Міжнародна правосуб’єктність держави

Загальні питання міжнародної правосуб’єктності

- поняття та види суб’єкту міжнародного права;

- первинні і вторинні суб’єкти міжнародного права.

Учасники МВ, які володіють правами та обов’язками, що безпосередньо витікають з міжнародного правопорядку, відносяться до числа суб’єктів МП.

Суб’єкти МП не обов’язково повинні бути ідентичні з точки зору їх правової природи, а також об’єму їх міжнародних прав та обов’язків. Головне полягає в тому, щоби їх участь у міжнародних відносинах регулювалася безпосередньо МП. Лише суб’єкти МП приймають участь у становленні та підтриманні міжнародного правопорядку; до їх виняткової компетенції входить створення та реалізація норм МП, а також здійснення заходів по примушенню до їх виконання через різноманітні форми міжнародно-правової відповідальності. У міжнародних правовідносинах від імені суб’єктів МП виступають органи або спеціально уповноважені посадові особи, що їх представляють.

Отже, суб’єкт міжнародного права - це носій певних міжнародних прав і обов'язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або розпоряджень міжнародно-правових актів.

Це також особа (у збірному значенні), поведінка якої регулюється міжнародним правом і яка вступає або може вступати в міжнародні публічні (міжвладні) правовідносини. Таким чином, це особи, учасники міжнародних відносин, що можуть бути носіями суб'єктивних юридичних прав і обов'язків.

Для того щоб виступати в якості суб'єктів міжнародного права, ці особи повинні мати певні властивості, до числа яких належать:

певна зовнішня відособленість;

персоніфікація (можливість виступати в міжнародних відносинах у вигляді єдиної особи);

здатність виробляти, виражати і реалізовувати автономну волю;

брати участь у прийнятті норм міжнародного права і діяти згідно з цими нормами.

Будь-який суб'єкт МП має правоздатність, дієздатність і деліктоздатність.

Правоздатність - це здатність суб'єкта МП мати суб'єктивні права і нести юридичні обов'язки. Такою здатністю володіють

держави з моменту їх створення;

нації і народності, що борються за національну незалежність, - із моменту їх визнання в якості таких;

міжнародні міжурядові організації - із моменту вступу документів (статут) про їхнє заснування в силу;

фізичні особи - при настанні ситуацій, чітко обговорених у відповідних міжнародних договорах.

У поняття дієздатності входить самостійне здійснення суб'єктами міжнародного права своїх прав і обов'язків.

Деліктоздатність суб'єктів МП означає їхню здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення. Так, відповідно до ст. 31 Конвенції ООН з морського права 1982 р., до якої в червні 1999 р. приєдналася Україна, держава прапора відповідає за будь-яку шкоду або збитки, заподіяні прибережній державі в результаті недотримання яким-небудь військовим кораблем або ін. державним судном, експлуатованим у некомерційних цілях, законів і правил прибережної держави, що стосуються проходу через територіальне море, або положень Конвенції, або інших норм міжнародного права.

Міжнародна правосуб'єктність (право- і дієздатність) є основною ознакою суб'єкта міжнародного публічного права. Вона виявляється, як правило, у наявності прав і обов'язків, установлюваних звичаєвими і договірними нормами міжнародного права.

Міжнародна правосуб'єктність містить у собі ряд елементів, що характеризують суб'єкт міжнародного права:

право виступати на міжнародній арені від свого імені;

право вступати у відносини з іншими суб'єктами міжнародного права;

право брати участь у створенні норм міжнародного права;

поширення дії норм міжнародного права на поведінку суб'єкта;

визнання суб'єкта МП в якості такого іншими суб'єктами міжнародного права та ін.

Суб'єкти міжнародного права мають загальну, галузеву і спеціальну правосуб'єктність. Загальна і галузева правосуб'єктність властива загальновизнаним суб'єктам міжнародного права.

Загальна правосуб'єктність - це здатність певних осіб і pso facto (у силу факту свого існування) виступати в якості суб'єкта міжнародного права. Такою правосуб'єктністю володіють тільки суверенні держави і нації, що борються за національне визволення.

Галузева правосуб'єктність - це здатність суб'єктів міжнародного права виступати в якості учасників у певній сфері міждержавних відносин. Такою правосуб'єктністю володіють міжнародні міжурядові організації (ММУО). Наприклад, Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) бере участь у міжнародно-правовому регулюванні проблем, що стосуються освіти, науки і культури, в інтересах забезпечення загальної поваги, справедливості, законності і прав людини, а також основних свобод, проголошених у Статуті ООН, для всіх народів без розрізнення раси, статі і релігії.

Отже, правосуб'єктність ММУО обмежується тільки певним колом проблем, що закріплюються в їх статуті.

Спеціальна правосуб'єктність - це здатність осіб бути учасниками тільки певного кола відносин у рамках окремої галузі МП. Спеціальною правосуб'єктністю, наприклад, володіють фізичні особи і міжнародні неурядові організації (МНУО).

Відповідно до домінуючої в сучасній вітчизняній доктрині МП точки зору фізичні особи (індивіди) не є суб'єктами міжнародного публічного права. Вони знаходяться під винятковою юрисдикцією держав, внутрішнім законодавством яких визначається їхній правовий статус. Водночас фізичні особи є активними суб'єктами міжнародного приватного права. Крім того, у передбачених МП випадках, фізичні особи можуть використовувати міжнародно-правові механізми у захисті своїх прав і законних інтересів, що були порушені в країні їхнього громадянства, і в такий спосіб стають носіями певних міжнародних прав і обов'язків, набувають спеціальної (фрагментарної) міжнародної правосуб'єктності.

Відповідно до Європейської конвенції про права людини 1950 р. будь-яка людина, яка вважає, що стосовно неї порушуються права, які гарантуються Конвенцією, може звернутись у Європейський суд з прав людини, якщо вона вичерпала усі можливості захисту своїх прав у своїй власній країні - учасниці Конвенції 1950 р. З 1950 р. на розгляд у Раду Європи передано більше 30 тисяч скарг в основі яких лежить порушення прав і свобод людини. Право на міжнародний судовий захист прав і свобод людини закріплено і ст. 55 Конституції України для осіб, які знаходяться на її на території.

Слід зазначити, що правосуб'єктність фізичних осіб визнана в цілому ряді міжнародних документів:

Загальній декларації прав людини 1948 року (стаття 6);

Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 року (стаття 2 і далі);

Міжнародній конвенції про захист прав усіх працівників-мігрантів і членів їхніх сімей 1990 року (стаття 8 і далі) та ін.

Це дає підставу деяким ученим говорити про те, що індивіди стають учасниками міжнародних відносин, урегульованих нормами права, тобто, в певному значенні, суб'єктами МП. Це ж відноситься і до МНУО, причому міжнародна правосуб'єктність як індивідів, так і МНУО, обмежується лише правозастосовчою сферою, у той час як функцією міжнародної правотворчості на міжнародній арені володіють тільки загальновизнані суб'єкти МП.

Суб’єкти МП, у залежності від своєї правової природи та походження, поділяються на дві категорії: первинні та вторинні.Іноді їх називають суверенними та несуверенними.

Первинні (основні) суб’єкти МП – це держави, а при певних умовах також народи та нації, які беруть самостійну участь у міжнародних відносинах та еволюціонують у напрямку отримання в тій чи іншій формі власної державності.

Первинні суб’єкти МП – це самостійні та самоврядні утворення, які з самого початку, вже самим фактом свого існування (ipso fakto), стають носіями міжнародних прав та обов’язків. Їх правосуб’єктність не залежить від чиєї-небудь зовнішньої волі і за своєю суттю носить об’єктивний характер. Вступаючи у взаємовідносини між собою, первинні суб’єкти МП власне і роблять можливим створення міжнародного правопорядку та існування самого МП.

До категорії вторинних (похідних) суб’єктів МПможемо віднести утворення, джерелом правосуб’єктності яких є угоди або будь-які ін. домовленості первинних суб’єктів МП, перш за все держав, а в ряді випадків вже конституйованими похідними суб’єктами МП.

Похідні (вторинні) суб’єкти МП – це, у своїй більшості, міжурядові організації, рідше – інші самостійні державоподібні політичні одиниці, наділені елементами державності. (Під державоподібними утвореннями розуміють особливі історично сформовані політико-релігійні або політико-територіальні одиниці типу Ватикану, Мальтійського ордену тощо). Вони всі діють у МВ в межах компетенції, яка передбачена відповідними засновницькими документами – Статутами або іншими правовими актами. Такі документи визначають у кожному конкретному випадку об’єм та зміст правосуб’єктності похідних (вторинних) суб’єктів МП. У цьому контексті їх правосуб’єктність має конститутивний характер і може припинитися (або змінитися) одночасно з припиненням або зміною засновницького документу.

Міжнародна правосуб’єктність держави

Міжнародна правосуб’єктність держави універсальна. Маючи суверенну владу, держави створюють і застосовують міжнародно-правові норми. Поняття держави у МП має свої особливості. Головне полягає у тому, що як носій суверенітету держава представляє країну в міжнародних відносинах і має змогу здійснювати міжнародні права та обов’язки. При цьому поняття держави становить єдність трьох елементів – суверенної влади, населення і території.

Верховенство держави в межах своєї території, самостійність та незалежність у взаємовідносинах з іншими країнами у своїй сукупності складають державний суверенітет.

Державний суверенітет, будучи за своєю юридичною природою міжнародно-правовою категорією, представляє собою основу, яка обумовлює загальний міжнародно-правовий статус держави, її права та обов’язки. Володіння суверенітетом робить країни юридично рівними між собою, забезпечує їм в рамках світового співтовариства незалежність і самостійність.

Принцип суверенної рівності держав закріплений в Статуті ООН. Зокрема, п.1 ст.2 Статуту говорить, що ООН “заснована на принципі суверенної рівності всіх її Членів”.

Отже, держави є єдиними суверенними суб'єктами міжнародного права, тому що міжнародна правосуб'єктність властива їм у силу самого факту їх існування.

Держави відіграють основну роль на міжнародній арені не тільки тому, що вони мають територію, населення, апарат влади і управління (публічна влада), але і тому, що вони мають суверенітет, який заперечує наявність над ними якогось іншого суб'єкта політичної влади і робить їх юридично рівними між собою при взаємовідносинах на міжнародній арені.

Державний суверенітет означає повну самостійність і незалежність держави при розв'язанні питань внутрішнього і зовнішнього життя.

До елементів суверенітету держави належать:

а) територіальна цілісність, котра означає, що ніхто не вправі змінити територію держави без згоди на те її вищих органів державної влади або її народу;

б) територіальне верховенство, що означає, що на території держави діють закони тільки тієї держави;

в) нероздільність державної влади, що включає визнання всіма гілками влади верховенства законодавчої влади, що формує систему органів держави і визначає їхні повноваження;

г) незалежність державної влади як усередині країни від будь-яких фізичних і юридичних осіб, так і зовні, на міжнародній арені від інших держав і міжнародних організацій.

Якщо державу яким-небудь чином обмежено в суверенітеті (наприклад, не має повного верховенства на своїй території), то вона обмежується й в обсязі міжнародної правосуб'єктності.

Держава являє собою сполучення трьох елементів:

а) визначеної території;

б) населення, на ній проживаючого;

в) організації публічної влади.

Держава в залежності від своєї територіально-організаційної структури можуть бути

простими (унітарними) та

 складними.

Прості (унітарні) держави являють собою єдине державне утворення з єдиною системою вищих органів державної влади і управління. В галузі зовнішніх зносин вона виступає в якості єдиного суб’єкта МП. Територія унітарної держави підрозділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають політичної самостійності і тому не можуть від свого імені виступати на міжнародній арені. Вважається, що якщо мова йде про унітарну державу, то питання про міжнародну правосуб'єктність її частин узагалі не існує. Тому унітарна держава як цілісне утворення виступає як єдиний суб'єкт МП, що має повну міжнародну правосуб'єктність.

Більшість з існуючих у даний час держав, у тому числі й Україна, є унітарними.

Складні держави являють собою об'єднання декількох територіальних одиниць, що користуються певною політико-правовою самостійністю (деякими суверенними властивостями).

До історичних форм складних держав належать:

особиста унія - об'єднання двох або декількох держав під скіпетром одного монарха. При цьому суб'єктом МП є не унія, а кожна з держав, що входить у її склад. Держави, що входять до складу особистої унії, користуються правом вступу в зносини з іншими державами незалежно одна від одної і від унії в цілому. Історичними прикладами особистої унії можуть слугувати: Польсько-Литовська унія 1386-1669 р.; Англо-ганноверська унія 1714-1838 р.; Нідерландо-люксембурзька 1815-1890 років.

реальна унія - це об'єднання держав не тільки під владою єдиного глави держави, але і спільними органами влади й управління, тобто реальне об'єднання держав. Суб'єктом МП при реальній унії виступає унія в цілому, а не держави, що в неї входять. Прикладами реальної унії можуть служити Шведсько-норвезька унія 1814-1905 р.; австро-угорська з 1867 р. до 1918 р.; датсько-ісландська 1918-1944 р.

У сучасних умовах зустрічаються такі види складних держав:

федерація (від фр. federation - об'єднання, союз) - це союзна держава, яка має постійні загальносоюзні органи влади й управління, складається з державних утворень, виступає в якості єдиного суб'єкта МП.

Федерація має такі ознаки:

територія федерації складається з територій її суб'єктів;

верховна законодавча, виконавча і судова влада належить федеральним державним органам;

компетенція між суб'єктами федерації і самою федерацією розмежовується союзною Конституцією;

суб'єкти федерації мають свої конституції, свої вищі законодавчі, виконавчі і судові органи;

вищий законодавчий (представницький) орган федерації має двопалатну структуру (є палата, що представляє інтереси суб'єктів федерації, і палата, що представляє інтереси населення всієї країни).

Таким чином, державні утворення, що складають федеративну державу (штати, землі, провінції та ін.), є суб'єктами федерації і, маючи свій адміністративно-територіальний поділ, володіють певною самостійністю. Водночас самостійність суб'єктів федерації не доходить до того, щоб вони могли визнаватися суб'єктами міжнародного права. Це пояснюється тим, що суб'єкти федерації не є державами у власнім смислі слова:

вони не мають суверенітету;

не мають право сецесії - право одностороннього виходу з федерації;

юридично позбавлені права самостійної участі в міжнародних відносинах.

Водночас державні утворення, що входять у федерацію, можуть мати більший або менший ступінь правосуб'єктності. Так, суб'єкти РФ володіють певною міжнародною правосуб'єктністю, що припускає їхню участь у міжнародних економічних, культурних, соціальних та ін. контактах договірного характеру; землі ФРН за Конституцією Німеччини за згодою федерального уряду можуть укладати договори з іноземними державами; штати США в цьому відношенні мають меншу правосуб'єктність.

Міжнародна діяльність суб'єктів федерацій розвивається в таких основних напрямках:

укладання міжнародних угод;

відкриття представництв в інших державах;

участь у діяльності міжнародних міжурядових організацій макро- і субрегіонального характеру (наприклад, Спілка регіонів Європи, рух Єврорегіонов і т.д.).

Обсяг міжнародної правосуб'єктності суб'єктів федерації залежить від виду федерації. Розрізняють:

територіальні і

національні федерації.

Територіальна федерація має такі ознаки:

- державні утворення, що складають даний вид федерації, не є суверенними утвореннями;

- суб'єкти такої федерації позбавлені конституцією права прямого представництва в міжнародних відносинах;

- установлена заборона одностороннього виходу зі спілки;

- управління збройними силами здійснюється федеральними органами.

Територіальними федераціями є США, Мексика, ФРН.

Національна федерація, на відміну від територіальної, характеризується наступними ознаками:

- її суб'єкти є національно-державними утвореннями;

- суб'єкти федерації об'єднуються відповідно до принципу добровільності;

- гарантованість суверенітету великих і малих націй;

- формування вищих органів державної влади в певній частині з представників суб'єктів федерації;

- закріплення в конституції або інших документах (наприклад, договорах про поділ компетенції між федерацією та її суб'єктами і т.д.) права суб'єктів федерації на зовнішні зносини в певних сферах, за винятком політичної;

- затвердження права націй на самовизначення.

До національних федерацій можна віднести Російську Федерацію, Індію.

У даний час у світі існує більше 20 федеративних держав, в яких обсяг міжнародної праводієздатності їхніх суб'єктів коливається від володіння правом укладати міжнародні договори або угоди з дуже обмеженого кола питань з аналогічними або нижчестоящими суб'єктами інших держав (економічні, прикордонні, культурні, поліцейські зв'язки міжнародного, регіонального, субрегіонального характеру) під контролем федеральних урядів (Австрія, Канада, Швейцарія, ФРН), до заборони на будь-яку ЗЕД.

Комісією міжнародного права ООН у 1966 р. було вироблене наступне правило: «Держави-члени федеративного союзу можуть мати правоздатність укладати міжнародні договори, якщо така правоздатність допускається федеральною конституцією, й у межах нею встановлених». І хоча це правило в такому вигляді не було прийнято Віденською конференцією з права міжнародних договорів 1968-1969 р., воно залишається єдиним достатньо авторитетним правилом з цього питання.

Історії відомі дві федерації - СРСР і Соціалістична Федеративна Республіка Югославія, суб'єкти яких були за конституцією суверенними державами і могли претендувати на статус суб'єктів МП. Правосуб'єктність двох союзних радянських республік - України і Білорусії - хоча й одержала міжнародне визнання, завдяки їхній участі в створенні ООН і наступному членству в цій міжнародній універсальній організації, але на практиці в значній мірі носила формально-юридичний характер.

Конфедерація (від лат. - confoederatio - спілка, об'єднання) - це така форма об'єднання держав, при якій держави, що входять в союз, зберігають свій суверенітет у повному обсязі. Конфедеративний союз держав носить тимчасовий характер, створюється для розв'язання яких-небудь спільних задач, у ньому будь-яка з держав-учасниць не перестає бути самостійним суб'єктом МП і новий єдиний суб'єкт МП у вигляді конфедерації не утвориться.

Зазначена характеристика дає можливість виділити наступні риси конфедерації:

- конфедерація утворюється на основі відповідних міжнародних договорів;

- суб'єкти конфедерації мають право сецесії - право безумовного і вільного виходу зі складу конфедерації в будь-який час;

- суверенітет у конфедерації належить державам, що входять у її склад, і тому ніякі рішення союзної влади не мають обов'язкової сили без згоди суб'єктів конфедерації;

- у предмет ведення конфедерації входить невелике коло питань (зазвичай, питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної системи безпеки, єдиної армії і т.п.), крім яких суб'єкти конфедерації зберігають повну самостійність;

- у конфедерацію входять не всі органи державної влади й управління держав-суб'єктів конфедерації, а тільки ті, що необхідні для вирішення задач, котрі лежать в основі створення такого союзу (міністерства оборони, міністерства закордонних справ і т.д.). Причому серед таких органів ніколи немає органів судової влади;

- постійно діючі органи конфедерації позбавлені владних повноважень і приймають рішення на погоджувальній основі;

- парламент конфедерації формується представницькими органами (парламентами) її суб'єктів, що зобов'язують свої делегації точно слідувати виданим їм інструкціям і вказівкам;

- суб'єктам конфедерації належить право нуліфікації - право відмови у визнанні або відмови в застосуванні актів союзної влади. Причому за таку відмову правова відповідальність суб'єктів не передбачена;

- на відміну від федерації: бюджет конфедерації формується за рахунок добровільних внесків її суб'єктів; у конфедерації, як правило, відсутня єдина система грошового обігу; у ній немає єдиного союзного громадянства; військові формування конфедерації набираються її суб'єктами, причому нерідко зберігається їхнє подвійне підпорядкування органам конфедерації і її суб'єктів.

Таким чином, можна зробити висновок, що конфедерація сполучає у собі риси як міжнародно-правового об'єднання, так і державної організації. В даний час, на думку більшості вчених, у світі існує тільки одне утворення, що володіє ознаками конфедерації, — Європейський Союз, у котрому його держави-члени зберігають повну міжнародну правосуб'єктність. Правда, після підписання 17 червня 1997 р. Амстердамського договору, Європейський Союз, як уявляється, вступив у стадію створення федеративної держави.

У історичній ретроспективі в різний час конфедераціями були: США — із 1776 по 1787 р., Німеччина — 1815-1866 р., Швейцарія — із 1815 по 1848 р. Новій історії відома конфедерація Об'єднана Арабська Республіка, яку із 1958 по 1961 р. складали Єгипет і Сирія, і Сенегамбія, в яку із 1982 по 1989 роки входили Гамбія і Сенегал.

З часової характеристики конфедерацій, які існували, видно, що такий союз носить дуже нестійкий характер. На практиці він функціонує як перехідна форма від співіснування незалежних держав до їхньої федерації або до утворення унітарної держави. Через етап конфедерації у своєму розвитку пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, що і зараз офіційно називається конфедерацією, хоча практично вже давно стала федерацією. У 1990 році Корейська Народно-Демократична Республіка запропонувала в якості перехідної стадії до об'єднання двох корейських держав створити конфедерацію.