Прямі та портфельні іноземні інвестиції

Прямі іноземні інвестиції стали матеріальною основою глобалізації підприємницької діяльності, поширення багатонаціональних фірм і відповідних змін у структурі сучасного світового господарства.

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) - це довгострокові капіталовкладення за кордоном у матеріальні чи фінансові активи з метою отримання підприємницького доходу (прибутку), які забезпечують іноземному інвестору контроль об'єктами, в які інвестовано капітал.

Контроль над об'єктами інвестування є головною характерною ознакою

ПІІ, яка відрізняє їх від іншого виду міжнародних капіталовкладень - портфельних інвестицій. Частка іноземної участі в капіталі фірми, яка визначає його статус як підприємства з прямими закордонними інвестиціями і забезпечує право контролю над ним, у різних країнах є різною: в США іноземний інвестор повинен мати не менше 10% власності фірми, у Великобританії та Франції - не менше 20%, у Німеччині - 25%, в Австралії та Канаді - не менше 50%, за стандартами МВФ ця частка повинна складати не менше 25% капіталу.

У міжнародній практиці прямими іноземними інвесторами виступають три групи суб'єктів:

- приватні інвестори-підприємці - орієнтовані на швидке одержання прибутків, здійснюють капіталовкладення передусім у малі та середні підприємства з вищим ступенем ризику, але легше контрольовані порівняно з великими компаніями, віддають перевагу інвестиціям у негрошовій формі (обладнання, технології) та створенню нових підприємств, а не придбанню діючих;

- транснаціональні корпорації - міжнародні компанії, які включають материнську компанію, її дочірні підприємства та асоційовані підприємства за кордоном, є крупними довгостроковими інвесторами, які задля максимізації прибутку прагнуть здобути нові ринки для своєї продукції, отримати доступ до ресурсів, інвестують (як і інвестори-підприємці) переважно у негрошовій формі;

- інституційні інвестори - фінансові посередники (банки, інвестиційні та страхові компанії, міжнародні фінансові організації - Європейський банк реконструкції та розвитку, Міжнародна фінансова корпорація), які залучають кошти переважно через продаж акцій, здійснюють середньострокові капіталовкладення (5-7 років), купуючи великі пакети акцій компаній; на відміну від приватних інвесторів і ТНК, крім максимізації прибутку інституційні інвестори можуть мати й інші цілі - реструктуризацію підприємств, прискорення трансформаційних процесів в економіках країн-реципієнтів.

Прямі закордонні інвестиції зазвичай здійснюються у виробничі фонди закордонних підприємств: експортер капіталу організує або розширює виробництво на території країни, яка приймає капітал. На відміну від потокових показників періодичних припливів і відпливів іноземного капіталу, закордонні інвестиції відображають нагромадження та використання активів економічними суб'єктами різних країн в національній економіці деякої країни за певний період, тому відносяться до показників запасів. їх сума може зростати незалежно від того, ввозиться новий капітал чи ні.

У Системі національних рахунків до прямих закордонних інвестицій відносять:

- первинні вкладення за кордоном власного капіталу - поглинання чи злиття компаній, створення спільних підприємств, філій, дочірніх та асоційованих компаній1, придбання понад 10% пакету акцій компанії;

- реінвестиції - частина доходу об'єкта інвестування, не розподілена і не переказана прямому інвестору, а знов вкладена у його розвиток;

- внутрішньокорпоративні трансферти капіталу у формі кредитів, субсидій і позик між прямим інвестором та філіями, дочірніми й асоційованими компаніями.

Характер, інтенсивність та результативність інвестиційних процесів залежать від інвестиційного клімату, що сформувався в державі-реципієнті.

Інвестиційний клімат - це сукупність політичних, економічних, соціальних і правових факторів, що визначають умови здійснення, ефективність і міру ризику підприємницької діяльності, а відтак міру привабливості національної економіки для іноземних інвесторів.

Інвестиційний клімат визначають декілька груп чинників:

- соціально-політична ситуація та її перспективи (політична стабільність, наступництво політичної влади, ступінь державного втручання в економіку, прагматичність урядової політики, ефективність роботи державного апарату, схильність до націоналізації іноземного майна, традиції дотримання міжнародних угод, корумпованість державних чиновників тощо);

- економічна ситуація та її перспективи (загальний стан економіки, темпи економічного зростання, ринкова інфраструктура, митний режим та режим використання робочої сили, стабільність курсу національної валюти, фіскальне навантаження, ставка проценту, рівень і динаміка інфляції тощо);

- зовнішньоекономічна діяльність та її перспективи (стан платіжного балансу, ступінь включення країни у світову економіку та інтеграційні процеси, захист та регулювання діяльності підприємств з участю іноземного капіталу - надання державних гарантій, страхування зарубіжних інвестицій, врегулювання інвестиційних суперечок тощо).

Світова практика засвідчує, що ПІІ мають чимало переваг порівняно з іншими формами економічного співробітництва. Зокрема імпорт прямих підприємницьких капіталів дозволяє приймаючій країні збільшити виробничі потужності, створити додаткові робочі місця, збільшити зайнятість і доходи у національній економіці, залучити нові технології, передові методи менеджменту і маркетингу. Збільшення виробництва і зайнятості, створення нових, у т.ч. спільних підприємств, розширює базу платників податків і збільшує надходження до бюджету країни-реципієнта. ПІІ стимулюють конкуренцію, зокрема за рахунок підриву позицій місцевих монополій, зниження цін та підвищення якості продукції, що заміщує як імпорт, так і застарілу продукцію місцевого виробництва. На відміну від іноземних кредитів, ІІ не стають тягарем для зовнішнього боргу, а навпаки, сприяють його погашенню. Прикладами позитивних наслідків ПІІ у світовій економіці можуть слугувати повоєнне відродження економіки Німеччини на основі „Плану Маршалла", технологічний прорив Тайваню та Південної Кореї, пожвавлення економічного зростання постсоціалістичних країн Центральної і Східної Європи.

Разом з тим, ПІ несуть в собі й ряд потенційних загроз для певної території або приймаючої держави загалом. До них належать економічна і політична залежність країни-реципієнта від країни-донора, витіснення з ринку національних виробників і постачальників ресурсів, витіснення національних виробників з найбільш прибуткових галузей, розміщення на території приймаючої країни екологічно шкідливих виробництв, закріплення нераціональної (переважно сировинної) структури економіки тощо. Однак світовий досвід показує, що в цілому переваги ПІ набагато переважають пов'язані з ними негативні наслідки.

Цей висновок підтверджується масштабами ПІ у світовій економіці. У 2010 р. світовий обсяг нагромаджених ввезених ПІ досягнув 19 трлн. дол., вивезених ПІ - 24 трлн. дол. . Щоправда, щорічні обсяги ПІ під впливом світової фінансово-економічної кризи скоротилися. Зокрема приплив ПІ у 2010 р. був на 15% нижчим від докризового середнього рівня і майже на 37% нижчим від піку 2007 р. Незважаючи на прогнозоване пожвавлення, у 2012 р. відбулося зниження обсягівПІІ на 18% до 1,3 трлн. дол. Надалі експерти прогнозують поступове відновлення позитивної динаміки ШІ: у 2013 р. до 1,45 трлн. дол., 2014 р. - до 1, 6 трлн. дол., у 2015 р. - 1, 8 трлн. дол. Однак експерти ЮНКТАД зазначають, що й для такого сценарію зростання все ще залишаються значні ризики. Принаймні потоки ПІІ поки що відстають від глобального промислового виробництва та світової торгівлі, які відновилися на докризовому і зростають.

Більше половини сумарного обсягу ПІ нині припадає на країни, що розвиваються. Це пов'язано з вищими темпами економічного зростання, передусім у великих країнах, що розвиваються (Китай, Індія, Бразилія), та наявними у них ринками з постійно зростаючим платоспроможним попитом. При виборі напряму інвестицій міжнародні інвестори вважають найважливішими факторами: розвиток транспорту й інфраструктури (63%), стан телекомунікаційної інфраструктури (62%) та прозорість політичного, правового та нормативного середовища (62%). До першої трійки за інвестиційною привабливістю у 2012 р. увійшли США (168 млрд. дол.), Китай (121 млрд. дол.), Гонконг (75 млрд. дол.) Росія посіла 9 місце з обсягом 51 млрд. дол. Основними краї-нами-інвесторами у 2012 р. були США - близько 329 млрд. дол., Японія - 123 млрд. дол., Китай та Гонконг - по 84 млрд. дол. [2].

Особливе значення ПІ мають для країн з транзитивними економіками, які відчувають нестачу фінансових ресурсів для модернізації і прискорення економічного розвитку, у т.ч. й для України.

Згідно з нормативно-правовими актами України прямі іноземні інвестиції можуть здійснюватись у формах:

- створення спільних підприємств з різною часткою іноземної участі або придбання частки діючих підприємств;

- створення підприємств, які цілком належать іноземному капіталу, або придбання у власність іноземного інвестора діючих підприємств;

- придбання нерухомого чи рухомого майна шляхом прямого його одержання або у вигляді цінних паперів (акцій, облігацій тощо);

- придбання прав користування землею та використання інших природних ресурсів на території країни;

- співробітництва з іноземними партнерами на підставі договору із національними суб'єктами господарської діяльності без створення юридичної особи (угод про виробничу кооперацію, спільне виробництво певної продукції тощо).

Станом на 1.01.2013 р. нагромаджений обсяг ПІІ в економіку України становив 72,8 млрд. дол., в розрахунку на одну особу - 1,6 тис. дол. У 2011 р. надходження ПІІ в Україну становили 7,2 млрд. дол., у 2102 р. зросли до 7,83 млрд. дол. . Незважаючи на поступове зростання обсягів ПІ в Україну, її інвестиційна привабливість залишається відносно низькою. Інвестиційний клімат країни (низькі темпи зростання ВВП, інфляція, корупція, затримки на митниці, затримки у поверненні ПДВ та ін.) не приваблює інвесторів. За даними Європейської Бізнес Асоціації (ЄБА), рівень довіри інвесторів до ринку України в 2011 р. знизився до рекордно низького рівня [6].

За останні 5 років основними інвесторами за кількістю проектів в Україні були США, Німеччина та Франція, за обсягами інвестицій - країни ЄС. Спрямування ПІІ в Україні структурно суттєво відрізняється від інших країн Центральної та Східної Європи. Якщо 50% ПІІ регіону здійснюється у виробництво, 25% - припадає на професійні послуги і програмне забезпечення, то в Україні переважають ПІІ у фінансовий сектор (28,5% у 2012 р.), 17,3% коштів іноземних інвесторів зосереджено у металургії, 14,2% - в операціях з нерухомістю, оренді, інжинірингу та послугах підприємцям, 7% у роздрібній торгівлі. Для залучення більших обсягів ПІІ Україна повинна поліпшити фіскальну стабільність, особливо в таких сферах як інвестиції та захист майнових прав, розвиток фінансових ринків і дерегуляція бізнесу. Інвестори очікують більшої прозорості інвестиційної діяльності в Україні, зокрема зменшення корупції, бюрократії, тиску з боку податкових та інших контролюючих органів.

Поряд з прямими іноземними інвестиціями значна частина міжнародних потоків капіталу переміщується у формі портфельних інвестицій.

Міжнародні портфельні інвестиції - це вкладення капіталу в іноземні цінні папери, які не дають інвестору права реального контролю над об'єктом інвестування.

Ці інвестиції часто називають „пасивними", на відміну від „активних" капіталовкладень прямих іноземних інвесторів. Портфельний інвестор не прагне управляти діяльністю підприємства, в яке вкладаються кошти, а лише претендує на одержання доходу згідно з придбаною часткою портфелю об'єкта інвестування, яка в міжнародній практиці зазвичай не перевищує 10%. На відміну від прямих іноземних інвестицій, які охоплюють як фінансові, так і нефінансові активи, портфельні інвестиції включають лише фінансові активи. Портфельні інвестиції відрізняються вищою ліквідністю, мінливістю і чутливістю до кон'юнктури фінансових ринків. Вони не прив'язані до конкретних секторів економіки, галузей чи фірм. Порівняно з ними прямі іноземні інвестиції є більш стійкими, оскільки орієнтовані на довгострокові цілі і тривалий контроль над об'єктом інвестування у певній сфері економіки.

Визначальним для руху міжнародних потоків портфельних інвестицій є мотив диверсифікації портфелю активів. Теорія портфелю виходить з того, що економічні суб'єкти не схильні до ризику, тому вони намагаються не лише максимізувати доходність своїх активів, але й одночасно зменшити ризик від їх утримання. Зокрема ризик володіння акціями або облігаціями пов'язаний з можливістю банкрутства компанії, яка їх випустила, значними коливаннями їх ринкового курсу та ймовірністю одержання нижчих, ніж очікувані, доходів. Прагнучи максимізувати доходи та мінімізувати ризики, інвестори оцінюють їх співвідношення для кожного з активів і формують інвестиційний портфель.

Міжнародний інвестиційний портфель може включати:

- акції - цінні папери без встановленого строку обігу, що засвідчують членство і дольову участь власника у статутному капіталі акціонерного товариства, його право на участь в управлінні, на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, на участь у розподілі майна у разі ліквідації акціонерного товариства;

- боргові цінні папери, до яких належать облігації, прості векселі, боргові розписки, казначейські векселі, депозитні сертифікати банку, банківські акцепти, фінансові деривативи2.

До переваг портфельних інвестицій порівняно з ПП відносять їх вищу ліквідність і вищу мобільність, зумовлену як вищою ліквідністю, так і простотою процедури купівлі-продажу, здатність до захисту грошей від інфляції та отримання спекулятивного доходу. Недоліками портфельний інвестицій вважають вищий рівень ризику (виняток - державні облігації), що поширюється не лише на доход, а й на весь інвестований капітал; нижчий рівень доходності (дивіденд за найприбутковішими простими акціями з розрахунку на одиницю вкладеного капіталу становить лише 40-50% рентабельності ПП); відсутність у більшості випадків можливості впливати на рівень доходності цінних паперів та їх ринкову вартість; потенційну загрозу дестабілізації фінансових ринків та економіки в цілому через спекулятивний характер їх руху.

У загальному потоці міжнародного капіталу обсяги портфельних інвестицій більші за обсяги прямих іноземних інвестицій. Річний обсяг портфельних інвестицій у 2010 р. становив 47-49 трлн. дол., що перевищує суму нагромаджених з кінця XIX ст. ввезених і вивезених ПП [1]. Випереджаюче зростання портфельних інвестицій пояснюють тим, що, з одного боку, організацію і розміщення їх за кордоном дедалі частіше здійснюють інститути, які не володіють значними грошовими ресурсами й широкою інформацією про стан світового ринку цінних паперів (трастові й страхові компанії, пенсійні фонди, банки та інші фінансові установи), а з іншого - тим, що портфельні вкладення часто використовують не стільки як додаткове джерело прибутку, скільки для проникнення у високомонополізовані галузі, великі й найбільші корпорації.

Понад 90% міжнародних портфельних інвестицій здійснюється між розвиненими країнами, що обумовлено наявністю у них розвинених фінансових ринків з інфраструктурою, яка дозволяє оперативно обслуговувати потужні потоки капіталу, усталеними традиціями та гарантіями виконання учасниками ринків своїх фінансових зобов'язань, стабільністю та прозорістю податкового законодавства, низькими політичними ризиками. Портфельні інвестиції з країн, що розвиваються, відрізняються нестабільністю і переважно є формою легальної та нелегальної „втечі капіталів" - стихійного нерегульованого їх переміщення за кордон з метою надійнішого і вигіднішого вкладення, уникнення експропріації, оподаткування, втрат від інфляції капіталів, характерного для держав, які перебувають у стані економічної та (або) політичної кризи.