Религиозное право как источник государственного права.

Религиозные источники, особенно в монархических государствах с феодальными и родовыми пережитками, в частности по вопросу о пре­столонаследии. В единичных мусульманских странах конституцию заменяет Коран — священная книга, содержащая, по преданию, записи про­поведей пророка Мухаммеда, в других же Коран считается актом, стоя­щим выше конституции

Специфическим источником права, в том числе конституционного, в отдельных странах выступают своды религиозных правил, причем юридическая

сила их порой превосходит даже силу конституционных норм. Например, в Исламской Республике Иран высшим источником права является шариат – свод норм мусульманского права.

Религио́зное пра́во — одна из исторических форм права, в системе которого источником постулируется воля божества (Бога), выраженная в священных текстах или преданиях.

Материальными источниками могут быть непосредственно тексты священных писаний (например, Коран), богословские доктрины, церковные акты, религиозно-правовые обычаи, а также государственные законодательные акты, закрепляющие и систематизирующие религиозно-правовые нормы.

Например, в иудаизме источниками права выступают Письменная Тора (Танах) и Устный Закон, зафиксированный в Мишне и Талмуде. В качестве важнейших форм (источников) мусульманского права выступают: Коран — священная книга ислама, Сунна — традиции, связанные с посланцем Бога, Иджма — «единое соглашение мусульманского общества» и Кияс — суждение по аналогии.

Характерная особенность религиозного права — персональный, а не территориальный характер его юрисдикции: предписания религиозного права обычно распространяются только на представителей данной религиозной общины; иноверцы изъяты из-под их действия.

Наиболее развитые религиозно-правовые системы: еврейское право, индусское право, каноническое право, церковное право, мусульманское право.

Основные черты и особенности послевоенных конституций зарубежных стран (Фр., ФРГ, Япония)

Франции

Конституция 1946 г. Новая Конституция Франции не только отразила соотношение политических сил в стране в первый период после освобождения, но и закрепила на кон­ституционном уровне ряд новых политических принципов, характерных для европейских конституций так называемой второй волны (40-50-е гг.).

Реакцией на авторитаризм времен войны была демократизация общественной жизни, предоставление широкого круга прав и свобод, гарантии конституционной законности. В Конституцию был включен новый блок экономических и социальных прав: равноправие мужчин и женщин, народов зависимых стран, социально-экономические права: право на труд, отдых и материальное обеспечение в случае нетрудоспособности, право рабочих на объединение в профсоюзы, на забастовки, коллективное определение условий труда и на участие в управлении предприятиями, право на всеобщее бесплатное светское образование и др. Расширялась сфера регулирования политической и особенно внешнеполитической деятельности государства (положения о мирной внешней политике, об отношениях с колониями и т. п.).

Вместе с тем новая Конституция значительно расширяла пределы вмешательства государства в экономическую и социальную сферу жизни общества, изменяла характер отношений между личностью и государством, возлагая на государство, помимо широких прав, и новые обязанности. Признанным конституционным принципом стало провозгла­шение "социального государства", в котором права собственника сочетаются с "общим благом" и ограничиваются общественными интересами.

С точки зрения основного принципа организации государственного строя, в первой послевоенной конституции Франции продолжала господствовать идея абсолютного пар­ламентаризма. По форме правления Франция являлась парламентарной республикой, причем нижняя палата парламента - Национальное собрание - провозглашалась един­ственным законодательным органом страны.

Конституция традиционно сохранила двухпалатную структуру парламента. Однако вторая палата - Совет республики - была наделена лишь совещательными функциями, и ее рекомендации не были обязательными для Национального собрания.

Главой государства являлся президент республики, который избирался на совместном заседании палат парламента сроком на 7 лет.

Исполнительная власть по Конституции вручалась Совету министров во главе с его председателем, главой правительства.

Конституция практически сохраняла в неприкосновенности старую судебную систему и местное управление, подчиненное строгому контролю со стороны правительства.

ФРГ

Конституция 1949 года провозгласила ФРГ демократическим, правовым и социальным государством. Значительное место в ней отведено правам и свободам граждан.

Защита социальных прав не получила в Основном законе значительного места. Разграничивая органы трех ветвей власти, Основной закон запрещает совмещение их функций, вмешательство в дела друг друга.

Япония

Форма конституции.

Форма конституцій – це спосіб організації та вираження правового матеріалу.

Ще з минулого століття конституційна доктрина поділяє конституції на: писаніі неписані. Цей поділ досить умовний, але став традиційним. Писаними є конституції, що мають конкретну юридичну форму, чітку структуру, назву, приймаються в установленому законом порядку. Таких конституцій, звичайно, переважна більшість.

Якщо конституція складається з єдиного писаного акта, що регулює уся основні питання конституційного характеру, то вона вважається консолідованою або кодифікованою. У разі ж, коли одній й ті ж питання регулюються декількома писаними актами, то така конституція вважається некодифікованою. До них відносяться конституції Канади, Ізраїлю, Фінляндії та ін.

У літературі нерідко говориться про наявність конституцій змішаного типу. Частково вони писані та включають парламентські закони та судові рішення, що є обов’язковими прецедентами. Частково ж складаються зі звичаїв і доктринальних тлумачень. Наприклад, Конституція Великобританії містить закони (статути) такі як, Велика Хартія вольностей 1215 р., Білль про права 1689 р., Акт про престолонаслідування 1701 р., акти про парламент 1911 р. та 1949 р., Акт про громадянство 1981 р., - в цілому понад 300 законів; далі судові прецеденти (т.зв. загальне право), також звичаї, які іменуються конституційними угодами, в яких містяться конвенційні норми.

Щодо питання про неписані конституції, тобто взагалі незафіксованих у документах, то вони існують, як правило, тимчасово — після революцій, державних переворотів і т.ін., як, наприклад, було в Румунії після грудневого повстання 1989 р. Водночас зберігають свою дію попередні акти поточного законодавства, якщо вони не суперечать суті та цілям нового режиму.

Варто звернути увагу на дещо умовний характер поділу конституцій на писані, змішані та неписані, оскільки нерідко і при наявності писаної конституції в країні діють, зокрема, конституційні звичаї. Так, за Конституцією Франції Прем’єр-міністр є відповідальним тільки перед нижньою палатою парламенту, насправді ж він несе відповідальність і перед президентом.

Структура Конституции.

Структура конституции. Юридическая конституция может пред­ставлять собой один документ (это консолидированная, или кодифициро­ванная, конституция). Таково подавляющее большинство конституций стран мира (Китая 1982 г., Папуа — Новой Гвинеи 1975 г., Бразилии 1988 г., Украины 1996 г. и др.). Однако иногда поправки к конституции в ее текст не вносятся, а прилагаются к ней в определенной нумерации (например, в США). Законодательный акт, составляющий консолидиро­ванную конституцию, чаще всего так и называется: «конституция». Но в некоторых случаях применяется другая терминология: «политическая конституция» (Колумбия), «союзный конституционный закон» (в Ав­стрии — один из актов), «основной закон» (Германия).

В ряде стран конституция представляет собой совокупность законов, принятых в разное время (неконсолидированная, или некодифициро­ванная, конституция). Название каждому из них обычно дается в со­ответствии с предметом регулирования: «Форма правления», «Акт о риксдаге», «Акт о престолонаследии» — в Швеции, законы о кнессете (парламенте), о земле,,о судоустройстве — в Израиле, Сеймовый устав — в Финляндии и т.д.

В отдельных странах конституция включает не только собственно конституцию, но и некоторые другие основополагающие документы. Так, во Франции это конституция 1958 г., преамбула отмененной конститу­ции 1946 г. и Декларация прав человека и гражданина 1789 г.

В редких случаях под конституцией понимается совокупность зако­нов, судебных прецедентов и неписаных конституционных обычаев (Ве­ликобритания, Новая Зеландия). Законы, считающиеся частью такой конституции (а в Великобритании их более 300), принимаются не в осо­бом порядке (квалифицированным большинством), а обычным способом.

В странах, где конституций нет (султанат Оман и др.), их роль выпол­няет священная книга мусульман — Коран. В некоторых странах Коран является частью «конституционного блока», будучи поставлен над кон­ституцией и остальными его частями (Иран, Саудовская Аравия и др.).

Роль составной части конституции могут выполнять политические декларации о целях и перспективах развития страны, принимаемые путем общегосударственного голосования граждан (например, Нацио­нальная хартия Алжира 1976 г., Хартия малагасийской социалистичес­кой революции 1975 г. и др.). Значение конституционных документов может быть придано прокламациям военных и революционных советов, советов национального спасения и других органов, приходящих к власти в результате военного переворота. Таковы институционные акты, прини­мавшиеся в Бразилии после переворота 1964 г., прокламации Временно­го военного административного совета в Эфиопии в 1974—1987 гг. и др.

Конституции обычно состоят из преамбулы (введения), глав (разде­лов, частей), статей, которые в свою очередь могут делиться на пункты, обозначенные цифровой или буквенной нумерацией. В редких случаях (например, в Венгрии) вместо статей имеются параграфы. Завершается конституция переходными и заключительными постановлениями, кото­рые предусматривают преемственность государственной власти, поря­док создания новых органов. Во многих конституциях есть приложения, содержащие схемы, образцы, различные перечни (например, полномо­чий федерации и субъектов), текст клятвы президента и др. Неотъемле­мой частью конституции являются в некоторых странах (США и др.) поправки к ней, они не вносятся в текст, а прилагаются к конституции.

Структура конституції— це її внутрішній поділ на певні частини: розділи, параграфи і т.ін. Як правило, конституції мають стандартну структуру: преамбулу (вступну частину), основну частину, прикінцеві та перехідні положення, а в ряді випадків і додатки.

Питання про структуру конституції в теорії розглядається не з точки зору юридичної техніки, а в правовому і політичному аспектах. Як і де регулюється те чи інше питання, в якому розділі і в якому параграфі – часто-густо має конкретне політичне значення, політичний зміст або підтекст.

Преамбула(фр. рréambule — передмова) з точки зору конституційної доктрини – необхідний складовий елемент конституції, та є чимало конституцій без неї (наприклад, Греції, Італії). В ній знаходять відображання такі важливі питання, як: цілі конституції; історичні умови, які передували її прийняттю; ставлення до прав і свобод людини; загальні засади державної політики; іноді вказується приналежність держави до світової спільноти. І хоча положення преамбули не є правовими нормами, але вони мають нормативне значення для тлумачення та застосування решти положень конституції. Виняток — Конституція Франції. В ній перша стаття тексту Основного закону вміщена прямо в преамбулі (це своєрідна "стисла конституція"). З іншого боку, частиною Конституції 1958 р. є й інша преамбула — до Конституції 1946 р., що регулює деякі права людини.

Основна частина – власне сам текст Конституції. Звичайно він поділений на розділи, статті, параграфи, які мають нумерацію. Кожний розділрегулює певну сферу суспільних відноси, а статті містять конкретні норми.

Побудова основної частини має також свою внутрішню логіку: автори (розробники) конституції застосовують принцип важливості (значущості) інститутів. У сучасних конституціях на першому місці, як правило, ставлять розділ “загальні засади (основні принципи)”, далі — права і свободи людини та громадянина, і тільки після них — устрій держави і систему державних органів. Прийнято вважати, що вперше такий порядок побудови тексту Основного закону застосували італійці в своїй Конституції 1947 р.

Прикінцеві положення — це, з одного боку, частина основного закону тексту, а з іншого, як правило, норми процесуального характеру. Тут звичайно встановлюється порядок набуття чинності конституції. Інколи, якщо це не врегульовано в останній частині, тут вміщують норми про порядок зміни конституції або про державну символіку.

Перехідні положення мають своїм головним призначенням забезпечення спадкоємності між минулою та нині діючою конституціями. Вони, зазвичай, визначають строки набрання чинності окремих конституційних норм, які не можуть бути реалізовані відразу, порядок і строки заміни старих конституційних інститутів новими. Наприклад, органи, призначені (обрані) безстроково (для прикладу, суди), у демократичних державах не розпускаються і не замінюються іншими в зв’язку з прийняттям нової конституції.

Додатки до конституції іноді мають важливе юридичне значення. Наприклад, у деяких додатках до Конституції Індії міститься розподіл компетенції між Союзом і штатами. Декілька додатків містить і Конституція Канади. З-поміж них додаток із 30 пунктів "Про актуалізацію Конституції", додаток "Робота і публічна власність провінцій, які є власністю Канади", "Присяга на вірність" та ін.