Реформи О.Косигіна та інші реформи періоду «застою».

План.

1. Спроби економічних реформ у другій половині 1960-х рр.                                

2. Опозиційний рух.

3. Культура і духовне життя. Русифікація.

Література.

1. Історія України: нове бачення: У 2 т./ Під ред. В.А. Смолія. – К.,1996. -С.363-407.

2. Історія України/Під ред. В.А. Смолія. – К., 1997. – С. 341 – 359.

3. Бойко О. Історія України. – К., 1999. – с. 440 – 472.

4. Історія України: навч. посібник. – с. 326 – 360.

5. Політична думка українських радянських дисидентів // Лисяк-Рудницький І. Нариси з історії нової України – Львів, 1991.

6. Савельєв В. 50-ті – 80-ті: Час пошуків і втрачених можливостей // Про минуле – заради майбутнього. – К.,89.

        Дати:

· 1965 р.- реформи в сільському господарстві та промисловості («косигінська реформа»);

· 1972 р. - зміна політичного керівництва УРСР. В.Щербицький;

· 1976 р. - утворення Української Гельсінської групи.

Персоналії:

• В.Марченко, С.Параджанов, В.Романюк, М.Руденко, В.Стус, В.Чорновіл, П.Шелест, В.Щербицький.

Поняття та терміни:

• «застій», «номенклатура», «дефіцит», «урбанізація», «русифікація», «самвидав», «правозахисник».

• Консерватизм – прихильність традиційним цінностям, стабільності, несприйняття радикальних реформ та перетворень.

• «Застій» – період правління Л.Брежнєва (1964 – 1982 рр.), який характеризувався політикою, що заперечувала будь-які спроби оновлення суспільства, консервувала існуючий режим, наслідком чого стало наростання кризи радянського ладу.

• Номенклатура – панівна партійна еліта в СРСР, що цілком контролювала всі сфери життя суспільства.

• Неосталінізм – часткова реанімація сталінської командно-адміністративної системи.

СПРОБИ ЕКОНОМІЧНИХ РЕФОРМ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 1960-Х РР.

Період 1964-1985 рр. в історичній і публіцистичній літературі отримав образну назву «застій». Дана образна назва не зовсім точно відображає процеси, що відбувалися у другій половині 60-х – першій половині 80-х років, але відбиває загальну тенденцію соціально-економічного і політичного розвитку радянської системи. «Застій» не передбачав припинення розвитку країни. Здійснювалися реформи (друга половина 60-х років), реалізовувалися п`ятирічні плани, велось активне будівництво тощо. Для тих часів характерне досягнення відносної соціальної та матеріальної стабільності, досить пристойного порівняно з попередніми періодами рівня життя основної маси населення. Суть «застою» полягає в тому, що радянську владу охопила системна криза, яка проявлялась у всіх сферах життя: економіці, політиці, соціальній сфері, суспільній моралі тощо.

Структурна криза радянської моделі суспільно-політичного розвитку

Економічна криза:

-  дефіцит товарів;

-  відмова або повільне запровадження нових технологій;

-  невисока якість більшості товарів;

-  продовольча криза; хронічна криза сільського господарства;

-  прихована інфляція (зростання цін при незмінних розмірах заробітної плати;

-  переважно екстенсивний шлях розвитку економіки;

-  висока затратність виробництва, енергоємність і матеріалоємність продукції;

-  поява тіньової економіки («цеховики»).

Політична криза:

- воєнні авантюри і нездатність з них вийти (Афганістан, Ефіопія, Ангола тощо);

- нездатність вищого керівництва реагувати на нові тенденції розвитку світу. “Старіння” керівництва на 1982 р. середній вік вищого керівництво перевищував 70 років);

- недієздатність законодавчих органів, всі найважливіші питання вирішувалися у вузькому колі вищого партійного керівництва;

- втрата динамічності у розвитку радянської моделі і, відповідно, її привабливості для інших країн;

-  корупція у вищих ешелонах влади: хабарництво, криміналізація, просування по службовій драбині за принципом знайомства, родинних зв`язків, особистої відданості;

- посилення репресій проти інакомислячих (дисидентів).

Ідеологічна криза:

- розчарування в правильності обраного шляху розвитку (побудова комунізму);

-  розходження між ідеологічними догмами і реаліями життя;

-  усвідомлення нереальності досягнення мети побудови комунізму;

-  зростання дисидентського руху і настрої у суспільстві;

-  посилення ідеологічного тиску на суспільство.

Екологічна криза:

-  бездумна експлуатація природних ресурсів;

- відсутність наукового обґрунтування розміщення виробничих потужностей;

- руйнування природного середовища придатного для життя людей (забруднення водоймищ. Атмосфери тощо);

- поступова деградація нації (генетичні зміни, зростання дитячих захворювань і народжуваності нездорових дітей, скорочення народжуваності, зростання числа хронічних захворювань тощо.

Моральна криза:

- поява явища подвійної моралі (розбіжності між декларованим стилем поведінки і реальними устремліннями та установками; безвідповідальність, прагнення перекласти відповідальність на іншого);

- ріст престижності професій, посад, які дають змогу отримувати нетрудовий дохід;

- зростання кількості побутових злочинів;

- прагнення досягти мету незаконним шляхом;

- ріст числа економічних (господарських) злочинів;

-  наростання споживацьких настроїв;

-  швидке поширення пияцтва і алкоголізму.

Етапи періоду «застою»

Реформи О.Косигіна та інші реформи періоду «застою».

       На початок 60-х років темпи розвитку промисловості й сільського господарства сповільнилися. Приріст національного прибутку за 1958-1964 рр. скоротилась вдвічі. Зріс розрив між попитом і його реальним товарним покриттям, особливо щодо окремих продуктів харчування. Розпочалося підвищення цін, причому не тільки офіційне, а й приховане, пов`язане зі зміною асортименту продукції. Одно слово, на початку 60-х років з`явилися елементи стагнації, явища передкризового характеру, що посилило соціальну напруженість у суспільстві.

       Пошуки нового механізму господарювання, який забезпечував би високу ефективність виробництва, почалися ще за М. Хрущова. Ініціатором широкої дискусії з економічних питань виступив професор Харківського інженерно-економічного інституту О.Ліберман. У вересні 1962 р. у газеті “Правда” з`явилась його стаття «План, прибуток і премія». У статті автор пропонував посилити господарську самостійність підприємств, звільнити централізоване планування від дріб`язкової опіки над фабриками і заводами. Висунута ним система базувалася на принципі: те що вигідно суспільству, повинно бути вигідно і кожному підприємству.

       Дискусія навколо пропозицій Лібермана вплинула на підготовку господарської реформи, яка увійшла в історію під назвою «Реформи Косигіна» (за прізвищем Голови Ради Міністрів СРСР).

       У 1964-1965 рр. нові схеми господарювання були перевірені і відпрацьовані в ході експериментів, які дали позитивні результати. Після цього почалось їх поширення на всі підприємства, а також сільське господарство і управління.

     Та нажаль всі заходи дали лише тимчасовий результат, особливо позитивно вони позначилися на виконанні планових завдань VІІІ п`ятирічки (1966-1970), яку назвали «золотою». По суті реформи були приречені, бо вони намагались поєднати дві взаємовиключні економічні системи: адміністративно-командну і ринкову.

       Найменшого успіху реформи досягли у сільському господарстві, яке і надалі не забезпечувало країну необхідними продуктами харчування. СРСР став одним з найбільших у світі імпортерів сільгосппродукції. Нові ціни, твердий план здачі продукції, надбавки за надплановий продаж, значні капіталовкладення на деякий час стимулювали розширення сільськогосподарського виробництва. Проте практика показала, що причини відставання аграрного сектору економіки коріняться значно глибше і без розвитку різних форм власності й господарювання, без розкріпачення ініціативи та підприємливості селянства позитивні зрушення в сільському господарстві неможливі.

       У промисловості командно-адміністративна система зрештою звела нанівець будь-яку самостійність підприємств. Спочатку збільшилась кількість планових показників (продуктивність праці, середню зарплату, собівартість продукції тощо). Зберігалась система централізованого матеріально-технічного постачання, яку так і не замінили на систему оптової (гуртової) торгівлі. Показник «реалізованої продукції» мало чим відрізнявся від «валу», тому що обсяги реалізації (при хронічному дефіциті товарів) зростали від збільшення випуску продукції, тобто валу. Таким чином було збережено затратний механізм. Поліпшення якості, запровадження нових зразків було економічно невиправданим. Не діяло на практиці і матеріальне стимулювання праці. Чим краще працювало підприємство, тим жорстокіші були норми утворення фондів стимулювання.

       Таким чином, реформи були приречені – через внутрішню суперечливість і непослідовність. До того ж вище партійне керівництво до її проведення не проявляло жодного інтересу, хоча реформи ніхто не відміняв. А після «празької весни» (1968 р.) стримане відношення до реформ змінилось на їх заперечення. Так у резолюції ХХІV з`їзду КПРС говорилося: “Досвід чехословацьких подій знову нагадав про необхідність підвищувати пильність щодо підступів імперіалізму та його агентури в країнах соціалістичної співдружності, про значення послідовної боротьби проти правого опортунізму, який під виглядом «поліпшення» соціалізму намагається вихолостити революційну суть марксизму-ленінізму і розчищає шлях для проникнення буржуазної ідеології».

       У 1979 р. радянське керівництво здійснило ще одну спробу оживити економіку країни за рахунок вдосконалення господарського механізму і підвищення ролі партійного керівництва нею. Але різкого прискорення економіки не відбулося. Також не дало ніякого позитивного результату створення великих агро-промислових комплексів (АПК) і прийняття «Продовольчої програми» (1982 р.).

       Останньою спробою здійснити “широкомасштабний економічний експеримент», який передбачав послаблення централізованого планування і розподілу, деякі зміни у ціноутворенні на рівні окремих підприємств і регіонів, були здійснені у 1983 р. за Генерального секретаря Ю.Андропова. Цей експеримент проводився на фоні жорстких заходів з наведення трудової дисципліни за допомогою силових відомств. Але його короткий термін перебування при владі не дав змозі проявитися «експерименту», хоча відмічалося деяке зростання економічних показників.

Комуністичну партію України очолювали два лідери:

П. Шелест (1968-1972)

• У 1972 підданий критиці за книгу «Україна наша Радянська».

В. Щербицький (1972-1989)

• Жорстка централізація, підпорядкованість республіки центру.

• Посилення русифікації.

• Боротьба з проявом інакомислення.

З усуненням Хрущова від влади відбувається поступовий відхід від проголошеного курсу на безпосереднє будівництво комунізму. У 1967 р. була висунута концепція “розвинутого соціалістичного суспільства», яка стверджувала, що неможливо здійснити негайний «скачок» у комунізм. Повинен пройти час, у продовж якого соціалізм повинен розвиватися на власній основі. Саме такий соціалізм називається «зрілим», «розвинутим». З`явився також ще один термін – «реальний соціалізм», яким пояснювали труднощі, що існують у суспільстві. Характеристики розвинутого соціалістичного суспільства були зафіксовані в преамбулі Конституції СРСР 1977 р. Основні складові розвинутого соціалізму це «загальнонародна держава» і «нова історична спільнота людей – радянський народ». Стверджувалось, що при розвинутому соціалізмі суспільство розвивається без конфліктів під «науковим» керівництвом КПРС.

       Ю.Андропов концепцію «розвинутого соціалізму» дещо узгодив з існуючими реаліями. Він визнав існування у радянському суспільстві протиріч і національних проблем. Вирішення цих проблем повинно здійснюватися шляхом «наведення порядку» і прискореного науково-технічного прогресу.

       Побудова розвинутого соціалізму не повинна припиняти «ідеологічну боротьбу з впливом Заходу». Прийнята 7 жовтня 1977 р. Конституція (четверта), крім вище зазначеного у 6 статті офіційно закріплювала керівну і спрямовуючу роль КПРС. Конституція утверджувала посилення ролі союзного центру в економічному і політичному житті за рахунок союзних республік.

       Як і попередні Конституції, видне місце в Основному Законі відводилося блоку соціально-економічних прав, які до того ж доповнювалися новими: право на працю. На безплатну освіту і медичну допомогу, відпочинок, пенсійне забезпечення, житло. Конституція також закріплювала розширення прав громадських організацій.

       Загалом Конституція 1977 р. носила демократичний характер, якщо її положення не порівнювати з реальним життям.

ОПОЗИЦІЙНИЙ РУХ.

Особливістю суспільне-політичного життя 70-х – 80-х років був дисидентський рух:

- національно-орієнтований

- правозахисний, демократичний

- релігійний

Вивчаючи це питання зверніть увагу на соціальний склад – 80% це була інтелігенція, форми – рухи, спілки, фронти, комітети, характерні риси і особливості, суть феномена дисидентського руху.

Дисидентство – морально-політична опозиція до існуючого державного (політичного) ладу, панівних у суспільстві ідей та цінностей. Дисидентський рух складався з трьох основних течій:

1) Правозахисне, або демократичне дисидентство (УГГ);

2) Релігійне дисидентство (Г. Вікс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля);

3) Національне орієнтоване дисиденство (І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл).

Загальний поворот до неосталінізму сприяв певній радикалізації політичних настроїв частини шістдесятників. Громадсько-активна частина шістдесятників, яка залишилась на волі почала чинити опір неосталінізмові.

Друга половина 60-х рр. стала епохою справжнього розвитку самвидаву, в першу чергу політичної публіцистики. З’явились визначні твори, як “Лихо з розуму” В. Чорновола – збірка документів і біографічних відомостей про жертви репресій 1965-66рр., “Собор в риштуваннях” – есе Е. Сверстюка, присвячене морально-етичним проблемам що підіймались у романі “Собор”; антисталінські статті В. Мороза.

1970р. у Львові почав виходити самовидавничий журнал “Український вісник”, редактор В. Чорновіл. У 1970-1974 рр. вийшло 8 номерів. Самвидав був не єдиною формою діяльності дисидентів. Вони організовували демонстрації протесту, надсилали листи й петиції протесту проти репресій у вищі інстанції.

У 1967-1971рр. об’єктами судових переслідувань стали В. Чорновіл, економіст С. Бедрило; творча молодь Дніпропетровська І. Сокульський, В. Савченко та М. Кульчинський; харківські дисиденти Г. Алтунян, В. Недобора П Пономарьов, А, Левін та ін.

1967р. викрита органами КДБ підпільна організація “Український національний фронт” (З. Красівський, Д. Квецько та ін.) яка орієнтувалась на ОУН.

Із зміною керівництва КДБ республіки політичні репресії проти інакодумців стали значно жорстокішими. Восени 1970р. був засуджений на 14 років тюрми, таборів і заслання В.Мороз. Почалося застосування такої жахливої форми репресій, як відправлення інакодумців у спеціалізовані психіатричні (А. Лупиніс за читання віршів біля пам’ятника Т. Шевченку 1970р.).

Наприкінці 60-х початку 70-х рр. в Україні фактично існував невеликий за кількістю учасників дисидентський рух.

Політична реакція на фоні “розрядки”.

Початок 70-х рр. і наступні 15 років характерні наростанням реакційних тенденцій у суспільно-політичному житті республіки та сфері ідеології. Відкритий наступ реакції почався з тотального погрому інакомислення в СРСР, який набув в Україні за сумною традицією найбільшого масштабу і найжорстокіших форм. У січні 1972р. було заарештовано біля 20 чоловік найактивніших дисидентів: В.Чорновіл, Л.Плющ, Є. Сварстюк, І. Світличний, І. Гель та ін. Навесні 1972р. була проведена нова серія арештів. У слідчих ізоляторах, на цей час перебувало від 70 до 122 чол. Восени 1972 - навесні 1973р. майже 90 засудили на максимально можливі строки ув’язнення. Більшість активних дисидентів опинились в таборах. Паралельно розгорнулась шалена ідеологічна боротьба з “українським буржуазним націоналізмом”, яку очолив новий секретар ЦК КПУ з питань ідеології В. Маланчук. У травні 1972 р. було усунуто з посади першого секретаря ЦК КПУ П. Шалеста, на його місце прийшов В.Щербицький , людина яка найретельніше виконувала всі вказівки Москви.

У II половині 70-х рр. нові імпульси були дані процесові русифікації. З подання Л. Брежнєва у хід пішла теза про злиття у недалекому майбутньому націй і народностей СРСР в єдину “радянську націю” під егідою російського народу. Вся ідеологічна сфера працювали на обґрунтування й пропаганду цієї ідеї.

У листопаді 1976р. в Україні утворилася громадська група сприяння виконанню гельсінських угод. До неї ввійшли відомий письменник М. Руденко “керівник групи”, О.Бердник, правозахисники та колишні політв'язні О.Мишко, Л. Лук’яненко У. Кандиба та ін. - всього 10 чол. УГГ стала об'єктом жахливих переслідувань і репресій. З 37 членів групи протягом 1977 - 1985рр. 23 були засуджені за політичними та кримінальними ст. Шестеро позбавлено радянського громадянства.

В. Стус, О. Тихий та Ю. Литвин загинули у таборах.