Поняття основних принципів міжнародного права.

У міжнародних юридичних документах і в теоретичних працях зустрічаються такі поняття як “ принципи міжнародного права”, “загальні принципи МП”, “галузеві принципи МП”, “загальновизнані принципи МП”, “імперативні принципи МП”, “основні принципи МП”.

Безумовно, що перше з перерахованих понять є найбільш узагальнюючим і охоплює всі наступні.

Поняття загальних принципів МП має по крайній мірі два тлумачення: загальні для МП і національно-правових систем.

Імперативний принцип МП (jus cogens) був визначений у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. як “імперативна норма загального міжнародного права”, “яка приймається та визнається міжнародним співтовариством країн в цілому як норма, відхилення від якої недопустимо і яка може бути змінена тільки наступною нормою загального МП, яка матиме такий же характер” (ст.53).

Проте звернення до універсальних міжнародних договорів не дає можливості виявити в них перелік тих чи інших принципів МП. У доктрині з цього питання немає єдності. Можна стверджувати, напевне, наступне: основні принципи МП є універсальними і не включають галузевих принципів; основні принципи МП мають характер загальновизнаних; основні принципи МП є принципами jus cogens.

Таким чином, основні принципи МП – це історично зумовлені основоположні загальноприйняті норми, що виражають головний зміст міжнародного права та його характерні риси і мають вищу, імперативну юридичну чинність.

Історична зумовленість є невід’ємною детермінуючою рисою основних принципів. Уперше, як відомо, основні принципи були нормативно закріплені у Статуті ООН. В ст.2 цього універсального акту перераховано сім таких принципів:

- суверенної рівності держав;

- сумлінного виконання прийнятих на себе зобов’язань з МП;

- розв’язання міжнародних спорів мирними засобами;

- стримання у міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування;

- співробітництва держав (солідарного стримування від допомоги будь-якій державі, проти якої ООН починає дії превентивного або примусового характеру);

- невтручання ООН у внутрішні справи держав, які входять у внутрішню компетенцію країни.

З розвитком міжнародних відносин та їх інтернаціоналізації вдосконалювалися й деталізувалися основні принципи МП. У довершеному вигляді вони закріплені в Декларації про принципи МП, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р. і в Заключному акті НБСЄ 1975 р.

Останній документ доповнив наведений перелік ще трьома основними принципами: непорушність кордонів, територіальна цілісність, повага прав людини.

Внесення цих принципів у договір (Статут ООН) придає їм силу юридично обов’язкових норм поведінки. Всі інші принципи МП та міжнародні договори не повинні протирічити основним принципам МП в силу їх імперативності.

Що ж є головним змістомосновних принципів МП.

1. Насамперед основні принципи є основоположними нормами МП.

2. Як норми jus cogens, основні принципи існують тільки як універсальні, загальновизнані і загальнообов’язкові норми. Сфера їх дії універсальна як за суб’єктами, так і за видами і галузями регульованих міждержавних відносин.

3. Основні принципи МП необмежені як у предметній, так і просторовій сфері дії. Тому для них характерна загальність дії. При проникненні в нову сферу взаємодії суб’єктів (наприклад, Космос) на їх основі формуються галузеві принципи МП.

4. Зміст основних принципів МП вирізняється також стабільністю.

5. Процес деталізації й уточнення основних принципів, закріплених у Статуті ООН, протягом усіх наступних років показав, що він має програмний характер.

6. Важлива особливість механізму дії основних принципів полягає в тому, що виникаючі з них зобов’язання мають загальний характер (erga omnes).

Доцільно також зупинитися на особливостях функціонування основних принципів. Аналізуючи їх, слід звернути увагу на такі риси.

1. У процесі функціонування основних принципів чітко виділяються два основні види їх дії:

- пряма дія (тобто основні принципи як норми міжнародного права безпосередньо впливають на відносини суб’єктів МП);

- опосередкована дія (тобто основні принципи, відображаючись у змісті конкретніших норм, які на них спираються, роблять тим самим опосередкований цими нормами вплив).

2. Наступною характерною рисою функціонування основних принципів є те, що вони впливають на міжнародні відносини за допомогою не тільки правового , а й політичного, морального механізму.

3.Важливою особливістю функціонування основних принципів є властива їм здатність закріплення й охорони засад системи МВ.

4. Розгляд основних принципів МП з позиції загальнолюдських пріоритетів дає підстави віднести до категорії найважливіших таку їх функцію, як забезпечення пріоритету загальнолюдських інтересів і цінностей: миру і безпеки, життя і здоров’я, міжнародного співробітництва і мирного співіснування.

5. Стосовно МП основні принципи виконують роль головного чинника системотворення, який об’єднує норми, інститути, галузі, а також сприяє системному характеру функціонування МП.

6. Важливою функцією основних принципів є заповнення прогалин у МП. Саме основні принципи компенсують насамперед нормативний вакуум або нормативну недостатність.

2. Принципи, які стосуються підтримання міжнародного миру і безпеки:

- принцип незастосування сили чи загрози силою.

- принцип вирішення міжнародних спорів мирними засобами.

- принцип непорушності державних кордонів.

- принцип територіальної цілісності держав.

- принцип невтручання у справи, які входять у внутрішню компетенцію держав.

- принцип незастосування сили чи загрози силою

Цей принцип відноситься до числа тих, становлення яких відбулося у ХХ ст. Але шлях до цього був досить тривалим. До цього МП вважало звернення до війни як до засобу врегулювання міжнародних суперечок і спорів природною функцією держави, її невід’ємним правом. Це відмічав у своєму трактаті “Про право війни та миру” ще Гуго Горацій. Він підкреслював, що “право… народів, встановлене волею, а також закони і звичаї народів, як про це в достатній мірі свідчить історія, далеко не завжди засуджують війни”.

Прийняті на Гаазьких конференціях миру 1899 і 1907 рр. Конвенції про мирне вирішення міжнародних сутичок та про обмеження застосування сили при стягненні за договірними борговими зобов’язаннями не відміняли право держави на війну (jus ad bellum), а тільки закликали країни “по можливості” попереджувати звернення до сили, “наскільки дозволять обставини”.

До перших внутрішньодержавних актів, які оголосили агресивну війну поза законом, належить Декрет про мир, прийнятий ІІ Всеросійським з’їздом Рад 8 листопада 1917 р. У ньому загарбницька війна оголошувалася найбільшим злочином проти людства і пропонувався мир без анексій і контрибуцій (Международное право в документах. – М., 1982. – С.24-25).

У Статуті Ліги Націй містилися правові обмеження застосування сили і зобов’язання не вдаватися до війни Ліга прийняла ряд документів, які забороняли і засуджували агресивні війни, в тому числі Декларацію про агресивні війни 1927 р.

Першим багатостороннім міжнародним договором, що забороняв агресивну війну, став Договір про відмову від війни як знаряддя національної політики від 27 серпня 1928 р., який вступив у силу 24 липня 1929 р.( відомий також як Пакт Бріана – Келлога або Паризький пакт). У ст.1 цього договору констатувалося, що: “Високі Сторони урочисто заявляють від імені своїх народів за належністю, що вони засуджують вдавання до війни для врегулювання міжнародних спорів і відмовляються від неї як знаряддя національної політики у своїх взаємних відносинах”.

Статут ООН надав більш широке тлумачення забороні війни, закріпивши його у формі незастосування сили або загрози силою. Ст.2, пункт 4, Статуту зобов’язує держави утримуватися в їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосуванні проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої країни, так і яким-небудь іншим чином, що несумісний з цілями ООН.

Нормативний зміст принципу незастосування сили і загрози силою отримав конкретизацію в Декларації ООН про принципи міжнародного права 1970 р. і Визначенні агресії 1974 р. Істотним розвитком цього принципу став Заключний акт НБСЄ 1975 р. Найповніше зміст цього принципу розгорнуто у Декларації про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах, прийнятої резолюцією 42/22 Генеральної Асамблеї ООН від 18 листопада 1987 р.

Забороняючи всі прояви сили чи її загрози, Декларація 1970 р. звертає особливу увагу на зобов’язання утримуватися від загрози силою або її застосування з метою: 1. Порушення існуючих міжнародних кордонів іншої держави або в якості засобів вирішення міжнародних спорів, у тому числі територіальних спорів або питань, що стосуються державних кордонів; 2. Порушення міжнародних демаркаційних ліній, які включають і лінії перемир’я; 3. насильницьких дій, які позбавляють народи їх права на самовизначення, свободу і незалежність; 4. організації або заохочення організації іррегулярних сил або збройних банд, в тому числі найманців, для вторгнення на територію іншої держави; 5. організації, підбурювання, надання допомоги або участь в актах громадянської війни або терористичних актах в іншій країні або сприяння подібним актам в межах власної території; 6. військової окупації території держави чи її придбання в наслідок загрози силою чи її застосування.

У Декларації 1987 р. підкреслюється також обов’язок держави не застосовувати і не заохочувати застосування економічних, політичних або будь-яких інших мір з метою домагання підпорядкування собі іншої держави у здійсненні нею своїх суверенних прав і отримання від цього яких би то не було переваг.

Принцип незастосування сили і загрози силою забороняє перш за все застосування збройної агресії. Для розкриття його змісту принципове значення має Визначення агресії, яке було прийняте Генеральною Асамблеєю ООН у 1974 р. (Ст.2 дає Визначення агресії через перелік конкретних агресивних актів).

Складовою частиною незастосування сили і загрози силою є заборона пропаганди війни. У Декларації 1970 р. про це говориться: “У відповідності з цілями та принципами ООН країни зобов’язані утримуватися від пропаганди агресивних війн”. Таке ж положення включено і в Декларацію 1987 р.

- принцип вирішення міжнародних спорів мирними засобами

Принцип незастосування сили і загрози силою тісно пов’язаний із системою підтримання міжнародного миру і безпеки, будучи її центральною ланкою. Принцип вирішення міжнародних спорів мирними засобами – один з найважливіших основних принципів сучасного МП. Як імперативний цей принцип склався у міжнародному праві лише у ХХ ст. Його становлення проходило паралельно із становленням принципу незастосування сили і загрози силою.

Вперше у міжнародно-правове поле цей принцип увійшов після його нормативного закріплення в актах Гаазьких конференцій миру 1899 і  1907 рр. Як відомо, на Конференції миру в Гаазі 5 (18) жовтня 1907 р. були підписані 13 конвенцій, декларація і Заключний акт. У першій із прийнятих на конференції конвенцій, зокрема, зазначалося, що "“ метою запобігти в міру можливості застосуванню сили у відносинах між Державами, Держави, які домовляються, погоджуються докладати усіх своїх зусиль до того, щоб забезпечити мирне розв’язання міжнародних незгод” (ст.1)

Згідно ст.12 Статуту Ліги Націй, члени Ліги погоджувалися, що якщо поміж ними виникає суперечка, яка може призвести до розриву стосунків, то вони піддадуть її або третейському обговоренню (разбирательству), або судовому вирішенню, або розгляду на Раді.

Проте, тільки у Паризькому договорі про відмову від війни як знаряддя національної політики 1928 р. (пакт Бріана – Келлога), який проголосив агресивну війну забороненою з точки зору МП, було закріплено зобов’язання держав вирішувати свої спори виключно мирними засобами.

Це положення було розширене і закріплене у Статуті ООН. Держави зобов’язувалися вирішувати всі свої спори виключно мирними засобами, не вдаючись до сили або до загрози її застосування. Статут ООН у Главі VI дав розгорнуту відповідь на питання, які засоби відносяться до категорії мирних засобів вирішення міжнародних спорів та конкретизував процедуру їх застосування. У ст. 33 Статуту ООН зазначено перелік засобів, пов’язаних з мирним розв’язанням спорів. Це передбачено здійснювати “шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів чи угод або іншим мирними засобами на свій вибір”.

Для кращого зрозуміння нормативного змісту принципу вирішення міжнародних спорів мирними засобами потрібно уточнити поняття “міжнародний спір”. Хоча загальноприйнятого визначення такого поняття у МП немає, більшість як зарубіжних, так і вітчизняних юристів вважають, що під міжнародним спором потрібно розуміти наявність між суб’єктами міжнародного права неврегульованих питань, розбіжностей з самих різноманітних проблем міжнародних відносин, а також розходжень у тлумаченні міжнародних договорів. При цьому міжнародний спір передбачує чітко визначений предмет спору і взаємні претензії.

Кваліфікація того чи іншого питання в якості спору або ситуації є компетенцією Ради Безпеки ООН. В його практиці так і не було вироблено будь-яких чітких критеріїв і кожен раз ця проблема вирішується з врахуванням конкретних обставин.

Держави повинні прагнути до скорішого і справедливого вирішення своїх міжнародних спорів. У Заключному акті НБСЄ 1975 р. застосовується навіть термін “в короткий строк”. Але МП не встановлює будь-яких обмежень в часі, по закінченню яких спір можна було би не вирішувати, а застосувати вже силу. Тобто, держави не повинні залишати спір не вирішеним, а повинні його вирішити в будь-який час.

Міжнародні спори вирішуються на засадах принципу суверенної рівності держав і у відповідності з принципом вибору засобів мирного вирішення спорів.  

- принцип непорушності державних кордонів

Названий принцип є одним з нових принципів сучасного МП. У розгорнутому вигляді він закріплений у Заключному акті НБСЄ від 1 серпня 1975 р. В ньому констатується, що “країни-учасниці розглядають як непорушні всі кордони один одного, так і кордони всіх країн у Європі, і тому вони будуть утримуватися тепер і в майбутньому від любих посягань на ці кордони”  Це означає, що країни, які підписали Заключний акт відмовляються від будь-яких територіальних домагань на території Європи.

Історична ідея правового оформлення непорушності кордонів як принципу випливає із двосторонніх міжнародних договорів, передусім європейських держав.

Вперше принцип непорушності кордонів знайшов відображення у Договорі СРСР і ФРН від 12 серпня 1970 р., у відповідності з яким дві стороні заявили, що “не мають будь-яких територіальних претензій до будь кого і не будуть висувати таких претензій у майбутньому” і що “розглядають як непорушні зараз і в майбутньому кордони всіх держав в Європі”. Потім подібне ж зобов’язання було закріплено в Договорах поміж ФРН та ПНР, ЧССР, НДР, у радянсько-французькому документі від 30 лист.1971 р. під назвою “Принципи співробітництва поміж СРСР і Францією”, у Декларації від 26 січня 1972 р. країн – учасниць ОВД, у Радянсько-американському комюніке від 30 травня 1972 р. і в ряді інших документів, прийнятих до Наради у Хельсінкі.

У контексті хельсінського Заключного акту принцип непорушності кордонів означає взаємну відмову держав Європи, а також США і Канади від політичного зазіхання на державні кордони, тобто від односторонніх дій або вимог, спрямованих на зміну юридичного оформлення або фактичного положення кордонів. Це, по суті, відмова від територіальних претензій. Цим самим європейські країни, а також США та Канада засвідчили своє визнання існуючих кордонів у Європі.

9 жовтня 1992 р. країни – учасники СНД заключили Угоду про співробітництво держав – учасниць Співдружності по забезпеченню стабільного положення на їх зовнішніх кордонах.

На даний час у міжнародних документах стосовно питання, що розглядається використовується три терміна: “недоторканість кордонів”, “непорушність кордонів”, “недоторканість і непорушність кордонів”.

Як бачимо, діють два принципи з різним правовим змістом: принцип непорушності кордонів і принцип недоторканості кордонів. Останній входить у нормативну систему загального МП, маючи універсальний характер, незалежно від наявності спеціальних угод з даного питання поміж конкретними державами, оскільки безпосередньо витікає з інших загальновизнаних принципів МП, які містяться у Статуті ООН та Декларації принципів МП 1970 р., а перший носить регіональний характер.

Принцип непорушності державних кордонів означає зобов’язання держав поважати встановлені у відповідності з МП кордони кожної іноземної держави.

- принцип територіальної цілісності держав

Принцип територіальної цілісності держав зводиться до заборони насильницького захоплення або зміни належності іноземних територій, а також до заборони протиправного використання іноземних територій або заподіяння їм значних збитків.

Сучасному тлумаченню цього принципу МП передувала певна історія його становлення. У період, коли в міжнародних відносинах панувало право війни, однією з причин численних війн було прагнення до придбання нових територій. І тільки Французька буржуазна революція вперше проголосила відмову від завоювання територій. Однак положення декрету для міжнародно-правової практики залишалося декларацією принципів національної доктрини одного суб’єкта МП.

Першим багатостороннім міжнародним договором, у якому був закріплений принцип територіальної цілісності держав, є Статут Ліги Націй. У його ст. 10 всі члени Ліги Націй зобов’язувалися “шанувати і зберігати проти всякого зовнішнього нападу територіальну цілісність і існуючу політичну незалежність усіх членів Ліги”.

Першим універсальним документом, що нормативно закріпив принцип територіальної цілісності держав, є Статут ООН. У п.4 ст.2 Статуту зазначається, що “всі Члени ООН утримуються в їх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим способом, несумісним із Цілями Об’єднаних Націй”. Але в даному випадку територіальна недоторканість (як і політична незалежність) формально не названа в якості принципу міжнародного права. Вона є лишень об’єктом принципу утримання від загрози силою чи її застосування. Але саме з прийняттям Статуту ООН вважається загальновизнаним наявність у МП принципу територіальної недоторканості.

Подальшого розвитку нормативний зміст цього принципу набув у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. і, особливо у Заключному акті НБСЄ 1975 р. Зокрема у ст. ІV Декларації принципів, яка була включена в Заключний акт Наради, говориться про повагу до “територіальної цілісності” “політичної незалежності”, “єдності будь-якої країни-учасниці”.

У цих міжнародних документах закріплені положення, що становлять основний зміст принципу територіальної цілісності держав. Це:

- повага територіальної цілісності кожної держави;

- зобов’язання утримуватися від будь-яких дій, несумісних із цілями і принципами Статуту ООН;

- не допускати дій проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави;

- зобов’язання утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної на об’єкт воєнної окупації, або інших прямих чи непрямих заходів застосування сили на порушення міжнародного права;

- ніяка окупація або придбання такого роду не визнаються законними.

В останній час частіше використовується комплексна формула – принцип цілісності і недоторканості державної території.

- принцип невтручання у справи, які входять у внутрішню компетенцію держав

Цей принцип також має свою давню історію. Він витікає з того, що суверенність держави є політико-правовою передумовою для її повноправної і рівноправної участі у міжнародному спілкуванні і в принципі – незалежної діяльності на світовій арені. Вся різноманітність внутрішнього життя держави не може бути предметом будь-яких вказівок, непрошених порад і т.п. дій іншої країни чи міжнародної структури або їх дій, спрямованих на здійснення впливу або тиску на те, що відбувається в самій державі.

Свій концентрований концептуальний вираз ця сторона міждержавного спілкування на певному історичному етапі отримала у вигляді формування доктрини невтручання, а потім, по мірі розвитку багатосторонніх процесів, набула характеру міжнародно-правового принципу невтручання.

Своє досить чітке вираження принцип невтручання знайшов у актах Французької буржуазної революції. Французький народ, говорилося в Конституції Франції 1793 р., “не втручається в управління другими націями; він не потерпить, щоб інші нації втручалися в його власне”. Далі вже США на початку ХІХ ст. виклали свою позицію стосовно колоніальних домагань деяких європейських країн на Американський континент. Цю позицію виклав президент США Д.Монро у посланні до Конгресу 2 грудня 1823 р. Концепція стала відомою у МП як “доктрина Монро”. У заяві говорилося, що втручання європейських держав у справи Американського континенту недопустимі і що США будуть протистояти такому втручанню всіма силами і не будуть, з своєї сторони, втручатися у справи Європи.

Після І-ї світової війни у Статуті Ліги Націй була зроблена спроба вбудувати принцип невтручання в інституційні рамки шляхом посилки на те, що пакт не зачіпає законності доктрини Монро в “регіональному розумінні”, але чіткої регламентації даного принципу не відбулося.

Належне нормативне закріплення у міжнародному праві принцип невтручання дістав тільки у Статуті ООН, що накладає на всі держави обов’язок не втручатися прямо або опосередковано у внутрішні справи будь-якої держави. У п.7 ст.2 Статуту ООН принцип невтручання формулюється так: “Даний Статут ніякою мірою не дає ООН права на втручання у справи, які по суті належать до внутрішньої компетенції будь-якої держави, і не вимагає від членів ООН подавати такі справи на вирішення відповідно до Статуту; однак цей принцип не зачіпає застосування примусових заходів на підставі Глави УІІ”.

За десятиріччя свого функціонування принцип невтручання, як і його концепція, набули глибокого і різнопланового розвитку в таких актах ООН як Декларація про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, про захист їхньої незалежності і суверенітету, прийнятою Ген. Асамблеєю ООН 21 грудня 1965 р. Вона була перенесена фактично без змін у Декларацію про принципи МП 1970 р. Принцип невтручання був далі підтверджений і розвинутий у Заключному акті НБСЄ у 1975 р.

У зазначених міжнародних актах встановлено основний нормативний зміст принципу невтручання, що полягає в наступному:

- зобов’язанні держав утримуватися від будь-якого втручання, прямого або непрямого, індивідуального або колективного у внутрішні або зовнішні справи, що є внутрішньою компетенцією іншої держави;

- утримуватися від будь-якої форми збройного втручання або погрози такого втручання проти іншої держави;

- утримуватися від надання прямої або непрямої допомоги терористичній діяльності або підривній чи іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повалення режиму іншої держави.

Взаємозалежність держав, розширення і поглиблення сфер їх спілкування, особливо на багатосторонній основі, закономірно приводить до звуження і обмеження тієї сфери, яка може рахуватися сферою виключно внутрішніх справ країни. Все більша кількість конкретних питань охоплюється міжнародним регулюванням. Але це не означає, що ніби з’являється право на втручання у внутрішні справи країни.

3. Принципи, пов’язані з міжнародним співробітництвом держав:

Принципи, які розглядатимуться нижче, можна умовно віднести до принципів міжнародного співробітництва держав.

- принцип загального поважання прав людини і основних свобод

Як відомо, термін і поняття “права людини” були введені в політико-правове поле ідеологами буржуазних революцій ХУІІІ ст. Зокрема, французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. проголошувала права і свободи особи. Але реальне міжнародне співробітництво у сфері сприяння загальному поважанню і додержанню прав людини пов’язане зі створенням ООН. У преамбулі, статтях 1 і 55 Статуту ООН закріплений принцип загального поважання прав людини й основних свобод. Тим самим було визнано нерозривність між підтриманням і збереженням міжнародного миру та безпеки і дотриманням основних прав і свобод людини. Статут ООН містить юридично обов’язкові загальні положення про необхідність здійснення міжнародного співробітництва в заохоченні та розвитку поваги до прав та основних свобод людини. У Статуті знайшов відображення ряд принципів, що регулюють дотримання прав людини: основоположне значення достоїнства і цінності людської особистості, рівноправ’я народів, рівноправність чоловіків і жінок, недопустимість дискримінації за ознаками раси, мови, релігії, статі.

Становлення та розвиток принципу поважання прав людини й основних свобод, крім Статуту ООН, відбувалися шляхом прийняття таких важливих міжнародних документів як Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1963 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. В цих документах перераховуються основні права і свободи особистості, які держава зобов’язалась надавати всім особам, що знаходяться під її юрисдикцією.

Цей принцип був відображений і в регіональних міжнародно-правових актах: Європейські конвенції прав людини й основних свобод 1950 р., Африканській хартії прав людини і народів 1981 р. та ряді інших.

Аналіз документів засвідчує, що в сучасному МП є універсальна норма, у відповідності з якою держава зобов’язана поважати і дотримуватися прав людини і основні свободи для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії.

Якщо на протязі тривалого часу практичне здійснення прав людини розглядалося як сфера внутрішньої компетенції держави, то з часу прийняття Статуту ООН і особливо Заключного акту 1975 р. воно у все більшій мірі стає предметом стурбованості всього міжнародного співтовариства. Це підтвердила, між іншим, Всесвітня конференція по правам людини. 1993 р.

Загальновизнаними стає механізм імплементації міжнародно-правових норм, відповідно до якого міжнародні норми і стандарти у сфері прав людини створюються шляхом угод між державами, але вони не створюють безпосередньо прав і свобод для людини, а встановлюють норми і зобов’язання для держав і між державами. Здійснення, впровадження в життя цих норм і стандартів є обов’язком і відповідальністю певних держав-учасниць міжнародних договорів про права людини.

- принцип рівноправності та самовизначення народів

Цей принцип визначає, що кожний народ має право самостійно вирішувати всі питання свого внутрішнього розвитку і міжнародних відносин.

Становлення цього принципу історично пов’язане з появою на початку ХХ ст. політичного гасла самовизначення націй. Нормативний зміст цього принципу закріплений у Статуті ООН. У п.2 ст.1 проголошувалося, одним із завдань ООН є “розвиток дружніх відносин поміж націями на засадах поваги принципу рівноправ’я і самовизначення народів”. У ст.55 самовизначення народів віднесено до однієї із засад мирних і дружніх стосунків поміж націями, які самі є умовами стабільності і благополуччя.

 Нормативний зміст принципу розвивався відповідно до зміни міжнародної обстановки, пов’язаної з появою дедалі більшої кількості держав, які визволилися від колоніальної залежності. Резолюцією 1514 (ХУ) сесії Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1960 р. було проголошено необхідність негайно і беззастережно покласти край колоніалізму у всіх його формах і проявах.

Проголошений у документі принцип рівноправності і права народів розпоряджатися своєю долею закріплений у спільній за змістом ст.1 двох Міжнародних пактів про права людини від 19 грудня 1966 р. Держави, які їх підписали, погоджуються з тим, що “всі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток”. В той же час у Декларації про принципи МП, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, від 24 жовтня 1970 р. зазначається, що ніщо “не повинно тлумачитися як таке, що санкціонує і заохочує будь-які дії, що вели б до розчленування або часткового чи повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав, що діють із дотриманням принципу рівноправності і самовизначення народів”.

Підтвердивши положення Статуту ООН про самовизначення народів і Декларації 1970 р. про нанесення збитків територіальній цілісності чи політичній єдності держав, Конференція з прав людини у Відні у 1993 р. прийняла важливі формулювання, які відображали, з однієї сторони, значення прав на самовизначення у контексті дотримання прав людини, а з іншої – намагання покласти край дестабілізуючому ефекту, пов’язаному з етнічними та національними проблемами.

Таким чином, право народів на самовизначення повинно здійснюватися у суворій відповідності з вимогами інших принципів МП .

- принцип сумлінного виконання зобов’язань з МП

Цей принцип сягає своїми коріннями ще римського права. Згадаймо політичну, моральну і юридичну значимість давньоримської максими: pacta sunt servanda (договори повинні виконуватися).

Принцип добросовісного дотримання міжнародних договорів має довготривалу історію. Укладення перших міжнародних договорів обумовило необхідність їх виконання, тому що порушення зобов’язань, передбачених міжнародними договорами, провадило би до нестійкості міждержавних стосунків. Історично держави виходили із загальної зацікавленості у непорушності прийнятих договорів. По мірі становлення загального МП цей принцип став визнаватися в якості юридично обов’язкового для всіх держав.

На Лондонській конференції 1871 р. по перегляду положень договорів, прийнятих у 1856 р. в Парижі стосовно режиму Чорноморських протоків було визнано, що повага до договорів є одним з принципів МП.

У ХХ ст. цей принцип набув нової юридичної якості – він розповсюджував свої дії і на інші норми МП. Так, у Преамбулі Уставу ООН говориться про те, що держави – члени ООН переповнені рішучості створити “умови, за яких можуть дотримуватися справедливість і повага до обов’язків, що витікають з договорів та інших джерел МП”.

Зміст цього принципу розкривається в Декларації про принципи МП 1970 р. Країни – учасниці ОБСЄ підтвердили ці положення в Заключному акті 1975 р.

В силу даного принципу суб’єкти МП повинні виконувати зобов’язання, що витікають з МП добросовісно. Це означає, що виконання обов’язків повинно здійснюватися чесно і точно. Держава не може ухилятися від виконання обов’язків, що витікають з міжнародно-правових норм, і не можуть посилатися ні на положення внутрішнього права, ні на інші обставини як на причину невиконання чи відмови від виконання своїх обов’язків. Як витікає із Заключного акту 1975 р., держави повинні узгоджувати своє законодавство і адміністративні правила зі своїми міжнародно-правовими зобов’язаннями.

Держава може відмовитися від виконання міжнародно-правових зобов’язань, але така відмова повинна здійснюватися тільки на підставі МП, яке відображене у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.

Значення принципу сумлінного дотримання міжнародних зобов’язань полягає також і в тому, що він є основою МП, тому що без такого принципу дієвість МП ставала би проблематичною. В силу своєї значимості і ролі у системі МП даний принцип набув імперативного характеру.

- принцип зобов’язань країн співробітничати одна з другою

Принцип співробітництва країн був закладений в основу діяльності ООН і закріплений в її Статуті в якості одного з основних принципів сучасного МП. Так, у п.3 ст.1 Статуту проголошується, що однією із цілей ООН є “міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру”.

В Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх стосунків і співробітництва між державами у відповідності із Статутом ООН, 1970 р. нормативний зміст принципу співробітництва країн розкритий наступним чином: “Держави зобов’язані співробітничати одна з однією, незалежно від відмінностей їх політичних, економічних і соціальних систем в різноманітних галузях міжнародних відносин з метою підтримання міжнародного миру та безпеки, загальному добробуту народів і міжнародному співробітництву, позбавленому дискримінації,…”.

Як бачимо, обов’язок співробітничати у всіх сферах міжнародного спілкування існує незалежно від відмінностей у політичних, економічних і соціальних системах держав.

Суттєвий вклад у кодифікацію і подальший розвиток принципу співробітництва держав внесла Нарада з безпеки і співробітництва в Європі. Заключний акт Наради 1975 р. в числі 10 основних міжнародно-правових принципів взаємостосунків країн-учасниць включає і принцип ІХ – “Співробітництво між державами”.

Принцип співробітництва не потрібно розуміти буквально. Його потрібно розглядати в контексті із принципом державного суверенітету, в силу якого кожна держава є вільною у виборі форм своїх стосунків з іншими країнами. Але ця діяльність повинна здійснюватися в рамках МП і перш за все при неухильному дотриманні приписів інших основних принципів МП.

- принцип суверенної рівності держав

Держави приймають участь у взаємних стосунках і у багатосторонньому міжнародному спілкуванні, володіючи суверенітетом як політико-правовою властивістю, що виражає верховенство кожного з них у середині країни і його самостійність та незалежність у зовнішніх справах. Наявність у держав однієї і тієї ж властивості суверенності, їх участь у міжнародному спілкуванні в однаковій якості суб’єктів МП закономірно зрівнюють їх у правовому положенні, створюють об’єктивну основу для рівноправ’я. Щоби бути рівноправними, держави повинні бути суверенними; щоби бути суверенними, вони повинні бути рівноправними. Цей органічний взаємозв’язок суверенітету і рівноправ’я складають сутність принципу суверенної рівності країн як одного з загальновизнаних принципів МП.

При характеристиці змісту принципу суверенної рівності держав у Декларації 1970 р. вказується, що країни мають однакові права і обов’язки і є рівноправними членами міжнародного співтовариства, незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного або іншого характеру.

У відповідності з Декларацією, концепція суверенної рівності включає, зокрема, наступні елементи: 1. всі країни юридично рівні, або, як точніше сказано у Хартії економічних прав та обов’язків держав, яка була прийнята ООН у 1974 р., “юридично рівноправні”; 2.кожна держава користується правами, які “притаманні повному суверенітету” (Суверенітет /від франц.souveraineté – верховна влада/ - верховенство і незалежність влади. Суверенітет держави – це повнота законодавчої, виконавчої і судової влади держави на її території, а також незалежність у зовнішніх справах, тобто непокора держави владі іноземних держав у сфері міжнародного спілкування); 3.кожна держава зобов’язана поважати правосуб’єктність інших держав; 4.територіальна цілісність і політична незалежність країн недоторкана; 5.кожна держава має право вільно вибирати та розвивати свою політичну, соціальну, економічну і культурну систему; 6.кожна держава зобов’язана виконувати повністю і добросовісно свої міжнародні зобов’язання та жити в мирі з іншими державами.

Заключний акт ОБСЄ 1975 р. пов’язує принцип суверенної рівності держав з їх зобов’язанням поважати “також всі права, притаманні їх суверенітету і тих, що охоплюються ними”, до числа яких віднесені як перераховані у Декларації 1970 р. елементи, так і ряд інших, таких як право кожної країни на свободу і політичну незалежність, право встановлювати свої закони і адміністративні правила, право визначати і здійснювати на свій розсуд стосунки з іншими країнами у відповідності з МП.

За сутністю Декларації 1970 р. і Заключного акту 1975 р. кожна держава має право на забезпечення своєї безпеки, не завдаючи при цьому шкоди безпеці іншим країнам. Проявом суверенітету і суверенної рівності держав є імунітет кожної з них від юрисдикції іншої держави (par in parem non habet imperium).

Контрольні питання:

1. Що входить у нормативний зміст принципу незастосування сили чи загрози силою?

2. Яке значення принципу вирішення спорів мирними засобами?

3. Розкажіть про принцип співробітництва у міжнародних відносинах?

4. Як ви розумієте зміст принципу рівноправ’я та самовизначення народів?

5. У чому специфіка принципу суверенної рівності держав?

6. Як потрібно розуміти добросовісність у справі дотримання міжнародних зобов’язань?

7. У чому подібні і відмінні принципи непорушності кордонів і територіальної цілісності країн?

8. Яке значення принципу поваги прав та основних свобод людини у сучасному міжнародному праві?