовизначення, гуманістична психологія розвинулася як відповідь на психоаналіз і біхевіоризм.

Когнітивна психологія – це один з найпізніших напрямів психології, в центрі уваги якого – пізнавальна діяльність людини і розумові процеси.Назва походить з латини:cognoseere – знати, cognito – знання. Когнітивна психологія виникла у зв’язку з розвитком кібернетики, інформатики, математики, програмування і була реакцією на недоліки психологічних концепцій, що ігнорували свідомість і принижали роль мислення, зокрема, теорія біхевіоризму, що нехтує інтелектуальною діяльністю і свідомістю.

Отже, цей напрям вивчає закономірності процесів пізнання:

- як побудована свідомість і система знань людини,

- як людина реагує на світ у пізнавальному плані,

- як сприймає, зберігає, перероблює інформацію про світ і себе,

- як використовує її.

Значним стимулом для розвитку когнітивізму стала розробка програмних мов високого рівня для ЕОМ та технології програмування. Одні ті самі дані, що введені в різні програми, дають різні результати, і людині потрібно знати, за якими програмами вона працює.

Разом з ідеєю кібернетики та інформатики у когнітивну психологію ввійшло багато термінів: сигнал, програма, інформація, кодування, вихід, вхід... Головне поняття когнітивної психології – схема – це план збирання і перероблення інформації про об′єкти і події, що сприймають органи чуття. Когнітивні схеми народжуються в індивідуальному досвіді людини, але частина їх є природженими. Когнітивною психологією виявлені найважливіші властивості, притаманні пізнавальній діяльності.

Засновниками когнітивної психології стали швейцарець Жан Піаже (1896 – 1980) – творець теорії розвитку інтелекту, У. Найссер, А. Пайвіо. 

Отже, когнітивісти вважають, що в поведінці людини провідна роль належить знанням.

 З появою комп¢ютерів когнітивній психології приділяється все більше уваги. Наразі галузь когнітивної психології настільки розширилася, що включає вивчення сновидінь, гіпнозу, медитації, а також дії різних лікарських препаратів на процес мислення.

Трансперсональна психологія –найсучаснішийнапрям в психології, щоє також продуктом науково-технічних пошуків останніх десятиліть ХХ ст. Різні вчення намагаються вивести свідомість зі сфери індивідуального «Я», міжособистісних стосунків у сферу взаємозв’язку з Космосом. Цей підхід полягає в розгляді психології людини у глобальному масштабі, як пов¢язаною з усім людством, космосом, Всесвітом та продуктами цього впливу. Зв¢язки психіки індивіда з історією і рівнем розвитку людської цивілізації простежувались здавна у психологічній науці. Тому головною новацією у трансперсональній психології останнім часом стали виходи на космічний рівень, проте ще у філософських роботах Г. Гегеля (1770 – 1831) виношувались ідея абсолютного духу, частина якого втілена в кожній людині.

В центрі уваги видатного вченого і педагога К. Е. Ціолковського опинився процес взаємодії людини зі Всесвітом не тільки у просторовому, але й у часовому та історичному відношеннях.  

К. Ціолковський: «Усі речовини всіх небесних світил і всіх небесних тіл вічно перемішуються, і що було всередині Сонця, те потрапить на планети, і що було на планетах, – потрапить на Сонце. Це безсумнівно – і Земля, і ми раніше складали частину Сонця. Проте це не заважало нам жити. … Оживлення, як і смерть, повторюється без кінця».

Зазначений принцип є загальним для багатьох російських філософів та обґрунтований експериментально. Так, О. Л. Чижевський (1897–1964) – основоположник геліобіології, виявив і дослідив зв’язок історичних, соціальних та людських ритмів з процесами на Сонці (одинадцятилітній цикл):

О. Чижевський: «Історичні та суспільні явища настають не довільно, не коли завгодно по відношенню до часу, а підкорюються фізичним законам у зв´язку з фізичними явищами оточуючого нас світу і можуть виникнути тільки тоді, коли цьому сприятиме вся сукупність взаємодії політико-економічних та інших чинників у світі людському та фізичних чинників у світі неорганічної природи».

Космічна людина не обов’язково та, що літає в космос, але та, що живе з усвідомленням своєї причетності до Всесвіту (Е. Ціолковський, О. Чижевський).

Низку інших принципів запропонував автор «Философии общего дела»       М. Ф. Федоров. Він вважав, що потрібно поступово розширяти освіту, починаючи з «малої батьківщини», представленої батьками, дідами, місцем проживання, до «великої батьківщини», а потім і до Всесвіту. Зоряне небо має стати першим підручником для дітей, бо вони – земні мандрівники у Всесвіті.

Вчені-трансперсоналісти визнають, що конкретні космічні залежності поки що недосяжні, але простежується дещо загальне у функціонуванні тіла і психіки людини із законами усього матеріального світу. Це виявляється у генетичному коді людини, виникненні і розвитку його зародка, існуванні аури, енергетичного та хвильового випромінювання тіла й мозку, неусвідомлюваному передаванні бажань та установок співрозмовниками, трансперсональних переживаннях і видіннях, не пов¢язаних з досвідом людини, вчинків, які не можна пояснити з позицій традиційної психології та ін.

Всесвіт – інтегральна єдина мережа великих і малих світів, взаємозв’язаних і взаємопроникних, тому людина може відновити свою тотожність з космічною мережею і свідомо пережити аспект її існування (телепатія, ретроскопія, проскопія). Питання в тому, як описати межі, щоб ці явища не відбувалися у будь-який час. За Карлом Юнгом, людина може подолати вузькі межі ЕГО та особистого несвідомого і з’єднатися з вищим «Я», яке дорівнює за розмахом Космосу.

Отже, людина – це духовна космічна істота, нерозривно пов’язана з усім Всесвітом. Через несвідому психіку вона пов’язана з несвідомою психікою інших людей, з «колективним несвідомим людства», з космічною інформацією, зі світовим розумом. Станіслав Гроф вважає, що людська психіка співрозмірна з усім Всесвітом. Таким чином, трансперсональна психологія привернула до себе увагу багатьох малоосвічених людей і своєю появою сприяла активізації фантазії і містиці серед населення та робітників мистецтв, що відображено в численних містичних фільмах та фільмах страхіть.

Лекція № 2

Відчуття і сприйняття

Сьогодні ми спробуємо відповісти на питання: як о´брази оточуючого світу потрапляють у наш мозок і чому ми сприймаємо світ по-різному.

Іншими словами, як ми формуємо наші уявлення про оточуючий світ? Як синьо-зелені хвилі, запах і шум моря перетворюються в якісь схеми активних нейронних ланцюгів? Як з цієї живої нейрохімії ми створюємо своє усвідомлене уявлення про рух хвиль, їх запах, колір і красу?

Щоб віддзеркалити картину світу в голові, ми повинні помітити фізичну енергію зовнішнього світу і кодувати її у вигляді нервових сигналів – цей процес називається відчуттям. Отже, відчуття – це безпосередня реакція органів чуттів і нервових центрів на діюпредметів,явищ і ситуацій зовнішнього світу. З таких реакцій будується цілісне сприйняття.

Скільки в людини органів чуттів, або аналізаторів? Наразі виокремлюють 6 органів чуттів: зір, слух, нюх, смак, дотик, поза і рух тіла.

Через те, що відчуття надходять через органи чуттів, їх називають сенсорними,тобто пов’язаними з роботою органів чуттів.

 А далі нам необхідно відібрати, організувати та пояснити наші відчуття, тоді йдеться про сприйняття, тобто сприйняття – це відображення у свідомості предметів, ситуацій і подій зовнішнього світу (що склалося з окремих відчуттів), а також їх інтерпретація.

Інтерпретація (лат. interpretatio – пояснення, тлумачення) є поясненням відчуттів, які надходять через органи чуттів на підставі попередньої чи супровідної інформації.

Наприклад, ви почули о 7-ій годині ранку звук будильника. Сам по собі звук – це відчуття, а те, що з ним пов¢язано (треба вставати, починається робочий день), це вже ваша інтерпретація. Але той самий сигнал будильника може мати зовсім інше значення. Якщо в неділю задзеленчить будильник, який ви забули виключити, ви, радше, натиснете на кнопку та повернетеся на другий бік, тобто реакція ваша буде іншою. В обох випадках відчуття було одним і тим самим, але ваша інтерпретація відчуття змінилася за різних обставин.

 Отже, відчуття – це психічне відображення окремих властивостей і якостей предмета, явищ зовнішнього і внутрішнього світу, що безпосередньо впливають на людину в певний момент. З окремих відчуттів будується цілісне сприйняття, проте його не можна зводити до геометричної суми відчуттів, що експериментально довели ґештальтисти.

Фізіологічний механізм процесу відчуття. Сенсорну інформацію (звуки, картинки тощо) ми обробляємо інформацію за допомогою сенсорних рецепторів. Сенсорні рецептори – це органічні пристрої, які розташовані на поверхні тіла чи всередині його і призначені для сприйняття різних подразників – фізичних, хімічних, механічних... – та їх перетворення у нервові електричні імпульси. Наш розум інтерпретує те, що відчувають сенсорні рецептори.

Сенсорний аналіз, який починається на вхідному рівні, називається обробкою інформації за схемою знизу-вверх – за аферентним шляхом: від сенсорних рецепторів до центральної нервової системи (див. схему). Здобутий сигнал після обробки надходить до початку іншого нервового шляху, що має назву еферентний, тобто східний, відцентровий, руховий. По ньому він доходить до ефектора (м¢яза, органа, залози...), який реалізує відповідь організму на щось. Це називається обробка інформації за схемою зверху-вниз.

До сказаного слід додати, що центральна нервова система (ЦНС) є частиною нервової системи, що включає головний, проміжний та спинний мозок, а клітиною нервової системи є нейрон.

                                                                                      Схема                  Рецептор    Аферентний (висхідний) шлях Афектор   

                                                                            Мозкове закінчення

Ефектор Еферентний (низхідний) шлях              аналізатора

Яку роль при сприйнятті відіграє кора головного мозку?

Мозок керує не тільки процесами сприйняття, але й всією життєдіяльністю людського організму.

Мозкова кора – зовнішній поверхневий шар головного мозку, де відбуваються всі процеси сприймання та складної мисленнєвої діяльності (рис.). Вона складається з глибоких складок. Якщо розгладити ці зморшки, то поверхня головного мозку дорівнюватиме площі письмового стола. Майже всі процеси мислення і сприйняття є результатом проходження через кору головного мозку нервових імпульсів. Спочатку нервові імпульси передаються від органів чуття у спеціалізовані рецептивні зони: ви чуєте звуки пісні – сигнал з вуха передається у слухову зону кори вашого мозку. Потім нервові імпульси надходять в інші ділянки мозку, де звуки інтерпретуються, порівнюються із чутими раніше. Тоді, якщо ви вже чули цю пісню, ви її впізнаєте.       

                                                                                                Рисунок

Головний мозок

                                СМАК

              МОТО- НЮХ

                      РИ-        ДОТИК   ЗІР

                     КА

                                        СЛУХ             

Ми живемо в морі енергії. На нас впливають рентгенівське проміння, радіохвилі, ультрафіолетові та інфрачервоні промені, звукові хвилі високої й низької частот. Але ми глухі і сліпі щодо них. Наші відчуття трохи відкриті в світ і дозволяють бачити нам маленьку частку його безмежжя.

Психофізика. Наука про те, як фізична енергія співвідноситься з нашим психологічним досвідоммає назвупсихофізика. Вона вивчає, які подразники ми можемо вловлювати, з якою інтенсивністю, наскільки ми чутливі до змінного подразника?

Стоячи на вершині горі в нічній темряві, ми можемо вловлювати світло свічки на вершині іншої гори на віддалі 48 км. Коли в кімнаті тихо, ми можемо почути цокання годинника на віддалі 9 м, ми відчуваємо крильце бджоли, що падає на щоку, а також запах однієї краплини духів в трикімнатній квартирі. Таким чином, наша свідомість відображає наші абсолютні пороги відчуттів. Проте спочатку охарактеризуємо види відчуття, а потім розглянемо їх властивості та класифікацію.

Характеристика видів відчуттів. Що таке вивчати відчуття? Це вивчати фундаментальну проблему: як образи оточуючого світу потрапляють в наш мозок? Як зовнішні подразники, що впливають на наші органи тіла, перетворюються на сигнали, зрозумілі нашому мозку?

Як ми перетворюємо частки світлової енергії на яскраві видіння?

Однією з особливостей людського організму є здатність перетворювати один вид енергії в другий. Сенсорна трансдукція–це процес, за якого наша сенсорна система перетворює енергію подразника у нервові імпульси. Наприклад, наше око отримує енергію, трансформує її в нервові сигнали, які мозок оброблює і перетворює в те, що ми бачимо. Ми сприймаємо тонкий зріз широкого спектра електромагнітної радіації. Відтінки та яскравість сприйнятого світла залежать від довжини хвилі та її інтенсивності.

Зорові відчуття. Надійшовши в око, світло через кришталик потрапляє на сітківку. На сітківці маємо світлочутливі палички і кольорочутливі ковбочки, які перетворюють світлову енергію у нейронні імпульси, сітківка кодує ці імпульси ще до того, як по оптичному нерву вони дійдуть до мозку.

В корі головного мозку є окремі нейрони – детектори особливостей, – які реагують на специфічні особливості візуального подразника, далі ця інформація інтегрується для її подальшої інтерпретації клітинами мозку вищих рівнів. Колір, рух, глибина, форма, тобто окремі аспекти візуального подразника, обробляються окремо й одночасно. Це свідчить про здатність мозку до паралельної обробки інформації. Канали візуального зв’язку доносять до мозку результати первинної обробки сигналів, але мозок, оброблюючи далі, враховує наші інтереси, переконання та очікування. (Людина розрізняє до 7 млн. відтінків різних кольорів).

Кольорове видіння. Дослідження процесу сприймання підтверджують 2 теорії ХІХ ст. У першій (трихроматична – трикольорова теорія Янга-Гельмгольца) стверджується, що на сітківці є 3 типи колбочок. Кожний тип чутливий до хвильової довжини тільки одного з трьох головних кольорів (червоного, зеленого та блакитного). Друга теорія (теорія опонентних процесів Евальда Герінга) стверджує, що нервова система кодує кольорову інформацію колбочок в пари протидіючих один одному кольорів, що демонструється феноменом після образів і підтверджується опонентними процесами, які відбуваються у візуальних нейронах таламуса (де імпульси надходять від сітківки та спрямовуються на візуальну кору мозку).

Феномен константності (незмінності кольору при різному освітленні) кольору при зміні інтенсивності освітлення свідчить про те, що наш досвід керує сприйманням світла.

Звукові відчуття. Може, не такий таємничий, але все ж дивовижний є ще один аспект: процес перетворення звукових хвиль у нервові імпульси, які мозок інтерпретує і подає як повну змісту звукову симфонію. Як це відбувається?

Подразник – звукові хвилі, які то стискаються, то розширюються, нагадуючи кола, що розбігаються по воді. Сила звукових хвиль визначає їх гучність. Хвилі розрізняють за довжиною, отже, за частотою. Частота визначає рівень звуку: чим довша хвиля, тим нижча частота, тим нижчий рівень. Чим коротша хвиля, тим вища частота, тим вищий рівень. Флейта-пікколо породжує коротші звукові хвилі, ніж різкий свисток чайника. Отже, світлові хвилі, які розрізняються за частотою й амплітудою, гучністю та рівнем звуку, ми сприймаємо як звук.

Механічна ланцюгова реакція проходження звукової хвилі: звук проходить через зовнішнє вухо, потім через слуховий канал, викликаючи вібрації на барабанній перетинці, яка пов’язана з трьома кісточками у середньому вусі (молоточком, коваделком і стремінцем), котрі передають вібрацію закрученій трубі у вигляді завитки, заповненої рідиною. Вібрація цієї рідини призводить до руху маленькі волосяні клітинки, які посилають нервові імпульси головному мозку у скроневу ділянку.

Звукова енергія вимірюється децибелами. Абсолютний поріг слуху = 0 децибел. Кожні 10 децибел відповідають 10-кратному посиленню звуку. Нормальна розмова – 60 децибел, шепіт – 20 децибел, звук в 90 децибел, який витримує вухо, у трильйон раз гучніший за слабкий, ледве чутний. Тривала дія звуків, вищих за 85 децибел, може призвести до втрати слуху.

Непередбачений тривалий шум викликає пригніченість і стрес, а також психічні порушення.

Винятково важливі для нас ще 4 види відчуття:дотик, смак, нюх, положення тіла і координація.

Дотик. Якщо б нам запропонували залишити одне з відчуттів, думається, ми б не відмовилися від дотику, бо з народження воно є відчуттям, необхідним для нормального розвитку. Щуреня без пестливих дотиків матері виробляє менше гормонів росту, у нього сповільнений обмін речовин. У будь-якого маля без матері спостерігається затримка росту. Маленькі мавпочки, яким дозволяють бачити своїх матерів, але не дозволяють торкатися їх, впадають у відчай. Не набагато краще поводять себе ті мавпочки, які можуть торкнутися матері через щілини перегородок.

Дейв Бері вважав: Шкіра „не дозволяє людям бачити нутрощі людини, потворні на вигляд, а також не дозволяє внутрішнім органам випасти з тіла. Але у шкіри значно більші функції”.

Наш дотик фактично є сумою 4 відчуттів: тиску, тепла, холоду і болю. На 1см² шкіри припадає 100-200 рецепторів, що реагують на тиск. По всій шкірі 250 000 точок, які сприймають холод і 30 000 відчувають лише тепло. Проте не існує ніякого прямого зв’язку між тим, що ми відчуваємо у конкретний момент на конкретному відрізку шкіри і типом нервового закінчення, що є там. За винятком тиску, який має відповідні рецептори, зв’язок між відчуттями тепла, холоду та болю і рецепторами, які б їм відповідали, досі не ясний.

Біль. Не так вже й погано, що ми іноді відчуваємо біль. Але що це таке і як її контролювати? Не існує теорії болі, яка б могла пояснити всі випадки, але є теорія контрольних воріт, створена Рональдом Мелжаком і біологом Патріком Уоллом. Вони вважають, що в спинному мозку є своєрідні нейронні „ворота”, які або блокують больові сигнали, або пропускають їх в мозок. „Ворота” відчиняються маленькими больовими сигналами, які йдуть по маленьких нервових волокнах, і зачиняються великими волокнами або інформацією, яка надходить від мозку. Отже, стимулюючи інші рецептори, можемо уникнути болю.

Ч. Дарвін: „Якщо на біль звертати увагу, вона підсилюється”.

Наразі контроль на болем нараховує такі складники: медикаменти, хірургічне втручання, акупунктуру (голкотерапію), електростимуляцію, масаж, гімнастику, гіпноз, аутотренінг.

Смак. Складається з 4 головних відчуттів: солодкого, кислого, солоного і гіркого. Всі інші – їхні комбінації. По боках на язиці є 200, а може й більше смакових бруньок. На кожному боці язика є пара, яка поглинає хімічні речовини їжі, молекули яких сприймаються 50 смаковими рецепторними клітинами. Деякі з них реагують переважно на солодке, кисле... Час: за 1/10 долю секунди можна відчути смак. Рецептори смаку відновлюються щотижня, тому якщо ми обпалимо язик, не слід переживати. Але з віком кількість смакових бруньок зменшується, і чутливість до смаку також. Вживання алкоголю та паління прискорюють втрату чутливості до різних смаків. Смаковим брунькам допомагають інші органи тіла: якщо ви затиснете ніс, заплющите очі й тоді нехай хтось пригощає вас їжею: вам складно буде відрізнити шматочок яблучка від сирої картоплі, м’ясо матиме смак картону. Тому запах не тільки сприяє відчуттю смаку, але й змінює його. Так одне відчуття може впливати на інше. Це приклад сенсорної взаємодії – синестезії, про що йтиметься нижче. Запах і смак разом створюють присмак або аромат.

Нюх. Процес подвійний: вдих – видих, двічі в житті вони одиничні – при народженні і смерті. Щоденно ми робимо приблизно 20 000 вдихів і видихів. Наш нюх вельми індивідуальний. В кожної людини свій запах. Гострота нюху виражена не так очевидно, як гострота зору. Ми можемо дивитися в сад, а запах відчуємо лише тоді, як увіткнемося носом у квіти. Механізм дії нюхових рецепторів – таємниця. Людина розрізняє 10 000 запахів, але в нас немає рецепторів для кожного з них. Незважаючи на нашу здатність відчувати запахи, ми не можемо їх описати. Який запах у кофе? У тварин нюхових рецепторів більше, тому вони краще відчувають запахи.

Запахи мають властивість повертати з небуття картини і відчуття минулого, що ілюструє експеримент. Студенти, що вчили слова, вдихаючи запах шоколаду, наступного дня краще їх згадували, коли відчували той самий запах. Тому психологи радять іноді жувати гумку під час вивчання складного матеріалу, потім гумка може підхльоснути ваші спогади.

Положення тіла і рух. Без вищезазначених почуттів, ми були б каліками. Але для того, щоб до когось доторкнутися, треба знати, куди протягти руку. Щоб зробити всього один крок, нам слід дати інструкцію 200 м’язам і дістати від них відповідь. Точки руху перебувають у м’язах, суглобах, сухожиллях. Як тільки ми повернемо зап’ястям, так у мозок надходить інформація. Це відчуття позиції різних частин тіла та їхні рухи, які називають кінестезією.

Властивості відчуттів. Існують дві властивості відчуттів: чутливість (здатність розрізняти подразники різної сили, яку вимірюють порогами відчуття) та взаємодія відчуттів (зміна чутливості одних аналізаторів під впливом інших). Чутливість відчуттів вимірюють порогами (нижнім, верхнім та диференційним). Взаємодію відчуттів характеризують два явища. Про перше йдеться, коли чутливість підвищується внаслідок одночасної дії кількох аналізаторів – це сенсибілізація. Наприклад, зорові та нюхові відчуття підсилюють смакові. Друге явище – синестезі´я – полягає в тому, що людина отримує відчуття, характерні для одного аналізатора, внаслідок дії на інший аналізатор. Прикладом слугує кольоровий слух, який мали композитори Микола Андрійович Римський-Корсаков, Олександр Миколайович Скрябін та ін.

Пороги відчуття. Відчуття виникають у певному діапазоні сили зовнішньої дії. Існують нижній і верхній пороги відчуття:

а) нижній абсолютний, або індивідуальний, або сенсорний поріг відчуття характеризується мінімальною силою подразника, який викликає ледь помітне відчуття. Чи ви коли-небудь відчували звук блохи чи її запах? Ні.Тому що вони перебувають за нижнім порогом відчуття. Отже, нижній поріг відчуття – це мінімальний рівень інтенсивності подразника, який спричиняє відповідне відчуття.

б) верхній поріг відчуття – максимальна сила подразника, при якій ще зберігається відповідне відчуття, за яким виникає больова реакція (збільшення температури предмета, світла, за цим порогом „тепло” обпікає, а світло вже осліплює).

Єдиного абсолютного порогу не існує. Втомлені родичі немовляти чують у колисці найслабший звук, тимчасом як інші звуки залишаються поза увагою. Вчені намагаються роз’яснити, чому люди по-різному реагують на один той самий сигнал за різних обставин? Наразі виявлено, що це залежить зокрема від: досвіду людини, її очікувань, мотивації, ступеня стомленості.

Підпорогові подразники.Це подразники, нижчі за наш абсолютний поріг, які неможливі для свідомого сприйняття. Щодо звуків, яких ми не чуємо, оскільки вони перебувають за нижнім порогом нашого відчуття, слід зауважити: нервові імпульси, викликані ними, надходять у спеціальну зону нашого головного мозку, незважаючи на те що здається, мовбито ми нічого не чуємо.

Постає питання: чи можна впливати на свідомість, маніпулюючи підпороговими подразниками з якоюсь метою? (ефект „25-ого кадру”).

У 1956 р. громадськість Америки була схвильована повідомленням про те, що в Нью-Джерсі на свідомість кіноглядачів під час перегляду фільмів непомітно впливає реклама „Пийте кока-колу” та „Їжте поп-корн”.

Пізніше стверджувалось, що рекламодавці маніпулюють свідомістю споживачів крекерів та лікерів, непомітно вставляючи в рекламу цих виробів еротичні мотиви. До того ж записи рок-музики містять „сатанинські послання”, якщо плівку прокручувати у зворотному напрямі.

Так, чи може людина відчувати все те, що перебуває за порогом її відчуттів?Деякою міроювідповідь може бути позитивною.

По-перше, на самому порозі і трошки нижче ми можемо ще сприймати подразник. По-друге, люди часто відповідають правильно на запитання, коли їм дають якесь завдання на сприйняття (яка з двох ваг більша). Ми іноді більше знаємо, ніж нам здається.  

По-третє, на нас можуть впливати підпорогові подразники. Експеримент: учасникам показали слайди, на яких були 9 чоловік. Перед цим їм показали емоційно позитивні малюнки (курчата, кішка з котеням) або емоційно негативні малюнки (трупи, жахи..), супроводжуючи сліпучо-яскравим світлом, але так, що учасники не могли бачити малюнки через над´яскраве світло. Потім їх попросили охарактеризувати людей, яких вони бачили на слайдах. Після невидимих картинок котенят чи курчат характеристика людей була позитивною, а після «трупів і жахів» – негативною. Отже, ми оброблюємо інформацію, не здогадуючись про це.

Паскаль: „У серця може бути свій резон, про який нічого не знає розум”.

Але підпорогові відчуття і підпорогове навіювання – це різні речі. Чи можуть рекламодавці маніпулювати нашою свідомістю? Майже всі психологи дають негативну відповідь.

Одночасно деякі вчені гадають і дослідження гіпнозу підтверджують, що, діючи на підпорогові подразники, можна впливати на людину, хоча це не буде нею усвідомлено. Тому прихильники цього погляду стверджують, що й підпорогова інформація впливає на нас.

Чи можемо ми припустити, що призначені для підсвідомого сприйняття послання, наприклад альбоми із записом рок-музики, зомбують слухачів, які нічого не підозрюють? Ця збентеженість у США і в Канадському парламенті 1980 р. призвела до того, що були організовані спеціальні комісії за контролем над такою музикою, яка мовби призначена для впливу на людину підсвідомими сигналами. Але експериментальні перевірки не підтвердили цього.

Чи можуть підпорогові подразники помітно впливати на нашу поведінку, поки що неясно. Експерименти проводилися, однак не досить коректно. А відтак стурбованість тим, що підпорогові подразники можна використовувати як засіб навіювання, зберігається й дотепер.

У 1991 р. група психологів (Greenwald) проводила численні досліди: в записи, які прослухали студенти коледжу, були включені підпорогові подразники двох типів: одні скеровані на поліпшення пам¢яті, інші – на поліпшення самооцінки. Але проаналізовані результати тестування не свідчили ні про покращення пам¢яті, ні про підвищення самооцінки, хоча виявилася інша цікава закономірність. Оскільки вчені “переплутали” плівки, половина тих студентів, що прослухали запис із подразниками для покращення самооцінки, вважали, що їхня пам¢ять покращилась, а ті, що слухали плівки, призначені для поліпшення пам¢яті, вважали, що їхня самооцінка підвищилася. Студенти були переконані, що перебувають під впливом підпорогових подразників, чого насправді не було. Наразі немає ні позитивної, ні негативної відповіді на запитання: чи є можливість підпорогової дії на людську свідомість.

Диференційний поріг, чи поріг відмінності, – це ледве помітна різниця між подразниками, яку може сприйняти людина протягом 50 % часу, необхідного для цього. 

Додайте 10 г до 100 г, і ви помітите різницю ваги, але ті самі 10 г, якщо додати їх до 1 кг, стануть для нас непомітними. 100 років тому Ернст Вебер довів, що незалежно від величини два подразники мають відрізнятися один від одного постійністю пропорції, а не постійністю кількості. Цей принцип не стала величина, а сталий пропорційний взаємозв’язок між подразниками, що носить назву закону Вебера.

Конкретна пропорція може бути різною залежно від якості подразників. Для того щоб середня людина могла виявити різницю між інтенсивністю двох джерел світла, вагою двох об¢єктів і висотою двох тонів, потрібно, щоб різниця між інтенсивністю двох світлових джерел складала 8 %, різниця між вагою двох об¢єктів – 2 %, різниця в частоті двох тонів – 0,3 %.

Закон Вебера працює при неекстремальних сенсорних подразниках. З його дією часто стикаються у повсякденному житті. Наприклад, плитка шоколаду коштує 2 гр., а завтра коштуватиме 2 гр. 20 коп. Покупці не одразу помітять різницю. Але покупці автомобіля „Мерседес-Бенц” були б здивовані, що замість 50 тис. доларів їм треба заплатити 55 тисяч. В обох випадках ціна збільшилася на 10 %. Тому закон Вебера звучить так: диференційні сенсорні пороги – це постійна доля від розміру первісного подразника.

Класифікація відчуттів. За розташуванням рецепторів існують екстероцептивні, інтероцептивні та пропріоцептивні відчуття. П´ять основних органів чуття: зір, слух, нюх, дотик, смак, – що дають нам інформацію про зовнішній світ, – це екстероцептивні відчуття. За передачу інформації від внутрішніх органів відповідають інтероцептивні відчуття (голод, спрага, нудота). Щоб познайомитися з деякими з них, слід „відключити” частину екстероцептивних: заплющте очі, затуліть вуха і погуляйте декілька хвилин по кімнаті.

Ви не відчуєте, як втратите напрям. Вам буде здаватися, що ви всередині кімнати, а ви будете біля вікна, вас може зносити або вліво, чи вправо, Ви можете врізатися в стіну (це відчуття напряму). Дехто, зав¢язавши очі, виставляє руки, щоб не втратити рівновагу, оскільки може паморочитися в голові (це відчуття рівноваги). Дехто може відчувати, коли він проходить дверний про¢різ, а також момент переходу з просторової кімнати у вузький коридор (це відчуття близькості чого-небудь). Дехто втратить почуття часу: здається, що вже 10 хвилин ви ходили, а минуло лише 3 хвилини: час тягнеться повільно. Це „відчуття часу”. Отже, ми познайомилися з інтероцептивними відчуттями.

Існують пропріоцептивні відчуття. Вони пов´язані з рухом. Центри пропріоцептивних відчуттів розташовані на м´язах, суглобах і сухожиллях.

За наявністю/відсутністю контакту з подразником відчуття поділяють на дистантні та контактні. І ви самостійно можете розташувати відчуття за цим параметром.

Поняття про сенсорну адаптацію. Зайшовши до свого сусіда, ви спочатку відчуваєте якийсь специфічний запах, а через деякий час вже не відчуваєте його. Стрибнувши в холодну воду, спочатку ви тремтите від холоду, а через деякий час ви вже кличете своїх друзів: ”Вода чудова!” Все це приклади сенсорної адаптації. Сенсорна адаптація – це знижена чутливість до постійно діючого подразника.

Але виникає питання, чому, коли ми фіксуємо погляд на якомусь об¢єкті, він не зникає? А тому, що наші очі весь час непомітно рухаються. І цього досить, щоб забезпечити на сітківці зміну образа цього об¢єкта. А якщо б наші очі не рухалися, ми бачили би світ фрагментарно.

Д. Б. С. Холдейн „Можливі світи»: «Я думаю, що світ не тільки дивовижніший за наші уявлення про нього, але ще більш дивовижний, ніж ми можемо передбачити».

Сенсорна адаптація знижує нашу чутливість, але має великий плюс: вона дає нам можливість концентрувати увагу на змінах, які несуть в собі інформацію, і позбавляє нас необхідності звертати увагу на незначні зміни і подразники – шум на вулиці, аромати, одяг... Отже, ми сприймаємо оточуючий світ не таким, яким він є, а таким, яким ми хочемо його бачити.Доведемо це на практичному занятті.

Лекція № 3

    Пам’ять

Пам¢ять – один з найскладніших і достатньо вивчених когнітивних процесів, щ