Суспільний лад Лівобережної України за Березневими статтями 1654 р.

Перерозподіли території України між іноземними державами

За Березневими статтями 1654 р. Україна увійшла до складу Росії фактично як автономне державне утворення – її суверенітет обмежувався визнанням верховенства над собою царської влади, статус України визначала Російська держава, гетьман і козацька старшина перебували на службі у царя, проте Україна зберігала самостійність у внутрішньому управлінні, зокрема мала власну казну.

Міжусобиці і війни по смерті Богдана Хмельницького у 1657 р. призвели до географічно-політичного поділу території України на 2 частини: Правобережну (Чернігівське, Київське і Брацлавське воєводства), яка опинилась під владою групи старшин, що орієнтувалась на Польщу, і за Гадяцьким договором 1658 р. називалась Великим князівством Руським, та Лівобережну, яка за новими Переяславськими статтями 1659 р. називалась Малоросія. Цей поділ реально позначився у 1663 р. з обранням 2 гетьманів – лівобережного Івана Брюховецького (1663-1668) та правобережного Павла Тетері (1663-1665). А юридично поділ був оформлений Андрусівським перемир`ям 1667 р., укладеним Річчю Посполитою і Росією без участі України, за яким до Росії входила Лівобережна, а до Польщі – Правобережна Україна.

За Бучацьким миром 1672 р., укладеним між Польщею і Туреччиною, до Туреччини відходило Подільське воєводство разом з Кам`янцем, а Брацлавське воєводство і південна Київщина, керовані правобережним гетьманом Петро Дорошенком (1665-1676), переходили під протекторат Туреччини, а північна Київщина, Волинь і Галичина залишались у складі Польщі. Та у 1674 р. на Лівобережжя передислокувалися Брацлавський і Уманський полки, а у 1675 р. – Корсунський полк. За Журавненським мирним договором 1676 р., укладеним між Польщею і Туреччиною, за Туреччиною і надалі залишалось Поділля, Брацлавщина і південна Київщина, а також Запоріжжя. Та у 1676 р. П.Дорошенко здав Москві Чигирин з усіма його жителями і присягнув на вірне підданство Росії.

Договір про вічний мир між Польщею і Росією 1686 р. підтвердив положення Андрусівського перемир`я про входження Правобережної України до складу Речі Посполитої з поправкою про закріплення Києва і Запорізької Січі, а також Слобожанщини, заселеної, головно, переселенцями з України, що визнавалась українською землею, за Росією та залишення Поділля під протекторатом Туреччини. Поділ України на Правобережну і Лівобережну був закріплений створенням між ними нейтральної зони, яку заборонялось заселяти. Згодом за Карловицьким мирним договором 1699 р. між Польщею і Туреччиною більша частина Поділля увійшла до складу Речі Посполитої. Константинопольський мирний договір Росії з Туреччиною 1710 р. підтвердив залишення Правобережної України у складі Польщі, Лівобережної з Києвом – у складі Росії.

За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р., укладенням якого завершилась розпочата Портою у 1768 р. російсько-турецька війна, землі між Дніпром і Бугом, а також м.Керч і фортеці Єнікале, Азов і Кінбурн у Криму були звільнені з-під влади Туреччини і перейшли до Росії, а Крим проголошувався незалежним, та у 1783 р. його приєднали до Росії. За Ясським мирним договором 1791 р., укладеним на завершення нової російсько-турецької війни, до складу Росії відійшли землі між Південним Бугом і Дністром. Тож, врешті, більша частина степової України увійшла до складу Російської держави.

Послабленням Речі Посполитої скористались Прусія і Австрія, які захопили більшість польських земель. Російський уряд, побоюючись їхньої могутності, взяв участь у поділі Речі Посполитої, який відбувся у 3 етапи: за першим поділом 1772 р. до Росії відійшли землі Білорусії і частина Литви, до Австрії – Галичина, а до Прусії – власне польські землі; за другим поділом 1793 р. до складу Росії відійшла Правоборежна Україна – Київщина, Волинь, Поділля і Брацлавщина, а також частина Західної Білорусії, а Галичина, Буковина і Закарпатська Україна залишились за Австрією; за третім поділом 1795 р. до Росії відійшла Західна Волинь. Тож більшість українських земель увійшли до складу Російської держави.

Суспільний лад Козацько-гетьманської держави

Зміни у правовому статусі України у складі Російської імперії, а відповідно і у правовому становищі її станів, верств і категорій населення, закріплювалось у нормативних актах, передусім у гетьманських статтях, які становили своєрідну згоду двох сторін – Росії в особі царського уряду та України в особі гетьмана та визначали їх взаємовідносини. Кожен з цих документів називався або за ім`ям гетьмана, який його підписав, або за місцем, де його було прийнято. Це статті: Березневі чи Переяславські, чи Богдана Хмельницького 1654 р., нові Переяславські чи Юрія Хмельницького (1659-1663) 1659 р., Московські чи Батуринські, чи Івана Брюховецького (1663-1668) 1665 р., Глухівські чи Дем`яна Многогрішного (1668-1672) 1669 р., Конотопські чи Івана Самойловича (1672-1687) 1674 р., Коломацькі чи Івана Мазепи (1687-1709) 1687 р., Решетилівські чи Івана Скоропадського (1709-1722) 1709 р., “Рішительні пункти” Данила Апостола (1727-1734) 1728 р.

Феодальне суспільство за правовим статусом поділялось на 5 станів: козацтво, шляхетство, духовенство, міщанство і селянство. В межах станів окремі соціальні групи відрізнялись за своїм економічно-правовим становищем – привілейовані групи (козацька старшина, родова шляхта, вище православне духовенство, міська аристократія) становили панівний клас, а підпорядковані їм залежні люди (селяни, рядове козацтво, міська біднота) обмежувались у правах і привілеях або й взагалі позбавлялись їх. Правове становище станів, різних груп і категорій визначалось Березневими статтями і царськими жалуваними грамотами, які залишали усі стани українського населення у їх попередньому соціально-правовму статусі; а у подальшому – наступними гетьманськими статтями, царським законодавством і нормативними актами місцевої адміністративно-політичної влади (гетьманськими універсалами, рішеннями і декретами Генеральної Ради, універсалами полковників тощо).

Суспільний лад Лівобережної України за Березневими статтями 1654 р.

По завершенні національно-визвольної війни і підписанні Березневих статей 1654 р. більшість земель вигнаних польських феодалів була передана до скарбниці, а також дісталась козацькій старшині, яке набула прав феодалів. Кожний обраний на посаду в один із трьох урядів, отримував шляхетські права, старшина ставала панівним станом. Феодали (старшина і шляхта) привласнили також привілеї вигнаних з України польських феодалів – за ними закріплювалось виключне право на зайняття промислами (поташним, пивоварним, млиновим) та гуртовою торгівлею. Б.Хмельницький надавав феодалам захисні універсали, які підтверджували їх привілеї.

Змінився також статус православного духовенства – за договором 1654 р. православна церква в Україні була відновлена у своїх правах. Царський уряд підтвердив права і привілеї православного духовенства і пообіцяв не порушувати їх. Правове становище духовенства було наближеним до статусу шляхти.

Було уточнено правовий статус реєстрового козацтва. За Березневими статтями з нього мало бути сформоване військо України, тому після 1654 р. реєстровими стали вважати усіх, хто служив у війську, та з`явилась їх нова назва – “воинского звания человек”. Реєстр оголошувався у 60 тис. козаків, проте Б.Хмельницький для зняття соціальної напруги додатково залишив у складі реєстру ще значну кількість козаків. Реєстровцями могли бути лише заможні козаки, оскільки цар не давав їм платні, а служба потребувала витрат. Вони були власниками землі; джерелом їх земельних володінь було здебільшого захоплення залишених польськими феодалами у ході війни земель. Рядові реєстрові козаки несли бойову і похідну військову службу та підлягали лише своїй козацькій адміністрації.

Більшість економічно підлеглого населення становили селяни (посполиті). Поза тим, зростав прошарок вільних селян внаслідок скасування польського землеволодіння і зменшення землеволодіння української шляхти, а також багато селян, що брали участь у війні, стали вільними жителями військових поселень, де покозачились і набули право на володіння землею і на особисту свободу, та стали підлягати козацькій адміністрації. Приватні селяни зберігали право переходу, зокрема у козацтво. Б.Хмельницький не провів чіткого правового відмежування козацтва від селянства.

Після 1654 р. зростає кількість і роль в економіці міського населення України. З вигнанням польської шляхти багато міст вийшло з-під її феодальної влади і більшість міщан отримали особисту свободу. Більшість населення міста становили безпосередньо міщани, а також міщанами вважались усі жителі полкових і сотенних міст. Б.Хмельницький збільшив кількість міст, які управлялись за магдебурзьким правом – вони звільнялись від постоїв та інших військових обов`язків, а купцям і ремісникам надавались різні пільги.