Модуль 3 .Земельні відносини УКРАЇНИ в XIX — на початку XX ст.

Тема 2.1. Земля в Україні в дореформений період.

Тема 2.2. Аграрні реформи та розвиток сільського господарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.

Тема 2.3. Земельні відносини в Україні періоду 1914 — 1922 р.

Тема 2.1. Земля в Україні в дореформений період

Протягом першої половини XIX ст. в сільському господарстві України панівною залишалася панщинна система господарства. У аграрних відносинах домінувало поміщицьке землеволодіння:

У складі Російської монархи,                                                                                                             % усієї землі

Лівобережна і Слобідська Україна  68—70
Правобережна Україна     75
Південна Україна                                                                                         68

У складі Австро-Угорської монархії

Східна Галичина                              96
Північна Буковина               69
Закарпаття                                                                                                    90

У Російській державі було видано ряд указів, що дозволяли купівлю землі та володіння нею міщанам, купцям, державним селянам. Це сприяло формуванню буржуазної власності на землю і деякою мірою підривало монополію дворянства. Наприкінці 50-х років понад 34,5 тис.
державних селян володіли більше ніж 86 тис. Десятинами землі. Значним землевласником залишилася держава.

  Розвиток західноукраїнських земель з кінця XVIII ст. регулювався аграрним законодавством австрійських монархів Марії Терезії та Йосифа II під час їхнього спільного правління (1765—1780 pp.) і самодержавної влади останнього (1780—1790 pp.).

Першими потрапили в сферу реформаторської діяльності закарпатські селяни. Згідно з маніфестом від 26 квітня 1766 p. про урбаніальну регуляцію селянин отримував від землевласників садибу і земельній наділ від 10,2 до 17,1 га землі залежно від її якості. За користування землею пов-
нонадільні селяни повинні були відробляти на пана 5 днів на рік, жедяри (безземельні) — 18 днів. Крім того, селяни відробляли примуси. За поміщиком зберігалася влада над особою селянина, який отримав право ходити на заробітки. Поміщик користувався правом першості найму, платив за цінами, встановленими місцевою владою. За законом 1783 p.
закарпатські селяни дістали право займатися ремеслом, розпоряджатися майном. Поміщикам заборонялося втручатися в родинні стосунки селян, відбирати у них без дозволу державних установ садиби, примушувати виконувати не передбачені законом примуси. Закон 1875 p. звільнив
селян від кріпосницької залежності. Вони здобули право вільно пересуватися по країні, передавати у спадщину майно, обирати професію, навчатися в школах.

   Першим законом (1773 p.), що змінив земельні відносини в Галичині, удержавлювалася королівщина. Була проведена інвентаризація всіх маєтків, анулювались усі приватні збори за продаж селянам товарів. У 1774 p. було
проведено секуляризацію монастирського землеволодіння. Ліквідовано 54 монастирі, з них 15 у Львові. Священики греко-католицьких парафій та їхні родини звільнялися від панщини, військових постоїв, осипів.

   Закон, що регулював відносини між шляхтою і кріпосними селянами, був виданий у червні 1775 p. Поміщикам заборонялося притягати селян відбувати примуси понад ті, що були зафіксовані в інвентарі, до панщини в неділю і свята, до примусової роботи навіть за гроші, накладати штрафи, примушувати купувати у корчмаря горілку, карати селян без спеціального присуду. Потрібно було точно встановити розміри повозових примусів. Закон підривав засади влади пана, визнавав лише його право на верховну владу по відношенню до земель селянського користування.

     Йосиф II будував свою економічну політику, виходячи з ідеї французьких фізіократів про продуктивність праці та юристів про природні права людини. Патентом від 5 квітня 1782 p. він скасував особисту залежність селян і надав їм елементарні громадянські права: одружуватися на свій розсуд, навчатися ремеслу, іти від пана, служити за умови
писаного дозволу на відбуття з підданства. Селяни ставали не панськими, а цісарськими підданими. Вони залишалися прикріпленими до землі, продовжували виконувати панщину та інші примуси.

     Закони і розпорядження 1784 p. скасовували шарварки, регулювали повозні примуси, панщину. 16 червня 1786 p. вийшов "Роботопатент", що став кодексом законів з аграрних відносин у Галичині, як і в усій Австрії, та діяв до революції 1848 p. Підтверджувались усі попередні розпорядження і встановлювалися нові норми відробітків залежно від кількості землі, що була у користуванні, визначалися категорії селян і встановлювалися розміри панщини. Скасовувалися нормована панщина, дворові примуси, роботи за звичаєм, монополія домінії на купівлю продуктів селянських господарств. Розрізнялися селянські та двірські землі, але,
як і раніше, поміщик міг вигнати селянина з землі, передати її іншому.

У 1785—1788 pp. в усій Австрії було проведено перший кадастр земель (йосифінська метрика) з метою вдосконалення системи оподаткування. В квітні 1787 p. Вийшов закон, який вирішив питання сталості селянського землекористування. Землі домінії поділялися на рустикальні та
домініальні. Селяни дістали так зване право дотації на земельний наділ, на користування пасовищами і лісами, на допомогу реманентом, на опіку під час злиднів. Цей закон був поширений і на Буковину.

   Найпрогресивнішим був загальноавстрійський Урбаніальний патент Йосифа II від 10 лютого 1789 p. Проголошувалося, що всі селянські примуси належить встановлювати пропорційно до кількості землі, що перебувала у їхньому користуванні. Розміри державних і урбаніальних (на користь пана) примусів не могли перевищувати 30 % загального доходу від селянської землі. Урбаніальні примуси повинні були сплачуватися грішми, що призводило до скасування панщини. Встановлювались однаковий земельний
податок для всіх категорій власності, а також норми доходності окремих категорій земельних угідь. Зміни в соціально-економічному становищі зумовили значний приріст населення: наприкінці третьої чверті XVIII ст. населення Східної Галичини становило 1520, в 1800 p. — 2187 тис. чол. Цілеспрямовано переселялися польські та німецькі колоністи. За 1772—1784 p. p. в 150 державних фільварках їх поселилося 15—16 тис. чол.

      Незадоволення земельних власників, у тому числі галицької шляхти, гальмувало впровадження патенту. Наступник Йосифа II імператор Леопольд у 1790 p. видав закони про покарання підданих киями і скасування урбаніального патенту, наказав повернутися до колишніх норм оподаткування і панщинних примусів. Епоха реформаторства закінчилася. Почався період феодальної реакції.

   Австрійське аграрне законодавство було прогресивним, оскільки відповідало інтересам економічного розвитку, було спрямоване на подолання відсталості Галичини. Проте збереження права власності феодала на всі землі маєтку і визначення рустикальних земель не майном, а наділом селян,
малоземелля, відсутність вільних земель стримували реалізацію прогресивних законів.

   В Австро-Угорщині за урядовим циркуляром 1814 p. придбати майно могли лише привілейовані стани або власники індигенату (дозволу), право надання якого мав лише монарх. Піддані селяни виключалися із числа можливих власників землі. В 1820 p. дозвіл на купівлю маєтків було дано всім, але коштів у селян не було. В 1789 p. Почався розпродаж державних (камеральних) маєтків. Якщо на початку панування Австрії в Галичині налічувалося 315 камеральних доміній, то в 1833 p. — всього 33. Міським громадянам, церковним парафіям, вільним селянам належало 4 % землі.

У Північній Буковині великим землевласником був релігійний фонд, утворений законом 1786 p., що складався з 267 монастирських маєтків і володів 77,75 % усієї землі. Дрібним землевласникам (резеціам) належало0,5 % землі, в середньому приблизно по 11,5 га.

Характерною рисою поміщицького землеволодіння була наявність величезних латифундій. У Східній Україні вони були зосереджені переважно на Правобережжі та Півдні, в Лівобережній Україні та на Слобожанщині переважали невеликі маєтки.

Більше ніж половина всіх земель в Україні належала великим власникам. Так, графам Браницьким на Правобережжі належало 300, барону Штігліцу на Півдні — 126 тис. десятин землі. У Східній Галичині на одну домінію припадало в середньому 755 моргів землі (286 десятин), на
один маєток у Північній Буковині — 2977 моргів (1183,4 десятини).

Значного поширення набуло орендування маєтків. Наприклад, у Київській губернії понад 12 % маєтків було в оренді. В Стрийському окрузі Галичини з 152 землевласників 60 орендували маєтки.

Скорочувалися надільні землі, зменшувалось обезземелення селян, основними групами яких були державні, поміщицькі, монастирські. У Східній Україні вони становили відповідно 40,3 і 59,7 % усіх селян. Поміщицькі селяни переважали в губерніях Правобережної України (58 %), а державні селяни — в губерніях Лівобережної (67,2 %) і Південної (69 %) України. Незначну групу становили удільні селяни. На західноукраїнських землях поміщицькі селяни становили приблизно 70 % населення.

Загальній площі поміщицьких земель становили, %: у Лівобережній Україні — 38,8, Правобережній — 36,7, Південній — 14,3, Східній Галичині — 48,9, Північній Буковині — 41,9.

Землевласники різними способами збільшували землі, якими користувалися, за рахунок селянських: урізували наділи, заміняли гірші землі на кращі, забирали пустки після втечі селян тощо. За період 1787—1834 p. p. у Галичині було захоплено 1 млн. моргів рустикальних земель.

У Київській губернії за 1847—1861 p. p. поміщицьке землеволодіння зросло на 13,8, у Закарпатській Україні протягом першої половини XIX ст. — на 20 %. Землевласники володіли майже всіма лісами, а в Східній Україні — пасовищами, луками. В Галичині в користуванні селян їх було 2/3.

Розмір наділу залежав від способу ведення господарства поміщиком. У Східній Україні тяглові господарства, що мали 2—4 пари робочої худоби, отримували наділу 2 рази більший, ніж піші селяни. Так, у 40-х роках на Поділлі тяглові господарства користувалися 12 десятинами орної землі та 4 десятинами сіножатей, піші господарства — 3 десятинами орної
землі та 1 десятиною сіножатей. У Полтавській губернії співвідношення було відповідно 6,26 і 2,79 десятини, у
Київській — 6—9 десятин і 3 десятини. Зросла кількість безземельних селян і тих, хто мав лише присадибні ділянки. В кінці 50-х років XIX ст. у Лівобережній Україні вони становили відповідно 24 і 10 %, у Правобережній Україні —7,519,25%. .

Переважна більшість державних селян Східної України користувалися невеликими наділами: від 0,5 десятини на одну ревізьку душу в Полтавській губернії до 8,2 десятин у Херсонській губернії.

  У Східній Галичині за період від земельного кадастру 1819 p. до земельного кадастру 1847—1857 p. p. кількість селянських господарств зросла на 55 %. При цьому 27,2 % селянських господарств мали менше 2 моргів землі (1,1 га). У Північній Буковині таких господарств було 17,1, у гірських карпатських селах — 35—43 %. У Закарпатській
Україні 80—90 % господарств мали до 3/8 наділу (4,1— 5,2 десятини).

Збільшилося число селянських господарств, які не мали робочої худоби і сільськогосподарського реманенту. В Східній Україні чисельність їх коливалася від 29,5 % в Харківській до 60—70 % в Катеринославській і Полтавській губерніях. У Галичині в окремих маєтках лише 7 % селян
мали 3—4, 40 % — 2 голови робочої худоби, решта господарств її зовсім не мали.

Напередодні селянських реформ в користуванні селян було землі: в Лівобережній та Слобідській Україні — в середньому 2,5—3 десятини на одну ревізьку душу; Правобережній — 1,23—2,8, Південній — 3—4 дес.. Східній Галичині — 8,7 морга на одне господарство (3,4 десятини), у
Закарпатській Україні — 1,5 десятини.

За підрахунками статистиків того часу, для забезпечення потреб сім'ї та сплати податків потрібно було 5 десятин землі на ревізьку душу. Більшість селян України не мали прожиткового мінімуму і змушені були займатися побічними заробітками.

Головними формами експлуатації селян залишалися відробіткова, грошова і натуральна ренти. Переважала панщинна організація господарства. Напередодні реформи 1861 p. в Правобережній Україні серед поміщицьких селян панщинних кріпаків було 97,4 %, в Лівобережній — 99,3, Південній
— 99,1 %, тоді як в російських губерніях їх було менше — від 41 до 80 %. Закон 1797 p. встановлював 3-денну панщину з вільною неділею. Проте фактично вона становила 4—6 днів на тиждень. Були поширені денні "уроки" (відрядна форма праці), виконання яких займало 2—3 дні. Обов'язково відроблялися додаткові повинності (будівельні дні, повозова, шарварки тощо). Запроваджувалися переведення селян у дворові, праця на підприємствах, на місячне утримання землевласників. У 1840 p. на Лівобережжі було вже 25 % селян-місячників.

Державні селяни Східної України вважалися особисто вільними. За своїм складом вони були неоднорідними. Найчисельнішими групами були державні селяни, які сиділи на казенних або власних землях, козаки Полтавської та Чернігівської губерній, колоністи-іноземці. Вони сплачували грошові податки (подушне, земські тощо), виконували рекрутську, підводну повинності, феодальну ренту. За характером відбуття феодальної ренти вони поділялися на дві групи: оброчних і на так званому господарському становищі. На оброці перебували селяни Лівобережної та
Південної України. Через те що більша частина державних маєтків Правобережної України здавалася поміщикам посесорам в оренду, селяни виконували панщину, інші повинності, тобто мало відрізнялися від поміщицьких селян - кріпаків.

Посилилась експлуатація селян, які були на оброці. Зросли оброчний і подушний податки. Державні податків забирали 40 % річного прибутку селян, переважна частина яких була неспроможна сплатити їх.

У 1837 p. царський уряд заснував міністерство державного майна, завданням якого було вдосконалення управління державними селянами з метою зміцнення фінансів країни. У 1839—1841 p. p. було проведено реформу, згідно з якою ліквідовувалася оренда державних маєтностей. Замість подушного вводився оброк з землі та прибутків від промислів. Державні селяни обирали сільські та волосні управління, що залежали від губернських палат державних маєтків. Ця реформа прискорила майнове розшарування селянства, створила умови для більш швидкого переходу господарств селян на ринкові відносини.

    У 1847—1848 p. p. було проведено інвентарну реформу поміщицьких селян Правобережжя. За інвентарними правилами, земля, що була в користуванні селян, закріплювалася за ними, регулювала повинності на користь поміщика. Тяглові селяни повинні були відбувати на тиждень 3 дні з
упряжкою і 1 жіночий день, інші селяни — 2 дні чоловічих і 1 жіночий. Городники за користування садибою і присадибною ділянкою платили оброк або відробляли 24 дні панщини на рік. Натуральні данини скасовувались. Усі селяни відбували додаткові повинності з оплатою. Однак через те що контролю за здійсненням інвентарних правил не було, їх практично не додержували.

Для становища селян західноукраїнських земель було характерне поступове відновлення економічних позицій землевласників, що існували до австрійського аграрного законодавства в 70—80-х . роках XVIII ст.

При проведенні земельних кадастрів зменшувалися рустикальні землі. Селянин без дозволу поміщика не мав права залишити землю, а якщо отримував дозвіл на перехід в іншу домінію, був зобов'язаний на своє місце
"інших здатних ставити". В 1798 p. було прийнято патент, згідно з яким селяни могли викупити повинності, а землевласники передати їм домініальні землі. Однак для Галичини цей закон значення не мав.