ІЗ КНИГИ «ЛІКАРНЯ В ЗООПАРКУ»

ДМИТРО БІЛОУС

(1920 – 2004)

    Дмитро Білоус якось природно вийшов на письменницький шлях і так само природно, упевнено йде ним ось уже третину століття. Все починалося з жартівливого віршика учня початкової школи села Курмани Недригайлівського району Сумської області, де народився майбутній поет 24 квітня 1920 року в селянській родині. В сім'ї Білоусів існували свої сімейні літературні традиції – батько писав п'єси, старший брат Олекса друкував ліричні вірші. А згодом літературну естафету підхопив молодший син, Дмитро, і гідно несе її досі.

    Перший вірш «Весняні акорди» був надрукований у багатотиражній газеті дитячої трудової комуни імені Дзержинського «Дзержинець» в 1935 році – там на той час вчився на робітфаці та працював на електрозаводі юний Дмитро.

    Після закінчення робітфаку Дмитро Білоус продовжував навчання на філологічному факультеті Харківського університету, де активно відвідував літературну студію, не дуже кваплячись з публікуванням своїх творів. І хто зна, як би далі розвивалося обдаровання поета, коли б не війна. Разом з іншими студентами університету в складі студентського батальйону Білоус добровільно пішов на фронт, брав участь у перших оборонних боях на землі України і тоді ж, у середині 1941 року, був тяжко поранений. Минуло більше року лікування в госпіталях на сибірській землі, поки молодий боєць знову став до лав і зміг продовжувати війну з фашистами, тепер уже в складі української редакції радіомовлення для партизанів. Першою його літературною зброєю стала сатира, а датою народження нового поета – рік 1943, місто Москва.

    Після визволення Києва від фашистських загарбників Дмитро Григорович продовжує навчання у Київському університеті, а закінчивши аспірантуру, стає відповідальним секретарем молодіжного літературного журналу «Дніпро». Незабаром, 1948 року, відбувся і перший літературний дебют поета – вийшла в світ книжка гумористичних та сатиричних віршів «Осколочним», за нею – «Добрим людям на здоров'я, ворогам на безголов'я» (1951), «Веселі обличчя» (1953) та інші.

    Отже, на середину 50-х років Дмитро Білоус як літератор визначився настільки, що батько українських радянських сатириків і гумористів Остап Вишня писав про свого молодого друга: «…Перелічуючи наших сатириків та гумористів чи оглядаючи нашу сатиричну та гумористичну літературу, не можна не згадати про Дмитра Білоуса, навпаки, якось аж дивно, як подумаєш, тобі робиться: як же це, мовляв, так наша література могла перебувати без «Осколочним»… або без «Веселих облич»?»

    Це писалося 1953 року, а 1956-го у Білоуса вийшла нова книжка – «Зигзаг», і головне, що на цей час поет зробив чималий зигзаг у власній творчості і, я б сказав, не один, а навіть два, якщо мати на увазі, по-перше, його активну перекладацьку діяльність (переклади творів І.А.Крилова, Дем'яна Бєдного, С.Михалкова та багатьох інших поетів народів СРСР), по-друге, значні успіхи на ниві творчості для дітей. Це були або об'єднані єдиним задумом цілі книжки («Пташині голоси», «Упертий Гриць», «Лікарня в зоопарку»), або видані пізніше епічні речі («Сад на Лисій ГОРІ», «Веселий Кут», «Гриць Гачок», «Дві горлиці»). Так Дмитро Білоус увійшов повноправним членом у сім'ю наших поетів, що пишуть для дітей і юнацтва, і серед таких цікавих постатей як П.Воронько, Б.Чалий, М.Познанська, Грицько Бойко зайняв своє осібне місце, з власними темами, образами, з власними засобами їх поетичного втілення.

    Пора б уже, здавалося, вгомонитися та працювати в обраному напрямі. Насправді так воно й було, коли не рахувати ще одного життєвого і творчого «зигзаг у». Ми маємо на увазі його згоду в 1959 році поїхати в тривале творче відрядження до Болгарії з метою вивчити не лише болгарську літературу, а й мову. Мало сказати, що він виконав це завдання з успіхом, досконало оволодівши мовою і ставши першорядним перекладачем, - він став ніби повноважним представником болгарської літератури на Україні, її ревним популяризатором, її знавцем і «вболівальником». Саме за реальні здобутки в цій сфері своєї діяльності поет нагороджений болгарським орденом Кирила і Мефодія І ступеня.

    Чи можна сказати, що на шляху Білоуса були тільки перемоги? Ні, звичайно, були і невдачі, а було й так, що серед многості зробленого щось важливе губилося, може, поступаючись місцем більш вагомому. Як відомо, у свій час Дмитро Білоус брошурою «Українська радянська сатира в боротьбі з пережитками капіталізму» плідно починав свій шлях теоретика сатири й гумору та критика в цій галузі. А потім, захопившись іншими справами, він ніби залишив це поле діяльності. Чи справді лишив? Чи надовго? Ні. Адже його перу належать десятки статей, розвідок, передмов до творів Л.Глібова, Остапа Вишні, О.Гончара, В.Ткаченко, О.Підсухи, до творів білоруських та болгарських письменників. Ця робота увінчалася такою солідною, справді науковою працею, як вступна стаття до антології болгарського гумору і сатири – «Невмирущий сміх Болгарії» (1974).

    Якщо до всього вищесказаного додати активну громадську діяльність Білоуса як депутата Київської міськради, в Спілці письменників України, в Товаристві радянсько-болгарської дружби, то нехай не повний, але контурний портрет письменника постає досить виразно.

    Першими мішенями сатиричного прицілу Дмитра Білоуса були фашистські загарбники, побачені і зображені поетом з точки зору партизанів, які, виконуючи свою благородну місію народних месників, не лише успішно били ворога, а й дошкульно сміялися з нього, а наша література, користуючись пресою, радіо, кіно, допомагала їм у цьому. Разом з тим уже тоді окреслилося обличчя героя позитивного гумору поета – солдата й партизана, трудівника фронту і тилу, патріота радянської землі.

    Сильною якістю наших гумористів є те, що вони повсякчас спираються на досягнення народного гострослів'я, на сміхотворність народних мас. Хіба не відгомоном народної дотепності звучали ці рядки:

Поліцай гука в вагоні:

- Гей, провіднику,

А чи є тт. партизани,

В тім чагарнику? –

Провідник: - Та хто їх знає?

Бачите ж – пітьма. –

І, зіпхнувши поліцая,

Вслід сказав: - Нема!

    Згодом об'єкти сатири Дмитра Білоуса стали ширшими – палії війни, міжнародна імперіалістична чорна сотня, націоналістична наволоч, підбурювачі війни з релігійних кіл, а у внутрішньому житті – бюрократи, комбінатори, окозамилювачі, хвальки, підлабузники. Як казав Маяковський, «ціла низка типів тягнеться». І особливо – охочих поживитись за рахунок державної та громадської власності. Іноді письменник прагнув створити й узагальнені типи на зразок Луки Лукавого, Ілька-хвалька, Мини Крутя та Івана Говорухи, слідуючи давній традиції – надання значущих прізвищ, - що йде від народної творчості, від Грибоєдова і Гоголя, Котляревського і Руданського.

    Згодом поет ще поширив коло своїх сатиричних зацікавлень, щоразу находячи нові об'єкти для сатиричних стріл. Ми вже не кажемо, що в Білоусові галереї, починаючи від «сатиричного залпу», завжди поруч з «ворогам на безголов'я» існувало й «добрим людям на здоров'я». Відбито це, власне, і в книжці «Вибраного». Це носії ідей дружби і братерства, представники праці й науки, які уміють не тільки добре працювати, а й веселитися («Ми – чотири шахтарі», вірші про Героя Соціалістичної Праці Євдокію Діхтяр). Звичайно, тут діяла скоріше зброя народного гумору, як у вірші «Сім Галь і п'ять Марій». Природно вплелася в цю мелодію і поема «Життя Одарки Палагечі, нею самою повідане», де ділова розповідь знатної ланкової пройнята теплим гумором і доброю усмішкою.

    Радянська сатира володіє не тільки зброєю на знищення, а й виступає як засіб громадського лікування болячок, як засіб моральної профілактики. Отож поряд з різними Шкуринками та Слимаками об'єктом сатири стали й критики-кон'юнктурники і поети-графомани та халтурники, горезвісні мисливці та рибалки. Всі вони є персонажами сатиричної поеми «Мерці», де «букет» із політичних та моральних мерців не справляє однак гнітючого враження; бо історія, як казав К.Маркс, повинна сміючись розставатися з минулим, добиваючи те, що має вмерти, сміхом.

    Буває, що вже сам задум того чи іншого художнього твору несе в собі художнє відкриття. Таким своєрідним відкриттям став вінок сонетів, який Дмитро Білоус, може, вперше в літературі застосував для викривальної мети, сплівши його з будяків і чортополоху та поклавши на могили хапуг, себелюбців, користолюбців, дармоїдів, хитрунів, махінаторів, нігілістів, анонімщиків, - усіх тих, кому не місце в суспільстві добра і справедливості.

    Оригінальністю задуму і майстерністю його втілення позначена і збірка Білоуса, що зветься «Тарасові жарти». Ніде правди діти, твори всіх письменників, в тому числі й сатириків, не гарантовані від морального постаріння. Але ось ми читаємо «Тарасові жарти» через 15-20 років після того, як вони були створені, і не відчуваємо ніякого морального постаріння, бо народна мудрість і дотепність – вічні, а саме в дусі народної дотепності й «реалізовано» у віршах Білоуса ті численні перекази і легенди про Тараса, який умів нищити своїх класових ворогів дотепним і гострим словом жарту, іронії і сарказму. Часом тут поруч з жартом уживається патетика, як у вірші «Заради народу», «Тарасові брати» та «Пророцтво», так само, як і в житті часом поєднуються сміх і сльози, радість і сум. Чимало в доробку поета й вдалих сатиричних мініатюр – епіграм, сентенцій, афоризмів (книжка «Альфи – не омеги»).

ДЛЯ ДІТЕЙ

    На сьогодні Дмитро Білоус – автор близько десяти книжок для дітей і про дітей, серед них: «Пташині голоси» (1956), «Упертий Гриць» та «Про чотириногих, рогатих і безрогих» (1959), «Лікарня в зоопарку» (1962), «Турботливі друзі» (1970), «Сад на Лисій горі» (1972), а зовсім недавно опублікував ще дві поеми для дітей: «Гриць Гачок» (1978) та «Веселий кут» (1979).

    Дитячим творам поета притаманні дві риси: він вніс у них, і не міг не внести, елементи гумору: написані вони з м'якою усмішкою, в дусі українського народного дотепу. Друга риса – елементи пізнавальності. Якщо елементи дидактичні в творах для дітей так чи інакше присутні і мова може йти лише про майстерність застосування дидактики, щоб вона не видавалася «нав'язливою», то пізнавальні елементи можливі лише тоді, коли сам автор добре вивчив предмет. В даному разі Дмитро Білоус слідував настанові великого В.Бєлінського, який твердив, що «книжки для дітей можна і треба писати, але хорошим і корисним є лише той твір для дітей, що може зацікавити і дорослих людей і подобатися їм не тільки як дитячий твір, а як літературний твір, писаний для всіх».

    Подібне зацікавлення не лише дітей, а й дорослих, викликала вже перша книжка поета «Пташині голоси». Треба було добре вивчити птахів, як у природі, так і за допомогою наукової літератури, щоб зацікавити своїми спостереженнями навіть вчених-орнітологів. Крім того, що в книжці досить кмітливо передані пташині звичаї, «побут» птахів, Білоус вдався і до звукопису, до звуконаслідування:

І спада роса краплисто,

й без смичка, без каніфолі –

пад-падьом! – луна сріблисто,

що аж виляски на полі.

    Отже, це було справді художнє відображення життя птахів. Недарма ж книжка, крім двох видань українською мовою, була також перекладена білоруською та болгарською, а російський учений професор К.Благосклонов в книжці «Птицы в неволе» (1960) взяв епіграфами до багатьох розділів строфи з книжки Білоуса, що характеризують перепела, одуда, голубу рибалочку, сойку, куличка та ін. І в другій книжці – «Лікарня в зоопарку» - треба було попрацювати не лише за столом, з науково-пізнавальною літературою, а й довгий час спостерігати життя тварин у зоопарках нашої країни й Болгарії, щоб показати в цій оригінальній книжечці «швидку допомогу» звірам, а власне, показати не лише звірів, а й добрих дядь і тьоть у білих чи синіх халатах, які приходять їм на допомогу. А водночас персонаж книжки дядя Вова лікує не лише звірячі, а й «дитячі» хвороби, такі як лінощі, капризування, хитрощі та ін.

    Ми вже зазначали, що більшість книжок Білоуса для дітей – це або тематичні цикли, де всі вірші об'єднані єдиним задумом, або поеми.

    В поемах присутній іноді навіть не один, а кілька героїв та «антигероїв», досить реалістично змальованих, за котрими виразно проступають їхні життєві прообрази. Так у поемі «Сад на Лисій горі» розповідається про те, як діти на високому горбі, де розташована школа, де не було й деревця, під орудою садівника діда Панаса посадили сад. Послідовно, в живих картинах стверджується благодійна роль праці у вихованні учнів, які не тільки посадили і виростили сад на Лисій горі, а й увірували у чудодійну силу науки і праці, умілих рук і світлого розуму. І все це поєднано з гумором і пройнято усмішкою доброзичливості. В поемах йдеться і про естетичну суть праці, бо саме праця і природа несуть в душі юних героїв творів і їх читачів відчуття краси, стверджують ідеал прекрасного.

    У поемі «Веселий Кут» героями стають юні слідопити, які шукають слідів визволителів села в дні Великої Вітчизняної війни. Сюжет тут робить різкі повороти. Герой, який захищав Веселий Кут і залишив послання до живих у запальничці, раптом виявляється… німецьким старостою.  Та він таки й герой, бо старостою Сокрута став за завданням партизанського штабу. Тепер він приїхав на запрошення слідопитів у село. Патріотична тема розроблена по-своєму, з урахуванням дитячих розумінь та уявлень. В цьому творі високо піднесено традиції дружби народів, які закладаються саме в школі.

    Як завжди Дмитро Білоус прагне внести в свою працю й елементи теорії, виступаючи в збірнику «Література. Діти. Час» з теоретичними статтями з проблем літератури для дітей та юнацтва.

ВІРШІ

ІЗ КНИГИ «ПТАШИНІ ГОЛОСИ»

          ПРИГОДА В САДУ                                       Сивим вусом кіт пряде

                                                                          І шпака з шпаківні жде.

Чом ворони: кар-кар-кар?                           Горобець летів, спішив:

Чом летять, як на пожар?                            - Шпаче, шпаче, чи ти жив?

І сорока: - скре-ке-ке!                             Кепські, чує шпак, діла

Прилетіла: - Що таке?                            Та з шпаківні, як стріла.

А пригода тут така:                                      Окрутнувсь – та на кота,

Тут нещастя у шпака.                             Мов шуліка наліта.

- Чи він жив, чи він не жив?                   Тут схопилися із гнізд

Горобець на сполох бив.                             І синиця, й чорний дрізд.

Та не шпак це, а дивак,                                    - Ах ці капосні коти!

Бо й не знав нічого шпак.                            Слід шпаку допомогти.

Він не чув, як через пліт                              Розігнався з дуба крук

На шпаківню виліз кіт.                                     Та кота по тім'ю стук!

Тут ураз ворона: - Кар-р!                           - Ми відучим цих котів! -

Ну й котяра! Ну й штукар!                          І з кота аж пух летів…

А сорока6 – Скре-ке-ке!                              Спільно з друзями садка

Де це видано таке?                                       Порятовано шпака.

ІЗ КНИГИ «ЛІКАРНЯ В ЗООПАРКУ»

КЕНГУРУ

                                          Занедужав, зажурився кенгуру.

                                 Важко дише, наче стогне: - Ой, помру!

                                 Наполохав кенгуриху з кенгурям

                                 та ще й клопото завдав він лікарям.

                                 Він пищить, а дяді Вові – зрозумій

                                 і хворобу його визначить зумій.

                                 З австралійської завезений землі,

                                 їсть він те, що наші вівці і кролі.

                                 В нього морква і варена й свіжа є,

                                 санітарка ще й капусти додає.

                                 Та на їжу, чи варену, чи сиру,

                                 і дивитися не хоче кенгуру.

                                 Лікар глянув: - Ще такого не було.

                                 Та його, лиху личину, обдуло!

                                 Це ж завезли вчора з лугу свіжих трав,

                                 він лопався й конюшини перебрав.

                                 Ну, об'ївся – уникай скоріш біди;

                                 бігай, рухайсь, а на місці не сиди.

                           Що ж робити тут? Яку затіять гру,

                                 щоб примусити побігать кенгуру?

                                 Та згадали, що в Австралії – ліси,

                                 що ганяють кенгуру там динго-пси…

                                 А покличте-но Рябка мерщій сюди,

                                 кенгуру нехай він виручить з біди.

                                 Моціон удвох як зроблять по двору,

                                 то одразу стане легше кенгуру!

ІЗ КНИГИ «ДИВО КАЛИНОВЕ»

НАЙДОРОЖЧЕ

Синів і дочок багатьох народів                   Я їх питав із щирою душею:

я зустрічав, які перетинали                         - Яку ви любите найбільше мову?

гірські й морські кордони і на подив          І всі відповідали: - Ту, що нею

багато бачили, багато знали.                                співала рідна мати колискову.

ЗВЕРТАННЯ

Скільки є в нас, любі друзі,                         В школі Беллу – «Бе» гукає,

для звертання ніжних слів –                        а Меланю кличе «Ме»!

і до тата, й до матусі,                                   Леле! Школу оглашає

до бабусь і дідусів!                                      белькотіння лиш саме.

І татусю, й мамце, й нене,                            Учня він імення знає,

І дідусю, й бабцю теж, -                               та не встигне підійти,

миле, ніжне, сокровенне –                           як за ґудзика хапає,

як ще краще назвеш?                                   і вигукує: - Ей ти!

А Федько звертання творить                                Дома: - Ба-а! – кричить бабусі.

так, що душу виверта:                                 (Ліньки повністю назвать).

замість «мамо» - «ма» говорить,                Як ви думаєте, друзі,

замість «тату» каже «та»!                           що йому на це сказать?

Мабуть, треба щось кумекать,

бо інакше мимохіть

будем тільки бекать-мекать

там, де треба говорить!

ІЗ КНИГИ «ЧАРИ БАРВІНКОВІ»

ЗАРУБАЙ НА НОСІ

Гриць катався на льоду,                              В літгурток він став ходить

не спитавшись мами,                              і знайшов розгадку:

та й потрапив у біду:                              ніс походить від носить

шурхнув з ковзанами.                            в даному випадку!

Мамин гнів хлоп'я мале                               Бо носили в правіки

пам'ятає й досі:                                       за собою всюди

«Бить не битиму, але                              палички і дощечки

зарубай на носі!»                                             неписьменні люди.

Дивно це було сприймать                            І як ми в записники

хлопцеві малому:                                         все заносим з вами,

«Як? На носі зарубать?                                   так вони – на дощечки,

Ще й собі самому?»                                     звані в них носами.

Може, нині смішно вам                                Отже вираз там,

В теплім дружнім колі.                                    а зберігся й досі.

Гриць тепер сміється й сам, -                           Це, читачу, й ти затям,

Гриць давно вже в школі.                            зарубай на носі!

БЕРЕЗОВА КАША

Син одбивається од рук.                              Хто ж не обтяжувавсь нічим,

Ракетки. Самокати.                                      суворі предки наші

Батьківським правом до наук                          всипали добрих різок тим -

почав я спонукати:                                       березової «каші».

- Щось ти уроки занедбав, -                   А знав би ти, які були

все ігрища ті вражі.                                      з берези пруття голі,

Гляди, щоб ти не скуштував                  що ними дітвору сікли

березової каші!                                       в старій церковній школі.

На це всміхається не зле                              О, там старались що не крок

синок довготелесий:                                     «підвищувати» бали

- Я знаю, - каже, - сік, але                            і за невивчений урок  

щоб каша із берези?                             безжалісно стьобали.

    А я йому: - Того, хто вчивсь,                          Тож батько наш і нам казав

    любили предки наші                               за витребеньки наші:

    й несли за те, що не лінивсь,                  - Гляди, щоб ти не скуштував

    до школи горщик каші.                               березової каші